Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ДОСЛІДЖЕННЯ АРМІЇ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ІНСТИТУТУ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Магістерська робота
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
ДОСЛІДЖЕННЯ АРМІЇ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ІНСТИТУТУ
ЗМІСТ
ВСТУП
3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ АРМІЇ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ІНСТИТУТУ
6
РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИПИ Й МЕХАНІЗМИ ПОЛІТИЧНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ АРМІЇ В ДЕРЖАВАХ З РІЗНИМИ ПОЛІТИЧНИМИ РЕЖИМАМИ
39
РОЗДІЛ 3. РОЛЬ АРМІЇ У ВИРІШЕННІ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ В ЛАТИНСЬКІЙАМЕРИЦІ, АФРИЦІ Й АЗІЇ
60
ВИСНОВКИ
75
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
79
ВСТУП
Актуальність теми. Армія, як політичний інститут, завжди виконувала ключову роль у формуванні та зміцненні політичних режимів у різних країнах. Її роль і функціонування в суспільстві залежать від багатьох факторів, таких як історичні традиції, соціокультурний контекст, загрози для національної безпеки та політичний ландшафт.
Сучасний світ переживає нестабільність у політичній сфері, і роль армії в цьому контексті є важливою. Різноманітні політичні режими, від демократії до авторитаризму, впливають на функціонування армії, визначаючи її повноваження, механізми контролю, ступінь втручання у політику та інші аспекти. Наприклад, у демократичних режимах армія може бути піддана громадському контролю, тоді як у авторитарних режимах вона часто використовується для збереження влади правлячого еліту. Тому дослідження особливостей функціонування армії в різних політичних системах є актуальним завданням, щоб краще зрозуміти природу сучасних політичних конфліктів та можливі наслідки для суспільства.
Таким чином, постає необхідність розглянути особливості функціонування армії як політичного інституту в різних політичних режимах, таких як демократія, авторитаризм та тоталітаризм. Аналізуючи ці аспекти, ми зможемо краще зрозуміти взаємозв'язок між владою та військовими силами та їхній вплив на політичну стабільність та розвиток суспільства.
Метоа дослідження: з’ясувати сутність та специфіку функціонування армії як політичного інституту.
З огляду на мету постають наступні завдання:
1. Розглянути поняття та характерні особливості армії як політичного інституту.
2. Проаналізувати основні моделі та форми взаємозв’язку армії та політики, визначити їхні спільні риси та відмінності.
3. Охарактеризувати принципи та механізми політичного функціонування армії в країнах з різними політичними режимами.
4. Розкрити роль армії у вирішенні політичних конфліктів у різних регіонах світу на підставі аналізу та впливу на політичну стабільність.
5. Узагальнити ключові тенденції функціонування армії як політичного інституту та її впливу на політичні процеси.
Об’єктом дослідження місце та роль армії в державі.
Предметом дослідження є армія як політичний інститут
Методи дослідження. У даній роботі використані різноманітні методи дослідження для аналізу та систематизації підходів до розуміння армії як особливого інституту держави, а також для вивчення характеристик моделей та форм взаємодії армії та політики. Серед них варто виділити такі методи, як аналіз та синтез (для дослідження та узагальнення існуючих підходів до розуміння ролі армії в політичному житті); метод виведення класифікацій (для систематизації різноманітних підходів до розуміння армії як політичного інституту); порівняльний метод (для визначення ключових відмінностей у особливостях застосування армії у політичних процесах різних режимів); індукція та дедукція (для формулювання та перевірки гіпотез про зв'язок між армією та політикою в різних контекстах).
Практична значимість даного дослідження полягає у збільшенні розуміння впливу армії на політичні процеси у різних країнах з різними політичними режимами. Розкриття ролі та взаємозв'язку армії та політики допоможе політикам, дипломатам та міжнародним організаціям краще розуміти внутрішні та зовнішні політичні процеси в країнах і допоможе в розробці більш ефективних стратегій для підтримки демократичних інститутів, забезпечення міжнародної стабільності та розвитку.
Наукова новизна полягає у комплексному підході до дослідження взаємозв'язку армії та політики, а також у систематизації та класифікації моделей цього взаємодії в контексті різних політичних режимів та регіональних особливостей. Використання порівняльного методу дозволяє виявити спільні та відмінні риси функціонування армії в різних політичних системах і визначити чинники, які впливають на її роль у політичних процесах.
Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів із підрозділами, загальних висновків та списку використаних джерел у кількості 49 найменувань.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ АРМІЇ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ІНСТИТУТУ
1.1 Поняття та характерні особливості армії як політичного інституту
Армія є ключовим інститутом для будь-якої держави, відіграваючи різноманітні ролі в забезпеченні безпеки та стабільності. Основна мета армії полягає в захисті територіальної цілісності, державних інтересів та недоторканності кордонів, а також в забезпеченні безпеки населення. Проте роль армії може варіювати залежно від історичного контексту, соціально-політичних умов та природи режиму влади.
У різні історичні епохи армія виконувала різноманітні функції. Наприклад, у середньовіччі вона могла бути не лише воєнним формуванням, але й елементом соціального контролю та засобом здійснення політичного впливу. У період колоніальних завоювань армія відігравала роль інструменту імперського розширення та збереження колоніального владарювання. У сучасному світі, окрім безпосередньої оборонної функції, армія також виконує завдання міжнародного миротворця, гуманітарної допомоги та захисту прав людини [12].
Соціально-економічний розвиток країни також впливає на роль та функції армії. В країнах з високим рівнем розвитку армія може мати більш розвинену інфраструктуру та технологічні можливості, здатність до швидкого реагування на загрози зовнішньої та внутрішньої безпеки, а також більш високий стандарт життя військовослужбовців. У країнах з низьким рівнем розвитку армія може мати обмежені ресурси та бути залучена до рішення широкого спектру суспільних проблем, таких як боротьба з бідністю, природними катастрофами. Таким чином, роль армії в суспільстві та її функції залежать від багатьох факторів, включаючи історичні умови, соціально-політичний контекст та рівень розвитку країни [2].
У демократичних державах армія підпорядкована жорсткому цивільному контролю, що визначений конституцією та законами. Це означає, що її роль обмежена виконанням визначених завдань, які відповідають її основним функціям, таким як захист територіальної цілісності та безпеки національних інтересів. Вона виступає як інструмент національної оборони та безпеки, забезпечуючи безпеку громадян та захищаючи їх права.
У суспільствах з авторитарними або тоталітарними режимами роль армії може бути значно більш широкою і навіть надзвичайною. В таких системах влада здебільшого контролюється диктаторськими або автократичними структурами, і армія може бути задіяна в політичних процесах для збереження влади та придушення будь-якої опозиції чи протестів. Вона може бути залучена для забезпечення "стабільності" шляхом репресивних заходів, таких як придушення демонстрацій, цензура або обмеження прав і свобод громадян. Такі режими можуть використовувати армію для збереження своєї влади, запобігання революцій або змін у політичному ландшафті.
Армія також може використовуватися для забезпечення економічної та політичної стабільності, шляхом підтримки або протидії реформам, залежно від інтересів і цілей влади. Отже, роль армії в суспільстві визначається політичним контекстом та характером режиму влади, де вона функціонує. У демократичних системах вона служить інструментом захисту національних інтересів та прав громадян, тоді як у авторитарних та тоталітарних режимах може бути залучена для збереження влади та обмеження прав і свобод громадян [16].
Роль армії в політичному житті суспільства дійсно стає особливо актуальною в умовах соціальних конфліктів, економічних криз та політичної нестабільності. У суспільствах перехідного періоду, де відбувається трансформація соціально-політичних відносин або в періоди загострення кризових ситуацій, роль армії може значно змінюватися.
В умовах загострення кризових ситуацій, коли традиційні політичні сили не здатні ефективно вирішувати проблеми, а загроза для самого існування держави стає реальною, армія може втручатися в політичний процес. Це може виявлятися у формі військових переворотів, створення тимчасових урядів або встановлення військових диктатур. В таких випадках армія виступає не лише як інструмент захисту державних інтересів, але і як ключовий актор у політичному процесі. Дійсно, втручання армії в політичне життя найчастіше асоціюється з негативним контекстом для більшості громадян. Військові перевороти, хунти або військові диктатури, як правило, призводять до порушення прав і свобод людей, обмеження політичної свободи та поглиблення кризи [21]. Це викликає негативні асоціації із диктатурними режимами та пригніченням громадянських прав.
Україна, як і багато інших країн, отримує значний досвід військових диктатур та авторитаризму, що зміцнило негативне ставлення до втручання армії в політичні процеси. Крім того, вплив комуністичної ідеології та пропаганди в минулому також сприяв формуванню відповідного світогляду серед громадян щодо ролі армії в політиці. Отже, втручання армії в політичне життя суспільства вимагає обережності та уваги до збереження демократичних принципів та захисту прав і свобод громадян.
Справді, історія свідчить про те, що в окремих випадках втручання армії в політичне життя суспільства може мати прогресивний характер і сприяти модернізації та економічному розвитку країни. Один із найяскравіших прикладів - "Революція Ататюрка" в Туреччині в 1920-1930 роках. Після закінчення Першої світової війни, Мустафа Кемаль Ататюрк очолив національний рух за незалежність, який завершився перемогою турецького народу. Під його керівництвом розпочалася широка програма політичних, соціальних і культурних реформ, спрямованих на модернізацію Туреччини та перехід до секулярного та демократичного суспільства [19]. Армія в цьому процесі відіграла ключову роль, виступаючи як захисник національних інтересів і сприяючи стабілізації країни в умовах внутрішньої та зовнішньої загрози. Вона була одним із інструментів, які допомогли провести широкомасштабні реформи, такі як секуляризація суспільства, модернізація правової системи, освіти та економіки, що сприяло перетворенню Туреччини в сучасну державу.
Ще одним прикладом може бути діяльність президента Єгипту Гамаля Абдель Насера в середині XX століття. Під його керівництвом військово-політичний рух провів революцію 1952 року, що призвела до повалення монархічного режиму та встановлення республіки. Насер упровадив широкомасштабні реформи в економіці, освіті та здоров'ї, спрямовані на модернізацію країни та підвищення життєвого рівня населення. Він також виступав за панарабський націоналізм та боротьбу за незалежність від колоніального впливу. Хоча діяльність Насера мала і свої недоліки, проте його роль у модернізації Єгипту та підтримці соціальних реформ є помітною [14].
Отже, в деяких випадках втручання армії в політичний процес може мати позитивні наслідки, сприяючи модернізації та економічному розвитку країни. Однак важливо, щоб таке втручання відбувалося в рамках законності та демократичних принципів, а не порушувало права та свободи громадян.
Так, армія дійсно відіграла значну роль в історії Латинської Америки після Другої світової війни. Від 1945 до початку 1990-х років в регіоні сталися десятки військових переворотів, які суттєво вплинули на політичну та соціальну ситуацію в країнах. Латиноамериканські військові відіграли важливу роль у реалізації так званих "десарольістських" проектів - стратегій економічного розвитку, орієнтованих на модернізацію країн. Ці проекти зазвичай передбачали централізоване управління, індустріалізацію, збільшення виробництва та експорту сировини, а також суворий контроль над політичними та соціальними процесами [6]. Проте багато з цих режимів призвели до авторитаризму, порушень прав людини та економічних криз.
Три з найбільших країн континенту - Аргентина, Бразилія та Чилі - пройшли через період військового правління. Наприклад, військова диктатура в Чилі під керівництвом генерала Аугусто Піночета (1973-1990) відома за жорстокими порушеннями прав людини та економічними реформами, що спричинили серйозні соціальні та економічні проблеми. Також слід згадати про диктатури в Аргентині та Бразилії, які також використовувались військовими для зміцнення своєї влади та реалізації економічних реформ. Ці випадки показують, як втручання армії в політичне життя може мати негативні наслідки для суспільства, призводячи до порушень прав людини, економічної нестабільності та соціальних конфліктів [11]. Такі перевороти свідчать про потребу в зміцненні демократії та цивільного контролю над військовими силами для запобігання подібним ситуаціям у майбутньому.
Важливою передумовою для втручання військових в політичне життя країн Латинської Америки були соціально-економічні зміни, що відбувалися в цьому регіоні з 1930-х років. Основні фактори цих змін включають трансформацію суспільств від аграрних до індустріальних, економічну кризу традиційних структур, модернізацію та індустріалізацію економіки, а також зміни в демографічній структурі та політичній конфігурації. Спочатку багато країн Латинської Америки мали економіку, засновану на експорті сільськогосподарської продукції, що була спрямована на задоволення потреб інших країн. Проте ця модель стала невиправно застарілою, коли національні економіки почали переходити до індустріального виробництва. Цей перехід призвів до змін в демографічній структурі, збільшення міського населення та росту міст [16].
Зміни в економіці відображалися і на політичній арені. Відродження міського населення та розширення шару індустріальних робітників приводили до зміцнення соціальних та робітничих рухів, що вимагали політичної репрезентації та соціальних реформ. Такі зміни порушили традиційні структури влади, що базувалися на елітарних та аграрних інтересах. У цих умовах військові вважали себе "спасителями" нації, які повинні втрутитися в політичний процес для забезпечення стабільності та зміцнення держави. Вони часто представляли себе як єдину силу, яка здатна протистояти соціальним та політичним змінам, і приводили до встановлення авторитарних режимів, щоб забезпечити свою владу та контроль над ситуацією [25]. Тому, соціально-економічні та політичні трансформації в країнах Латинської Америки створили умови, в яких військові відчували необхідність втручання в політичне життя для забезпечення стабільності та захисту інтересів елітарних структур.
Після другої світової війни в Латинській Америці дійсно відбувалося значне політичне перетворення. Замість авторитарних та популістських режимів каудильйо типу, які були характерні для періоду після війни, в країнах регіону з'явилися законно обрані уряди, що репрезентували різноманітні політичні партії та рухи демократичного спрямування. Це було важливим кроком у напрямку консолідації демократії та законності в регіоні. Паралельно з цим у Латинській Америці набирав силу вплив лівих ідей. Під впливом кубинської революції та інших соціалістичних рухів у регіоні активізувалися комуністичні, соціалістичні та ліворадикальні партії та рухи [31].
Під час Холодної війни, коли світ розділився на дві ідеологічні табори - західний блок під керівництвом США та східний блок під керівництвом Радянського Союзу, Латинська Америка стала ареною ідеологічної конфронтації. Це призвело до активізації лівих рухів, які виступали проти американського впливу та підтримували соціалістичні та комуністичні ідеї. В деяких країнах цей процес призвів до появи партизанських і повстанських груп, які виступали проти урядів та протистояли американським та антикомуністичним режимам. Крім того, ситуація загострилася через протистояння між США та Радянським Союзом, яке часом наближалося до прямого збройного зіткнення та загрози ядерної війни, як, наприклад, під час Карибської кризи. У такому контексті Латинська Америка стала особливо вразливою до впливу ідеологічних та політичних конфліктів, які формувалися на світовій арені, що стимулювало різноманітні рухи та режими у регіоні [1].
Політика Сполучених Штатів у Латинській Америці впродовж ХХ століття була сильно впливовою і зорієнтована на запобігання поширенню комунізму та забезпечення своєї сфери впливу у регіоні. Доктрина Монро, проголошена в 1823 році, стверджувала принцип "Америка для американців" і закликала до невтручання Європейських держав у справи Америки. Ця доктрина також послужила основою для захисту впливу США у регіоні та була часто використовувана для виправдання втручання США в справи країн Латинської Америки [10].
У 1961 році Сполучені Штати започаткували програму "Союз заради прогресу" (Alliance for Progress), спрямовану на запобігання поширенню комунізму та зміцнення соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ця програма передбачала виділення значних фінансових ресурсів - 20 мільярдів доларів протягом 10 років - для проведення структурних реформ та боротьби з бідністю в регіоні. Метою було створення альтернативи комуністичній загрозі та залучення країн Латинської Америки до сфери впливу США шляхом економічної допомоги та реформ. Проте програма "Союз заради прогресу" зазнала обмеженого успіху через корупцію, внутрішні політичні конфлікти та недостатню ефективність реформ. Багато з виділених коштів були втрачені або використані неефективно, а зміни в економіці та політиці в багатьох країнах регіону були недостатньо радикальними для подолання соціальних та економічних проблем [23].
Таким чином, хоча програма "Союз заради прогресу" була спрямована на стабілізацію та розвиток країн Латинської Америки та боротьбу з комунізмом, її обмежений успіх вказує на складність впливу США в регіоні та на проблеми, пов'язані з ефективністю допомоги та реформ.
Сполучені Штати в протистоянні з комунізмом у Латинській Америці дійсно сприяли авторитарним режимам, які були віддані прозахідній політиці та боротьбі з лівими силами. Це було відображено в їхній зовнішній політиці, яка включала співпрацю з такими режимами та підтримку їхнього військового апарату. Багато авторитарних лідерів та вищих військових чинів країн Латинської Америки отримали військову освіту або тренування в американських військових закладах, включаючи Школу Америк. Ця школа, створена в 1946 році, призначалася для підготовки офіцерів та кадрів спецслужб країн Латинської Америки та сприяла зміцненню військового впливу США в регіоні [16].
Сполучені Штати бачили в цих авторитарних режимах союзників у боротьбі проти комунізму, і тому підтримували їх в політичній, економічній та військовій сферах. Це дозволяло США забезпечувати стабільність у регіоні та захищати свої інтереси в Латинській Америці. Однак така стратегія часто відображалася на демократичних процесах у країнах регіону, підтримуючи авторитаризм та порушуючи права людини. Отже, військова співпраця та підтримка авторитарних режимів з боку США в Латинській Америці відображала їхню стратегічну ціль боротьби з комунізмом та забезпеченням власних інтересів у регіоні, незважаючи на можливі порушення прав людини та демократичних принципів [25].
Справді, військові втрутилися в політичне життя Аргентини, Бразилії та Чилі в періоди економічної кризи, політичної нестабільності та загострення суспільних конфліктів. Ці країни стикалися з різними економічними та соціальними проблемами, такими як глибока інфляція, безробіття та соціальні розлади, які породжували великий невпевненість у майбутньому серед населення. Військові вважали, що вони є останньою надією для порятунку країни від комуністичної загрози та економічного краху. Під такими претекстами вони втрутилися у політичне життя, оголосивши про необхідність встановлення порядку та стабільності. Проте ці військові режими стали провальними через ряд причин. У Аргентині, наприклад, військовий режим був відомий своєю жорстокістю та репресіями проти опозиції, що спричинило серйозні правопорушення та призвело до ізоляції країни на міжнародній арені [30].
В Бразилії та Чилі також спостерігалися подібні проблеми зі збереженням стабільності та легітимності військових режимів. Втім, ці військові диктатури не змогли вирішити економічні та соціальні проблеми країни, а також стали об'єктом критики та протестів з боку населення. У підсумку, хоча військові втрутилися у політичне життя з претензією на порятунок країни, їхні режими не виправдали очікувань та стали супроводжуватися численними проблемами, що призвели до їхнього провалу та кінця влади.
Бразилія в період військового режиму з 1964 по 1985 роки дійсно відзначилася вражаючими досягненнями в економічній сфері, які навіть отримали назву "бразильського економічного чуда". Під керівництвом військових режимів країна пройшла швидку модернізацію економіки та промисловості, зростанням виробництва та індустріалізацією. У період з 1967 по 1975 роки Бразилія досягла вражаючого економічного зростання, з середнім темпом росту ВВП близько 11% на рік. Наприкінці 1973 року показник зростання навіть досяг 14%, що було одним з найвищих показників у світі. Промисловість також росла на середньому рівні близько 15% на рік [20].
Варто зазначити, що під керівництвом військових режимів Бразилія пройшла процес інтенсивної індустріалізації та диверсифікації свого господарства. Високі темпи економічного зростання дозволили країні стати важливим світовим гравцем, зайняти високі позиції в світовій економіці та стати визнаним регіональним центром впливу. Незважаючи на те, що економічний успіх Бразилії був помітним, варто враховувати його соціальні та політичні наслідки. Соціальна нерівність збільшилася, а політична репресія під військовим режимом стала поширеним явищем [3]. Таким чином, "бразильське економічне чудо" має свої тіні та світлі сторони, але незаперечним є факт значного економічного прогресу країни під впливом військового режиму.
Події 11 вересня 1973 року в Чилі, коли військові здійснили переворот і скинули легітимно обраного президента Сальвадора Альєнде, були трагічними та наслідувалися серйозними насильством та кровопролиттям. Цей переворот став кінцем демократичного експерименту в Чилі та призвів до встановлення диктаторського режиму під керівництвом генерала Августо Піночета. Сальвадор Альєнде був обраний президентом Чилі в 1970 році після тісних виборів, де він здобув перемогу з мінімальною перевагою. Він представляв лівий політичний рух та був відомий своєю програмою соціальних реформ, яка включала націоналізацію ключових галузей економіки [27]. Його президентство було супроводжене значними соціальними та політичними напругами, що призвели до зростання опозиції та конфліктів в країні.
Після перевороту, який підтримували Сполучені Штати та ЦРУ, Піночет увійшов до влади, а режим, який встановився під його керівництвом, був відомий своєю жорстокістю, політичними репресіями та систематичними порушеннями прав людини. Піночетовський режим тримався влади до 1990 року, залишаючи тяжку спадщину репресій та кровопролиття. Отже, переворот в Чилі 1973 року позначився трагічною сторінкою історії країни, яка стала символом порушення демократичних принципів та встановлення диктаторського режиму відомого своєю жорстокістю та репресіями.
Вибір Сальвадора Альєнде на посаду президента Чилі та його політична програма викликали значну поляризацію суспільства та наростаючу напругу. Його президентство представляло собою значний злам у політичному ландшафті країни, оскільки він був першим соціалістичним президентом, обраним в Латинській Америці шляхом демократичних виборів. Альєнде представляв Народну соціалістичну партію, а на виборах його підтримував блок Народна єдність, що об'єднував соціалістів, комуністів, радикалів та частину християнських демократів [5]. Такий розклад на виборах відображав роздрібненість та політичну напруженість чилійського суспільства.
Політика нового уряду, спрямована на націоналізацію банків, експропріацію земель та підвищення податків для іноземних компаній, спричинила зростання соціальної напруги та викликала опозицію з боку консервативних сил. Це призвело до збройного спротиву та активізації ліворадикальних організацій. Зазначений конфлікт між урядом та опозицією, розбіжності у суспільній та політичній сферах, а також зростання насильства та політичних протистоянь, дійсно наближали Чилі до громадянської війни. Цей період в історії країни став одним з найбільш напружених та трагічних, спричинивши подальшу дестабілізацію та криваві події після перевороту 1973 року.
Військовий переворот в Чилі 1973 року під керівництвом генерала Августо Піночета справді був викликаний обуренням проти соціалістичного режиму Сальвадора Альєнде та бажанням відстоювати демократичні цінності і приватну власність від захоплення комунізмом. Військове втручання в політику була виправдане в офіційній риториці режиму як захист від "комуністичної загрози" та небезпеки громадянської війни. Під час свого правління Піночет проводив політику репресій та переслідувань проти політичних опонентів, у тому числі соціалістів, комуністів та інших лівих активістів, що призвело до багатьох порушень прав людини та масового насильства. У листі, зачитаному на святкуванні його 91-го дня народження, Піночет висловив переконання, що повалення Альєнде було необхідним заходом для запобігання розпаду країни та забезпечення Чилі захисту від комунізму та "врятовання" її від пропадання [31]. Цей лист свідчить про те, як він самостверджував себе як головного захисника демократії та стабільності, хоча його режим був відомий своїми авторитарними методами та порушеннями прав людини.
Під керівництвом Августо Піночета в Чилі були впроваджені жорсткі економічні та політичні реформи, спрямовані на лібералізацію економіки та створення сприятливого клімату для бізнесу. Ці заходи дійсно призвели до певних економічних досягнень, які отримали назву "чилійське економічне чудо". Реформи включали розпуск парламенту та заборону комуністичної партії, що призвело до встановлення режиму жорсткого контролю над політичними процесами в країні. Репресії проти політичних опонентів та робітничого руху також були частою практикою режиму. Економічні реформи включали лібералізацію цін, приватизацію, реформу пенсійного законодавства та залучення іноземних інвестицій [19]. Ці заходи сприяли зростанню економіки та збільшенню інвестиційного клімату у країні.
Особливу увагу слід звернути на реформи, запроваджені за підтримки чилійських економістів, таких як Хорхе Каусас, які були навчені в ідеях школи Чикаго, що була впливовою у сфері економіки та лібертаріанських поглядах. Ці реформи передбачали стримування державних витрат, зниження податків та розвиток експортно-орієнтованої економіки. Важливо відзначити, що хоча ці реформи принесли деякі економічні успіхи, вони також супроводжувалися великими соціальними втратами, включаючи порушення прав людини, розпад соціальної структури та збільшення нерівності. Відтак, хоча "чилійське економічне чудо" було спостережене в певний період, його соціальні наслідки залишаються предметом гострої дискусії.
Хоча економічні реформи, які були проведені за урядів військових режимів у Чилі, Бразилії та Аргентині, принесли певні результати в економічному плані, вони також супроводжувалися серйозними порушеннями прав людини та іншими соціальними проблемами. Зокрема, в Чилі були зафіксовані тисячі випадків порушень прав людини, таких як тортури, зникнення безвісти, і вбивства. Подібна ситуація також мала місце в Бразилії та Аргентині, де режими також використовували насильство та репресії для підтримки своєї влади та реалізації економічних реформ.
Отже, хоча економічний прогрес може бути однією з мет режимів військової диктатури, важливо розуміти, що це може бути досягнуто за рахунок серйозних жертв людей та порушення їх прав. Розвиток країни повинен ґрунтуватися на принципах демократії, прав людини та соціальної справедливості, а не на придушенні опозиції та порушеннях прав людини.
Україна та країни Латинської Америки, які пережили період військових диктатур, можуть мати деякі спільні виклики та уроки для вивчення. Україна, подібно до країн Латинської Америки, пройшла через перехід від тоталітаризму до демократії. Урок для нас полягає в тому, що цей процес може бути складним і потребує пильності, громадянського активізму та підтримки міжнародного співтовариства [17].
При владі військових режимів у країнах Латинської Америки та в Україні виникала необхідність в проведенні економічних реформ. Урок для України полягає в тому, що радикальні економічні заходи можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки, і їх необхідно здійснювати обережно та з урахуванням інтересів населення. Перехід до демократії повинен супроводжуватися зміцненням прав людини та розвитком стабільних інституцій. Україна може взяти на замітку досвід країн Латинської Америки у побудові правової держави та запобіганні порушенням прав людини під час перехідного періоду.
Співпраця з міжнародними партнерами та організаціями може бути важливою для успішного переходу до демократії та проведення реформ. Україна може навчитися від країн Латинської Америки використовувати підтримку та досвід міжнародних партнерів для досягнення своїх цілей. Загалом, Україна може вивчити досвід країн Латинської Америки, які пройшли через подібні виклики та знаходяться на шляху до стабільності, розвитку та демократії.
Можливість подібного сценарію у кожній конкретній країні залежить від багатьох факторів, але оцінка можливостей України у такому контексті може враховувати наступні аспекти [22]:
1) Аналогічно до країн Латинської Америки, в Україні військовий корпус має патріотичні цінності та високий рівень освіти. Однак, важливо враховувати, що військове керівництво часто залишається вірним принципам конституційної легітимності та демократії.
2) Суспільні настрої в Україні важко прогнозувати, але варто враховувати, що патріотичність, освіченість та готовність до активної участі в політичному процесі можуть вплинути на військове керівництво.
3) Україна має свою власну політичну систему з усіма її особливостями та викликами. Важливо враховувати, що у випадку будь-яких політичних турбулентностей, військове керівництво має додержуватися принципів конституційної легітимності та демократії.
4) Сучасна Україна знаходиться в складному міжнародному контексті, де партнерство з Заходом та іншими країнами грає важливу роль. Відносини з міжнародним співтовариством можуть впливати на можливість подібного сценарію.
Урок для України полягає у тому, що будь-які кризові ситуації вимагають від влади та військового керівництва стриманості, конституційної легітимності та поваги до демократичних цінностей. Інституційна стабільність та дотримання принципів правової держави є важливими для запобігання подібним сценаріям у майбутньому. Такі фактори, як високий рівень довіри суспільства до армії, відчуття загрози та потреба в безпеці, наявність реальних або уявних військових загроз, сприятлива міжнародна ситуація та наявність харизматичного лідера, можуть вплинути на можливість подібного сценарію в Україні.
Проте, важливо враховувати, що такі сценарії мають багато ризиків та негативних наслідків, таких як обмеження громадянських свобод, порушення прав людини, економічні труднощі та політичні турбулентності. Україна має свої власні особливості та історичний контекст, і важливо забезпечити дотримання принципів демократії, правової держави та конституційної легітимності у будь-якій ситуації. Інституційна стабільність та повага до основних цінностей суспільства є ключовими для забезпечення миру, порядку та процвітання країни [33].
Так, в Україні ситуація в армії має свої особливості, зумовлені історичними, соціальними та політичними чинниками. Успадковані офіцерські кадри радянської епохи часто пройшли через систему жорсткого контролю та ідеологічного впливу, що зміцнювало їх залежність від влади. Крім того, недостатній розвиток української армії в період незалежності, включаючи недоліки у фінансуванні та відсутність політичної уваги, призвів до втрати кращих кадрів та недостатньої підготовки молодого офіцерського складу.
Основним завданням сьогодні є зміцнення української армії як професійної, незалежної та здатної виконувати свої обов'язки перед народом та державою. Це можна досягти шляхом модернізації системи навчання та підготовки офіцерів, впровадження принципів демократії та правової держави в армійські структури, а також залучення кращих фахівців та кадрів до військової служби. При цьому, важливо забезпечити підтримку та визнання соціально-економічного статусу військових, створити умови для їх професійного розвитку та кар'єрного зростання, а також зберегти демократичні цінності та принципи прав людини в армійському середовищі.
Ситуація в українській армії дійсно почала мінятися з початком російської агресії. Відчуття загрози незалежності країни та захисту державних інтересів стали головними мотивами для багатьох офіцерів, які повернулися до армії або вибрали військову кар'єру. Участь у військових діях не лише підняла моральність військовослужбовців, а й сприяла селекції найкращих кадрів, що забезпечило підвищення професійного рівня та ефективності української армії. Навчання в закладах НАТО та співпраця з західними інструкторами дозволяють українським військовим використовувати передовий досвід та технології, а також підвищує їх професійний рівень. Формування патріотично налаштованого ядра офіцерів, які мають чітке бачення захисту національних інтересів, є важливим фактором для зміцнення обороноздатності України та забезпечення безпеки країни в умовах геополітичних викликів [19].
Зокрема, російсько-українська війна стала катастрофічним викликом для України, проте вона також вирішила важливе питання щодо її національного обороноздатності та внутрішньої єдності. Рух волонтерів та добровольчих батальйонів виник у відповідь на цю загрозу і став невід’ємною складовою української оборонної системи. Ці добровольці, які нерідко самі є ветеранами воєнних конфліктів чи представниками громадських організацій, мають велику підтримку серед населення. Їхня готовність віддати життя за захист незалежності та цінностей Революції Гідності робить їх важливими акторами в українському суспільстві. Об'єднання зусиль армії, волонтерів, ветеранів АТО та інших добровольців може створити потужну силу, яка буде мати великий вплив на подальші події в країні. Їх спільна робота і координація зусиль можуть допомогти зміцнити національну безпеку та внутрішню стабільність України в умовах геополітичних та внутрішніх викликів [7].
Реальна загроза втрати незалежності може стати об'єднавчим мотивом для усіх сил, що діють в Україні. Прихильники вільної та незалежної країни, яка була витерпіла кров'ю під час Революції Гідності, можуть об'єднатися для захисту цих цінностей від будь-яких загроз ззовні та зсередини. Зростання недовіри до влади та її непродумані дії можуть підірвати легітимність режиму та спонукати суспільство до масових протестів і руху опозиції. Криза влади та втрата підтримки президента можуть призвести до загострення політичної ситуації та навіть до колапсу влади, який може створити пустку, що заповниться хаосом або спробами відновлення авторитарних режимів. У таких умовах важливо, щоб об'єднавчі сили українського суспільства, які діють на засадах захисту незалежності, демократії та прав людини, могли забезпечити стабільність та дієвий захист держави [13]. Ключовими факторами в цьому процесі будуть підтримка населення, здатність лідерів цих сил до співпраці та координації, а також здатність руху до адаптації до нових умов і викликів.
Такий рух або партія, яка могла б виникнути з об'єднання представників армії, волонтерів, добровольців, ветеранів та громадянського суспільства, має перед собою важливу місію — провести демонтаж олігархічно-клептократичної держави, яка протягом багатьох років заважала відтворенню справжньої демократії в Україні. Цей рух має спрямовуватися на забезпечення прав людини, боротьбу з корупцією, створення прозорого та відповідального уряду, а також забезпечення ефективного управління державою. Ця нова партія повинна пропагувати цінності відкритості, справедливості, толерантності та демократії.
Головною метою має стати створення Третьої Української Республіки, яка ґрунтуватиметься на принципах правової держави, соціальної справедливості та громадянського суспільства. Це означає, що влада має бути здійснювана на основі виборчих процесів, дотримання закону та захисту прав людини. Найважливішим завданням такого руху є не повертатися до старих помилок і не допускати знову псевдодемократії та авторитарних режимів. Замість цього, цей рух повинен активно працювати над тим, щоб реалізувати мрію про справжню демократію та стабільну, процвітаючу Україну [9].
Отже, на основі аналізу всіх подій варто наголосити на важливості об'єднання представників різних сфер суспільства, таких як армія, волонтери, добровольці, ветерани та громадянське суспільство, для досягнення спільної мети — захисту незалежності та демократії. В Україні таке об'єднання сприятиме подоланню внутрішніх викликів та забезпечити стабільність та процвітання країни.
1.2 Основні моделі та форми взаємозв’язку армії та політики
У минулому і в сучасності армія відіграє важливу роль у суспільно-політичному житті. Вона часто виступає не лише як інструмент певних соціально-політичних сил, але і як самостійна політична сила. Події на Близькому Сході та в Північній Африці свідчать про те, що армія і в ХХІ столітті залишається важливим інститутом держави. Вона може сприяти демократичному розвитку суспільства, підтримуючи революційні народні рухи, але також може втручатися у життя суспільства, підтримуючи владну еліту за допомогою своїх методів [34].
Питання про взаємозв'язок між армією та політичною владою становить одну з основних проблем у політиці держави. Вирішення цієї проблеми визначає характер розвитку та стійкість суспільно-політичного устрою, владних відносин і суспільства в цілому. Ця проблема має глибокі історичні корені, що підтверджується її обговоренням вже в античні часи. Навіть Геракліт і Демокрит відзначали зростання впливу армії на владу в рамках полісної демократії.
В творах, таких як "Держава" Платона, "Політика" Аристотеля, "Про видатних людей" Корнелія Непота, "Життєписи" Плутарха та "Життя дванадцяти цезарів" Гая Светонія Транквілла, відображено різні судження щодо взаємодії армії та політичної влади. Ці твори містять значний історичний матеріал про активне втручання видатних військових лідерів у політичне життя античного суспільства. Дискусія про різні аспекти впливу армії на суспільне життя велася також у мислителів епохи Відродження, а у філософії Нового часу вона знайшла відображення у творах Томаса Гоббса, Гуго Гроція, Самуеля Пуфендорфа, Георга Гегеля та інших [42].
Суспільно-історичний досвід підтверджує, що армія може бути розглянута як об'єкт політики, який підлягає управлінню та втіленню політичних інтересів держави. Водночас армія є активним суб'єктом політики, який впливає на маси, великі соціальні групи, політичні партії, державну владу та політичну систему суспільства в цілому. Цей підхід дозволяє розглядати армію як відносно самостійну політичну силу.
Історія відома численними прикладами, коли збройні сили виходили на передній план у політичному житті. Це ставалося в умовах балансу протистояння сил у суспільстві, слабкості державної влади, коливань політичних партій, угруповань та їх лідерів у вирішенні соціально-економічних і політичних питань. В деяких країнах армія виявила значний вплив, особливо через військових керівників, на формування та втілення внутрішньої та зовнішньої політики держави, в інших – спостерігався вплив або навіть спроби переворотів з метою встановлення військово-диктаторського режиму [38].
У різних країнах військова еліта іноді співпрацювала з соціальними і політичними силами, чиї інтереси збігалися з їхніми. Часом ці форми взаємодії відносної автономії збройних сил перепліталося, виходячи на передній план то з однією, то з іншою тенденцією. У всіх випадках політична активність армії була наслідком загострення протиріч у суспільстві і вин...
04.10.2024 11:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора