Доповідь на тему : «План Дауеса» План Дауеса — план економічного оздоровлення Німеччини після Першої світової війни, розроблений міжнародним комітетом експертів під керівництвом американського банкіра Чарльзом Дауесом і британського міністра закордонних справ Джозефом Остіном Чемберленом. Час дії: квітень 1924-червень 1929. Умови плану: Скорочення можливостей для Франції здійснювати санкції проти Німеччини Союзники виводять окупаційні війська з Руру Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок за рік та збільшуючи до 2,5 млрд марок за рік у термін чотири роки) Німецький державний банк має бути реорганізованим під проводом союзників У джерела покриття репарацій мають бути включені прибутки держави за рахунок акцизних, митних та транспортних податків США надають Німеччині значні позики (близько 800 млн марок). Виконання плану і наслідки: У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ. План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р. План Дауеса знаменував зупинення дискримінації Німеччини в європейській політиці. Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді відсотків від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість. У 1929 р. було прийнято новий “план Юнга”. Він передбачав зменшення загального розміру репарацій до 114 млрд. марок і розтягнення терміну їх виплати на 37 років, щороку по 2 млрд. Репарації стягалася лише з надходжень до бюджету від промисловості та залізниць. Було ліквідовано зовнішній контроль над фінансами і господарством Німеччини, створено Банк міжнародних розрахунків, виведено війська з Рейнської зони.   Неоінституціоналізм - це напрям сучасної економічної думки, який розвиває методологію, теорію, традиції американського інсти-туціоналізму кінця XIX - початку XX ст. Немарксистські против-ники неоінституціоналізму схильні довільно, необгрунтоване вза-галі вилучити його з кола сучасних самостійних напрямів світової економічної думки. Насправді ж після другої світової війни він поширився не лише в США, айв країнах Західної Європи. Це було пов'язано з помітним посиленням тенденцій до монополізації і дер-жавного втручання в економіку, пошуками рекомендацій урядам, специфікою внутрішніх процесів розвитку економічної науки. Найбільш відомі представники неоінституціоналізму - У. Ростоу, Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, А. Тоффлер (США), Ж. Еллюль, Ф. Перру, П. Массе (Франція), Г. Мюрдаль, Ж. Акерман (Шве-ція), Р. Дарендорф (Німеччина) та ін. У кожній із основних країн сучасної ринкової економіки Неоін-ституціоналізм набув свого виду, який сформувався і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і мен-талітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак існують корінні, конституючі ознаки, які визначають суть цього напряму і разом з тим його специфіку порівняно з іншими. Визначальна риса неоінституціоналізму - критичне ставлення до неокласичної теорії і практики ринкового господарювання. Він претендує не на доповнення, а на заміну традиційного економічного аналізу. Неокласична система "прийнятна як описання суспіль-ства, яке колись існувало, - вважає визначний теоретик неоінституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. - І як відбиття тієї частини економі-ки, яку в подальшому ми будемо називати ринковою системою, вона також є до певної міри задовільною". Однак вона не описує сучасну реальність ...