Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Заходи заохочення та стягнення в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Волинський національний університет імені Лесі Українки
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Юридичний факультет
Кафедра:
Кафедра кримінального права і процесу
Інформація про роботу
Рік:
2018
Тип роботи:
Магістерська робота
Предмет:
Кримінальне право
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Юридичний факультет
Кафедра кримінального права та процесу
МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
НА ТЕМУ:
«Заходи заохочення та стягнення в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі»
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………...............………….…..... 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ЗАОХОЧЕНЬ ТА СТЯГНЕНЬ В ПРОЦЕСІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ…………………………………………….. 7
1.1. Кримінально-виконавчі аспекти застосування заходів заохочення до осіб, засуджених до позбавлення волі…………………………. 7
1.2. Поняття, мета та види застосування заходів стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі…………………………………. 12
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАОХОЧЕНЬ ТА СТЯГНЕНЬ В ПРОЦЕСІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ………………………………………… 17
2.1. Підстави застосування заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі………………………………... 17
2.2. Порядок застосування заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі………………………………... 33
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАСАД ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ЗАОХОЧЕННЯ ТА СТЯГНЕННЯ ДО ОСІБ, ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ НА ДОСВІДІ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН………………………………………………………….. 35
3.1. Зміни в кримінально-виконавчому законодавстві України щодо застосування заходів заохочення та стягнення до осіб та їх вплив на ресоціалізацію засуджених…………………………………….. 35
3.2. Зарубіжний досвід застосування заходів заохочення, які можуть бути застосовані до осіб, позбавлених волі на певний строк та перспективи його застосування в Україні………………………... 41
ВИСНОВКИ…………………..................................................................…........ 50
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………............................ 52
ВСТУП
Актуальність теми. Нині особливо актуальним для нашої держави є питання створення якісного права. Сьогодні не викликає сумніву думка, що головною метою застосування до правопорушників тих чи інших карних заходів має бути їх «виправлення та перевиховання».
Примусити злочинця відчувати провину перед суспільством, а тим більше – каяття в умовах втрати ним суспільно корисних зв’язків, перспектив на майбутнє та впливу на тих, хто відбуває покарання, так званої «тюремної субкультури» – завдання не з легких.
Серед заходів, спря мованих на підвищення виховного впливу покарання у вигляді позбавлення волі, окреме місце займають заходи заохочення або стягнення. Ціль застосування заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі – формування у них правомірної поведінки.
Гуманізм, диференціація та індивідуалізації виконання покарання, раціональне застосування примусових заходів, засобів виправлення засуджених та стимулювання їх правослухняної поведінки – ключові принципи, які були покладені кримінально-виконавчим законодавством в основу застосування до осіб, засуджених до позбавлення волі заходів заохочення та стягнення.
Важлива роль цих принципів полягає в поступовому переході від одних заходів до інших усередині системи заходів заохочення і стягнення. Застосування до засуджених заходів заохочення є стимулювальним засобом у вигляді моральних чи матеріальних юридичних благ, виражених у нормах кримінально-виконавчого законодавства. Разом з тим кримінально-виконавчим законодавством передбачена велика кількість заходів, спрямованих на вироблення у засуджених правомірної поведінки під час відбування покарання, а також стимулювання їх прагнення до виправлення.
Процес поступових системних змін у світогляді засудженої особи, отже, і у її поведінці, ставленні до порядку та умов перебування в ізоляції має свої певні стадії, поступовість яких обумовлюється чинною системою змін у правовому статусі засудженої особи під час відбування покарання. За змістом та сутністю кожна із цих стадій відтворює певний ступінь виправлення засудженої особи. Доведено, що суттєвий вплив на інтенсивність позитивних змін в особистості здійснюють стимулювальні заходи, серед яких належне місце має посісти система заходів заохочення. За змістом до цих заходів маємо віднести як разові заохочення, які несуттєво і на не тривалий термін змінюють правовий статус засудженого, так і ті заходи, застосування яких пов’язується із досягненням певного ступеня виправлення і надає право на значні пільги та значні зміни в обсязі правообмежень, які є сутністю будь-якого покарання.
Тому аналіз питань, які стосуються застосування заходів заохочення до засуджених та стимулювання їх позитивної посткримінальної поведінки, складає теоретичний і практичний інтерес, хоча й пов’язаний з певними труднощами.
Проблеми виконання та відбування покарань були предметом наукових пошуків багатьох вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема К.А. Автухова, В.А. Бадири, Г.П. Байдакова, О.В. Беци, І.Г. Богатирьова, О.І. Богатирьової, В.Я. Богданова, І.А. Вартилецької, В.П. Герасименка, Р.М. Гури, В.М. Дрьоміна, А.Т. Іванова, О.Г. Колба, О.О. Книженко, В.О. Корчинського, С.І. Комарицького, І.С. Ной, В.І. Осадчий, В.П. Пєтков, С.Н. Пономарьов, Є.О. Письменський, Г.О. Радов, О.Л. Ременсон, В.М. Синьов, А.Х. Степанюк, О.В. Ткачова, В.М. Трубников, В.О. Уткін, С.Я. Фаренюк, І.В. Шмаров, С.В. Царюк, І.С. Яковець та інші вчені.
В 2016 р. Верховною Радою України було прийнято низку нормативно-правових актів, які суттєво змінили кримінально-виконавчі відносини: Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо гуманізації порядку та умов виконання покарань» прийнятий 06.09.2016 р.1, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених», прийнятий 07.09.2016 р. 2, Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо вдосконалення порядку застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення». Цей нормативно-правовий акт набирає 07.04.2017 р.
Окрім того, у працях О. І. Бажанова, Ю. М. Ткачевського відтворювалися найбільш типові погляди щодо застосування різних заходів, які мають стимулювати виправлення засудженої особи. У роботі аналізуються також окремі положення науково-практичного коментаря до Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України), підготовленого А. Х. Степанюком, І. С. Яковцем.
Метою даної роботи є дослідження проблем, пов’язаних із застосуванням заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі.
Завданнями дослідження будуть:
– визначити кримінально-виконавчі аспекти застосування заходів заохочення до осіб, засуджених до позбавлення волі;
– з’ясувати поняття, мета та види застосування заходів стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі;
– охарактеризувати підстави застосування заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі;
– встановити порядок застосування заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі;
– розкрити зміни в кримінально-виконавчому законодавстві України щодо застосування заходів заохочення та стягнення до осіб та їх вплив на ресоціалізації засуджених;
– вивчити зарубіжний досвід застосування заходів заохочення, які можуть бути застосовані до осіб, позбавлених волі на певний строк та перспективи його застосування в Україні.
Об’єктом дослідження даної роботи є кримінально-виконавчої правовідносини, що виникають в процесі виконання і відбування покарання.
Предметом дослідження виступають: норми Кримінального та кримінально-виконавчої кодексів України, нормативні акти, що регламентують зміст, підстави та порядок застосування заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі; історія розвитку вітчизняного законодавства, що регламентує застосування заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі; юридична та інша література, що стосується даних проблем.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети, з урахуванням об’єкта та предмета дослідження, у роботі були використані слідуючі методи: системно-структурний та формально-логічний методи дали можливість з’ясувати правову природу заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі (пп.1.1. 1.2, 2.1, 2.2.). За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися правові норми Конституції України, чинного КПК та його проектів, інших законів України, з’ясовувалися зміст і значення використаних у них термінів, обґрунтовувалися висновки і пропозиції щодо їх зміни та доповнення (пп. 3.1, 3.2).
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що її положення і висновки можуть слугувати підґрунтям для подальшого розвитку концептуальних уявлень про застосуванням заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до позбавлення.
Практичне значення роботи полягає в тому, що на основі дослідження даної теми зроблені висновки, що мають певне значення для подальших наукових досліджень, а також можуть використовуватись в навчальному процесі при підготовці дипломних, курсових проектів, семінарських занять.
Виходячи з мети та завдань дослідження, структурно робота складається зі вступу, основної частини у трьох розділах, висновку, списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ІНСТИТУТУ ЗАОХОЧЕНЬ ТА СТЯГНЕНЬ В ПРОЦЕСІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
1.1. Кримінально-виконавчі аспекти застосування заходів заохочення до осіб, засуджених до позбавлення волі
Важливу роль у регулюванні посткримінальної поведінки засудженого відіграють заходи заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі. Мета застосування до засудженого заходів заохочення є однією із форм реалізації методу переконання і полягає у тому, щоб переконати засудженого, що законослухняна поведінка під час відбування покарання – це єдиний правильно обраний вид поведінки. Заохочення позитивних вчинків засудженого шляхом застосування передбачених у КВК України стимулів різного характеру (морального, матеріального та ін.) – один із можливих варіантів досягнення мети покарання.
Правовий інститут заохочення у кримінально-виконавчому праві обмежений нормами ст. 130-132 КВК України, якими врегульовано види таких заходів, а також порядок їх застосування; інститут стягнення знайшов своє відбиття у нормах статей 132-135 цього Кодексу.
У процесі застосування заходів заохочення виховний вплив здійснюється не тільки безпосередньо на тих засуджених, яким вони адресовані, а й опосередковано – на інших засуджених. Отже, застосування заходів заохочення без перебільшення може вважатися одним із суттєвих важелів впливу в процесі виправлення та ресоціалізації засудженого та формування у нього стереотипу законослухняної поведінки.
Завданням стимулювання у кримінально-виконавчому праві є не щось абстрактне, а саме законослухняна, правомірна поведінка. Поняття правомірності має більш конкретний, оцінний зміст, тобто є позитивною характеристикою. Правомірним виявляється те, що є прийнятним, припустимим чи бажаним у правовому розумінні [6, с. 377].
Для кримінально-виконавчого права характерна побудова правового матеріалу на основі правових обов’язків та юридичної відповідальності, тому суспільна корисність дій та поведінки засудженого міститься в самому факті реалізації зобов’язуючих приписів. Суть проблеми законослухняної поведінки окреслена тим, що вона нерозривно пов’язана, по-перше, зі зверненням до індивідуально-особистісного моменту в кримінально-виконавчому праві; по-друге, із пошуком засобів стимулювання, забезпечення та захисту такої законослухняної поведінки засуджених. Слід зазначити, що посткримінальна поведінка осіб, що відбувають покарання, може бути як позитивною, так і негативною. Залежно від виду такої поведінки до таких осіб можуть в одному випадку застосовуватись засоби заохочення, в іншому – стягнення.
Позитивною посткримінальною у кримінально-виконавчому праві можна вважати таку поведінку засуджених:
а) хорошу поведінку за певний період часу, що передбачає відсутність стягнень за певний період;
б) добросовісне ставлення до праці, що полягає у якісному виконанні або перевиконанні виробничих завдань, хорошому триманні обладнання та робочого місця; відсутність порушень трудової дисципліни; виявлення трудової ініціативи, успішне оволодіння трудовою спеціальністю тощо;
в) участь у роботі самодіяльних організацій засуджених, тобто постійна участь у роботі як секцій та інших підрозділів, так і окремих заходів вказаних організацій;
г) участь в окремих виховних заходах (організації лекцій, концертів, випуску стінгазет тощо).
Чинний КВК України містить цілий ряд правових заохочень, що можуть бути застосовані до засуджених, які характеризуються позитивною посткримінальною поведінкою. Вони мають важливе значення для виправлення засудженого, яке, відповідно до ст. 6 КВК України, визначається як процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки [4].
Відповідно до ст. 130 КВК України, до засуджених до позбавлення волі на певний строк можуть застосовуватись такі види заохочень:
1) подяка;
2) нагородження похвальною грамотою;
3) нагородження подарунком;
г) грошова премія;
4) дозвіл на одержання додатково посилки або передачі;
5) надання додаткового короткострокового або тривалого побачення;
6) дозвіл на телефонну розмову; дострокове зняття раніше накладеного стягнення;
ж) дозвіл додатково витрачати гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби в сумі до 15 % мінімального розміру заробітної плати;
8) збільшення тривалості прогулянки засудженим, які тримаються в дільницях посиленого контролю і приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, до двох годин; 9) подання до суду матеріалів щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.
Що ж стосується норм КВК України, які регламентують застосування заходів заохочення до осіб, позбавлених волі, то вони викликають у практиків та науковців більше запитань, аніж можуть дати відповідей. Проаналізуємо ці норми. Частина сьома ст. 131 КВК України визначає, що заохочення у виді подяки і дострокового зняття раніше накладеного стягнення застосовуються усно або письмово, а всі інші заохочення – тільки письмово. Частина перша ст. 135 КВК України передбачає, що в межах виправної колонії правом застосувати заходи заохочення наділені:
1) в обсязі, передбаченому ст.130 КВК України – начальник колонії, або особа, яка виконує його обов’язки;
2) заступник начальника колонії і начальник відділення СПС – в межах, передбачених частинами 2 та 3 цієї статті. Стосовно компетенції начальника відділення СПС питань не виникає, оскільки ч.3 ст.135 КВК України однозначно встановлює, що ця посадова особа може застосовувати виключно в усній формі подяку та дострокове зняття раніше накладеного ним стягнення. Зовсім же інший стан справ маємо щодо компетенції заступника начальника колонії. Частина 2 ст. 135 КВК України, до якої відсилає нас ч.1 цієї ж статті, містить норму, яка проголошує, що заступник начальника колонії користується таким же, як і начальник цієї колонії, правом застосовувати заходи заохочення і стягнення, за винятком накладення дисциплінарного штрафу, скасування поліпшених умов тримання, поміщення засудженого в ДІЗО або карцер, переведення засудженого до ПКТ (ОК).
Граматичне тлумачення цієї норми та порівняльний аналіз з ч.1 ст.135 КВК дозволяє зробити єдиний і парадоксальний висновок – заступник начальника колонії згідно КВК України має право застосовувати всі заходи заохочення, передбачені у ст.130 КВК України, і його повноваження в цій сфері нічим не відрізняються від повноважень начальника колонії.
Отже, чинний КВК України не тільки не містить жодної норми стосовно визначення документальної форми застосування заходів заохочення начальником колонії (чи особи, яка виконує його обов’язки) та його заступником, а й передбачає норму про тотожність обсягу їх компетенції в цій сфері. Адже вже на перший погляд стає зрозумілим, що застосування таких заходів заохочення як: нагородження грошовою премією, цінним подарунком, надання дозволу на отримання додаткового побачення, додаткової телефонної розмови, додаткового витрачання грошей та збільшення тривалості прогулянки повинно належати до виключної компетенції начальника установи, або особи, яка виконує його обв’язки. Не дають вичерпної та однозначної відповіді на ці питання й Правила, у п.81 яких лише зазначається, що застосування заходів заохочення оформляється постановами або наказами уповноважених на те посадових осіб. Проте знову таки, у яких саме випадках і ким саме виноситься постанова, а в яких випадках – видається наказ начальника, ця норма не деталізує і відсилає нас до додатку 27 Правил, в якому наведений лише зразок постанови начальника установи про заохочення.
В цілому ж, проведене нами дослідження дає підстави для формулювання наступних висновків:
1. Однією із умов підвищення ефективності виховного впливу дисциплінарної практики на процес виправлення засуджених є суворе дотримання вимог закону уповноваженими посадовими особами щодо порядку застосування заходів заохочення і стягнення та їх форми, яка повинна закріплюватися виключно на рівні закону.
2. Чинне законодавство, містить цілий ряд прогалин та суперечностей, щодо визначення документальної форми застосування заходів заохочення і стягнення начальником колонії та його заступником, а також чіткого розмежування компетенції цих посадових осіб щодо застосування заходів заохочення..
З метою усунення існуючих прогалин та вдосконалення чинного законодавства, пропоную внести до КВК України наступні зміни та доповнення:
1. Доповнити статтю 134 КВК України після частини восьмої двома новими частинами наступного змісту:
9. Скасування поліпшених умов тримання, передбачених статтями 138-140 і 143 цього Кодексу здійснюється за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки.
10. Інші заходи стягнення застосовуються за наказом начальника колонії, або особи, яка виконує його обов’язки. Заступник начальника колонії при застосуванні заходів стягнення виносить постанову.
Частини 9-15 ст.134 КВК України вважати частинами 11-17.
2. Доповнити статтю 131 КВК України частинами восьмою та дев’ятою наступного змісту:
8. Застосування заходів заохочення у виді: додаткового короткострокового або тривалого побачення; дозволу на додаткову телефонну розмову; дострокове зняття раніше накладеного стягнення; дозволу додатково витрачати гроші для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби в сумі до 15% мінімального розміру заробітної плати; збільшення тривалості прогулянки засудженим, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки до двох годин – здійснюється за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки.
9. Інші заходи заохочення застосовуються за наказом начальника колонії, або особи, яка виконує його обов’язки. Заступник начальника колонії при застосуванні заходів заохочення виносить постанову.
1.2. Поняття, мета та види застосування заходів стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі
Що стосується заходів стягнення, які застосовуються до осіб, позбавлених волі, то цей порядок зазначено в статті 132 КВК України. Так, за порушення встановленого порядку відбування покарання до засуджених можуть застосовуватися такі заходи стягнення:
– попередження;
– догана;
– сувора догана;
– дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів заробітної плати;
– скасування поліпшених умов тримання, передбачених статтями 138-140 і 143 КВК України;
– поміщення засуджених чоловіків, які тримаються у виправних колоніях, у дисциплінарний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до 15 діб, а засуджених жінок - до 10 діб;
– поміщення засуджених, які тримаються в приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, в карцер без виведення на роботу на строк до 15 діб;
– переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, крім засуджених, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до 3 місяців.
Виключенням є вагітні жінки та жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу (одиночну камеру) не поміщаються.
В статті 134 КВК України зазначено порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку тощо.
Стягнення мають відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого, також воно накладається лише на особу, яка вчинила проступок, і не пізніше 10 діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв’язку з проступком проводилась перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше 6 місяців з дня вчинення проступку. Стягнення у виді дисциплінарного штрафу накладається тільки за злісне порушення встановленого порядку відбування покарання, передбачене статтею 133 КВК України, за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки. Стягнена сума штрафу перераховується в доход держави.
Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м’яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого.
Що стосується матеріальних збитків, які були заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заробітку за постановою начальника колонії, але перед чим, має бути встановлений розмір збитків, обставини, за яких їх було завдано, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки у нього береться письмове пояснення. Засуджений може оскаржити постанову начальника колонії вищій посадовій особі, але подача скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.
Практика застосування заходів заохочення свідчить, що ані КВК України, ані відомчі нормативні акти у існуючій редакції не розмежовують чітко компетенцію начальника колонії та його заступника у цій сфері, та не дають зрозумілої та вичерпної відповіді на питання щодо форми застосування заходів заохочення і стягнення вказаними посадовими особами. І тому у практиків найчастіше виникає питання: у формі якого саме документу – постанови чи наказу допускає їх застосування закон, та хто з посадових осіб (начальник колонії чи його заступник) наділений відповідною компетенцією. Існуючі недоліки та прогалини законодавства не сприяють формуванню однозначної дисциплінарної практики і потребують вжиття адекватних заходів щодо їх усунення.
Проаналізуємо норми КВК України, які регламентують застосування заходів стягнення до засуджених. Системний аналіз змісту норм дозволяє дійти наступного висновку. Начальник відділення соціально-психологічної служби (далі – СПС) наділений компетенцією застосувати виключно в усній формі лише стягнення у виді попередження, догани та призначення засуджених на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії. Начальник виправної колонії, особа, як виконує його обов’язки, та заступник начальника мають право застосовувати ці ж заходи стягнення як в усній, так і в письмовій формі, а всі інші заходи стягнення – виключно у письмовій формі.
Начальник установи або особа, яка виконує його обов’язки, може застосувати будь-який, із передбачених у ст. 132 КВК України захід стягнення, а його заступники – ті ж самі, за виключенням дисциплінарного штрафу, скасування поліпшених умов тримання, поміщення до ДІЗО, карцеру і переведення до ПКТ. Отже, стосовно компетенції та розмежування усної і письмової форми застосування заходів стягнення все зрозуміло. Проте на питання, в якій саме письмовій формі повинні застосовуватися заходи стягнення цими посадовими особами виправної колонії, КВК України чіткої та однозначної відповіді не дає. Частини 7 та 8 ст.134 КВК України містять пряму вказівку лише на те, що стягнення у виді: дисциплінарного штрафу, поміщення засудженого до ДІЗО, карцеру або переведення до ПКТ застосовуються виключно за постановою начальника, або особи, яка виконує його обов’язки.
Правова ж регламентація документальної форми інших видів стягнень у КВК України не передбачена взагалі. І лише на рівні відомчого підзаконного нормативного акту Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) – Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, що затверджені наказом Департаменту №275 від 25.12. 2003 р. (далі – Правила), передбачена норма (п.81), яка зазначає, що застосування заходів заохочення і стягнення оформляється постановами або наказами уповноважених на те посадових осіб і відсилає нас до додатків 27 та 28 до Правил. Але цей пункт не містить жодних роз’яснень, які саме з заходів застосовуються (оформляються) постановою, а які – наказом. Додатки № 27 та 28 містять лише зразки відповідних постанов начальника колонії про застосування заходу заохочення (№ 27) та накладення дисциплінарного стягнення (№28). Якщо розмірковувати логічно, виходячи з того, що кримінально-виконавче право є публічною галуззю права і їй притаманний принцип – дозволено лише те, що передбачено законом, можна припустити, що всі інші види стягнень (крім зазначених у ч.ч. 7,8 ст.134 КВК України) повинні застосовуватися начальником виправної колонії (або особою, яка виконує його обв’язки) виключно у формі наказу. Проте пункт 82 Правил (Надання та скасування права засудженим на поліпшені умови тримання) свідчить, що це не зовсім так. Норми цього пункту хоча й прямо не вказують на форму застосування стягнення у виді скасування поліпшених умов тримання, проте опосередковано все ж таки її визначають – відсилають нас до додатку 30 Правил, в якому наведений зразок постанови начальника колонії про застосування цього виду стягнення. Така форма застосування цього заходу стягнення, безперечно, є логічною, оскільки переведення засуджених на поліпшені умови тримання здійснюється виключно за постановою начальника.
Отже, можна дійти висновку, що про застосування заходів стягнення у виді: скасування поліпшених умов тримання, дисциплінарного штрафу, поміщення засудженого до ДІЗО, карцеру або переведення до ПКТ начальник виправної колонії (або особа, яка виконує його обов’язки) повинен виносити постанову, а стосовно всіх інших видів стягнень – видавати наказ. Оскільки заступники начальника колонії не наділені компетенцією по виданню наказів по установі, вони можуть застосовувати заходи стягнення (для яких передбачена письмова форма) виключно у формі постанов.
Проведений аналіз свідчить про суттєві недоліки чинного кримінально-виконавчого законодавства.
До речі, попередній Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК) регламентував це питання доволі повно та чітко. Зокрема норми, закріплені у частинах 1,6-8 ст. 71 ВТК України чітко визначали: які саме заходи стягнення застосовувалися тільки за постановою начальника (і відповідно належали до його виключної компетенції), а які саме – за його наказом. Вказані норми також дозволяли чітко розмежувати компетенцію начальника колонії і його заступника.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАОХОЧЕНЬ ТА СТЯГНЕНЬ В ПРОЦЕСІ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
2.1. Підстави застосування заходів заохочення та стягнення до осіб, засуджених до позбавлення волі
Заохочення і стягнення – це міри відповідальності засуджених позитивного чи негативного характеру, що виступають не лише у ролі заходу реагування на дії чи бездіяльність засуджених, а також є стимулами для впровадження у практику певного бажаного шаблону їх поведінки.
У першу чергу, на нашу думку, слід відрізняти заохочення і стягнення як правові інститути та заохочення і стягнення як конкретні індивідуальні заходи або акти. Правовий інститут – це система взаємопов’язаних норм, які регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин або їх компоненти. [2, с.248]. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ.
До основних ознак правового інституту традиційно відносять: наявність сукупності нормативних приписів; юридичну однорідність названих приписів, об’єднання правових норм стійкими закономірностями та зв’язками, що знаходять відображення в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції. [3, с.154-155].
Специфічність однієї групи суспільних відносин (правовідносини, що виникають при заохоченні засудженого та мають позитивне спрямування) порівняно з іншим (правовідносини, що виникають при застосуванні до засуджених стягнень, та носять негативний характер) і є причиною виникнення цих правових інститутів.
Отож, інститути заохочення і стягнення у кримінально-виконавчому праві – це система правових норм, які регулюють правові відносини, що виникають у процесі застосування заходів заохочень і стягнень до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Незважаючи на існування подібних інститутів у інших галузях права, їх специфічність та відмінність витікає зі специфіки правовідносин, в сфері яких дані заходи застосовуються – відносин, які виникають при виконанні-відбуванні покарання у виді позбавлення волі; особливим є й характер приписів, які дотримуються чи порушуються, – це правила режиму. Самі по собі інститути заохочення і стягнення не є стимулами у так би мовити, «чистому» вигляді. Однак закріплений в чинному законодавстві засіб (заохочення чи стягнення), який ще усвідомлений та не спонукає до певної бажаної поведінки, також має стимулюючий характер, хоча й у формальному сенсі, бо у цьому його ціль.
Для підтвердження цієї тези згадаємо загальновідому аналогію: та або інша норма від того, що вона не діє з різних причин, не перестає бути нормою права та не втрачає мети регулювання правовідносин. У цьому контексті доцільним видається твердження П.М. Малініна, що більшість заходів заохочення і стягнення є стимулюючими заходами, що забезпечують стимул, проте самі ними не є. [4, с.30]. Не можна прийняти розуміння заходів заохочення як певних пільг.
Пільги являють собою встановлені законодавством або іншими нормативними актами переваги, що надаються особі (або групі осіб) порівняно з іншими громадянами. [5]. Однак у кримінальному та, відповідно, й у кримінально-виконавчому праві заохочувальні норми не надають додаткових благ, а усувають або пом’якшують передбачені законом обтяження [6, с.95]. На наш погляд визначення досліджуваних інститутів через термін «пільги» відображає суб’єктивність та залежність від розсуду працівників колонії можливості їх застосування.
Сутність заохочень і стягнень в процесі виконання покарання у виді позбавлення волі. І заохочення, і стягнення є правовими категоріями, тобто найбільшими за рівнем узагальнення фундаментальними абстрактними поняттями права , що виступають засобами збагнення і відбиття правової дійсності. [7, с.17]. Термін «категорія» походить від грецького – «висловлення, звинувачення, ознака» та означає: 1) основне логічне поняття, що відбиває найзагальніші закономірні зв’язки та відношення, які існують у реальній дійсності; 2) родове поняття, що означає розряд предметів, явищ тощо або їхню важливу спільну ознаку; 3) група чи розряд предметів, явищ чи осіб, що відрізняються від інших певними ознаками. [8, с.420]. Дещо вужче тлумачить термін «категорія» О.О.Селіванова : це найбільш загальне фундаментальне поняття, що відображає сутнісні, закономірні зв’язки й відношення об’єктів пізнання й дослідження. [9, с.202]. Відповідно, категорії права – це найбільш загальні типові поняття, що вживаються у праві. [10, с.64].
На думку М.І. Панова, правові категорії – це найбільш загальні, фундаментальні та глибокі правові поняття, що є межею наукового узагальнення як у певній галузі юридичних знань, так і у правознавстві, юридичній практиці в цілому. [11, с.15]. Саме останнє визначення є, на нашу думку, найбільш точним, проте з урахуванням спрямованості нашого дослідження воно потребує певної конкретизації.
Заохочення і стягнення є родовими категоріями. Рід – це загальна філософська характеристика для групи предметів (понять) із загальними суттєвими властивостями, несуттєві ознаки яких відрізняються одне від одного. У логіці рід є поняттям, що впорядковує інші, яке, маючи вищий ступінь загальності, охоплює низку менш загальних понять – видів. Видом називається поняття, що створюється шляхом вирізнення загальних ознак в індивідуальних поняттях і саме має загальні ознаки з іншими видовими поняттями. [12, с.212].
КВК України у ст.130 встановлює різні види заходів заохочення, а у ст. 132 – різні види заходів стягнення, що можуть застосовуватись до засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Але усі ці види заходів заохочень і стягнень, у свою чергу, входять до змісту родових категорій – «заохочення» і «стягнення» відповідно, оскільки наділені спільними рисами, що дозволяє об’єднати, приміром, усі заохочення у однорідну групу та відрізнити її від групи «стягнення» за певними ознаками. У цьому аспекті заохочення і стягнення є правовими категоріями у значенні «родове поняття, що означає розряд предметів, явищ тощо або їхню важливу спільну ознаку».
Співвідношення категорії «заохочення» і категорії «стягнення» виявляється у їх визначенні як групи чи розряду предметів, явищ чи осіб, що відрізняються від інших певними ознаками. Але заохочення і стягнення – не прості правові категорії кримінально-виконавчого права, це категорії парні.
Парні категорії, а це особливо стосується категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей, перебувають у суперечливому відношенні. Ця суперечність виявляється в тому, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну. Отже, зміст однієї категорії полягає в запереченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парними категоріями існує діалектичний зв’язок. Вони водночас доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взаємозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв’язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.[13, с.117].
У теорії права парні правові категорії виокремлюються у виді специфічної логічної форми (особливої пари понять), що має відобразити у загальній теорії об’єктивну єдність і взаємодію протилежних явищ, тенденцій, властивостей правового життя. Парні наукові категорії в якості спеціальної логічної форми спрямовані не тільки на констатацію факту взаємозв’язку між певними юридичними абстракціями, але й на пізнання дійсної взаємодії протилежних правових явищ, розкриття їхньої єдності та особливостей індивідуальної розвитку [14, с.265].
Парні категорії «заохочення-стягнення», «застосування заохочень – застосування стягнень» генетично, детерміновано взаємопов’язані. На нашу думку, ці логічно утворені правові пари поєднує спільна фундаментальна інституційна основа, родовидовий характер змісту їх єдиного начала. Точніше, вони відображають, взяті з точки зору єдиної основи, протилежні прояви її сутності, позитивні й негативні сторони одного процесу. [15, с.244].
Звідси й подібність багатьох змістовних (описових) елементів у більшій або меншій мірі – єдність характеристики. Дійсно, як свідчить аналіз, між заохоченнями і стягненнями існує цілий ряд спільних рис:
1) вони є формами соціального контролю, складовими частинами правового регулювання, юридичними засобами впливу на поведінку суб’єктів, на їх інтереси. Як справедливо зазначав П.А.Сорока, на поведінку людини впливають уявлення про ті вигоди чи негоди (якими б вони не були конкретно), які він пов’язує з тими або іншими вчинками у якості їх наслідків.
Нагороди та покарання є окремим випадком цих бажаних чи небажаних наслідків. [16, с.115].
2) реалізуються у формі правозастосування;
3) для них встановлені певні процедури застосування – заходи заохочення заздалегідь відомі та визначені в законі, там же окреслене коло осіб, наділених правом застосовувати ті або інші заходи стягнення та заохочення;
4) забезпечуються заходами державного захисту, гарантуються законом;
5) пов’язані з цінностями, благами, хоча наслідки цього зв’язку є різними залежно від того, що застосовується – заохочення чи стягнення;
6) для їх настання необхідно, окрім об’єктивної сторони, ще й певний суб’єктивний стан особи, що виразився або у заслузі та підлягає заохоченню, або у прямо протилежній «заслузі» (вині) та підлягає стягненню. На думку ряду науковців, в останній рисі проявляється основне положення даних заходів – віддяка по заслузі. [17, с.135].
Заслуга – це вчинок, який перевершує звичайні вимоги та виражає ставлення до свого обов’язку. У переважній більшості наукових та словникових джерел заслуга розуміється з позиції її генетичного зв’язку виключно з заохоченням.
О.В. Малько визначає, що заслуга – це добросовісний правомірний вчинок, пов’язаний з перевиконанням суб’єктом своїх обов’язків або з досягненням ним загальновизнаного корисного результату, що і є підставою для застосування заохочення.
Він стверджує, що заслуга характеризується такими рисами:
а) вона зв’язана з соціально-активною поведінкою, із здійсненням позитивних обов’язків;
б) це добросовісне відношення особи до свого обов’язку; в) заслуга пов’язана з перевиконанням особою своїх обов’язків або з досягненням ним загальновизнаного корисного результату. Подібні акти повинні виходити за своїм добродієм за межі обов’язку, це надмірність або надлишок добродію; г) заслуга є підставою для застосування заохочення. Характер і ступінь заслуг, у свою чергу, визначають ступінь заохочення. [19, с.75].
В.М.Баранов розуміє заслугу як два основних юридично значущих варіантів поведінки : по-перше, це добросовісне точне виконання суб’єктами покладених на них обов’язків; по-друге, здійснення учасниками правовідносин непередбачених правовою нормою корисних діянь,
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора