Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Контрольна робота з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Іінститут економіки і менеджменту
Факультет:
Маркетинг
Кафедра:
Кафедра маркетингу і логістики
Інформація про роботу
Рік:
2020
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Історія економіки та економічної думки
Група:
мк 42
Варіант:
2 3 8 10 12 15 17
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”
/
Контрольна робота
з дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Варіант 2
Львів 2020
Варіант 2
Теоретичні описові питання:
1. Зародження і розвиток кооперативного руху в Україні.
Кооперативним називають суспільний і господарський рух, спрямований на створення й розвиток різних форм (артілей, громад, товариств тощо) і видів (кредитних, споживчих, с.-г.) кооперативів. Початок такого руху на українських землях припадає на 1860-ті рр. Саме тоді почали діяти перші споживчі та ощадно-позичкові товариства (див. Кредитна кооперація в Україні). Наприкінці 1890-х рр. створювалися хліборобські артілі та с.-г. громади. Тривалий час кооперація на українських землях розвивалася без власних централізованих об'єднань – спілок. Це було пов'язано як із певними заборонами царського уряду, так і з нерозвиненістю кооперативної мережі та браком коштів. Питання про заснування українських кооперативних спілок уперше порушила делегація українських кооператорів на 1-му з'їзді представників кредитної кооперації в Москві (1898).
Кооперативий рух на Підросійській Україні.
Зразковий статут, початок руху. Масштабного розвитку кооперація набула після ухвалення царським урядом Зразкового статуту споживчого товариства (1897). Після революції 1905–1907 щороку на українських землях виникало бл. 300 споживчих товариств: 1906 їх налічувалося 572, а 1914 – 3052, 2/3 з них діяло на селі, вони створювали власні кооперативні спілки.
С.-г. кооперація веде свій початок від хліборобських артілей, а також с.-г. громад, що займалися просвітницькою та агрокульт. роботою. 1914 їх налічувалося 1061. Напередодні 1917 на укр. землях діяло загалом бл. 8 тис. кооп. товариств усіх осн. видів (споживчі, кредитні та с.-г.) і орг. форм (15-и типів).
Споживчі товариства на Київщині. Перше споживче товариство було утворене в с. Бакумівка Васильківського повіту на Київщині. Виникли споживчі товариства в с. Шамраєвці Васильківського повіту та при Саливонківському цукровому заводі графині Браницької, в містах Ставище та Чорнобиль, в с. Колодисте за участю В.М. Доманицького, в с. Забуянне Київського повіту, в с. Криве Сквирського повіту за активної участі Й.В. Юркевича, в с. Дзвонкове, у передмісті Києва - Пріорці.
7 травня 1907 р. - перший з'їзд споживчих товариств Київської губернії. Активну участь у його підготовці та проведенні брали «апостоли кооперативного руху в Україні» В.М.Доманицький та Й.В. Юркевич.
2-5 грудня 1908 р. - другий з'їзд представників споживчих товариств Київщини, на якому заснована Київська спілка споживчих товариств - перша провінційна спілка не тільки в Україні, але й на всій території Російської імперії. Першим її керівником було обрано О.І. Гдешинського. В організації Київської спілки брали активну участь В.М. Доманицький та Й.В. Юркевич.
1909 - у вересні Київська спілка споживчих товариств почала видавати часопис «Наше Дєло». Редактором-видавцем часопису був голова бюро Київської спілки споживчих товариств О.І.Гдешинський.
1-5 червня 1910 - з ініціативи Київського губернського земства та за підтримки Київської спілки споживчих товариств проведено курси кооператорів в с. Дзензелівка Уманського повіту.
Після Жовтневого перевороту. Створення самодіяльної української кооперативної системи припадає на 1917–19. Саме тоді виник Центральний український кооперативний комітет (ЦУКК, 15–18 вересня 1917). Він займався координацією роботи всієї української кооперації та розробленням законів. До його складу входили представники кооп. центрів 9 губерній та 40 % спілок. Правління ЦУКК очолював Б. Мартос, його чл. були, зокрема, М.Туган-Барановський та Г.Павловський. В Українській Народній Республіці діяли Дніпровський союз споживчих товариств (Дніпросоюз, 1917), Український кооперативний народний банк (Українбанк, 1917), Центральний український с.-г. кооперативний союз ("Централ", 1918), Укр. кооп. кредитна спілка (1919), а також потужні кооп. спілки в Харкові, Полтаві, Одесі та в ін. містах. Представником укр. кооперації в Міжнар. кооп. альянсі був Дніпросоюз. 1918 в УНР існувало 15 тис. кооп. товариств, об'єднаних у 222 кооп. спілки (120 споживчих, 43 кредитні, 7 с.-г. та 52 універсальні).
За радянської влади. Невдовзі після встановлення на українських землях радянської влади, внаслідок політки воєнного комунізму, а згодом і розкуркулення, національна кооперативна система, по суті, була ліквідована. Активи центральних органів кооперації перебрала на себе Вукоопспілка, а низова мережа була підпорядкована губсекціям споживчої кооперації.
Відродження української кооперації розпочалося після запровадження РКП(б) нової економічної політики. Тоді знову було створено українську систему сільськогосподарської, кредитної, кустарно-промслової, житлової, робітничої та інших видів кооперації. Українська кооперація мала представництва за кордоном, монополізувала сферу заготівель та збуту сільськогосподарської продукції і в цілому становила окремий сектор економіки.
Реалізація в СРСР проголошеного ВКП(б) курсу на масову колективізацію сільського господарства досить швидко призвела до руйнації кооперативної системи. Її "реорганізація" в УСРР розпочалася наприкінці 1929. Тоді сільськогосподарська та кредитна кооперація була ліквідована, а споживча перетворилася на державні заклади торгівлі. Діяльність кустарно-промислової кооперації звелась до заготівлі вторинної сировини на кошти держави і в такому вигляді проіснувала до середини 1950-х рр.
На землях Західної України та Буковини українська кооперація діяла з 2-ї половини 19 до кінця 30-х рр. 20 ст.
В УРСР нові кооперативи (у галузі торгівлі, будівництва, заготівель вторинної сировини, перероблення сільськогосподарської продукції) почали створюватися наприкінці 1980-х рр.
На Західній Україні до 1939 р.За австрійської влади. Спочатку українське товариство "Просвіта", яке було присвячене просвітницьким та культурним зусиллям, намагалося організувати кредитні спілки, магазини та склади. Однак його спроможність була обмежена відсутністю досвіду в економічних справах. Потребу в досвідченому організаторі заповнив Василь Нагірний (український галицький архітектор та громадський діяч, один із "батьків" кооперативного руху в Галичині), який десятиліття провів у Швейцарії, вивчаючи добре розвинені системи кооперації цієї нації. У 1883 р. Він організував Народну торгівлю, метою якої були купівля та продаж продукції у великих кількостях, усунення посередників та передача заощаджень українським жителям села. Завдяки цій кооперації Нагірний сподівався ознайомити українців з торгівлею.
За ними пішло багато інших кооперативів. У 1899 р. був заснований Сільський господар, метою якого було навчити селян сучасним методам ведення господарства. До 1913 року в ньому було 32 000 членів. У Львові була створена страхова компанія Дністер, що до 1907 року мала 213 000 страхувальників. Найважливішим, однак, був підйом українських кредитних спілок. Хоча деякі існували ще в 1874 р., кредитний спілка «Віра», заснувана Теофілом Кормошом у 1894 в Перемишлі, була першою стабільною і добре регульованою. Зазвичай стягуючи приблизно 10% відсотків за кредити, сотні кредитних спілок виникли по всій Підавстрійській Україні (Королівство Галичини та Володимирі). Вони допомогли вивести традиційних лихварів з бізнесу. У 1904 р. було утворено центральну асоціацію українських кооперативів, яка мала 550 інституційних філій та 180 000 індивідуальних членів.
Українська греко-католицька церква та її духовенство були активно залучені до кооперативного руху. Було створено об’єднання священиків, у центрі уваги яких було покращення соціально-економічних умов селян. Багато священиків брали участь в організації кооперативів. Провідник Церкви Андрій Шептицький навчав, що бідним потрібно більше, ніж просто гроші, а освічені або забезпечені зобов'язані допомагати бідним навчитися як вибратися із їхнього скрутного становища: «Навчіть їх, покажіть, як покращити свою долю».
Зростання кооперативного руху в кінці 19 століття в Україні мало ряд наслідків. Це сприяло налагодженню тісних і гармонійних відносин між інтелігенцією Західної України та селянством, чого інтелігенція в підросійській Україні не змогла досягти. Оскільки кооперативний рух значною мірою був проектом українофілів (тих західних українців із патріотичною українською національною орієнтацією), його практична допомога українському населенню сприяла його відданості українському національному рухові, а не конкуруючій проросійській орієнтації.
Дійсно, вдосконалення економічних стандартів розвивалося одночасно зі збільшенням української національної свідомості. Оскільки професії лихварів та крамарів традиційно були займані євреями на західній Україні, кооперативний рух також створював фінансові труднощі для місцевої єврейської громади, позбавляючи багатьох євреїв робочих місць. Фінансові труднощі викликали антагонізм між двома громадами та стали приводом для еміграції євреїв з Галичини.
За польської влади. Після розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни, 1918 р. західні українці оголосили незалежну державу, яку завоювала та поглинула Польща у 1919 р. Це різко розширило сферу українського кооперативного руху. Це вже став не лише інструмент економічного прогресу — кооперативи розглядалися як школа самоврядування та метод економічної самооборони проти польських окупантів, як їх сприймало населення. Рух особливо підтримала найбільша і найзначніша політична партія західних українців - Українське національно-демократичне об'єднання. До руху приєдналися багато західноукраїнських ветеранів, які стверджують: «Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо воїнами нації»
Кожен шматочок капіталу, який залишився в українських руках, розглядався як перемога проти польського ворога. Кооперативна організація зростала і ставала всебічно організованою. Кредитні спілки були об'єднані в Центробанк (Крайовий Союз Кредитовий). Народна Торгівля об'єднала міських роздрібних торговців. Молочні кооперативи об'єднались у Маслосоюз, постачальниками якого були понад 200 000 фермерських господарств. Продукція кооперативу домінувала на західноукраїнській та навіть значній частині центрально-польського ринку, експортувалась до Австрії та Чехословаччини.
Жінки мали власний кооператив, який до 1936 р. включав 36 000 членів. Тут навчали жінок керувати кооперативами та школами медсестер. Також було створено кооператив, який допомагав популяризувати та продавати продукцію народної творчості, виготовленої вдома.
Усі ці організації були надалі підпорядковані парасольовій організації під назвою Ревізійний союз українських кооператив (РСУК). Кількість українських кооперативів у Галичині зросла з 580 у 1921 р. до 2500 у 1928 р. та приблизно 4000 до 1939 р. Кількість членів напередодні другої світової війни оцінювалась у 700 000 осіб, а самі кооперативи працевлаштовували понад 15 000 українців.
Польський уряд був стривожений зростанням українських кооперативів та намагався їх обмежити, підтримуючи польські кооперативи та створюючи труднощі для українських через звинувачення у порушеннях гігієнічного кодексу чи неправильну подачу звітів. У 1934 р. польський уряд ухвалив закон, примушуючи українські кооперативи за межами Галичини об’єднуватися з польськими. Незважаючи на таку тактику, українці мали вдвічі більше кооперативів на душу населення, ніж поляки.
Коли Радянський Союз анексував Західну Україну в 1939 році, радянська влада ліквідувала більшість українських громадських установ, включаючи українські кооперативи.
Після проголошення незалежності України. Подальшого розвитку кооп. рух набув уже після проголошення незалежності України. Правові засади для цього створили Закон України "Про споживчу кооперацію" від 10 квітня 1992, Типовий статут кредитної спілки від 7 лют. 1994 та Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 лип. 1997.
2. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса.
Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса (1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.
Кейнс був сином відомого англійського економіста Джона Невілла Кейнса, автора книжки «Предмет і метод політичної економії», опублікованої 1890 р. Отримав освіту в Ітоні та Кембріджі. Спочатку вивчав математику та теорію ймовірності, але згодом зацікавився економiкою. 1905 р. А.Маршалл написав Кейнсу-батьку: «Ваш син чудово працює в галузi економiчної науки. Я сказав йому, що був би дуже радий, якби вiн вирiшив присвятити себе кар’єрi професiйного економiста». Проте Кейнс був не тiльки економiстом. Вiн був неймовiрно активною, різнобічно обдарованого людиною. Посідав високi державнi пости, особливо у галузях, де треба було вирiшувати внутрiшнi та зовнiшнi фiнансовi проблеми англiйського уряду в період мiж двома свiтовими вiйнами. Кейнс був представником Британського казначейства на Паризькiй мирнiй конференцiї пiд час першої свiтової вiйни, заступником канцлера казначейства, членом ради директорiв Англiйського банку, казначеєм у Королiвському коледжi, очолював Нацiональне товариство зі страхування життя, був керуючим iнвестицiйною компанiєю. Крiм того, вiн редагував Кембрiджський «Економiчний журнал», очолював журнали «Нейшн» та «Нью стейтсмен», був головою Ради з пiдтримки музики та мистецтва та ін. У своїх наукових творах вiн розглядає широке коло проблем, зокрема, проблеми теорiї ймовiрностi, монетарної економiки, наслiдки мирної угоди, укладеної пiсля першої свiтової вiйни. Проте його головною працею є «Загальна теорiя зайнятостi, процента i грошей» (1936 р.), про яку Дж. Гелбрейт у свiй час писав, що «вона є абсолютно незрозумiлою, погано написаною та передчасно опублiкованою».
Однак ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К. Маркса. Учення Кейнса стало своєрiдною реакцiєю на неокласичну школу й маржиналiзм, якi панували в економiчнiй науцi до нього i до яких колись належав і вiн сам як учень А. Маршалла i кембрiджської школи. Економiчна криза 1929—1933 рр. рiзко змiнила погляди Кейнса, вiн рiшуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його iдеями фритредерства й висловлює думку про те, що капiталiзм доби вільної конкуренцiї вичерпав свої можливостi та пішов у непам’ять.
Попередниками Кейнса, якi розробляли тi чи iншi функцiональнi зв’язки процесу вiдтворення i положення яких вiн розвиває далi, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Лiндаля; Ф. Кана у Великобританiї та А.Ханта у Нiмеччинi. Однак тiльки Кейнс чiтко сформулював новий напрям економiчної теорiї — теорiю державного регулювання економiки. На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обгрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою».
У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому у центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує інтереси окремих фірм, а другий — національну економіку. Відмінність зв’язана з тим, якому фактору — інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення — надається вирішального значення для економічного зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.
На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії, сам процес виробництва товарів створює дохід, що точнісінько дорівнює вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит — ось головний постулат названого закону. Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили та капіталу.
По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зарплати та спаду виробництва.
По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні суб’єкти віддадуть перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень.
По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні інтереси робітничого класу.
Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія, є утопією.
Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення.
Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага). Особисте споживання — найбільш значна категорія витрат — становить близько 2/3 усіх закуплених товарів та послуг. Отже, фактори, що визначають споживання, можна взяти за відправну точку для дальших міркувань.
Кейнс розглядав дохід, що є у розпорядженні суспільства, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру споживацьких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення цього доходу. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є у суспільному розпорядженні, зв’язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а у психології людини, яка нібито схильна споживати менше в міру збільшення її доходу. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон суспільства».
Другий компонент «ефективного попиту» — виробничий попит, за Кейнсом, є показником бажання капіталістів інвестувати свої капітали. Він відображується в інвестиціях, рівень яких визначається, головне, станом довгострокових очікувань, зумовлених тим, «якою може бути очікувана структура майбутніх доходів підприємця, якщо він бажає збільшити своє капітальне майно». Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошових засобів та попиту на них.
Необхідна умова для нормального розвитку економіки та досягнення її рівноважного стану, за Кейнсом, полягає в тім, щоб вакуум, утворений унаслідок розриву між рівнем доходу та споживання (згадаємо «психологічний закон»), заповнювався збільшенням інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.
Докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента, і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживацьких витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від вирішення фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують — виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Кейнс зробив цей висновок одним з центральних пунктів свого аналізу. Саме заощадження населення можуть бути єдиним фінансовим джерелом інвестицій підприємств, а отже, величини заощаджень та інвестицій в економіці в кінцевому підсумку збігаються. Але це зовсім не так на стадії планування витрат.
Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал).
Третій мотив є дещо відмінним від перших двох. Кейнс вважав, що господарські агенти триматимуть частину портфеля своїх активів у ліквідній формі, коли вони вважатимуть, що володіння активами в іншій формі є ризикованим. Нездатність підприємств забезпечити рівномірний потік інвестицій для того, щоб заповнити створений заощадженнями «потенційний розрив» між виробництвом та споживанням, Кейнс приписує втраті «довіри», порівнюючи цю нездатність з небажанням гравця, що втратив надію на успіх, робити дальші ставки. Якщо «розрив» неможливо закрити запланованими інвестиціями, він закриється автоматично небажаними інвестиціями, що матимуть вигляд накопичених запасів споживчих товарів; пізніше «розрив» так само автоматично зменшиться внаслідок скорочення виробництва, зайнятості та доходу.
Цілісну картину економічної системи відповідно до кейнсіанської теорії можна подати за такою схемою. Сукупний попит становить суму витрат суспільства на споживання та очікуваних витрат суспільства на інвестиції. Існує тільки один, стверджує Кейнс, рівень національного доходу, за якого сукупні витрати суспільства (сукупний попит) дорівнюють національному продукту (сукупній пропорції). Це і є шуканий рівень рівноваги національного доходу.
Економічна система не зможе досягти рівноваги за будь-якого іншого рівня національного доходу, оскільки в цьому разі плани покупців не будуть відповідати діям виробників. Припустімо, що національний дохід упаде нижче за рівень рівноваги, планові витрати теж зменшаться, але не адекватно зменшенню національного доходу. Зменшення сукупних витрат становитиме лише частину зменшення національного доходу, решта витраченого доходу зменшить заощадження та податкові виплати. Це призведе до того, що покупці вимагатимуть більше товарів, ніж вироблятимуть фірми.
В іншому разі, якщо національний дохід збільшиться, то зросте сукупний попит, але на величину меншу ніж зростання національного доходу. Деяка частина додаткового доходу піде у заощадження, ще якась частина — урядові у вигляді податків. А це означає, що ділові підприємства вироблятимуть товарів та послуг більше, ніж планується закупити. Сукупний попит не здатний буде перекрити сукупну пропозицію, стверджує Кейнс. Така ситуація свідчитиме про перенасичення ринку товарів та послуг, про затоварення і сигналізуватиме про необхідність скорочення обсягів виробництва. Цей процес, у свою чергу, супроводжуватиметься безробіттям, неповним використанням обладнання, а в окремих випадках — тимчасовим скороченням або остаточним припиненням виробничої діяльності окремих підприємств. Спад виробництва триватиме доти, доки значення сукупного попиту не буде збалансовано із сукупною пропозицією.
Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто зв’язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами — війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності у прийнятті деяких основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і суспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цієї концепції, Кейнс намагається з’ясувати і причини безробіття. Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від класичного підходу, за яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару робоча сила: якщо починає бракувати або створюється надлишок будь-яких товарів, то достатньо відповідно підвищити або знизити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага.
На відміну від неокласиків, Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту». При цьому він не спростовує повністю неокласичної теорії, погоджуючись з тим, що за умов рівноваги, коли всі трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна плата визначається «граничною складністю праці». Кейнс не заперечує, що заробітна плата «перебуває у цілком визначеній (оберненій) кореляції з обсягом зайнятості». Проте обсяг зайнятості Кейнс узалежнює не від руху заробітної плати, а від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.
Чимало попрацював Кейнс, щоб довести помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Стосовно економічних наслідків скорочення заробітної плати Кейнс міркував так: по-перше, попит на працю і рівень зайнятості визначаються реальною, а не номінальною заробітною платою, як учили економісти-класики; по-друге, зниження номінальної заробітної плати завжди супроводжується еквівалентним зниженням реальної, оскільки ціни за умов конкуренції визначаються прямими граничними витратами, котрі в короткостроковому періоді складаються виключно з трудових витрат; по-третє, оскільки реальне споживання є функцією самого тільки реального доходу і реальна схильність до споживання у працівників менша за одиницю, вони після зниження заробітної плати витрачатимуть на споживання менше ніж раніше; по-чет верте, хоча трудові витрати й ціни знизилися, наступне зниження ставки процента буде нездатним стимулювати інвестиції, відтак зниження заробітної плати призведе тільки до зниження сукупного попиту, а безробіття або збільшиться, або, у ліпшому випадку, залишиться на тому самому рівні. Ось чому, стверджує Кейнс, зменшення заробітної плати, навіть якщо це можна зробити, не здатне зменшити безробіття. Практично така ситуація неможлива, оскільки працівники не будуть жертвувати власною заробітною платою заради працевлаштування якогось невідомого безробітного. «Найрозумніша політика, - пише Кейнс, - полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Убивчий висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва за високого рівня безробіття та інфляції. Кейнс визнає, що безробіття - органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Повна зайнятість (скоріше, випадкова, аніж закономірна) не забезпечується автоматично. «Ефективний попит, що поєднується з повною зайнятістю, - це поодинокий випадок, що настає тільки тоді, коли схильність до споживання і спонукання інвестувати перебувають у певному відношенні одне до одного. Таке може існувати лише за умови, якщо випадково або навмисно поточні інвестиції зумовлюють попит, що дорівнює надлишкові сукупної ціни пропозиції продукції над тим, що суспільство бажає витрачати на споживання, коли в ньому панує повна зайнятість».
У стислому вигляді кейнсіанське трактування макроекономіки можна подати так.
Основоположним у теорії Кейнса, як уже зазначалося, є твердження про те, що ціни на продукцію та заробітна плата в короткостроковому періоді є нееластичними щодо зниження, тобто падіння сукупного попиту не справляє впливу на їхній рівень. Це призводить до того, що крива сукупної пропозиції стає горизонтальною лінією, котра розміщується праворуч від нульового рівня реального обсягу виробництва, нижче його рівня за повної зайнятості або рівня потенційного обсягу виробництва. Відповідно до кейнсіанської теорії, як тільки досягнуто рівня повної зайнятості, крива сукупної пропозиції перетворюється на вертикаль.
Функціонування економіки на горизонтальному відрізку кривої сукупної пропозиції означає значний надлишок виробничих потужностей і велике безробіття, тому розширення сукупного попиту передовсім збільшуватиме реальний обсяг виробництва і зайнятості, а не рівень цін.
Кейнсіанці вважають, що сукупний попит є нестабільним, навіть тоді, коли не відбувається жодних змін у пропозиції грошей. Зокрема, такий компонент сукупного попиту, як інвестиції, постійно зазнає коливань, у зв’язку з чим змінюється положення кривої сукупного попиту. Зниження сукупного попиту вплине лише на обсяг виробництва та зайнятість (обсяг виробництва знизиться). При цьому реальний обсяг виробництва може залишатися нижче за рівень виробництва з повною зайнятістю невизначений час, доти, доки не відбудеться випадкового врівноважуючого розширення сукупного попиту.
Відмінність від класичних поглядів є очевидною. Для економістів-класиків сукупний попит є стабільним, поки не відбувається значних змін у пропозиції грошей. У разі, коли сукупний попит знизиться, еластичність цін і заробітної плати забезпечить роботу автоматично вбудованого механізму, за допомогою якого підтримується функціонування капіталістичної економіки на рівні її потенційного обсягу виробництва і природної норми безробіття.
У кейнсіанській теорії мінливість сукупного попиту та нееластичність цін означають, що безробіття може збільшуватися і зберігатися в ринковій економіці тривалий час. Щоб уникнути величезних втрат від спадів та криз, необхідним є активне макроекономічне регулювання сукупного попиту з боку держави.
Саме такий висновок з аналізу макроекономічних процесів уперше сформулював Д. Кейнс. Запропонована ним модель розвитку процесів виробничої діяльності була першим серйозним аргументом для проведення державної політики, спрямованої на ліквідацію негативних наслідків, що виникають з причин недостатнього попиту.
Конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів.
У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддавши перевагу власним теоретичним побудовам, в яких головну роль відіграє поняття норми процента. Він розглядав гроші як один з типів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо вони оцінюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кейнсіанську теорію попиту на гроші називають теорією «переваги ліквідності». Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових втрат за зниження ділової активності.
Уже було названо три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей зберігати хоча б частину їхнього багатства у вигляді ліквідних грошових активів, таких як готівка, поточні рахунки до запитання, а не у вигляді активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей спекулятивний мотив формує зворотний зв’язок між величиною попиту на гроші та нормою позичкового процента: попит на гроші поступово зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.
Таким чином, Кейнс розглядає попит на гроші як функцію двох змінних величин. За інших однакових умов збільшення номінального доходу породжує збільшення попиту на гроші, що зумовлено існуванням трансакційного мотиву та мотиву обережності. Зниження норми позичкового процента також збільшує попит на гроші через спекулятивні мотиви.
Кейнс був прихильником наявності великої кількості грошей в обігу, що, на його думку, мало впливати на зниження процентної ставки. Це, у свою чергу, стимулювало б зменшення «обережності ліквідності» та зростання інвестицій. На думку Кейнса, високий процент є перешкодою для перетворення грошових ресурсів на інвестиції, тобто він захищав необхідність максимального зниження рівня процента як засобу заохочення використання нагромаджень на виробничі цілі. Саме від Кейнса значною мірою бере початок концепція дефіцитного фінансування, або штучного накачування грошей в економіку, створення «нових грошей», що є доповненням до загального потоку витрат і, тим самим, компенсує недостатній попит, зайнятість та прискорює зростання національного доходу. Дефіцитне фінансування на практиці означає відмову від політики збалансованого бюджету та систематичне зростання державного боргу, що, у свою чергу, передбачає використання інфляційних тенденцій як засобу підтримування ділової активності на високому рівні.
Основним стратегічним напрямом економічної політики держави, згідно за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворюванню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Д. Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «Великої депресії» 30-х рр. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки - недостатню схильність до інвестування - держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й взяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству.
З найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.
Д. Кейнс та його прихильники сподівалися пом’якшити негативні наслідки ділових циклів за допомогою планомірного проведення контрциклічної фіскальної політики. На їхню думку, за загрози економічного спаду уряд може протидіяти цьому скороченням податків, збільшенням трансфертних платежів чи підвищенням витрат на оборону, розвиток інфраструктури або інші цілі. І навпаки, за загрози інфляції уряд може збільшити податки, зменшити трансфертні платежі, відкласти заплановані державні закупівлі.
Характеризуючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов’язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття у макроекономічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Його дію можна наочно показати на прикладі залежності між приростом інвестицій та національним доходом: збільшення капіталовкладень веде до зростання обсягів виробництва товарів та послуг. Але у Кейнса ця залежність розглядається через призму формування індивідуального грошового доходу. Логіка такого підходу полягає ось у чім: національний дохід складається з індивідуальних доходів, а отже, необхідно з’ясувати, як інвестиції впливають на величину цих індивідуальних доходів.
Зрештою, кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначили, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається і перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються і т. п. У кінцевому підсумку приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: чим вища схильність до споживання, тим більший мульти плікатор, і навпаки.
Мультиплікатор витрат визначається як відношення відхилень від рівноважного доходу до початкової зміни у витратах (на інвестиції), що спричинили цю зміну:
/,
Де DY — приріст доходу;
DI — приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу;
r — «гранична схильність до споживання»;
/ — це і є величина мультиплікатора, що виражена через «граничну схильність до споживання».
«За даних обставин, - стверджує Кейнс, - може бути встановлене певне співвідношення між доходом та інвестиціями, яке слід назвати мультиплікатором». Виходячи з цієї формальної алгебраїчної залежності, Кейнс стверджує, що зростання інвестицій автоматично веде до зростання зайнятості та до пропорційного зростання національного доходу, а коефіцієнтом пропорційності є величина мультиплікатора.
Аналогічно проявляється мультиплікаційний ефект стосовно інших видів витрат, зокрема державних витрат. За недостатнього попиту підвищення державних витрат приводить до посилення економічної діяльності. При цьому покриття різниці між пропозицією й попитом не потребує повного еквівалентного підвищення державних ви...
25.04.2021 13:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора