Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Розвиток цивільного законодавства України
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Юридичний факультет
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2019
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Цивільне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМУВАННЯ
ІНСТИТУТУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ 6
1.1 Історичні етапи формування цивільного законодавства 6
1.2 Поняття та структура цивільного законодавства 9
РОЗДІЛ 2. СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЦИВІЛЬНОГО
ПРАВА І ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 13
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА 17
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ 23
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 25
ДОДАТКИ
ВСТУП
Актуальність теми. Категорії «приватне право», «цивільне право», «цивільне законодавство» є базовими для кожної правової системи, що визнає права людини вищими цінностями. Цим пояснюється інтерес науковців до зазначених категорій і триваючі століття дискусії щодо визначення цих понять та встановлення їхнього значення.
Загальні засади цивільного законодавства є його основоположними нормами загального характеру, які мають важливе значення для всієї цивілістичної науки та практики. Тобто, вони є вихідними положеннями при регулюванні цивільних відносин, вимогами, які ставляться до практичного забезпечення правового статусу усіх учасників цивільних відносин. Їхнє значення полягає в тому, що вони формують усю галузь цивільного права, визначають зміст цивільно-правових норм, галузеві особливості правового регулювання, сприяють однорідності розуміння суті цивільно-правових норм, їх єдиному застосуванню та вимагають глибокого усвідомлення.
Наукова дискусія стосовно цивільного законодавства в аспекті про співвідношення публічного і приватного права на теренах нашої країни відбувається починаючи з 20-х років минулого сторіччя . Не досягаючи кінцевого, всіма визнаного результату, ця дискусія була і залишається значним стимулом для численних наукових доробок представників, як цивільного так і цілої низки інших споріднених галузей права. Із введенням у дію Цивільного кодексу України 2003 року ця дискусія не отримала логічного завершення. Основні науково-теоретичні проблеми не розв’язані і потребують подальших досліджень. Однією з таких проблем нині є, безперечно, проблема дослідження цивільного законодавства, вирішення якої, у свою чергу, залежить від формування методично правильного підходу до визначення поняття самостійної галузі права, її ознак.
Теоретичні дослідження проблем визначення поняття «цивільного законодавства» та «цивільного права» самостійною галуззю знайшли своє відображення у працях таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як: С. С. Алексєєв, Д. В. Боброва, В. І. Борисова, С. М. Братусь, В. П. Грибанова, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, О. С. Іоффе, А. І. Камінка, О. О. Красавчиков, Д. Й. Мейер, Є. О. Харитонов, Луць В.В.та ін. Проте і на сьогодні ці проблеми залишаються дискусійними. Як наслідок виникає необхідність розглянути теоретичні проблеми визначення цивільного законодавства і надати пропозиції щодо їх розв’язання.
Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є комплексна розробка теоретичних положень про розвиток цивільного законодавства України. Для її досягнення були поставлені наступні завдання:
з’ясувати історичні етапи формування цивільного законодавства;
розкрити поняття та структура цивільного законодавства ;
проаналізувати співвідношення і взаємозв'язок цивільного права і цивільного законодавства;
провести аналіз проблеми розвитку цивільного законодавства на сучасному етапі українського суспільства.
Об'єктом дослідження є науково-теоретичні положення про еволюцію цивільного законодавства України, в аспекті застосування його норм в процесі цивільно-правового обороту.
Предметом дослідження є поняття, зміст та історичні етапи розвитку цивільного законодавства України, його застосування.
Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи є діалектичний метод пізнання соціальних явищ і процесів, що дозволяють розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені закономірності та тенденції. На цій основі застосовані в єдності: принцип історизму, зокрема принцип єдності історичного і логічного застосовувався при характеристиці галузей права; порівняльно-концептуальний (компаративний) метод використовувався при аналізі структури та видів галузей та інститутів права; системно-структурний метод; статистичні методи (масового спостереження, групування).
Практичне значення одержаних результатів одержаних результатів полягає в можливості їх використання: 1)в науково-дослідницькій діяльності – для подальшої розробки теоретичних і практичних положень про розвиток цивільного законодавства України, 2)в практичній діяльності – застосування цивільно-правових норм для регулювання суспільних відносин, пов’язаних з матеріальними і нематеріальними благами; 3)у навчальному процесі – під час викладання курсу Теорії держави і права та Цивільного права України в навчальних закладах юридичного напряму, а також при підготовці підручників та навчальних посібників і методичних вказівок та рекомендацій.
Структура роботи обумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох двох, підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В УКРАЇНІ
1.1 Історичні етапи формування цивільного законодавства
Терміном «цивільне право» в сучасних правових системах позначають переважно ту сферу (галузь) права, яка регулює майнові та деякі немайнові відносини, що ґрунтуються на юридичній рівності їхніх учасників. Сучасна юридична наука виокремлює в історії однієї зі сфер права – приватного права – чотири основні етапи, а саме:
1) формування приватного (цивільного) права як цілісного системного нормативного утворення (I–ст. н. е.);
2) відпрацювання положень приватного права, їх поєднання у «праві університетів» як результат праці глосаторів та постглосаторів у Середньовіччі;
3) формування приватного права в період становлення громадянського суспільства, що втілилось у вигляді нормативних узагальнень безпосередньо в таких законах послідовно ліберального змісту, як наполеонівський Цивільний кодекс, Німецьке цивільне уложення;
4) розробка у другій половині XX – на початку XXI ст. та входження у життя цивільних законів нового покоління, які відображають глибоку єдність приватного права і сучасного природного права, невід’ємних прав людини, таких як Цивільні кодекси Нідерландів та канадської провінції Квебек, новий Цивільний кодекс [22, с. 40].
Хоча історично цивільне право утвердилося як приватне право, що регулює відносини громадян щодо окремо взятої країни, однак такого значення воно позбавилось у Римі вже на початку III ст. «Jus civile» перетворилося в діюче для них право, але регулювало лише ту сферу, яку римське право називало «jus privatum», тобто «відносини приватних осіб між собою незалежно від їхнього громадянства» [17, с. 12]. Відповідно, з поділом права на приватне і публічне «jus civile» повністю стало приватним.
Термін «цивільне право» (jus civile), відомий з часів Стародавнього Риму, використовувався римськими юристами як синонім «приватного права». Приватне право (jus civile, jus privatum) протиставлялося так званому публічному праву (jus publicum), критерієм розмежування яких слугував характер захищуваного інтересу. Доктрина римського права (класичного періоду) публічним правом визнавала право, яке належить до статусу, до становища всієї Римської держави загалом, а приватним право те, яке має на увазі вигоди, інтереси окремих осіб. Зокрема, римляни поділяли право на публічне (державне) (jus publicum) «quod ad statum reipublicae spectat» і приватне (jus civile) «quod ad singulorum utilitatem spectat», – відмінності того й іншого права зводяться до відмінностей інтересів (utilitates), – сфера приватного права стосується приватних відносин, з погляду приватного права «utilitates» є певним ступенем влади, яку римський громадянин має над своєю сім’єю.
У доктрині права XVIII–XIX ст. було запропоновано так званий матеріальний критерій, згідно з яким ту чи іншу норму можна віднести до сфери публічного або приватного права залежно від змісту регульованих відносин. Так, згідно з цією концепцією до сфери приватного права повинні належати норми, які регулюють майнові відносини. Цілком очевидно, що застосування «матеріального» критерію не дає адекватної оцінки норми. Наприклад, незважаючи на матеріальний характер відносин, пов’язаних із формуванням державного бюджету, такі відносини не належать до сфери приватного права. Розроблення матеріального критерію, по суті, є варіантом уже наведеного вище критерію інтересу [12, с. 233].
Системоформувальною складовою приватного права і самостійною сферою (галуззю) вітчизняного права є цивільне право, дія якого поширюється у формі цивільного законодавства як на загальноцивільні відносини, визначені ст. 1 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), так і на пов’язані з приватноправовими відносини використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, а також для врегулювання трудових і сімейних відносин.
Відзначимо, що концепція ЦК України як інструменту цивільного законодавства передбачає регулювання цивільно-правових відносин на засадах, здатних забезпечити належне функціонування цивілізованого ринку. Йдеться, передусім, про неприпустимість втручання у сферу особистого життя фізичної особи, недоторканності власності, свободу договору, справедливість, добросовісність та розумність, необхідність безперешкодного здійснення майнових і особистих прав та їх судового захисту. Саме ці принципи покладено в основу ЦК України, які відображають і забезпечують приватноправовий характер цивільних правовідносин. З огляду на це, ЦК України можна також назвати кодексом громадянського суспільства або кодексом приватного життя.
ЦК України допускає застосування цивільного законодавства до сімейних, трудових відносин і відносин з використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, які мають майновий характер і побудовані на засадах рівності, у випадках, коли ці відносини не регулюються відповідно сімейним, трудовим законодавством і законодавством про використання природних ресурсів та охорону навколишнього середовища. Частина зазначених відносин охоплена ЦК України, який, зокрема, називає серед об’єктів цивільних прав земельні ділянки, ділянки надр, відокремлені водні об’єкти і все, що тісно пов’язано із землею [8, с. 245].
ЦК України містить також норми щодо опіки і піклування та власності подружжя. Проте цивільне законодавство може застосовуватися до сімейних та трудових відносин лише у двох випадках: або відповідні норми включені до ЦК України (маються на увазі, зокрема, норми, що регулюють спільну власність подружжя), або в кодексі чи іншому джерелі сімейного або трудового права існує пряме посилання на цивільно-правові норми. Водночас слід зазначити, що об’єктивний поділ права на приватне та публічне не означає, що ці галузі права відірвані, відгороджені «китайським муром» одна від одної. Самостійні за своєю природою та призначенням, вони, проте, разом утворюють єдину правову систему держави. Тому цілком припустимим є те, що скажімо, регулювання низки відносин цивільного права як приватного може бути підпорядковане нормам публічного права (наприклад, державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, реєстрація правочинів щодо нерухомого майна, антимонопольне законодавство тощо)
Традиційно не охоплюються предметом цивільного права України відносини між юридично нерівними учасниками. У зв’язку з цим до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному подпорядкуванні однієї сторони іншій, зокрема до податкових й інших фінансових та адміністративних відносин, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законодавством
1.2 Поняття та структура цивільного законодавства
Прийняттям нового Цивільного кодексу України 2003 р. зроблено значний і прогресивний крок законодавчого регулювання цивільно-правової сфери українського суспільства. Десять років, що минули з часу його прийняття, довели дієвість та життєздатність його положень для регулювання цивільних відносин. Водночас право, як і суспільство в цілому, перебуває у постійному динамічному процесі та потребує пошуку адекватних відповідей на виклики часу, що з необхідністю постають у суспільстві, яке розвивається. Однією з важливих проблем теорії цивільного права, саме з огляду на необхідність адекватного реагування на розвиток суспільних відносин, залучення дедалі більшого кола відносин до сфери цивільно-правового регулювання, є, на наш погляд, проблема пошуку правового балансу між диспозитивним та імперативним регулюванням у цивільно-правовій сфері, між диспозитивними та імперативними засадами цивільного права. З одного боку, цивільне право як галузь права, що базується на приватно-правових засадах, вимагає зменшення імперативних начал у законодавчому регулюванні, їх пом’якшення, зокрема у питаннях представництва, змісту та видів правочинів, прав і свобод суб’єктів цивільних правовідносин тощо, потребуючи й певного підвищення рівня імперативності окремих положень і приписів, які, на перший погляд, спрямовані саме на захист прав і свобод суб’єктів цивільних прав. Так, певного рівня імперативності, безумовно, заслуговують норми щодо форми правочинів, зокрема щодо нерухомості та окремих інших видів майнових об’єктів, норми, що забезпечують дотримання особистих прав і свобод особи, захисту права власності та ін. [5, с. 15].
Сучасний законотворчий процес в Україні свідчить про появу тенденцій у законодавстві та у практиці його застосування на обмеження окремих прав і свобод особи, зокрема, у сфері інформації щодо права особи на збирання, збереження, використання та поширення інформації, а також забезпечення вільного доступу до публічної інформації (стаття 302 ЦК України).
Джерелом цивільного права є цивільне законодавство. Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Структуру цивільного законодавства становлять закони та нормативно-правові акти. Найвищу юридичну силу має Конституція України, що передбачає цивільно-правові засади регулювання відносин власності, особистих немайнових відносин та ін. (ст. 13, 14, 21, 23, 24, 27–29, 31, 32, 41Конституції).
Після Конституції вищу юридичну силу мають закони. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., що набрав чинності з 1 січня 2004 р. Цивільний кодекс України – це кодифікований акт цивільного законодавства. Він складається з 6 книг, 90 глав та 1308 статей. Побудовано цей Кодекс відповідно до пандектної системи: норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, подано в окремій книзі – «Загальні положення». Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права розглядаються у п'яти книгах: «Особисті немайнові права фізичної особи», «Право власності та інші речові права», «Право інтелектуальної власності», «Зобов'язальне право» і «Спадкове право».
Книга перша «Загальні положення» складається з 5 розділів і 19 глав. У розділах йдеться про основні положення, осіб (фізичних та юридичних осіб, державу,територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність. У цій книзі вперше врегульований у межах Цивільного кодексу України правовий статус держави, АРК, територіальних громад як суб'єктів цивільних прав та обов'язків, а також міститься розділ про об'єкти цивільних прав.
Книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи» містить способи захисту особистого немайнового права, що порушується, зокрема відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, вилучення і знищення тиражу книги чи газети. У книзі передбачені норми (47 статей), що регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і в разі порушення зазначених відносин.
Книга третя «Право власності та інші речові права» передбачає регулювання речових відносин. До речових належать право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), заставу та інші речові права. У Цивільному кодексі України 2003 р. передбачено захист речових прав [6 с. 13].
Книга четверта «Право інтелектуальної власності» містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. У Цивільному кодексі України передбачено нові інститути – суміжні права (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення), права на селекційні досягнення, на нерозкриту інформацію, на фірмове найменування, найменування місця походження товару, а також судовий порядок захисту порушених прав суб'єктів інтелектуальної і промислової власності.
Книга п'ята «Зобов'язальне право» містить норми, які регулюють відносини майнового обігу: договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, тимчасовим користуванням, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Крім договірних відносин зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має певні особливості, що зумовлює їх відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні положення поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні правила, до яких належать норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують їх виконання, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави припинення зобов'язань.
Книга шоста «Спадкове право» – це норми про спадкування, усунення від спадкування, питання щодо спадкування окремих прав та обов'язків спадкодавця. стосується спадкування за заповітом.
Отже, поняття "цивільне законодавство" не охоплює повністю поняття "цивільне право", оскільки останнє включає не лише правові норми, але також і доктрину цивільного права, ідеї та інші досягнення цивілістичної думки, котрі набувають практичного значення при застосуванні аналогії (особливо, аналогії права), при тлумаченні судами норм цивільного законодавства тощо.
Основу усього цивільного законодавства України становить Конституція. На основі її норм, котрі стосовно цивільного права є закріпленням на конституційному рівні положень природного права, формуються і застосовуються різноманітні форми цивільного законодавства.
Цивільне законодавство - система нормативно-правових актів (актів цивільного законодавства), що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Акти цивільного законодавства поділяються на рівні правового регулювання за юридичною силою.
РОЗДІЛ 2
СПІВВІДНОШЕННЯ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА І ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Термін «цивільне право» вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивіль но-правового регулювання. У цьому значенні «цивільне право» (тут точніше вести мову про «цивільне законодавство») є системою нормативних актів, що містять цивільно-правові норми.
Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право - це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство - це система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини.
Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ним суспільних відно син, а цивільне законодавство - як зовнішня форма права, зумов лена його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.
Визначення поняття «законодавство» дав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р. №12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради профспілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст.21 Кодексу законів про працю України. Конституційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розуміти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти [9, с. 42].
При цьому Суд зазначив, що це визначення стосується саме ч.З ст.21 КЗпП України і не є єдино правильним в інших випадках ви користання цього терміна. Так, у деяких нормативних документах законодавством слід вважати лише закони, а в інших, як і у випад ку з ч.З ст.21 КЗпП – увесь спектр нормативних документів. Щоп равда, Конституційний Суд не пояснив, за якими ознаками має визначатися, що мав на увазі законодавець, використовуючи цей термін у тому або іншому випадку.
Слід також зазначити, що, застосувавши до терміна «законодавство», що розглядається у ч.З ст.21 КЗпП, розширене тлумачення, Конституційний Суд зазначив, що не вважає такий стан справ правильним.
Розширене тлумачення поняття «законодавство» характерне і для концепції цивільного права України, де цією категорією охоп люються не тільки закони і підзаконні акти, а й договори та зви чаї. Зокрема, як випливає з гл.1 ЦК «Цивільне законодавство України», у ЦК України термін «цивільне законодавство» слугує для позначення всієї сукупності норм і правил, що регулюють цивільні відносини.
Поняття цивільного законодавства тісно пов'язане з поняттям цивільного права як галузі права. Цей зв'язок проявляється в тому, що норми цивільного права отримують своє зовнішнє (об'єктивне) вираз у відповідних нормативних актах, що видаються компетентними органами держави. Сукупність цих нормативних актів і становить цивільне законодавство [8, с. 242].
Нормативні акти, в яких виражені норми цивільного права, інакше ще прийнято називати формами правотворення, або джерелами цивільного права. Зазначені акти мають різну юридичну силу, володіють тільки їм властивими ознаками і характеризуються у своїй дії рядом особливостей, про що буде сказано далі. Тут же важливо звернути увагу на те, що громадянське законодавство, що включає в себе всю сукупність зазначених нормативних актів, представляє цілісний і відносно самостійний суспільний механізм правового регулювання, що формується на основі Конституції України і становить органічно єдину систему ієрархічно пов'язаних і супідрядних законів та інших нормативних актів , покликаних забезпечувати узгоджене регулювання майнових та особистих немайнових відносин цивільного права.
Разом з тим, необхідно мати на увазі й таке. Відносини, що регулюються нормами цивільного права, тісно переплітаються з відносинами, що регулюються нормами ряду підгалузей публічного права, зокрема, адміністративного. Тому акти цивільного законодавства в ряді випадків містять в собі норми цих підгалузей права.
У юридичній літературі на тій підставі, що в цивільно-правові акти поряд з цивільно-правовими нормами включаються й інші норми, нерідко робиться висновок про існування в цивільному праві прикордонних або змішаних (комплексних) відносин і відповідних їм правових інститутів. Зазвичай на підтвердження цього посилаються на регульовані цивільним законодавством кредитно-розрахункові відносини, в яких Національний банк України виступає не тільки як ссудодатель, але і як орган, що здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю комерційних банків та інших організацій. Однак наведений приклад цього не підтверджує. Відносини тут дійсно є прикордонними, але вони внаслідок цього не втрачають своєї галузевої приналежності. Ті з них, які характеризуються рівністю їх учасників і регулюються на засадах рівних правових можливостей, є відносинами цивільного права, а ті, що будуються на засадах влади і підпорядкування і відповідно регулюються владними приписами, охоплюються адміністративним або фінансовим правом [12, с. 19].
Щодо цивільного законодавства слід ще раз підкреслити, що воно покликане закріпити вирішальне для всіх майнових відносин громадянського суспільства значення відносин власності; дати закінчене загальне регулювання відносин обміну в суспільстві і закріпити принципові особливості регулювання цих та інших відносин у певних сферах суспільного життя; повністю охопив «своїм регулюванням стосунки, не потребують спеціального правовому оформленні. Тому воно включає в себе всі норми, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівних правових можливостей їх учасників, за винятком тих цивільно-правових норм, які вирішують специфічні питання зазначених відносин у відповідних сферах суспільного життя (підприємництво, працю, сім'я тощо). Останні разом з низкою норм публічного права, що діють у цих же сферах суспільного життя, утворюють самостійні галузі законодавства. Однак що містяться в законодавстві визначення права власності, зобов'язання, угоди, позовної давності та інші є відправними і для цих галузей законодавства.
Отже, цивільне законодавство - це система нормативних актів, які містять в собі цивільно-правові норми.
Цивільне право - це сукупність юридичних норм.
Цивільне законодавство - система нормативних актів. Цивільне право - внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне законодавство - зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права.
РОЗДІЛ 3
ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Прийняттям нового Цивільного кодексу України зроблено значний і прогресивний крок законодавчого регулювання цивільно-правової сфери українського суспільства. Десять років, що минули з часу його прийняття, довели дієвість та життєздатність його положень для регулювання цивільних відносин. Водночас право, як і суспільство в цілому, перебуває у постійному динамічному процесі та потребує пошуку адекватних відповідей на виклики часу, що з необхідністю постають у суспільстві, яке розвивається.
Однією з важливих проблем теорії цивільного права, саме з огляду на необхідність адекватного реагування на розвиток суспільних відносин, залучення дедалі більшого кола відносин до сфери цивільно-правового регулювання, є, на наш погляд, проблема пошуку правового балансу між диспозитивним та імперативним регулюванням у цивільно-правовій сфері, між диспозитивними та імперативними засадами цивільного права. З одного боку, цивільне право як галузь права, що базується на приватно-правових засадах, вимагає зменшення імперативних начал у законодавчому регулюванні, їх пом’якшення, зокрема у питаннях представництва, змісту та видів правочинів, прав і свобод суб’єктів цивільних правовідносин тощо, потребуючи й певного підвищення рівня імперативності окремих положень і приписів, які, на перший погляд, спрямовані саме на захист прав і свобод суб’єктів цивільних прав. Так, певного рівня імперативності, безумовно, заслуговують норми щодо форми правочинів, зокрема щодо нерухомості та окремих інших видів майнових об’єктів, норми, що забезпечують дотримання особистих прав і свобод особи, захисту права власності та ін. [15, с. 20].
Проблема підвищення рівня гарантій дотримання прав і свобод особи завжди матиме актуальність у демократичному суспільстві, відтак потребує постійного розвитку та вдосконалення. Книгою другою Цивільного кодексу України комплексно і докладно розроблено та закріплено цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав фізичних осіб, що є певною і прогресивною новацією українського законодавства. Окрема глава Кодексу присвячена особистим немайновим правам, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Законодавець закріпив право на індивідуальність фізичної особи, чим фактично узаконив можливість вимоги не порушувати свої права на зображення, голос (мова) і інші ознаки, що індивідуалізують особистість. Окремо законодавцем виділені в структурі особистих немайнових прав права, які забезпечують фізичній особі доступ до суспільної інформації. Тут виділяються права на збирання, збереження, використання та поширення інформації. Окремий правовий режим встановлено для персональної інформації. Серйозною гарантією недоторканності приватного життя є введення ряду особистих немайнових прав, якими законодавець забезпечує можливість фізичній особі визначати своє приватне життя, зберігати в таємниці її особливості, мати особисті документи, зберігати таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, не допускати порушення недоторканності житла та ін. (статті 302–311 ЦК України).
Сучасний законотворчий процес в Україні свідчить про появу тенденцій у законодавстві та у практиці його застосування на обмеження окремих прав і свобод особи, зокрема, у сфері інформації щодо права особи на збирання, збереження, використання та поширення інформації, а також забезпечення вільного доступу до публічної інформації (стаття 302 ЦК України). Безумовно, всіляко підтримуючи необхідність забезпечення гарантій недоторканності приватного життя та встановлення окремого правового режиму для персональної інформації, необхідність цивільно-правового забезпечення так званого прайвесі фізичної особи, не можна не підкреслити необхідність встановлення окремого правового режиму щодо інформації стосовно публічних осіб [19, с. 12].
Однією з базових цивілістичних проблем, дискусія щодо якої точиться вже тривалий час, була і залишається проблема дуалізму власне приватного права, під яким розуміється ситуація, коли в державі для регулювання однотипних майнових відносин у галузі приватного права застосовуються два види законів – цивільний і торговий. У більшості європейських країн, де існує такий дуалізм приватного права, він зумовлений давніми історичними традиціями, пов’язаними з середньовічними торговими і купецькими цехами і гільдіями, коли торгове право розвивалось самостійно і незалежно від цивільного права, і на даному етапі вони співвідносяться як норми загальні і спеціальні.
З цією проблемою пов’язана й інша нагальна проблема цивільного права, що потребує серйозних наукових розробок, оскільки протягом тривалого часу залишається практично малодослідженою українською правовою наукою, а саме проблема правового статусу юридичних осіб публічного права. Цивільним кодексом України встановлено, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, або органу місцевого самоврядування. Цивільним кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (ст. 81 ЦК України). Водночас ст. 82 Кодексу встановлено, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом [22, с. 15].
З цією проблемою пов’язана й інша нагальна проблема цивільного права, що потребує серйозних наукових розробок, оскільки протягом тривалого часу залишається практично малодослідженою українською правовою наукою, а саме проблема правового статусу юридичних осіб публічного права. Цивільним кодексом України встановлено, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади або органу місцевого самоврядування. Цивільним кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (ст. 81 ЦК України). Водночас ст. 82 Кодексу встановлено, що на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом.
Наступне невирішене питання щодо регулювання відносин власності, пов’язане з державними корпораціями, полягає у можливості належності їм майна на різних правових титулах. Зокрема, маються на увазі випадки, коли певне майно (наприклад, акції) передається для формування статутного капіталу, а інше майно (зазначається, що це майно певних державних підприємств – за переліком) просто передається на праві господарського відання. Вбачається, що окреслені та багато інших питань створення та функціонування, меж відповідальності тощо державних корпорацій, державних та казенних підприємств мають бути чітко визначені як цивілістичною доктриною, так і законодавством, оскільки на даний момент можна зробити висновок про те, що органи державного управління вважають, що і майно державних корпорацій є державною власністю, і їх акції є державною власністю (відтак маємо конструкцію наявності двох власників одного і того майна, що є неприпустимим з погляду доктрини цивільного права), і одна юридична особа може мати майно на різних правових титулах тощо. Очевидно, необхідним є вивчення досвіду країн, що тяжіють до німецького правопорядку, в яких правові конструкції юридичних осіб публічного права досліджені й розроблені доволі ґрунтовно [16, с. 107].
Поява у ЦК України нової глави, що регулює загальні положення про надання послуг, які раніше опосередковувались підрядними договорами, висуває у ряд важливих питання розмежування договорів про надання послуг з суміжними договорами, зокрема, з договором підряду. Слід погодитись з думкою про те, що специфіка роботи дійсно полягає не в результаті, а в предметі, із приводу якого здійснює свою діяльність виконавець. Конструкція договору підряду була розрахована на те, що предметом діяльності підрядника, а відповідно і його результатом, є річ. Під речами традиційно розуміються фізично відчутні предмети матеріального світу. Але правовий режим речей, у певній його частині, може поширюватися й на фізично невловимі блага. Наприклад, інформація, електроенергія, кошти на рахунках тощо. Тому сучасним цивільним правом річ визначається доволі широко – як матеріально-тілесна субстанція.
На відміну від робіт, послуги мають своїм предметом нематеріальні блага. У правовідносинах по наданню послуг нематеріальні блага виступають як об’єкт, на який виявляється вплив у процесі діяльності виконавця при наданні послуг. Правова сутність послуг визначається їх економічним змістом і полягає у здійсненні дій по зміні стану нематеріального блага. Дуже привабливим з погляду стрункості конструкції послуг виглядає запропоноване рядом російських вчених визначення послуг як об’єкта цивільних прав – як дій послугонадавача зі збереження або зміни стану нематеріальних благ (майнових прав, інформації, нематеріальних благ), що вчиняються ним на користь послугоотримувача. Водночас, на наш погляд, правова конструкція, яка надто відрізняється від загального світосприйняття більшості населення чи його правосвідомості, не є достатньо життєздатною. Якщо медичні, освітні, туристичні, рекреаційні і тому подібні послуги ще можна класифікувати як «об’єкти впливу» серед нематеріальних благ, то, наприклад, сфера побутових та суміжних з ними послуг, які в свідомості громадян сприймаються саме як послуги, а не роботи, не вкладається в ці рамки [16, с.108].
Крім того, у цю конструкцію не вкладаються і вже поіменовані цивільному законодавстві послуги – перевезення, зберігання, різноманітні види представництва та управління майном. Очевидно, що визначення поняття послуг як об’єкта цивільних правовідносин має включати – маючи на увазі таку характерну ознаку послуги, як відсутність уречевленого результату, – окрім збереження чи зміни стану нематеріальних благ, також ознаку незмінності фізичних параметрів явищ об’єктивного світу, на які спрямовані послуги.
Отже, прийняттям нового Цивільного кодексу України 2003 р. зроблено значний і прогресивний крок законодавчого регулювання цивільноправової сфери українського суспільства. Десять років, що минули з часу його прийняття, довели дієвість та життєздатність його положень для регулювання цивільних відносин. Водночас право, як і суспільство в цілому, перебуває у постійному динамічному процесі та потребує пошуку адекватних відповідей на виклики часу, що з необхідністю постають у суспільстві, яке розвивається.
Однією з важливих проблем теорії цивільного права, саме з огляду на необхідність адекватного реагування на розвиток суспільних відносин, залучення дедалі більшого кола відносин до сфери цивільноправового регулювання, є, на наш погляд, проблема пошуку правового балансу між диспозитивним та імперативним регулюванням у цивільно-правовій сфері, між диспозитивними та імперативними засадами цивільного права. З одного боку, цивільне право як галузь права, що базується на приватно-правових засадах, вимагає зменшення імперативних начал у законодавчому регулюванні, їх пом’якшення, зокрема у питаннях представництва, змісту та видів правочинів, прав і свобод суб’єктів цивільних правовідносин тощо, потребуючи й певного підвищення рівня імперативності окремих положень і приписів, які, на перший погляд, спрямовані саме на захист прав і свобод суб’єктів цивільних прав.
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ
Традиційно з часів римського права право розглядається як система правових норм, що регулюють суспільні відносини. Воно поділяється на два блоки: публічне право, яке регулює відносини на користь держави та приватне право, яке регулює відносини на користь окремого суб‘єкта. Мова йде про дві надгалузі права: публічне та приватне право. Вони мають свій механізм, свої засоби, свої юрисдикційні форми та навіть державні органи і інші органи, що забезпечують реалізацію їх прав та охоронюваних законом інтересів. Основою приватного права є цивільне право. Цивільне право призване врегулювати особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, зазначається в сучасному цивільному законодавстві..
Ці відносини є найбільш поширеними, зустрічаються на кожному кроці настільки часто, що стали звичаєвими і ми інколи не замислюємося над їх правовою суттю, над тим, що вони є предметом правового регулювання, що може бути інакше, що можуть виникнути нестандарті ситуації за яких порушуються права і охоронювані законом особисті й майнові інтереси учасників цих відносин. Лише коли виникає конфлікт, коли порушуються право чи охоронюваний законом інтерес, більшість пересічних громадян намагаються порівняти свої, інколи
23.02.2021 15:02-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора