Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Семінар
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
ІНЕМ
Факультет:
Маркетинг
Кафедра:
Кафедра маркетингу і логістики
Інформація про роботу
Рік:
2022
Тип роботи:
Семінар
Предмет:
Історія Української культури
Група:
мк 42
Варіант:
6 загальний
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 6. Україна в добу незалежності
6.1. Творення української незалежності. Процеси державотворення.
В Україні в 1987 році в Києві відкрився Український культурологічний клуб – неформальне об’єднання творчої інтелігенції, в засіданнях якого брали участь українські дисиденти, яких почали звільняти з таборів. У 1988 році була створена Українська Гельсінська Спілка – перша демократична громадсько-політична і правозахисна організація. У 1989 році з’явилося Товариство української мови «Просвіта», яке в своїй діяльності виходить за рамки суто захисту української мови.
У лютому газета «Літературна Україна», друкований орган Спілки письменників України, друкує пропозицію щодо Статуту і програми Народного руху. Протягом півроку створюються обласні осередки – крайові організації. А 8–10 вересня 1989 року в конференц-залі Київського політехнічного інституту відбувається Установчий з’їзд НРУ, який тоді мав назву Народний рух України за перебудову.Утворення Народного руху України було зумовлено демократичними процесами, які почалися в СРСР після проголошення в 1985 році новообраним Генеральним Секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим курсу на перебудову. У роботі Установчого з’їзду Народного руху України взяли участь понад 1100 делегатів з усіх областей України, включно з Кримською областю, та від українців у Латвії і Литві. Були також присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі та представники інших країн. Біля будівлі усі три дні також було велелюдно. Подію висвітлювали понад 130 журналістів. З’їзд ухвалив Статут та Програму організації, обрав керівні органи Руху. Головою НРУ став поет і громадський діяч Іван Драч. А
республік мав власну концепцію моделі оновленого Союзу й не бажав поступатися у принципових питаннях. Проект було відкладено на доопрацювання.Натомість, відчуваючи наростання кризи, союзне керівництво намагалося прискорити процес підписання Союзного договору. 17 червня 1991 р. М. Горбачов підписав частково перероблений проект Союзного договору і наступного дня він був розісланий Верховним Радам республік для обговорення.Чергова зустріч відбулася 23 липня 1991 р., а 24 липня М.Горбачов оголосив, що робота над текстом нового Союзного договору завершена й він готовий до підписання. 29 липня у Ново-Огорьово відбулася неофіційна нарада М. Горбачова, Б.Єльцина, Н.Назарбаєва, на якій було визначено дату підписання Союзного договору – 20 серпня 1991 р.
Однак, ця подія не відбулася у наслідок спроби державного заколоту 19-21 серпня 1991 р. Спроба державного перевороту в СРСР почалася з домашнього арешту М. Горбачова, який відпочивав у Криму та відмовився скласти повноваження (вечір 18 серпня). Вранці наступного дня державне телебачення та радіо повідомило про створення ДКНС, «хворобу» президента та перехід обов’язків голови держави до Г. Янаєва.
У своїй першій постанові путчисти вдалися до:скасування республіканських законів, які суперечили всесоюзному законодавству (це означало скасування суверенітету республік);призупинення дозволу діяльності громадських рухів, політичних партій (окрім комуністичної).Такі заходи викликали незадоволення населення та його лідерів, які глибоко сприйняли горбачовську гласність та лібералізацію. Опір заколотникам в Москві очолило керівництво РСФРР (насамперед російський президент Б. Єльцин та голова уряду І. Сілаєв). Активний спротив москвичів і невпевнені дії членів ДКНС забезпечили провал серпневого путчу.
22 серпня спроба державного перевороту в СРСР завершилася арештом її організаторів. Демократичний шлях розвитку було збережено, республіки обрали шлях на здобуття незалежності, а президент М. Горбачов утратив реальну владу.24 серпня Верховна Рада України прийняла історичний документ – Акт проголошення незалежності України.
На підтвердження Акта проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України вирішила провести загальноукраїнський референдум. Проведення референдуму зумовлювалося потребою нейтралізувати політичні спекуляції противників української державності та спроби колишнього союзного керівництва на чолі з М.Горбачовим завершити процес підписання нового Союзного договору. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо визнання населенням України Акту проголошення незалежності України. Результат референдуму остаточно вирішив долю Радянського Союзу й поставив останню крапку в політичній боротьбі навколо спроб його «реформування» та «оновлення». Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна. Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави було обрано Леоніда Кравчука (61,59 відсотка голосів).
У 1992 році НРУ було реорганізовано в партію, яка оголосила про перехід в «конструктивну опозицію» до влади. Лідером партії став В’ячеслав Чорновіл.Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України перед українським народом постали такі завдання:розбудова власної суверенної держави;ліквідація тоталітарних політичних структур і розбудова правової демократичної держави;перетворення централізованої державної економіки на багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;національне відродження, оздоровлення міжнаціональних відносин;встановлення рівноправних зв’язків з іншими державами.
Ключовим завданням перших років державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової, створення української армії та інших силових структур. Поряд із цим необхідно було створити управлінські структури на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади.Особливості державотворчого процесу в Україні:
становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесів формування української політичної нації та національної самосвідомості;тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнули скористатися явні й приховані противники незалежності.
Із перших днів незалежності Верховна Рада розгорнула активну законотворчу роботу. Було ухвалено майже 400 законів та понад 1,1 тис. різних постанов і рішень.Однак велика кількість прийнятих парламентом законів не мала прямої дії, а вимагала додаткових роз’яснень, тлумачень, так званих підзаконних актів, опрацювання яких затримувалося на невизначений термін.
Також значна частина рішень Верховної Ради мала популістський характер і не могла бути реалізована через відсутність коштів.Ефективній діяльності Верховної Ради України заважали гостре політичне протистояння, відсутність злагодженої роботи законодавчої і виконавчої влади.Однією з ключових складових державотворчого процесу є створення й розбудова збройних сил.Уже 24 серпня 1991 р. парламент прийняв постанову «Про військові формування в Україні», за якою всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді.Також було створено Міністерство оборони України (першим міністром оборони став генерал-полковник К. Мороз) та затверджено в жовтні 1991 р. Концепцію оборони й розбудови Збройних Сил України. У її основу було покладено принцип розумної достатності щодо структури, кількості та озброєння війська.
Концепція проголошувала прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних Сил. Загальний кількісний склад армії визначався в межах 400—420 тис. осіб.Референдум 1 грудня 1991 р. прискорив процес створення армії. Уже 6 грудня було прийнято Закон «Про Збройні Сили України». У військових частинах розпочалося добровільне прийняття присяги на вірність народу України.19 жовтня 1993 р. Верховна Рада прийняла Воєнну доктрину України. Вона базувалася на тому, що Україна не вважає своїм потенційним противником жодну державу. Свою військову безпеку Україна розглядала як стан військової захищеності національних інтересів на випадок потенційної або реальної військової загрози. Найскладнішою проблемою стало створення Військово-Морських Сил (ВМС) України на базі радянського Чорноморського флоту.
Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України радянський Чорноморський флот перейшов під контроль України. Проте, використавши сепаратистські рухи в Криму, частина офіцерів флоту, підтримана Російською Федерацією, вчинила бунт проти української влади. Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади.Парламент України мав намір побудувати принципово нову систему судової влади. У липні 1992 р. було обговорено напрями судово-правової реформи, визначено компетенцію Міністерства юстиції, прокуратури, адвокатури.
Судову владу виводили за межі повноважень Президента. Обрання суддів Верховного Суду України, суддів обласних і Київського міського суду, призначення арбітрів Вищого арбітражного суду, арбітражних суддів областей і м. Києва здійснювала Верховна Рада України.Однак формування судової влади відбувалося досить повільно. Упродовж 1992—1996 рр. парламент так і не ухвалив концепцію судово-правової реформи, не був сформований і Конституційний Суд України, хоча закон про його доцільність було прийнято ще в червні 1992 р.
Виникла потреба в перегляді та підготовці нових кодексів України: Цивільного, Трудового, Адміністративного та інших. Однак парламент через розбіжність у концептуальних підходах у цьому питанні та надмірну політизацію виявився неспроможним їх прийняти.Важливим заходом у захисті інтересів незалежної держави стало створення 20 вересня 1991 р. правоохоронного органу — Служби національної безпеки України (згодом — Служба безпеки України, СБУ).
У своїй роботі СБУ керується конституційними нормами та Законом «Про оперативно-розшукову діяльність». Вона підпорядкована Президенту України й підконтрольна Верховній Раді. СБУ позапартійна, дотримується лише вимог законів України.На початку 1990-х рр. було прийнято ряд законів, що поклали початок формуванню правоохоронних органів: прокуратури, міліції, Служби безпеки, нотаріату, адвокатури, митної служби, податкової служби тощо.Важливим елементом незалежної держави є формування інституту громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про громадянство України», що визначав громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянство було надано всім, хто проживав на території України, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти нього. У країні проголошувалося єдине громадянство, тобто громадянин України не міг бути громадянином іншої держави. Протягом п’яти років усі, хто бажав отримати українське громадянство, мали поставити відповідний штамп у паспорті. Із 1997 р. почався обмін радянських паспортів на українські.Поряд із цим декларувалися всі права національних меншин, що зазначено в Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.
Жодна держава не може існувати без чітко визначених кордонів. 7 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. Були створені Прикордонні війська України.Державні кордони України проходили відповідно до адміністративних меж УРСР у складі СРСР. Ділянки колишнього західного кордону СРСР із Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною (згодом Словаччиною), Польщею стали кордоном України. 11 грудня 1991 р. для гарантування економічної безпеки держави Президент підписав Указ «Про утворення Державного митного комітету України».Проте розв’язання проблеми кордонів розтягнулося на тривалий час. Із Росією це питання так і залишилося неврегульованим. З усіма іншими сусідами України суперечливі питання були розв’язані.Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. 5 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про представників Президента України».Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувалися нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента й головами обласних рад. Це було пов’язано з невизначеністю їхнього статусу. У березні 1993 р. Верховна Рада України визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної або районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента. Урешті-решт під тиском місцевих рад та більшості Верховної Ради України інститут представників Президента в 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами та радами відповідних рівнів керували їхні голови, яких обирали всенародним прямим голосуванням.Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Крім того, головною проблемою місцевої влади стали мізерні місцеві бюджети, які повністю залежали від надходжень із державного бюджету.
28 січня 1992 року Верховна Рада України затвердила синьо-жовте полотнище як державний прапор України.19 лютого 1992 року парламент України затвердив тризуб як Малий герб України.15 січня 1992 року – затвердження Верховною Радою України музики Державного гімну з пісні «Ще не вмерли України...» за авторством Михайла Вербицького. А слова – через довгі політичні дебати – парламент затвердив аж у березні 2003 року, скоротивши вірш Чубинського до одного куплету і приспіву.
Реальна робота над Конституцією України почалася у листопаді 1995 року. Тоді було утворено робочу групу, до складу якої увійшли по чотири представники від Верховної Ради і другого президента України Леоніда Кучми, а також два представники від органів правосуддя. Після розгляду в першому читанні документ було направлено на доопрацювання. Під час підготовки до другого читання проект Конституції України містив близько 6 тис. правок нардепів.Причиною затяжного обговорення та ухвалення конституції була ціла низка протиріч між двома парламентськими силами – демократами та комуністами.Спочатку комуністи виступали проти самого обговорення нового закону: їх цілком влаштовувала конституція радянського зразка. Не менш гостро, ніж зараз, тоді обговорювався статус української та російської мов, а також питання Криму.
Стенограма засідання Ради 27-28 червня зберегла слова спікера Олександра Мороза: він попереджав усіх депутатів, що робота триватиме усю ніч, і нікому не буде дозволено вийти із зали до закінчення роботи над Основним Законом.За ухвалення Конституції України проголосували 315 народних депутатів, 12 утримались, а 36 були проти. Ще 30 депутатів голосувати відмовилися. Президент Леонід Кучма не був присутній на історичному засіданні парламенту, однак встиг зайти до зали Верховної Ради за лічені хвилини до ухвалення Конституції. Під час свого виступу він подякував депутатам і назвав 28 червня історичним днем, ухваленням Конституції України. Саме тоді у стінах Верховної Ради вперше прозвучав гімн України.Найважливішим конституційним принципом є розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншими гілками влади на засадах взаємних стримувань і противаг.Законодавча влада - вид державної влади, головною функцією якої є законотворчість і організація контролю за дотриманням чинного законодавства усіма структурами держави, об'єднаннями громадян і громадянами. Єдиним законодавчим органом нашої держави є парламент - Верховна Рада України.Виконавча влада - це гілка державної влади, яка направлена на виконання законів і інших нормативних актів. Вона представлена Кабінетом Міністрів України і іншими органами виконавчої влади (розділ VI Конституції).Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується лише законом і не залежить від суб'єктивних впливів законодавчої або виконавчої влади (розділ VIII Конституції).
Особливе місце в системі органів влади займає Президент України, що є главою держави і має широкі повноваження в різних областях державного управління.Із 1996 року Конституція дістала низку правок і доповнень.У 2004 році відбулося ухвалення Конституційної реформи, яка, зокрема, передбачала перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.
Президентсько-парламентська республіка — форма правління, вид змішаної республіки, за якої глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом.
Однією із сутнісних ознак парламентсько-президентської республіки є компетенційна перевага парламенту у формуванні уряду, що здебільшого зумовлено використанням юридичної інвеститури при формуванні вищого органу виконавчої влади. Уже за часів президентства Віктора Януковича, у 2010 році за рішенням КСУ реформу було скасовано, і Україна повернулася до попереднього державного устрою.
Зміни до Конституції України у лютому 2014 року пояснювалися революційними подіями та втечею Януковича з України.У цій ситуації знадобилося екстрено визначити порядок обрання нового президента, призначити виконувача обов'язків, а також визнати, що Янукович самочинно усунувся від виконання своїх конституційних повноважень, що "спричинило загрозу керованості держави, територіальній цілісності й суверенітету України, правам і свободам її громадян".У 2015 та 2016 роках потреба вносити зміни до Конституції пояснювалася проведенням децентралізації та реформ правосуддя і прокуратури. Останні зміни до Основного Закону було внесено у 2019 році. Тоді до Конституції було додано вектор євроатлантичної інтеграції України як стратегічний напрямок розвитку держави, а також зміни до закону щодо обмеження депутатської недоторканності.
6.2. Труднощі переходу до ринкової економіки
Планово-командна економіка - це модель управління економікою, де рішення щодо виробництва, розподілу ресурсів і фінансового планування приймаються централізованою владою, часто державою. Плани і цілі встановлюються заздалегідь, а підприємства мають виконувати вказівки, враховуючи накази та директиви. У планово-командній економіці держава має вирішальний вплив на економічні процеси, встановлюючи плани, політику та регулюючи виробництво і ринок. Стимули для підприємств можуть бути в основному адміністративними: накази, плани, стандарти, субсидії тощо. Вона є ефективною в досягненні певних стратегічних цілей або вирішенні деяких соціальних проблем, але часто має тенденцію до бюрократизації і неефективності через відсутність стимулів для інновацій та ефективного використання ресурсів.
Ринкова економіка - це модель управління економікою, в якій виробництво, розподіл ресурсів і цінова формування відбуваються на основі взаємодії попиту та пропозиції на ринку, без значного втручання централізованої державної влади. Рішення приймаються децентралізовано, підприємства та індивідуальні актори вільно визначають, що виробляти, які ціни встановлювати і як розподіляти ресурси. Держава забезпечує правовий каркас, регулює ринкові відносини, захищає власність і втручається в економіку лише в межах необхідності. У ринковій економіці головними стимулами є прибуток та конкуренція. Підприємства стимулюються до ефективності і інновацій через можливість здійснювати успішні операції та отримувати прибуток.З розпадом СРСР і отриманням незалежності Україна вийшла на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку. За виробничим потенціалом і чисельністю населення Україна друга держава СНД. У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна, як і інші колишні радянські республіки, опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катастрофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:
1.загальним одержавленням, що призвело до деградації відносин власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;2.деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації; 3.викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства; 4.гонитвою за високими темпами зростання радянської економіки.
Останнє десятиріччя ХХ століття для України можна назвати роками економічної трансформації — складного соціально-економічного явища, в якому дуже важко виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних суб’єктів та їх наслідками. Суть соціально-економічних перетворень у цілому зводиться до того, щоб змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зростання. Першим кроком на шляху до незалежної української економіки було прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 року. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної держави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася з прийняттям «Акта проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 року.Одним із головних завдань перехідного періоду є розроблення науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто програми стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий.Але в 1991 році перевагу було надано не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних і зарубіжних учених, а нав’язаній Україні ззовні (під виглядом «новітнього монетаризму») політиці реформації типу так званої «шокової терапії», в основі якої лежали рекомендації експертів Міжнародного валютного фонду і Світового банку.Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах незалежності», в яких передбачалася структурна перебудова господарства України. Програма великого значення надавала конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляли споживчі товари для населення. Машинобудування передбачалося переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Особливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше передбачалося здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняттям рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащенню діючих підприємств усіх галузей промисловості.У перші місяці після розпаду Радянського Союзу (8 грудня 1991 р.) в Україні здійснюються кроки в напрямку ринкових перетворень, які підштовхнула лібералізація цін, що почалася в Росії. В Україні уряд В. Фокіна з початку 1992 р. ввів у обіг купоно-карбованець і став на шлях «шокової терапії», проголосивши лібералізацію ринкової торгівлі й повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за відсутності конкуренції закономірно спричинила могутнє зростання цін, що у свою чергу призвело до різкого зниження рівня життя більшості населення. Це і було закономірним результатом економічної політики, здійснюваної за рецептами західних експертів.
У березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла «Основи національної економічної політики України», які передбачали роздержавлення і приватизацію, структурну перебудову і модернізацію промисловості. Поряд з цим дана економічна концепція передбачала відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД: Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рублевого простору; перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін; переорієнтація зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Ця програми стала пропуском для України до МВФ, куди і була прийнята у квітні 1992 р. У повній відповідності з вимогами цієї організації було підписано меморандум про політику економічних реформ на 1992 рік. Програма ринкових перетворень в Україні отримала схвалення МВФ. Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не принесли очікуваних результатів.
У деяких галузях легкої промисловості, зокрема в харчовій, здійснюються спроби переорієнтації на ринкову економіку. Згідно з прийнятим Законом «Про приватизацію майна державних підприємств» та іншими нормативними документами в Україні створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. В Україні зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств і майже стільки саме кооперативів із загальною чисельністю зайнятих у них осіб — 670 тис., а 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. Усе це призвело до дезорганізації керівництва харчовою промисловістю, що поряд з некомпетентністю управлінського апарату не сприяло підвищенню рівня життя населення. За даними Міністерства статистики, споживання основних продовольчих товарів жителями України на душу населення з року в рік невпинно скорочується.
Бездумно копіюючи російські реформи, Україна пішла по шляху формування дикого капіталізму зразка XVIII сторіччя — вільного ринку, — що заперечує регулюючу роль держави. Реформи у нас починалися без обґрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей. Разом із тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів. Перший рік самостійного існування української держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес прискореного падіння основних макроекономічних показників. Майже в усіх галузях важкої промисловості панує криза. Найбільше падіння відбулося в транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості, що зумовлено браком матеріалів і комплектуючих, які надходили з колишніх радянських республік. Глибока криза охопила також вугільну промисловість.Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов’язана зі стартовими умовами реформ. Деякі з них мають об’єктивний характер і притаманні багатьом колишнім республікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура. Негативну роль відіграли розрив господарських зв’язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії.
Окрім цього не можна не враховувати досить високий ступінь інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабо піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші. Значну роль в економічному спаді відіграли і суб’єктивні прорахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріоритетів, відхилення від виробленого раніше курсу. Після лібералізації цін у січні 1992 р. в Україні здійснюється відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, зростання цін, обвальне падіння реальних доходів значної більшості населення. Уряд практично не намагався вдатися до жорсткої грошово-кредитної політики. Перебування у рублевому просторі, наявність єдиної валюти для колишніх радянських республік до цього не заохочувало. У листопаді 1992 р. новий уряд Л. Кучми, що прийшов на зміну кабінету В. Фокіна, який не отримав підтримки парламенту, приймає відповідальне рішення про вихід із рублевого простору. У країні було введено карбованець як перехідну валюту, яка повинна була взяти на себе весь тягар інфляції.На початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України «Основи національної політики на 1993 р.», в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію шляхом обмеження кредитного субсидування галузей економіки, урахування реальних можливостей бюджету, запровадження штрафних санкцій до підприємств, що виплачують своїм робітникам економічно необґрунтовану високу зарплату тощо. Однак вимога здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки.
У перші місяці 1993 р. намітилось деяке вповільнення спаду виробництва, що було досягнуто дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата. Інфляція стрімко переростає у гіперінфляцію. Україна пройшла через найвищу в світі гіперінфляцію — ціни зросли більш ніж у 100 разів.
«Шокові реформи», по волі чи мимоволі, здійснювалися не в інтересах більшості громадян країни. У результаті реформ утворився незначний прошарок багатих людей, а більшість населення зубожіла. 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для створення незалежної економіки не знайшли матеріального підтвердження. Рівень інфляції почав вимірюватися вже п’ятизначними цифрами.Грошово-фінансова система України була сформована з орієнтацією на ринкову систему виробництва, якої в Україні ще не було. Отже, ця система почала руйнувати неприйнятне для неї виробництво.
На тлі боротьби з гіперінфляцією помітно послабилося реформування відносин власності, хоча закони про приватизацію було прийнято ще навесні 1992 р. Програму приватизації на 1993 р. не було виконано.
Різко зросло адміністративне втручання в грошово-кредитну сферу. Парламент у міру розкручування інфляційної спіралі, в порушення банківського законодавства втручається в діяльність банків, директивно регулюються процентні ставки і валютний режим. У листопаді 1993 р. було здійснено спробу припинення валютних торгів на міжбанківській біржі.Усе це не сприяло економічним перетворенням в Україні, формуванню ринкового середовища, зберігало бюрократичні методи управління, свідчило про відсутність послідовної програми господарської реформи. Подальший хід реформ за рекомендаціями МВФ призвів до глибокої кризи. 1994 р. приніс економіці й народу України нові труднощі та випробування, а загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості ще зберігалася. У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, державні господарства витрачали мільйони доларів лише на закупівлі ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м’ясне стадо, а з іншого — українські селяни не мали можливості продати тисячі голів вгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, масла, сиру. Усе це відбувалося і продовжує відбуватися в той час, коли населення споживає харчових продуктів усе менше і менше.У 1994 році втіленню в життя послідовного економічного курсу заважали як протиріччя між виконавчою і законодавчою гілками влади, так і загальнополітична, соціальна ситуація в країні. Верховна Рада відмовилась продовжити уряду Л. Кучми надзвичайні повноваження на здійснення економічних змін, і Л. Кучма пішов у відставку. Президентські вибори, що відбулися влітку 1994 р., принесли перемогу Л. Кучмі, який виступив з програмою виведення економіки з кризи. Основою курсу економічних реформ президент оголосив необхідність прискорення формування ринкових відносин. Програма передбачала:1.розвиток підприємництва;2.лібералізацію торгівлі;3.створення нової законодавчої бази;4.кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці;5.безкомпромісну боротьбу зі злочинністю і корупцією.
З цього, по суті, починається другий етап економічних перетворень в Україні, який можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Однак рішучих кроків з реалізації проголошеного курсу президент на початку правління не здійснив. Ситуація ж в економіці країни продовжувала погіршуватися. Верховна Рада схвалила 144-трильйонну емісію, яка призвела до вибуху начебто приспаної інфляції, удвічі збільшивши курс долара і понад у два рази ціни. За межею бідності опинилися ще мільйони громадян. Ускладнюються взаємовідносини з Росією і Туркменією з приводу розрахунків за енергоносії. Борг України цим країнам перевищив 1 млрд дол. Втративши близько третини свого ринку в Росії, Україна не змогла отримати його на Заході. У цій ситуації Л. Кучма відкидає тезу про виняткову орієнтацію на Захід, заявляючи про необхідність розвитку стратегічного партнерства з Росією і країнами СНД за першочергового зміцнення двосторонніх зв’язків з державами Співдружності. У жовтні 1994 року президент країни починає здійснювати курс на радикальні економічні перетворення. З метою фінансового оздоровлення народного господарства відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також
фіксований курс карбованця до твердих валют. Проголошується необхідність тотальної приватизації, суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо. У цілому економічна політика цього етапу являє собою, по суті, комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, й економічна література називає її «адміністративним монетаризмом». 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. У першому півріччі зафіксовано падіння рівня інфляції, це дозволило зміцнити грошову одиницю країни, підняти довіру до неї, і, таким чином, створювалися передумови для подальшого проведення грошової реформи.
Позитивні тенденції у ході фінансової стабілізації супроводжувалися суттєво зрісшими темпами приватизації. У 1995 р. в Україні було роздержавлено 16265 об’єктів. У підсумку за 3,5 роки частка державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Громадяни України мали можливість реалізувати своє право на приватизацію частки державного майна за допомогою майнових приватизаційних сертифікатів, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікатні аукціони, яких було проведено близько 50. Сертифікатну приватизацію закінчено на початку 1999 року. Почався етап грошової приватизації, яка все більше й більше розгортається. Але, враховуючи подальший кризовий стан української економіки і низьку платоспроможність широких верств населення, а також здійснення приватизації в інтересах певних кіл, а не всього народу України, відсутність будь-яких результатів сертифікатної приватизації на кінець 90-х років, то в народі таку приватизацію справедливо назвали «прихватизацією».У 1995 р. зупинити спад виробництва не вдалося, але відбулося різке його вповільнення.Важливе місце в економічній структурі України займає агропромисловий комплекс. У ході економічних змін у країні створюються певні законодавчі засади, хоча й не зовсім досконалі, для ліквідації державної монополії власності на землю і становлення її різноманітних форм, серед яких передбачалось поширення приватної власності в різноманітних її формах: індивідуальної (сімейної), групової, колективно-пайової. В Україні практично завершено приватизацію майна колективних господарств шляхом його поділу на паї, з наданням їх власникам — членам колективних господарств — права на вилучення своїх паїв, а також на їх передачу в спадок і продаж.За умов жорсткої економічної кризи, падіння життєвого рівня більшість сільських жителів вбачають у колективному господарстві певний соціальний захист. Становленню нових форм господарювання на селі перешкоджає і відсутність необхідної інфраструктури для їх обслуговування. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму закупок сільськогосподарської продукції за допомогою державно-контрактної та біржової систем.
Як і всі посткомуністичні країни, Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи виявилися найбільшими порівняно з іншими перехідними економіками. За роки кризи більше ніж у двічі знизилась продуктивність праці, у два рази зросла собівартість промислової продукції. Здійснюється деіндустріалізація країни, фізичне руйнування продуктивних сил, руйнування інтелектуального потенціалу суспільства. У країні постійно знижуються попит і пропозиція. Крім того, низька продуктивність праці, невідповідність якості окремих видів продукції світовим стандартам, високі ціни впливають на конкурентоспроможність наших підприємств. І як наслідок, вітчизняного виробника з ринку у власній країні витісняють іноземні виробники. Усе це за відсутності державної підтримки виробника посилює процес падіння виробництва, а у ряді випадків призводить до його фізичного знищення.Скорочення обсягів виробництва призвело до різкого зменшення зайнятості і зростання безробіття. Справжньою причиною глибокої кризи, в якій опинилася Україна, є не сама реформа, а помилковий монетаристський шлях перетворень, нав’язаний міжнародними фінансовими організаціями. Справжньою причиною ситуації, що виникла, є те, що Україна, копіюючи Росію, пішла шляхом класичного дикого капіталізму, який вичерпав себе ще на початку ХХ століття, а західні країни прийняли концепцію змішаної економіки, а за мету — побудову соціального ринкового господарства. Здійснюваний Україною шлях реформ спричинив немало проблем, вирішення яких є важливим і невідкладним завданням сьогодення. Важливою причиною кризи в Україні є спроба одномоментного вирішення всіх проблем. Історичний досвід показує, що всі подібні спроби закінчувалися поразкою.
На зустрічі вчених-економістів України і Росії в Києві у вересні 1993 р. вчені-економісти України підкреслювали, що катастрофічний стан української економіки обумовлено тими самими причинами, що і в Росії, — прорахунками у виборі стратегії і тактики реформ, що виявилися в непідготовленій лібералізації цін, відсутності активної структурної політики, розладі фінансово-грошової системи, відсутності дієвого управління державними підприємствами. Підкреслювалось, що лібералізація цін була фатальною помилкою, що реформи слід здійснювати не революційним, а еволюційним шляхом.У 1996 р. в Україні починається новий, третій етап реформ, який характеризується проголошенням курсу на побудову соціально-ринкового господарства. Мається на увазі, що держава з сильними регулюючими функціями повинна стати однією із суттєвих ознак економічної моделі післякризового розвитку України.
1996 р. приніс для народу України нові випробування. Валовий внутрішній продукт скоротився на 10%, промислове виробництво — на 5%, на 20% — випуск товарів народного споживання. Спад відбувся і в аграрному секторі. Як і раніше, величезною залишається заборгованість із зарплати, пенсій, стипендій, яка розтяглася на багато місяців і навіть років.У 1997—1999 рр. в Україні продовжувався трансформаційний спад. Уповільнився спад виробництва в сільському господарстві. Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2—16 вересня 1996 р. введено в дію повноцінну національну грошову одиницю України — гривню. З’явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі.Українські олігархи — це група осіб, яка з’явилася на економічній і політичній арені України після здобуття нею незалежності в 1991 році. Вони набули статків завдяки непотизму, корупції, розграбуванню вже наявного національного багатства, а не шляхом економічної діяльності та створення матеріальних цінностей. У 1990-х роках процеси приватизації державного майна, лібералізації зовнішньої торгівлі були відверто націлені на створення прошарку великих феодалів та олігархії, закони та рішення ухвалювалися без громадського обговорення і впливу широкого загалу на них, впроваджувалися лише в інтересах правлячих кіл і ставали інструментами їх збагачення. Приватизація, організована Комуністичною партією та афільованими кримінальними структурами, проводилася непрозоро, кулуарно, в інтересах менеджерів державних підприємств і наближених до них осіб. Правлячі класи мали монополію на безконтрольне ухвалення та втілення рішень, за які не несли відповідальності. Ситуація безконтрольн...
03.09.2024 20:09-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора