Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Стратегічне партнерство України та НАТО: сучасний стан і вектори трансформації
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Міжнародна інформація
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Магістерська робота
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Факультет міжнародних економічних відносин та туристичного бізнесу
Кафедра міжнародних відносин, міжнародної інформації та безпеки
КВАЛІФІКАЦІЙНА
РОБОТА БАКАЛАВРА
на тему: Стратегічне партнерство України та НАТО: сучасний стан і вектори трансформації
Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна
Факультет міжнародних економічних відносин та туристичного бізнесу
Кафедра міжнародних відносин, міжнародної інформації та безпеки
Спеціальність 291 «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії»
Освітньо-професійна програма «Міжнародні відносини»
Рівень вищої освіти: перший (бакалаврський)
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
_________ Дмитро МИКОЛЕНКО
Підпис ім’я, прізвище
“____”__________20___року
ЗАВДАННЯ
на кваліфікаційну роботу бакалавра
______________________ Краснокутський Давид Іванович__________________
(прізвище, ім'я та по батькові)
1. Тема роботи «Стратегічне партнерство України та НАТО: сучасний стан і вектори трансформації»
керівник роботи _________ д. т. н., доц. Чала Оксана Вікторівна______________
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання)
затверджені наказом по університету від «___»_______20__року №___
2. Строк подання здобувачем вищої освіти роботи_______________________
3. Перелік питань, які потрібно розробити:
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА
1.1 Основні поняття та принципи стратегічного партнерства
1.2 Стратегічне партнерство України та НАТО: історичний нарис
1.3 Зміни в політичному контексті та їх вплив на партнерство
Висновки до розділу 1
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ТА ВЕКТОРІВ ТРАНСФОРМАЦІЇ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНИ ТА НАТО
2.1 Політичний контекст співпраці між Україною та НАТО
2.2 Модернізація військово-технічного співробітництва: напрями та перспективи
2.3 Безпековий аспект стратегічного партнерства: спільні завдання та загрози
Висновки до розділу 2
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
4. План роботи
№
з/п
Назви етапів роботи
Строк виконання етапів
1
Збір необхідної інформації щодо теоретичних та практичних засад стратегічного партнерства
2
Розгляд теоретичних положень стратегічного партнерства між Україною та НАТО
3
Аналіз сучасного політичного контексту співпраці між Україною та НАТО
4
Дослідження напрямків та перспектив модернізації військово-технічного співробітництва
5
Вивчення безпекових аспектів стратегічного партнерства, спільних завдань та загроз
6
Оформлення кваліфікаційної роботи на здобуття ступеня бакалавра
5. Дата видачі завдання_________________________________________
Здобувач вищої освіти ___________ Д. І. Краснокутський
(підпис) (ім’я, прізвище)
Керівник роботи ___________ . О. В. Чала .
(підпис) (ім’я, прізвище)
ЗМІСТ
ВСТУП
4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА
7
1.1 Основні поняття та принципи стратегічного партнерства
7
1.2 Стратегічне партнерство України та НАТО: історичний нарис
12
1.3 Зміни в політичному контексті та їх вплив на партнерство
22
Висновки до розділу 1
28
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ТА ВЕКТОРІВ ТРАНСФОРМАЦІЇ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНИ ТА НАТО
30
2.1 Політичний контекст співпраці між Україною та НАТО
30
2.2 Модернізація військово-технічного співробітництва: напрями та перспективи
36
2.3 Безпековий аспект стратегічного партнерства: спільні завдання та загрози
48
Висновки до розділу 2
53
ВИСНОВКИ
55
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
58
ВСТУП
На сьогоднішній день стратегічне партнерство України та НАТО є одним із ключових факторів, що впливає на безпекову політику як України, так і всього євроатлантичного регіону. Розвиток цього партнерства має особливе значення в умовах триваючої агресії з боку Російської Федерації, яка ставить під загрозу суверенітет і територіальну цілісність України, а також безпеку всього регіону. Вступ України до НАТО стає дедалі актуальнішим питанням на тлі зростання напруженості в регіоні, а також через прагнення України до інтеграції у європейські та євроатлантичні структури.
Актуальність теми визначається не лише геополітичними чинниками, але й внутрішньополітичними процесами в Україні. Україна протягом останніх років здійснила значні кроки в напрямку реформування сектору оборони та безпеки, адаптації до стандартів НАТО та підвищення боєздатності своїх збройних сил. Такі реформи є необхідними для досягнення сумісності з НАТО та відповідають інтересам національної безпеки України.
Важливо також відзначити, що стратегічне партнерство з НАТО сприяє не лише зміцненню обороноздатності України, але й позитивно впливає на демократичний розвиток країни. Впровадження стандартів і практик НАТО сприяє підвищенню рівня прозорості, підзвітності та ефективності в оборонній сфері, що, у свою чергу, підвищує загальний рівень управління державою. Окрім того, стратегічне партнерство з НАТО відкриває для України нові можливості у міжнародній політиці. Воно сприяє зміцненню дипломатичних відносин з країнами-членами НАТО, забезпечує підтримку у міжнародних організаціях та підсилює позиції України на міжнародній арені.
Таким чином, стратегічне партнерство України та НАТО є багатовимірним і включає військові, політичні, економічні та соціальні аспекти. Воно спрямоване на забезпечення стабільності та безпеки в регіоні, розвиток демократичних інституцій та інтеграцію України у євроатлантичний простір. Сучасний стан партнерства та вектори його трансформації визначаються як внутрішніми потребами України, так і зовнішніми викликами, що стоять перед євроатлантичною спільнотою.
Ступінь вивчення теми. У своїх працях розвиток відносин між Україною та НАТО, а також проблеми та перспективи їх динаміки з моменту здобуття незалежності у 1991 році до 2023 року досліджували такі науковці, як М. Алексієвець, О. Кручініна, А. Магомедова, О. Нестерцова-Собакарь, М. Онищук, Л. Татарінова, О. Пістракевич, Ю. Франчук, М. Пендюра, A. Cafruny, S. Cross, R. Hunter, R. Menon, W. Ruger, T. Sauer, J. Sperling, M. Webber та інші.
Мета дослідження: визначити сучасний стан, тенденції розвитку та основні вектори трансформації відносин між Україною та НАТО, а також вплив цього партнерства на внутрішню та зовнішню політику України.
Завдання дослідження:
визначити основні поняття та принципи стратегічного партнерства, зокрема в контексті міжнародних відносин та безпеки.
розглянути історичний нарис стратегічного партнерства між Україною та НАТО з моменту набуття Україною незалежності.
визначити зміни в політичному контексті та їх вплив на розвиток та перспективи стратегічного партнерства.
проаналізувати політичний контекст співпраці між Україною та НАТО на сучасному етапі.
дослідити напрями та перспективи модернізації військово-технічного співробітництва між Україною та НАТО.
проаналізувати безпековий аспект стратегічного партнерства, виявити спільні завдання та ідентифікувати загрози, що впливають на партнерство.
Об’єктом дослідження є процеси стратегічного партнерства України та НАТО.
Предметом дослідження є механізми розвитку та трансформації відносин України та НАТО в умовах сучасної міжнародної безпекової ситуації.
Методи дослідження включають аналіз літературних джерел та наукових публікацій щодо стратегічного партнерства України та НАТО, вивчення документів, які регулюють співпрацю між сторонами, проведення емпіричних досліджень на основі статистичних даних, а також застосування методів аналізу та синтезу для оцінки сучасного стану партнерства та визначення його перспектив.
Характеристика частини основного тексту. Частину основного тексту характеризує систематичне та логічне розглядання теоретичних засад стратегічного партнерства між Україною та НАТО (розділ 1) та аналіз сучасного стану та трансформації цього партнерства (розділ 2). У першому розділі розкриваються основні поняття, історичний контекст та зміни у політичному середовищі, що впливають на партнерство. Другий розділ зосереджується на політичному, військово-технічному та безпековому аспектах співпраці, визначаючи напрями модернізації та виокремлюючи спільні завдання та потенційні загрози.
Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, 2 розділів із підрозділами, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 64 сторінки. Робота містить 1 таблицю, список використаних джерел включає 53 найменування.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА
1.1 Основні поняття та принципи стратегічного партнерства
Питання вивчення стратегічного партнерства у міжнародних відносинах актуальні та значимі для сучасного етапу розвитку суспільства. Багато країн заявляють про встановлення стратегічного партнерства. Нині принципово змінюється геополітична ситуація, формується новий світовий порядок. Його варіаціями може бути багатополярний, поліцентричний, багатосторонній чи інші порядки. Як наслідок, може помінятись система стратегічного партнерства між полюсами або центрами нового світоустрою. Тому потреба у з'ясуванні сутності стратегічного партнерства посилюється.
Перш ніж розглянути визначення стратегічного партнерства у сфері міжнародних відносин, слід дати найзагальнішу характеристику партнерству як способу суспільних взаємин, особливого різновиду соціальної взаємодії [16]. Існує багато визначень сутності такого партнерства, але найбільш адекватним підходом є так званий універсальний підхід, в рамках якого партнерство розглядається як один із способів організації суспільних відносин поряд з такими способами, як співпраця, спільність, конкуренція, конфлікт. Соціальне партнерство визначається як специфічний механізм, що ґрунтується на спільних цілях та спрямований на досягнення консенсусу та позитивних результатів у взаємодії між різними соціальними суб'єктами. Це не лише форма співпраці, але й важливий інструмент для розв'язання складних соціальних проблем. Сутність соціального партнерства полягає в тому, що воно сприяє об'єднанню ресурсів, знань та досвіду різних сторін з метою досягнення спільних цілей, необхідних для сталого розвитку суспільства. Така взаємодія, що ґрунтується на взаєморозумінні, довірі та взаємовигідності, спрямована на збереження гармонії та підвищення добробуту всіх учасників взаємодії, що цілком розумний підхід, адже у протиборстві та конфронтації діють уже не партнери, а противники та суперники.
Науковці виділяють низку ознак соціального партнерства. О. Кручініна виділяє такі ознаки, як присутність учасників спільної діяльності у часі та просторі; отримання єдиного результату; розвиток у процесі спільної діяльності стабільних відносин між суб'єктами партнерства. Дещо інші ознаки виділяє А. Магомедова, а саме: довгостроковий характер взаємодії; взаємовигідна основа такої взаємодії; наявність постійної, а не ситуаційної взаємодії; наявність певної системи угод [20].
Досить системно основні ознаки соціального партнерства доводить О. Нестерцова-Собакарь, виділяючи п'ять аспектів. Серед них наявність як мінімум двох соціальних партнерів. Соціальними партнерами можуть бути особистості, колективи, соціальні групи, соціальні спільності, держави, міжнародні організації. Соціальне партнерство передбачає соціальну взаємодію, а не просто соціальні контакти, оскільки соціальні контакти вкрай нестабільні, вони є швидкоплинними. Специфікою соціального партнерства як типу соціальних відносин є рівноправність партнерів, які не пов'язані ієрархічними відносинами або, принаймні, горизонтальні зв'язки між ними мають пріоритет над вертикальними. Необхідна наявність спільних цілей та інтересів партнерів, які й мають бути реалізовані у процесі партнерських відносин. Обов'язково наявність специфічних принципів взаємодії, таких як атрибутивними, найбільш значущими є: раціональність, добровільність, симетрія відносин сторін. Все сказане стосується і стратегічного партнерства у міжнародній сфері [31].
Що стосується стратегічного партнерства, то слід погодитися з тими авторами, хто вважає, що стратегічне партнерство в міжнародних відносинах є ні чим іншим, як довгостроковою співпрацею на міжнародному рівні за великою кількістю питань з метою отримання максимальних вигод для себе та партнера. При цьому зазвичай виділяють кілька особливостей стратегічного партнерства в міжнародній сфері. Першою такою особливістю є особливий суб'єкт партнерства. Таким суб'єктом є держава, кілька держав, міжнародна організація чи регіональна організація. Другою особливістю стратегічного партнерства у міжнародній сфері є взаємна зацікавленість акторів у співпраці.
Третьою особливістю є наявність спільних цілей, завдань, причому непросто спільних цілей, саме загальних стратегічних цілей і завдань. Четвертою особливістю є довгостроковість, довготривала співпраця, тобто для такої співпраці нехарактерна фрагментарність, короткочасність. П'ятою особливістю стратегічного партнерства є те, що зазвичай воно здійснюється в кількох сферах взаємин. Так, наприклад, у політичній сфері це може бути спільна участь у вирішенні міжнародних конфліктів, спільна участь у роботі міжнародних організацій.
В економічній сфері – це взаємовигідна торгівля, інтеграція фінансових систем. У військовій сфері – це проведення спільних військових навчань, вироблення спільної безпекової стратегії. У культурно-духовній сфері – це спільний обмін у сфері культури, науки, освіти. Шостою особливістю є дотримання принципу рівноправності акторів такої співпраці, тобто у цьому випадку виключається система панування – підпорядкування.
Якщо дискусій щодо партнерства у політичному дискурсі не так багато, то питання стратегічності обговорюється досить активно. Звернемо увагу на поняття стратегічності щодо міжнародних транспортних коридорів, яке запропонували О. Пістракевич та Ю. Франчук. Ці автори вважають, що під стратегічністю можна розуміти ключову властивість довгострокового науково обґрунтованого безпечного політичного, соціально-економічного, науково-технологічного та інформаційного розвитку міжнародних транспортних коридорів для забезпечення ефективної реалізації національних інтересів країни. Ми вважаємо, що цей підхід можна поширити не лише на міжнародні транспортні коридори, а й на інші сфери зовнішньополітичної діяльності країни.
Стратегічне партнерство є одним із рівнів відносин між країнами. О. Пістракевич запропонував наступну класифікацію цих рівнів. Міжнародна взаємодія складається з опору та співробітництва. У опорі є рівні супротивника та суперника, а у співпраці – рівні партнерства та співробітництва. Рівень партнерства має рівні простого партнерства, стратегічного партнерства та особливих відносин. Якщо виходити з цієї класифікації, необхідно визначити, які критерії рівня стратегічного партнерства. Іншими словами, потрібно усвідомити, чим відрізняється стратегічне партнерство від простого партнерства чи союзництва [24].
У принципі, погоджуючись з такою класифікацією, вважається, що термін простого партнерства можна було б замінити на тактичне партнерство. Ця пропозиція виходить із класичної опозиції стратегії та тактики. У цьому випадку під тактичним партнерством можна було б розуміти нейтральні відносини між країнами, епізодичну співпрацю між ними щодо короткострокових проектів, які становлять взаємний інтерес в окремих галузях взаємодії без взяття на себе довгострокових зобов'язань.
Нині критерії стратегічного партнерства не вироблені, тому віднесення якоїсь країни до цього рівня відносин найчастіше залежить від політичної потреби та кон'юнктури. Подібне завдання поставили та вирішили вчені з німецького інституту MERICS. Вони вивчали питання щодо стратегічної залежності Євросоюзу від Китаю. Відповідно до їх підходу, стратегічною може розглядатися залежність, за якої країна експортує понад 50 % якогось товару з одного джерела (країни), а частка цього на світовому ринку цього товару становить понад 30 %. Згідно з цією методологією, ЄС стратегічно залежить від поставок з Китаю за 659 категоріями товарів, а всього в товарній номенклатурі є 5,6 тис. позицій. Для вивчення економічної складової стратегічного партнерства можна використати й індекси інтеграційної взаємодії країн. Хоча вони більшою мірою характеризують наступний ступінь відносин країн, тобто союзництво, але частково за ними можна судити, наскільки близькими можуть бути економічні інтереси країн, що взаємодіють. До таких показників належать місце країни серед основних торгових партнерів, Індекс залучення країн світу до міжнародної торгівлі, Індекс торгової комплементарності та інші. В інтеграційних структурах використовуються також різні показники конвергентності, за якими можна судити про близькість економік країн, що інтегруються. Вони можуть бути корисними і при аналізі стратегічного партнерства [40].
Очевидно, так само визначити стратегічність відносин у політичній сфері буде набагато складніше, зокрема тому, що в політиці немає такої вимірюваності відносин, яка є в економіці. Тим не менш, і в політиці для вимірювання рівня стратегічного партнерства можуть бути використані деякі показники. Наприклад, стратегічне партнерство означає, що з основних, кардинальних політичних проблем людства у цих країн має бути однакова позиція. Про стратегічне партнерство може свідчити і частота зустрічей на найвищому рівні. Для стратегічного партнерства важливо, щоб у країн збігалася спрямованість їхніх великих стратегічних проектів. Важливо, щоб співпрацювали не лише столиці та глави держав, а й народи та муніципалітети. Можуть бути інші показники політичного аспекту стратегічного партнерства.
Ще одна проблема в дослідженні стратегічного партнерства полягає в тому, що відносини між країнами розвиваються нелінійно. В ідеалі був би, мабуть, їхній поступальний розвиток від тактичного партнерства до союзництва. Однак на практиці очевидно, що далеко не завжди за рівнем тактичного партнерства слідує рівень стратегічного партнерства, а за ним – рівень союзництва. Якщо повернутися до відносин Китаю та Євросоюзу, то вони визнали один одного стратегічними партнерами у 2003 році, а у 2019 році Євросоюз назвав Китай системним суперником. Тобто замість того, щоб рухатися від стратегічного партнерства у бік союзництва, вони рухаються у бік суперництва. Треба було б усвідомити, від чого залежить така динаміка.
Нарешті, ще одна проблема, яка заслуговує на розгляд ‒ це пороги перетину рівня стратегічного партнерства. Визначення такого порога найпростіше досягти в економічній сфері [11]. Той самий інститут MERICS з Німеччини визначив не лише стратегічну, а й критичну залежність ЄС від Китаю. Під нею німецькі вчені пропонують розуміти таке обмеження доступу до важливих категорій товарів, яке може підірвати економіку країни або в інший спосіб зробити її вразливою. Залежність цього ступеня ЄС від Китаю вони виявили по категоріям товарної номенклатури. Можна припустити, що критична залежність в економіці має відповідати союзницьким відносинам у політиці, інакше її не можна допускати для забезпечення суверенітету країни та реалізації її національних інтересів. Тим більше складним є визначення порогів переходу від стратегічного партнерства до союзництва в політичній сфері.
Таким чином, можна визначити, що стратегічне партнерство є цілеспрямованою взаємодією, що носить довгостроковий, безперервний, стабільний характер, заснований на реалізації взаємних корінних інтересів і, як правило, здійснюється у всіх сферах.
1.2 Стратегічне партнерство України та НАТО: історичний нарис
З початку незалежності Україна активно налагоджує відносини з європейськими та євроатлантичними партнерами. У сфері зовнішньої політики однією з ключових пріоритетів є співробітництво з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО), яка залишається найважливішою системою колективної безпеки у світі. Партнерство з НАТО визнається національним пріоритетом України, оскільки воно відображає стратегічний інтерес країни у забезпеченні миру, стабільності та безпеки як в регіоні, так і на міжнародній арені.
У науковому вивченні історії України, інтерес до аспектів діяльності НАТО, зокрема її відносин з Україною, є упередженим і зрозумілим. Література, присвячена цій проблематиці, може бути умовно розділена на дві групи: загальні праці, які стосуються конкретних аспектів зовнішньої політики та міжнародних відносин України, та спеціалізовані дослідження, що розглядають ці аспекти в контексті їхнього розвитку з позиції хронологічного прогресу. Перша група літератури розкриває взаємозв'язок конкретних подій та політичних рішень України з активною участю НАТО в нових геополітичних умовах [2].
Україна має довгу історію відносин з Організацією Північноатлантичного договору з початку 1990-х років. Її значення з часом не тільки не зменшується, а навпаки, зростає. Доцільно визначити рівень взаємодії. Вони пройшли історичний шлях до глибокої євроатлантичної інтеграції (табл. 1).
Таблиця
Ключові етапи розвитку відносин Україна-НАТО
(складено автором за матеріалами [4])
Період, рр.
Характеристика періоду
1991-1997 рр.
Розробка та ініціювання включає в себе створення нормативно-правових актів та інструментів, організацію візитів та консультацій з метою визначення теоретичних та концептуальних засад та завдань, пов'язаних з євроатлантичною складовою Програми розвитку зовнішньої політики України.
1998-2000 рр.
Продовження політичного діалогу та вдосконалення співпраці між Україною та НАТО є одним із пріоритетів в рамках Ради євроатлантичного партнерства. Це здійснюється відповідно до плану дій на період 1998-2000 років, спрямованого на покращення ефективності партнерства на основі рекомендацій Альянсу та планів зовнішніх зв'язків. В рамках цього плану реалізуються результати різних навчальних заходів, семінарів, конференцій, робочих зустрічей, а також обговорень з експертами. Усе це спрямовано на зміцнення співпраці та встановлення нових форм і напрямків взаємодії в конкретних сферах та напрямках.
2001-2004 рр.
Зміна інтенсивності політичних відносин та зростаючий прагматизм стали характерними рисами взаємодії між Україною та НАТО, особливо в контексті Хартії про особливе партнерство. Цей документ визначав конкретні зобов'язання та спрощував співпрацю між сторонами. Проте, наприкінці 2004 року процеси вступу України до НАТО було заблоковано, що призвело до певної зупинки у позитивній динаміці відносин.
2004-2009 рр.
Після "помаранчевої революції" та за президентства Віктора Ющенка відносини між Україною та НАТО отримали значний поштовх вперед, відкривши нові можливості та напрямки співпраці. Відбулася значна активізація, зміцнення та прискорення інтеграції України до альянсу. Особливо важливим стало участь у програмі "Партнерство заради миру", робота в Раді Північноатлантичного співробітництва та Євроатлантичного партнерства, а також активізований політичний діалог щодо можливості членства в НАТО.
2010-2023 рр.
Під час президентства Віктора Януковича спостерігалося послаблення політичного діалогу між Україною та НАТО. Проте після обрання Петра Порошенка президентом в 2014 році відбулося значне оживлення співпраці. Створення та посилення відносин між Україною та НАТО, зокрема у сфері оборонного співробітництва відповідно до стандартів альянсу, стали пріоритетними державними інтересами в сфері зовнішньої політики. Додатково, НАТО надавало підтримку Україні у протистоянні російській агресії та "гібридній війні", що відображалося у важливих заходах, спрямованих на зміцнення оборонної та безпекової сфери країни.
Зауважимо, що хронологічно визначений період окреслено схематично, оскільки історико-політичні події трансформації відносин Україна-НАТО в окресленому періоді відбулися на кілька років пізніше чи раніше (додаток А). Власне, перебіг внутрішньо- та зовнішньополітичних процесів 1991-2023 рр. визначив основні принципи створення авторської концепції періодизації відносин між Україною та НАТО.
Більшість вітчизняних дослідників вважають, що перша спроба євроатлантичних прагнень України була визначена вже в Декларації про державний суверенітет, яка визначила курс (за часів УРСР) на «безпосередню участь України в загальноєвропейському процесі». Так, євроатлантичний курс України був визначений важливими рішеннями, зокрема постановою Верховної Ради "Про основні напрями зовнішньої політики України" від 2 липня 1993 року. Цей документ став програмним орієнтиром, у якому чітко сформульовано основні завдання щодо інтеграції до міжнародних організацій, зокрема, прагнення до членства в системі колективної безпеки. Ця стратегія набула особливого значення після завершення "холодної війни", коли зміцнилося переконання в необхідності врегулювання військово-політичних питань через міжнародні альянси та організації [1].
Початок політичних відносин між Україною та НАТО датується 1991 роком, коли Україна взяла участь у засіданні робочої групи НАТО. Вже у 1992 році відбувся важливий візит генерального секретаря НАТО до Києва, що розпочав активний діалог.
У подальшому Україна стала співзасновницею Ради євроатлантичного партнерства та отримала статус асоційованого члена в Парламентській асамблеї НАТО. Це сприяло розвитку співробітництва та закріпленню принципів демократії та територіальної цілісності України.
Трансформація відносин між Україною та НАТО, яка триває, значною мірою визначається появою нових викликів безпеці та необхідністю адекватної відповіді [25]. З огляду на це, на нашу думку, варто виділити період 1994-1997 рр. 8 лютого 1994 року Україна підписала рамковий документ програми «Партнерство заради миру», а 25 травня ‒ презентаційний документ про участь у ній. У презентаційному документі було висловлено готовність до співпраці в окремих військових і цивільних сферах, визначено низку пріоритетних директив. У березні 1994 року Україна розпочала прямі переговори з альянсом за формулою «16+1» (кількість країн НАТО та Україна на той час). Тема доповнює та розвиває визначені під час візиту Л. Кравчука до штаб-квартири НАТО принципи відносин між Києвом та Брюсселем, суть яких полягає у визнанні політичної цілісності та непорушності кордонів України, а також її статусу вільної від ядерної зброї. З 1994 року Україна бере участь у «Процесі планування та оцінки збройних сил», який було започатковано з метою надання їй можливості підготувати збройні сили до спільних дій з членами НАТО, а також брати участь в обміні інформацією з питань оборони та бюджетне планування.
З 1997 року Україна та НАТО підписали Хартію про особливе партнерство, яка визначає пріоритети співпраці між ними. Цей документ є основою для переговорів та сприяє зміцненню відносин. Комісія Україна-НАТО створена для спільної роботи з різними питаннями, включаючи військову реформу, озброєння, економічну безпеку та інше.
Важливим кроком у розвитку відносин між Україною та НАТО було відкриття представництва України в альянсі у травні 1997 року та встановлення Центру інформації та документації Північноатлантичного договору в Києві. Ці кроки сприяли інформуванню громадськості про діяльність альянсу та переваги співробітництва. Варто зауважити, що Україна стала першою країною на пострадянському просторі, де було відкрито такий заклад.
Однією з важливих тенденцій у відносинах є розширення НАТО на схід, що впливає на їх зміну. Це призводить до того, що Україна опиняється в складній геополітичній ситуації: на західному кордоні є нові члени альянсу, а на сході - члени Організації Договору про колективну безпеку. Це робить Україну особливим об'єктом у сучасній системі міжнародних відносин і підкреслює її роль як головної держави з європейської безпеки [51]. У період з 1998 по 2000 рік, в рамках Ради Євроатлантичного партнерства та Хартії, Україна та НАТО активно працювали над розширенням співробітництва. Були розроблені проекти на базі пропозицій альянсу, спрямовані на зміцнення партнерства. У цей період представники Збройних Сил України приймали участь у 369 заходах, включаючи 38 військових навчань, таких як програма "Партнерство заради миру" і "Козацький крок-2000". Ці заходи сприяли подальшому зміцненню відносин між Україною та НАТО.
У 1998 році розпочався новий етап у відносинах між Україною та НАТО. Спочатку була сформована спільна робоча група з оборонної реформи, а в квітні наступного року в Києві був відкритий Офіс зв’язку НАТО в Україні. Цей офіс спрямований на зміцнення співпраці між українськими державними установами, міністерствами та відомствами з альянсними структурами, що сприяє розвитку більш тісних відносин між сторонами [41]. Офіс НАТО в Україні сприяє реформуванню оборонної промисловості та участі в програмі "Партнерство заради миру". Для модернізації двосторонньої угоди з альянсом, в Україні було прийнято кілька важливих законодавчих актів. Наприкінці 1998 року президент України Л. Кучма затвердив національну програму співробітництва з НАТО до 2001 року. У квітні 1999 року Верховна Рада України прийняла постанову про відносини між Україною та НАТО. Обидва документи визначають стратегічну мету України - повна інтеграція в європейські та євроатлантичні структури та повноцінна участь у системі загальноєвропейської безпеки.
Протягом 2001-2004 років відбувалася зміна інтенсивності політичного діалогу між Україною та НАТО, яка супроводжувалася збільшенням прагматизму та поглибленням співпраці. Проте, до другої половини 2004 року, коли успішні кроки до вступу до альянсу були призупинені, наявність євроатлантичного курсу України було вилучено з Воєнної доктрини, що сталося в контексті подій літа 2004 року та першого Майдану восени. Варто зауважити, що Україна продовжувала свій рух до НАТО, навіть у цих умовах, зазначивши свою перманентну готовність до реформ та пов'язання своєї зовнішньої політики з альянсом.
У 2000 році важним етапом стало відвідання Києва членами Політичної комісії НАТО під керівництвом Генерального секретаря Дж. Робертсона. Цей візит був спрямований на розробку нових принципів співпраці та зміцнення безпеки у євроатлантичному просторі, а також на обговорення співпраці у миротворчих операціях на Балканах. 16-те засідання комісії Україна-НАТО, що відбулося в Києві на рівні послів, стало першим подібним заходом в Україні і першим засіданням Північноатлантичної ради НАТО за межами блоку. Комісія підкреслила стратегічне значення взаємин і зробила кроки для їх подальшого поглиблення. Також була розроблена посередницька формула відносин, що передбачала внутрішню трансформацію відповідно до вимог вступу до альянсу. Це була радикальна зміна євроатлантичного курсу України, який розпочався від простої співпраці з НАТО та став направленим на майбутнє членство.
Важним кроком у розвитку відносин з НАТО стало укладення Угоди Україна-НАТО на засіданні комісії на найвищому рівні під час саміту НАТО у Празі 22 листопада 2002 року. Цей план дій визначав пріоритетні напрямки співпраці та завдання України для майбутнього співробітництва. Запроваджено новий режим вищих відносин, що включав узгоджений обома сторонами план співпраці та пріоритетну програму перетворення внутрішніх справ. Крім того, Україна вжила заходів для відповідності стандартам НАТО не лише у військовій сфері, а й у реформуванні судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини і т.д. Президентом було запроваджено систему національних координаторів співпраці з альянсом на рівні заступників міністрів, а також створено нову громадську організацію для підтримки євроатлантичного курсу [49].
Закон "Про основи національної безпеки України" від 19 травня 2003 року засвідчив бажання нашої країни приєднатися до альянсу. Пізніше, у новій редакції Воєнної доктрини України, затвердженої Радою національної безпеки та введеної в дію указом президента від 15 червня 2004 року, ця мета була ще раз підтверджена. У документі чітко визначалося: "Зміцнення довіри між державами, послідовне зменшення загрози застосування військової сили та реалізація політики євроатлантичної інтеграції, з метою вступу до НАТО як основи безпеки Європи разом з іншими країнами". Отже, глибоке реформування сфери національної оборони за європейськими стандартами стало одним із найважливіших критеріїв для України і її внутрішньої політики.
Після "помаранчевої революції" та періоду президентства Віктора Ющенка відносини між Україною та НАТО пережили значне зближення. Нові лідери держави та уряду підтвердили свій євроатлантичний курс, виказавши готовність до участі у програмах "Партнерства заради миру" та зробивши акцент на політичному діалозі щодо можливого вступу до НАТО. Важливим етапом стали зустрічі комісій Україна-НАТО, в яких було обговорено перспективи співпраці. Наприкінці квітня 2005 року в Вільнюсі відбулася така зустріч, що стала важливим кроком у встановленні тісних відносин.
У червні того ж року, під час візиту до Києва Генерального секретаря НАТО Йенса Столтенберга, Віктор Ющенко передав йому документ, який підтверджував готовність до членства в НАТО та виділяв реформи в різних сферах суспільного життя країни як пріоритет для досягнення стандартів Організації Північноатлантичного договору.
Важливо відзначити, що процес набуття членства в НАТО передбачає кілька етапів, які були визначені на саміті альянсу у Вашингтоні у 1999 році. Один з ключових етапів - це план дій щодо вступу, який є необхідною передумовою для подальшої підготовки. Для отримання такого плану необхідний інтенсивний діалог з питань вступу. Практичні обговорення цих аспектів відбулися під час візиту до Києва делегації Північноатлантичної ради НАТО під керівництвом Йенса Столтенберга з 18 по 20 жовтня 2005 року. Під час цього візиту відбулася зустріч Комісії Україна-НАТО в МЗС за участю посла-представника МЗС України, а також, вперше в історії, відбувся спільний саміт Організації Північноатлантичного договору та РНБО під головуванням Президента України.
У період між 2006 та 2008 роками НАТО оголосило про політику "відкритих дверей" для України, спрямовану на поглиблення співпраці, боротьбу з тероризмом, та забезпечення миру і стабільності разом із силами реагування альянсу. 15 січня 2008 року надійшов офіційний запит щодо можливості приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (відомий як "лист третій"), який був підписаний президентом, прем'єр-міністром та головою Верховної Ради України. На саміті НАТО у Бухаресті 2008 року глави держав і урядів країн-членів Північноатлантичної ради ухвалили декларацію, в якій гарантували майбутнє членство України (і Грузії) в альянсі.
Під час ювілейних самітів у Страсбурзі та Кале було підтверджено намір НАТО продовжувати політику "відкритих дверей" і підтримати рішення, прийняте на саміті у Бухаресті щодо України. 21 серпня 2009 року в Брюсселі було підписано Декларацію про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Цей документ відображає зміни у відносинах між Україною та НАТО, особливо в контексті майбутнього вступу України до альянсу та практичних заходів для досягнення цієї мети, з моменту прийняття Хартії в 1997 році.
Декларація, відображаючи певні зміни та накопичений досвід співпраці протягом останніх років, закріпила за комісією Україна-НАТО вирішальну роль у відносинах і розвитку історичного процесу, визначеного на Бухарестському та Страсбурзько-Кельському самітах.
Трансформація відносин України з НАТО протягом періоду з 2010 по 2023 рік, на нашу думку, тісно пов'язана з перебігом подій у внутрішньополітичному житті. Після перемоги на виборах 2010 року на платформі антинатовської риторики, Президент Віктор Янукович розпустив Міжвідомчу комісію з питань підготовки України до участі в НАТО, ліквідував Національний центр євроатлантичної інтеграції та прийняв закон, який визначив неафілійований статус, відкидаючи правову основу для членства в альянсі. Однак, незважаючи на таку ситуацію, співпраця України з НАТО триває, хоча політичний діалог значно послаблений [29].
У квітні 2010 року до Києва завітав заступник Генерального секретаря НАТО з політичних питань і політики безпеки, Д. Бренгельманн, у рамках робочого візиту. Через кілька місяців, 23 вересня того ж року, відбулася історична зустріч Президента України з генеральним секретарем НАТО, А. Расмуссеном. Останній, в свою чергу, прийняв запрошення В. Януковича і відвідав Київ 24 лютого 2011 року з офіційним візитом. Під час цих зустрічей сторони обговорили пріоритети українського керівництва у внутрішній та зовнішній політиці, а також підтвердили готовність до подальшого розвитку відносин. Зокрема, обговорювалася співпраця в рамках комісії Україна-НАТО та ініціативи щодо реформ у сфері оборони та інших напрямків.
Після подій Євромайдану та обрання П. Порошенка Президентом України, відносини між Україною та НАТО отримали новий імпульс. У грудні 2014 року Верховна Рада України прийняла закон про відмову від позаблокового статусу, що відкрило шлях до глибшої співпраці з Альянсом. З тих пір співпраця значно розширилася і прийняла нові форми. З огляду на агресивну політику Росії та зростаючу загрозу, Україна активізувала консультації та співпрацю з НАТО, що сприяло більш глибокому втіленню програм співпраці у сфері реформування безпеки та оборони [9].
Починаючи з 2014 року, Україна налагодила систематичну та продуктивну співпрацю з НАТО на взаємовигідних умовах. Країна активно брала участь у різноманітних миротворчих операціях та місіях, організованих під егідою Альянсу.
Річна національна програма співробітництва є ключовим стратегічним документом для розвитку співпраці між Україною та НАТО, а також ефективним інструментом для впровадження реформ у всіх сферах. Її реалізація допомагає наблизити Україну до стандартів Альянсу, сприяє зміцненню системної співпраці з урахуванням усіх можливостей НАТО та її держав-членів. Метою програми є зміцнення національної обороноздатності та протидія російській експансії. Протягом 2014-2023 років експерти НАТО провели низку практичних консультацій для підтримки зростання статусу України як важливого гравця в Європі, який активно працює над зміцненням безпеки та стабільності на континенті.
У міжнародній діяльності України набуває все більшого пріоритету модернізація та постійна трансформація відносин з НАТО в напрямку стратегічного партнерства. Цей напрямок ґрунтується на подальшій імплементації Хартії про особливе партнерство України з НАТО та Декларації про її доповнення. Ці документи визначають курс на розширення співпраці та глибше взаєморозуміння між Україною та Альянсом.
Модернізація відносин ґрунтується на поглибленні політичного, військово-технічного та стратегічного співробітництва. Важливим елементом є спільна реалізація стратегічних проектів в сферах безпеки, оборони, та реформування оборонно-промислового комплексу.
Такий підхід сприяє не лише підвищенню обороноздатності України, а й сприяє зміцненню стабільності та безпеки в регіоні. Він також демонструє ангажованість України у зміцненні міжнародного порядку та підтримку загальних цінностей та інтересів, що є важливими для НАТО.
У червні 2017 року Верховна Рада України прийняла закон, який відновив одну з ключових засад зовнішньої політики та політики безпеки країни. Цей закон встановив членство України в НАТО як стратегічний зовнішньополітичний пріоритет. Далі, 7 лютого 2019 року, набуття членства в альянсі було закріплено прямо в Конституції України.
Агресія Росії проти України вибухнула в 2014 році і мала серйозні наслідки. Ці події переконали українське суспільство та політичні еліти, що членство в НАТО стало безальтернативним шляхом для забезпечення безпеки та захисту суверенітету. На підтримку цього рішення вказує і закріплення його в основному законі країни. Необхідність вступу до НАТО стала невід'ємним імперативом української історії в умовах геополітичних викликів та загроз, що ставляться перед країною. Цей крок підтверджує волю України забезпечити свою безпеку та зберегти свій демократичний розвиток у контексті міжнародних відносин [52].
Відносини України з НАТО вже налічують свою історію, яка є результатом постійног...
01.10.2024 16:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора