Розсіяний склероз: сучасні підходи до лікування
Розсіяний склероз (РС) — це хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи, що клінічно проявляється розсіяною органічною неврологічною симптоматикою, зокрема, розладами зору, патологією рухової, чутливої, координаторної сфер, порушенням функції тазових органів. Характерним є розвиток анатомо-морфологічного вогнищевого запалення з наступною демієлінізацією або ремієлінізацією провідних шляхів, у разі прогресування захворювання — формування склеротичних бляшок у білій речовині головного та/або спинного мозку. РС розглядається як генетично детерміноване і екологічно зумовлене багатовогнищеве ураження мієліну центральної нервової системи з порушенням усіх (нервової, імунної та ендокринної) регуляторних систем [3, 4]. Внаслідок порушення нервової провідності по нервових волокнах виникає неврологічний дефіцит, який формує органічну недостатність у еволюційно нових провідникових системах, багатих на мієлін.
РС є досить поширеним захворюванням, у світі нараховується близько 3 млн. хворих з даною патологією. За показником поширеності виділяють три зони: зона високого ризику (понад 50 випадків на 100 тис. населення), середнього (10–50 випадків) та низького (менше 10 випадків). Спостерігається тенденція до підвищення частоти поширення розсіяного склерозу в усіх країнах Європи, Північної Америки, північно-західних районах Росії. Вона пов’язана з істинним зростанням захворюваності, підвищенням якості діагностики зі впровадженням уніфікованих діагностичних шкал та стандартизованих методів проведення епідеміологічних досліджень, появою нових методів патогенетичної та симптоматичної терапії.
В Україні показник поширеності РС у середньому сягає 25,1 випадків на 100 тис. населення, що свідчить про зону середнього ризику поширення захворювання. Найвищий рівень зареєстрований у Києві (50,6 на 100 тис.) і центральному регіоні (37,6 на 100 тис.), у північному і західному (відповідно 28,9 і 28,2 на 100 тис.), найнижчий — у східному і південному регіонах (відповідно 17,8 і 16,5 на 100 тис.). Отримані результати свідчать про підвищення показника поширеності РС з півдня на північ, тобто простежується так званий градієнт широти [1].
Причини виникнення РС і на сьогодні точно не з’ясовані. За сучасними уявленнями провідна роль в етіології цього захворювання належить інфекційним факторам. Значення вірусної інфекції з повільним перебігом у виникненні РС вважають провідним. Дедалі з’являється більше даних стосовно ролі вірусу герпесу у розвитку РС. Не виключається значення синергічної дії різних вірусів, що персистують в організмі з генетично дефектною імунною системою.
До чинників розвитку РС належить і спадкова схильність до прискореного руйнування мієліну. Так, захворювання зустрічається в сім’ях, хворих на РС, у 20–50 разів частіше, ніж у загальній популяції. При цьому гени головного комплексу системи гістосумісності (HLA) кодують схильність до РС та особливості клінічного перебігу захворювання. Ризик розвитку РС підвищується з наявністю генів А3, В7, DR2 локусів, а лейкоцитарний антиген є чинником захисту від захворювання [4].
Статистичні дослідження свідчать про значення географічного чинника, тобто розвиток захворювання залежить від проживання у певній географічній зоні з відповідними кліматичними та природними умовами, складом ґрунту, природних вод, з недостатнім вмістом у них мікроелементів цинку, міді, кобальту тощо [2].
Серед механізмів розвитку РС важливе місце посідають: імунопатологічні та автоімунні процеси з каскадом цитокінових перетворень, пригнічення мікросомального окислювання та системи гемостазу, ендокринно-обмінні розлади тощо.
Первинний системний поштовх у розвитку захворювання належить вірусній інфекції, яка, проникаючи у центральну нервову систему, спричиняє ненормальну автоімунну відповідь імунної системи проти мієлінових антигенів з первинною активацією Т-хелперних клітин з CD4 рецепторами і Т-кілерів з CD8 рецепторами. Саме перші зумовлюють руйнівну дію ЦНС. Во...
