Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОПІНГ-СТРАТЕГІЙ ПРИ ПЕРЕЖИВАННІ САМОТНОСТІ ЖІНОК
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Інститут післядипломної освіти
Факультет:
Психологія
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Кваліфікаційна робота
Предмет:
психологія педагогічні засади творчості в професійній діяльності
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
бекКИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА
ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КОПІНГ-СТРАТЕГІЙ ПРИ ПЕРЕЖИВАННІ САМОТНОСТІ ЖІНОК
Здобувача вищої освіти
2 курсу групи 9.222 МПсП
спеціальності 053 «Психологія»
заочної форми навчання
Ганна ОРЄХОВА
Науковий керівник:
Доцент кафедри соціальної психології
кандидат психологічних наук
Ірина КЛИМЕНКО
Засвідчую, що у роботі немає запозичень із праць інших авторів без відповідних посилань
Ганна ОРЄХОВА ______________
(підпис)
Роботу допущено до захисту перед ЕК рішенням навчально-методичної комісії від « 07 » червня 2024 р., протокол № 6
Київ – 2024 р.
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ САМОТНОСТІ В ОСОБИСТОСТІ
7
1.1 Наукові підходи до визначення сутності та видів поняття самотності особистості
7
1.2 Фактори впливу на інтенсивність переживання самотності особистістю
15
1.3 Зв’язок між суб’єктивним почуттям самотності особистості та копінг-стратегіями його подолання
28
Висновки до 1 розділу
34
РОЗДІЛ 2. ДІАГНОСТИКА ПЕРЕЖИВАННЯ САМОТНОСТІ ТА КОПІНГ-СТРАТЕГІЙ У ЖІНОК
38
2.1 Організація дослідження суб’єктивного почуття самотності у жінок
38
2.2 Методичний інструментарій для дослідження психологічних станів та копінг-стратегій подолання почуття самотності у жінок
39
Висновки до 2 розділу
43
РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ РЕЗУЛЬТАТІВ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ САМОТНОСТІ, ПСИХОЛОГІЧНИХ СТАНІВ ТА КОПІНГ-СТРАТЕГІЙ У ЖІНОК
44
3.1 Аналіз середніх значень переживання самотності та супровідних психологічних станів у жінок
44
3.2 Особливості зв’язку між почуттям самотності у жінок та провідними копінг-стратегіями
62
Висновки до 3 розділу
74
ВИСНОВКИ
77
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
79
ДОДАТКИ
87
ВСТУП
Актуальність теми. Самотність є однією зі складових психологічного стану людини, яка може мати значний вплив на її психічне та емоційне благополуччя. Особливо важливою є розуміння психологічних особливостей копінг-стратегій, які використовують жінки для подолання відчуття самотності. Жінки стикаються з цією проблемою, але їхні підходи до подолання самотності можуть мати відмінності, обумовлені як соціокультурними, так і психологічними чинниками.
Сучасне суспільство стикається зі зростаючими темпами індивідуалізації та розривом традиційних соціальних структур. Це часто призводить до посилення відчуття самотності серед людей, а особливо серед жінок, які можуть відчувати тиск індивідуалізації, а також соціальні та культурні очікування стосовно їхньої ролі в сім’ї та суспільстві.
Дослідження психологічних особливостей копінг-стратегій при переживанні самотності у жінок має велике значення для розуміння їхнього психічного здоров’я та добробуту. Це також може мати практичне значення для розробки програм та інтервенцій, спрямованих на підтримку жінок у подоланні відчуття самотності та покращення їхнього психологічного стану.
Жінки частіше виявляють більшу схильність до емоційного виявлення та спілкування, що може впливати на їхні підходи до подолання самотності. Врахування цих відмінностей дозволить більш ефективно впливати на психологічний стан жінок і забезпечувати їхню підтримку у складних життєвих ситуаціях.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідження самотності ґрунтується на різних психологічних теоріях та концепціях. Деякі вчені, такі як Л. Пепло, Д. Перлман, Д. Рассел та інші, розглядають самотність як відчуття невідповідності між бажаною кількістю або якістю спілкування та реальним станом. Інші, як Дж. Зілбург, Х. Салліван, З. Фрейд, Е. Фромм та інші, розглядають її як наслідок розлуки дитини з матір’ю та інші психологічні аспекти.
Деякі теорії, зокрема в контексті самоактуалізації, представлені в роботах А. Камю, К. Мустакас, Р. Мей, Ж. Сартр, В. Франкл, І. Ялом та інші. Вони розглядають самотність як аспект пошуку внутрішньої гармонії та самовираження. Інші дослідники, як В. Дерлега, С. Маргуліс та інші, акцентують увагу на домінуванні формальних стосунків над близькими в контексті самотності.
Розглядаються також психологічні підходи, що пояснюють самотність як наслідок змін у суспільстві, а також як патологічний стан (Дж. Фландерс та інші). Підходи, що базуються на структурно-конструктивістських принципах (С. Бем, О. Здравомислова, І. Кон та інші), розглядають взаємодію між індивідами як ключовий аспект самотності. Також, культурно-історичний підхід (С. Ветров, О. Данчева, Н. Покровський, Ю. Швалб та інші) розглядає самотність в контексті існування людини в соціумі та її вплив на психологічне благополуччя.
Усі ці підходи вносять різноманітні перспективи в дослідження самотності, що допомагає краще зрозуміти її природу та вплив на психологічний стан людини.
Метою дослідження є вивчення психологічних особливостей самотності у жінок, зокрема їхніх копінг-стратегій та впливу соціокультурного середовища на цей процес.
З огляду на мету постають наступні завдання:
1. Вивчити аспекти наукових підходів до визначення сутності та видів поняття самотності в особистості з метою створення чіткого теоретичного фундаменту для подальшого дослідження.
2. Визначити фактори, що впливають на інтенсивність переживання самотності особистістю, для розуміння основних впливових чинників і розробки ефективних стратегій психологічної підтримки.
3. Дослідити зв’язок між суб’єктивним почуттям самотності особистості та її копінг-стратегіями для розробки індивідуалізованих підходів до подолання самотності.
4. Розробити методичний інструментарій для діагностики переживання самотності та копінг-стратегій у жінок з метою покращення процесу збору та аналізу даних.
5. Розробити тренінгову програму з подолання почуття самотності у жінок на основі отриманих дослідницьких висновків та рекомендацій для формування здорових копінг-стратегій.
Об’єктом дослідження є психологічні аспекти самотності у жінок.
Предметом дослідження є копінг-стратегії, використовувані жінками для подолання відчуття самотності, а також вплив соціокультурного контексту на їхнє переживання самотності.
Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження використовуються різні методи та методики.
Теоретичні методи включають аналіз, порівняння та узагальнення літературних джерел з проблеми самотності у жінок, що дозволяє отримати глибше розуміння теоретичних основ самотності та копінг-стратегій.
Емпіричні методи включають застосування різних психологічних методик, таких як «Методика дослідження рівня суб'єктивного почуття самотності» (Д. Рассел), «Анкета дослідження особливостей самотності», «Методика дослідження показників і форм агресії» (А. Басса та А. Даркі), «Опитувальник оцінки реактивної та особистої тривожності» (Спілберг–Ханін), Опитувальник «Копінг-тест» Р. Лазаруса у адаптації Т. Крюкової. Ці методи дозволяють зібрати емпіричні дані про відчуття самотності, стресу, благополуччя та відносини у жінок.
Статистико-математичні методи використовуються для аналізу та обробки отриманих даних, таких як перевірка надійності та внутрішньої узгодженості шкал, кореляційний аналіз, t-критерій Ст’юдента, множинний регресійний аналіз та конфірматорний факторний аналіз. Ці методи дозволяють встановити взаємозв’язки між різними змінними та визначити ключові фактори, що впливають на самотність у жінок.
Практична значимість полягає у можливості розробки програм та інтервенцій для підтримки жінок у подоланні самотності, а також вдосконалення психологічної підтримки та консультування для жінок, що переживають цю проблему.
Наукова новизна полягає у вивченні специфічних аспектів самотності у жінок, включаючи їхні унікальні копінг-стратегії та вплив соціокультурного середовища на їхнє переживання. Також важливою є розробка комплексного підходу до вивчення та підтримки жінок у подоланні самотності, що може внести нові знання у сферу психології та соціології.
Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел у кількості 66 найменування та додатків на 3 сторінках.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ САМОТНОСТІ В ОСОБИСТОСТІ
1.1 Наукові підходи до визначення сутності та видів поняття самотності особистості
В історії філософсько-психологічної думки виникають суперечливі погляди на феномен самотності. У вченні про самотність можна виділити дві основні тенденції, які обумовлені її негативним і позитивним аспектами. Існуючі розбіжності в оцінці впливу самотності на людське життя виявляються у тому, що, з одного боку, вона розглядається як знищувальна для особистості, а з іншого – як необхідний етап у самопізнанні та самовизначенні. Причини такої протилежності поглядів полягають, головним чином, у недостатньому розумінні феноменології та психологічних механізмів самотності.
Більшість дослідників самотності пов’язують її з виникненням різко негативних емоційних станів, які можуть впливати на особистість деструктивним чином. У контексті проблем спілкування аспекти самотності досліджуються у працях К. А. Абульханової-Славської, А. Г. Амбраумової, Г. П. Орлова; І. С. Кона, А. А. Леонтьєва та інших авторів [4].
Суть самотності можна уявити як відсутність потрібної емоційної відповіді в процесі спілкування, що призводить до відчуття відокремленості. Сучасна людина особливо часто відчуває це в ситуаціях інтенсивного та іноді примусового спілкування. Це може відбуватися в будь-якому місці: на роботі, серед міського толку, в родинному колі, серед друзів або знайомих. Велика кількість поверхневих зв’язків не є показником якісного спілкування або злагоди з іншими людьми. Збільшення кількості контактів лише зовнішньою стороною спілкування, тоді як внутрішня сутність полягає в етичних відносинах. Саме брак цього виявляється в «порожньому» спілкуванні, перенасиченому контактами та поверхневими зв’язками, що, за думкою вищезгаданих авторів, призводить до почуття самотності.
Розглядаючи самотність як психічний феномен, можна розглядати її у різних категоріях, таких як почуття, процес, ставлення та потреба. Самотність як почуття виникає з відчуття своєї відмінності від інших, відчуття «інакшості», що створює психологічний бар’єр у спілкуванні і призводить до відчуття непорозуміння та неприйняття себе іншими. Це почуття часто пов’язане з усвідомленням того, що наразі неможливо мати глибокі стосунки з кимось, основаними на взаємному прийнятті, любові і розумінні. Самотність як процес означає поступову втрату здатності сприймати і реалізовувати соціальні норми, принципи та цінності у різних життєвих ситуаціях. Цей процес призводить до втрати особистістю статусу суб’єкта соціального життя.
Самотність як відношення виявляється у неможливості сприймати світ як щось цінне та важливе для себе. Це означає, що індивід не здатний інтегрувати себе в соціальний простір через неприйняття навколишнього світу. Самотність як життєва позиція проявляється у свідомому відмові від підтримки близьких стосунків з будь-ким: родичами, друзями, навіть власними дітьми. Такі люди відчувають себе відчуженими не лише від інших людей, але й від світу в цілому – його цінностей, ідеалів та норм [19].
Стан самотності може відображати внутрішню розгубленість та відсутність гармонії з оточуючим світом. Наприклад, відчуття розриву між очікуваною та реальною якістю соціального спілкування може відображати цей стан [11]. Самотність може приймати різні форми, від нормальної до патологічної, і може супроводжуватися іншими психічними проявами, такими як тривожність, нудьга, спустошеність та депресія. У важких випадках стан самотності може викликати надмірну потребу в спілкуванні, що може призводити до відірваності від реальності та змішування реальних та ілюзорних подій. Патологічні форми самотності можуть супроводжуватися розладами психіки, галюцинаціями тощо [2].
У психологічних словниках самотність розглядається як один із психогенних чинників, що впливають на емоційний стан та психічне здоров’я людини. Вона зазвичай виникає в умовах ізоляції: будь то фізична або емоційна. В таких обставинах, які можуть бути експериментально створеними або природними, потреба у спілкуванні різко актуалізується, і її невиконання може викликати різні психічні стани, такі як напруженість, тривожність, спустошеність або депресія, які часто супроводжуються вираженими вегетативними реакціями. Іноді можуть виникати й серйозні психічні розлади, такі як реактивні галюцинації, деперсоналізація або над цінні ідеї [26].
Термін «психогенний фактор» не завжди чітко визначає самотність як психічне явище. Більше того, наявні дефініції зазвичай акцентують увагу на наслідках впливу такого фактору на людину, замість вивчення внутрішніх, суб’єктивних детермінантів самотності. Існуючі дослідження показують, що самотність не є просто зовнішнім фактором, а скоріше психічним станом та переживанням. Пов’язування понять самотності та ізоляції може призвести до втрати розуміння суті цих явищ. Самотність є більш динамічною та особистісною, ніж ізоляція, і, крім зовнішніх проявів, має внутрішній психологічний контекст [30].
Крім традиційного зв’язку самотності з ізоляцією, В. А. Андрусенко відкриває новий аспект цього явища: «душевна самотність» як необхідний етап у визначенні власного «Я», самовизначення і самоствердження у світі. Визнання позитивного потенціалу самотності відкриває нові перспективи для його дослідження та осмислення. З іншого боку, Р. Вейс описує самотність як епізодичне гостре відчуття напруги і тривоги, пов’язане з бажанням мати близькі стосунки. Він розрізняє емоційну та соціальну самотність, а при її хронічному прояві вказує на перетворення її в безнадійну апатію.
С. К’єркегор розглядає самотність як замкнутий світ внутрішньої самосвідомості, який фундаментально не відкривається перед ніким, крім Бога. Для Бен Міюсковіча самотність – це одночасно і почуття, і концепція, що втілює психологічний мотив, внутрішність і іманентність якого не залежать від конкретних фізіологічних або середовищних факторів. Томас Вульф стверджує, що самотність є універсальним станом для всього людства, а не просто рідкісним або винятковим випадком, і вона завжди була та залишається невід’ємним випробуванням для кожної людини. У. Садлер і Т. Джонсон розглядають самотність як характерне і надзвичайно важливе явище, яке потребує більш докладного вивчення соціальними та медичними науками, ніж це було раніше.
Д. Янг описує самотність як відсутність або уявну відсутність задовільних соціальних зв’язків, яка супроводжується симптомами психічного розладу, пов’язаного з реальною або уявною відсутністю таких зв’язків. За словами Д. Рисмена та К. Слейтера, самотність є продуктом впливу соціальних сил і вважається нормативним та статистичним показником, який відображає характер суспільства [7].
Серед різних наукових підходів до вивчення самотності можна виділити когнітивний напрямок, який приділяє особливу увагу розумінню та інтерпретації самотності через призму когнітивних процесів. Цей підхід досліджує, які конкретні мислительні процеси, переконання та способи мислення впливають на сприйняття і реакцію людини на самотність. Наприклад, дослідники у цьому напрямку аналізують, які когнітивні стратегії використовуються для управління власним станом самотності, які когнітивні спотворення можуть зробити самотність більш неприємною, і які когнітивні переконання можуть впливати на прагнення до спілкування та побудову соціальних відносин. Такий підхід дозволяє отримати більш глибоке розуміння самотності та її впливу на психічне благополуччя людини.
Когнітивний підхід до вивчення самотності розглядає її як результат усвідомлення людиною розбіжності між своїми бажаннями та досягнутим рівнем соціальних контактів. Самотність сприймається як конструкт свідомості, який виникає лише тоді, коли особа пізнає свій стан самотності. Це означає, що людина може відчувати самотність лише відчуючи або усвідомлюючи свою власну самотність. Когнітивні дослідники шукають причини самотності, розглядаючи як особистісні, так і ситуаційні фактори, які сприяють її виникненню, а також вплив як минулого, так і поточного досвіду на формування особистості.
Головні представники когнітивного підходу до вивчення самотності – Е. Пепло і Д. Перлман, американські соціальні психологи, встановлюють експериментальний зв’язок між глибиною самотності та низькою самооцінкою. Е. Пепло, зокрема, акцентує увагу на теорії атрибуції, тобто пояснення свого стану. Вона показує, що якщо людина усвідомлює себе як самотню, це збільшує та посилює власне відчуття самотності. Іншими словами, постійне зосередження на власному стані самотності та активне рефлексування про себе як самотню особу (самоатрибуція) відіграє ключову роль у прояві цього явища в житті людини.
Карен Рук і Енн Пепло ідентифікують три аспекти самодіагнозу самотності: афективний, поведінковий (біхевіоральний) і когнітивний. Вони вказують, що афективні ознаки часто є нечіткими, оскільки не існує однозначного набору емоцій, що характеризують самотність. Поведінкові докази також не завжди достатні для діагнозу, оскільки зазвичай використовується широкий спектр характеристик для ідентифікації самотності, таких як обмеженість соціальних контактів чи розрив стабільних зв’язків. Тут важливо розрізняти самотність від усамітнення. Однак лише когнітивні пояснення можуть служити основою для самодіагнозу самотності, оскільки вони виходять з уявлення про певний тип соціальних відносин, які відсутні в даний момент.
Когнітивні психологи стверджують, що стан самотності визначається комплексом почуттів, вчинків і думок, а не лише однією особливою характеристикою. Енн Попелу та її колеги особливу увагу приділяють ролі низької самооцінки у формуванні почуття самотності. Н. Е. Покровський вказує, що інший представник когнітивного підходу, Е. Джонс, проаналізував дані, які підтверджують, що самотні люди у спілкуванні з іншими частіше за все зберігають орієнтацію на самих себе. Вони розповідають більше про себе, ставлять менше питань партнерові, частіше змінюють тему розмови і повільніше реагують на події навколо. Ці ознаки можуть свідчити про те, що цинічність і недовіра до інших, а також тенденція низько оцінювати нові знайомства, сприяють стійкості самотності.
Д. Перлман та його колеги виявили, що самотні люди зусиллями зосереджуються на завданнях перед собою і можуть виявляти меншу продуктивність в ситуаціях, де потрібна концентрація уваги, ніж інші категорії людей. Згідно з когнітивним підходом, аналізуючи виникнення «дисонансу» між індивідом і іншими людьми, ми розуміємо численні неузгодження відносно тих стандартів, які індивід обирає у своєму особистому досвіді. Поступово «інші» перестають відповідати очікуванням індивіда та його уявленням про те, як вони мають поводитися. Це створює когнітивний «дисонанс», що відокремлює особистість від зовнішнього світу.
Ще один психотерапевт когнітивного напрямку, Аарон Бек, досліджує різноманітні когнітивні явища, що складають внутрішню реальність кожного індивіда. Серед них образи, думки, виражені в словах, а також автоматичне мислення, яке, за Беком, може бути порівняне з потоком свідомості, що часто відхиляється від реальності і логіки. Він називає такі думки «когнітивними збоченнями», оскільки вони відображають порушення в уявленні про світ.
В рамках когнітивної моделі самотності велике значення приділяється самопізнанню та самооцінці індивіда щодо його почуттів самотності. Згідно з цією концепцією, важливо, щоб особа усвідомила, що вона відчуває самотність, і розпізнала ці ознаки у собі, перш ніж цей стан почне проявлятися більш яскраво. Терапевтичні методи, запропоновані прихильниками цієї моделі, передбачають певний процес «саморозчарування» пацієнта, що спрямований на те, щоб допомогти йому звільнитися від переконання в тому, що він є самотнім [5].
В біологічному підході до вивчення самотності Дж. Релф Оді звертає увагу на відсутність належної уваги до цієї проблеми в літературі, особливо в психіатричному напрямку. Він почав виявляти це, коли був запрошений на обговорення біологічних коренів самотності і розчарувався обмеженим обсягом досліджень на цю тему. Під час підготовки до доповіді він розчарувався в своїх власних уявленнях про самотність, які розпалися на порох. Дж. Релф Оді виокремлює кілька явищ, серед яких добровільне усамітнення, вимушена ізоляція, самотність, перебування наодинці з собою, туга за домом або втраченою людиною, нудьга та інші, які, за його словами, можуть викликати почуття самотності. Він описує кілька випадків своєї власної самотності і робить розрізнення між усамітненням, ізоляцією та самотністю. Цікаво, що перше прозріння прийшло, коли він оглянув свою власну душу, а не під впливом зовнішніх чинників.
У своїх роздумах Дж. Релф Оді наголошує на важливості розрізнення між усамітненням, ізоляцією та самотністю, хоча він не дав їм чітких визначень. Він зазначає, що почуття самотності не обов’язково пов’язане з фізичним перебуванням наодинці, але, скоріше, з відчуттям відокремленості від інших, незалежно від оточення. Крім того, у своїй роботі він підкреслює, що страх перед відчуженістю або можливість зустріти холодне та закрите серце в тих моментах, коли потрібна теплота і розуміння, можуть поглиблювати почуття самотності. Оді також звертає увагу на проблему сенсорної депривації, вказуючи на те, що нормальне функціонування мозку людини і тварин залежить від різноманітності та належного рівня впливу подразників, які дозволяють зберігати постійний контакт з реальністю.
Відмінності в переживанні самотності у тварин залежать від їхнього еволюційного розвитку та соціальної організації. Наприклад, леви живуть у прайдах, мавпи у зграях, а тигри – як правило, самотньо. Види, що живуть у складних соціальних структурах, відчувають меншу самотність, оскільки вони постійно взаємодіють з іншими своєї ж родини або виду. Соціокультурний контекст також впливає на спосіб, яким тварини та люди сприймають самотність. Наприклад, в Мексиці у племені тарахумара малі сім’ї можуть проживати на великій відстані одна від одної, і цей спосіб життя передбачає тривалі періоди самотності. Наприклад, шестирічний хлопчик може провести кілька тижнів сам на полонині, випасаючи овець, і не зустріти жодної людини до свого повернення.
У віддалених районах, де живуть індіанці тарахумара, існує цілий світ певних норм і способів спілкування, що відрізняються від західних. Ці люди настільки звикли до відокремленого способу життя, що можуть втрачатися, коли вони змушені взаємодіяти. Навіть у спілкуванні вони проявляють сором’язливість, починаючи розмову, обертаючись спиною один до одного. Вони можуть провести кілька кілометрів, щоб запросити сусіда на невелику гулянку, але навіть там сидять спиною до господаря, доки той не наблизиться досить близько, щоби вони могли привітатися. Такий підхід показує відмінність у способах спілкування між цими людьми та західними міськими жителями. Досліджуючи спілкування тварин, Дж. Релф Оді звернув увагу на значення задоволення та фрустрації у контактах із групою. Він підкреслив, що для здорового психічного стану важливо, щоб задоволення від спілкування було збалансованим фрустрацією, а не безмежним.
Важливим моментом тут виступають чисельність групи і розмір вольєра або території проживання тварин. Останні два фактори нерозривно пов'язані, але для різних видів мають дуже широкий діапазон значень. Далі дослідник підкреслює, що існують значні індивідуальні відмінності в сприйнятті самотності як у тварин, так і у людей. Однак у людини в порівнянні з тваринами набагато більше і способів, і причин відчувати самотність, а значить, людська самотність значно складніше і різноманітніше внаслідок усвідомлення життєвого досвіду свого та інших людей. Дж. Релф Оді переконливо доводить своїми експериментами, що самотність людини має біологічні корені – це головний висновок, якого дійшов дослідник [6].
1.2 Фактори впливу на інтенсивність переживання самотності особистістю
Традиційно, людина і суспільство, індивідуальне і суспільне представляються як діалектичні протилежності, що знаходяться у відносинах єдності, тотожності і відмінності. Суспільство – це продукт діяльності і взаємодій індивідів, їх відносин на основі історичних конкретних життєвих умов. Людина, в свою чергу, містить здатність до групового свідомості і буття і реалізується в зовнішньому портреті, фізичному здоров'ї, в розумових і вольових якостях, характері, в праці, спілкуванні, в поведінці, в емоційних реакціях, у всьому різноманітті проявів життя. Існує безліч результатів теоретичних і емпіричних досліджень, які прояснюють те, як зміни в суспільстві опосередковують розвиток особистості як соціального суб'єкта; а швидка, кризова трансформація цінностей, установок, культурних норм, стандартів взаємодії цього суб'єкта викликає у нього емоційну напругу, почуття дезорієнтації, безпорадності і самотність.
В різні часи філософи, соціологи і психологи прагнули з'ясувати причини напруги, що виникають в суспільстві [27]. Х.Ортега-і-Гассет, Клсперс, К. Манхейм, Е. Муньє та М. Бубер стверджують про посилення в індустріальному західному суспільстві середини 20 століття атмосфери насильства, міщанства, культу сили, про кризу національно-культурної ідентичності. Даний процес супроводжується втратою значення таких соціальних утворень як сім'я, релігійний союз. Помічено, що людина в такому суспільстві розлучається з соціальною атмосферою, яка захищає її від відчуття занедбаності і самотності [22].
Два істотних фактори сучасної соціальної системи, що впливають на переживання самотності і відчуженості людини американського суспільства виділяє Дж.П.Фландерс (1982). Перший фактор це скасування вихідного дня, що скорочує тісне людське спілкування, перерозподіляючи час і особистісні ресурси на користь роботи і комерційних відносин. Другий фактор – збільшення перегляду телепередач. Раніше, Зімбардо (1991) виявив безпосередній зв'язок між переглядом телепрограм і сором'язливістю. Фландерс виявив інший ефект: «перегляд телепрограм готовий прийняти на себе соціальні функції, витіснивши час, виділений вам вашими близькими» (1982).
В результаті дослідів і спостережень, автор робить висновок, що зі збільшенням перегляду телепрограм зменшується зоровий контакт, посмішки, нахили вперед в сторону іншої людини, торкання будь-якого роду, в тому числі і сексуального характеру. До того ж, цей фактор призводить до зменшення розкриття свого внутрішнього світу, різноманітності обговорюваних тем, кількості слів у розмові і уваги до слів іншої людини. Фландерс вважає перегляд телепередач головним кандидатом в дослідженні проблеми самотності [18].
Соціолог Куртіян СВ. (1995) виділяє економічні (наприклад, безробіття), політичні (посилення політичного протистояння), правові (недосконалість правової бази), соціально-побутові (житлові проблеми), культурні та морально-моральні (руйнування традицій), організаційні (відсутність досвіду в ситуаціях зі безліччю виборів) фактори, як явища, що сприяють виникненню і поширенню самотності в малих містах. Старовойтова Л.І. (1995) розглядає як детермінанти переживання самотності – соціальну, економічну і моральну кризи суспільства. У соціально-філософському ключі підходить до аналізу причин самотності Тихонов Г.М. (1992). Кожен з п'яти виділених ним факторів асоціюється з різними почуттями: відчаю (труднощі в родині), переживання нікчемності в разі відсутності або неуваги близьких друзів, почуття покинутості за фізичної відсутності інших людей. Особливо стійкими, він називає почуття депресії, нудьги і самознищення. Крім того, самотність виникає в разі відсутності засобів пересування, прикутості до ліжка і в ситуаціях адаптації до нового соціального середовища.
Вплив соціальної системи відносять до факторів об'єктивного характеру. Однак істотний вплив на переживання самотності надають і суб'єктивні чинники. Зокрема, особливості самотньої особистості описані в роботах Головахи Є.І. і Паніної Н.В. (1991), Куніцин В.Щ1991), Долгінова О.Б. (1996), Бабанова І.В. (1999), Коростильової Л.А. (2000) та ін. [18].
У сучасних умовах розвитку суспільства самотня особистість проявляється особливо яскраво. В результаті безпосередніх відносин суспільства (груп) і особистості формується певний соціальний характер людей. Соціальний характер менш специфічний, ніж індивідуальний, проте, переважно під його впливом формується особистість людини. Він містить «істотне ядро структури характеру більшості членів групи, яке склалося в результаті основного досвіду і способу життя, загального для цієї групи» (Е. Фромм, 1995) [21].
Звісно ж, що сьогоднішні соціально-культурні зміни, трансформація цінностей та проблеми ідентифікації з новими груповими нормами, очікуваннями свідчать про критичний етап формування соціального характеру. Аналіз культурних тенденцій розвитку сучасного суспільства, в яких формується система ціннісних уподобань людини, проблеми її соціальної ідентифікації наводяться нижче.
Цілком ймовірно, що зміни в соціально-психологічній сфері людини супроводжуються емоційною напругою. Аналіз впливу різних сторін буття на переживання благополуччя (неблагополуччя) людини проводить Куликов Л.В. (1997). На його думку, благополуччя складається з наступних складових: соціальне благополуччя має на увазі задоволеність своїм соціальним статусом, міжособистісними відносинами, станом суспільства; духовне благополуччя означає можливість залучення до духовної культури, переживання сенсу життя, наявність віри і свободи вираження; фізичне благополуччя показує наявність тілесного комфорту, відчуття здоров'я; матеріальне благополуччя забезпечується повнотою матеріального достатку. Внутрішня гармонія, відчуття цілісності є ознакою психологічного благополуччя. Все це, в сукупності створює відчуття душевного комфорту, визначає загальний настрій особистості, який, в свою чергу детермінує успішність поведінки, продуктивність діяльності, ефективність міжособистісної взаємодії особистості [39].
Досвід переживання різних критичних соціальних ситуацій впливає на формування своєрідного малюнка поведінки людини. Зокрема, нерозв’язані міжособистісні конфлікти і втрати дружніх і романтичних відносин можуть викликати стан самотності і прояв підвищеної вимогливості, недовіри, а іноді і відкритого неприйняття інших людей. Кожна критична ситуація має складну внутрішню динаміку (Василюк Ф., 1984), так як можливе поєднання типів критичних ситуацій, які «взаємо впливають один на одного через внутрішні стани, зовнішню поведінку і її об'єктивні наслідки» (1984). Уявімо, що подія, яка викликала переживання самотності зачіпає одночасно і стрес, і фрустрацію, і конфлікт, і кризу. У цьому випадку говорять про багатоликість самотності і про рівні його переживання.
Тривала відсутність підтримання зв'язків зі значущими людьми може викликати дістрес, який, в свою чергу блокує конструктивні пошуки дружніх і подружніх відносин (фрустрація), призводить до замкнутості, пасивності, агресивності і внутрішнього конфлікту з посиленими потребами в інших людях. Така ситуація сприймається людиною як кризова і здатна посилити дістрес. Весь цей час людина відчуває себе непотрібною, незначущою і незначною, самотньою. Поступово, самотні люди починають сприймати близькість відносин як загрозу їхньому психологічному благополуччю, стають більш підозрілими, обережними, недовірливими. Тим самим, сприйняття навколишнього світу самотньої людини відрізняється специфічною організацією і пов'язане з її особистісними якостями і поведінкою [15]. Отримуючи життєвий досвід із взаємодії з іншими людьми, кожна людина формується як соціальний суб'єкт і наповнює переживання самотності власним змістом. Це відбувається протягом усього життя людини.
Відчуження в ранні роки соціалізації та поточні негативні соціальні впливи зумовлюють особливе ставлення до навколишнього і внутрішнього світу, звужують семантичне поле переживання самотності. Етап активного світосприйняття і виразу сприйнятого в юнацькі роки важливий для подальшого осмислення життєвих цілей, потреб і стратегічного планування їх здійснення. Формується на цій основі досвід переживань вибудовує різні концепції бачення себе, оточуючих людей і життя в цілому в зрілі роки. Концепції відрізняються ступенем усвідомленості і модальністю. Дане судження носить імовірний характер і може бути перевірене емпіричним шляхом. У даному розділі роботи обговорюється загальна динамічна картина уявлень про переживання самотності і самотню людину, розглядається життєвий досвід респондентів юнацького та репродуктивного віку.
Сучасній людині часто доводиться стикатися з ситуаціями, в яких дії викликають значні та труднощі, оскільки вони перевищують її звичний адаптаційний потенціал. Такі ситуації зазвичай називають важкими, стресовими. Незважаючи на те, що сам термін «важка життєва ситуація» часто використовується в психологічній літературі, він не має достатньо чіткого визначення [55].
Поняття складної життєвої ситуації загалом розуміється як тимчасова, об'єктивно чи суб'єктивно виникла ситуація; неминуча подія в життєвому циклі, що викликає емоційний напругу і стрес, перешкоди у реалізації важливих життєвих цілей, з якими неможливо впоратися звичайними засобами [56].
Деструктивна прив’язаність до партнера у зрілому віці може сприйматися його суб’єктом як складна життєва ситуація у зв’язку з викликаними ним негативними переживаннями. Також обидва партнери можуть сприймати як складну життєву ситуацію можливі прояви деструктивної прихильності – високий конфлікт у стосунках, погіршення якості самих відносин. Вважається, що характерним психічним станом, що розвивається під впливом складної життєвої ситуації, є стрес – стан, коли вимоги поточних подій перебувають на межі можливостей людини.
У сучасній науковій літературі термін «стрес» розуміється, по-перше, як несприятливий вплив на організм, названий Г. Сельє «стресором». По- друге, стресом називають суб'єктивні реакції, що відображають внутрішній психічний стан збудження і напруги (копінг, захисні механізми, емоції). По- третє, поняття «стрес» об'єднує неспецифічні особливості психологічної та фізіологічної реакцій організму під впливом на нього надзвичайних впливів, що спричинює збільшення адаптаційної активності [57].
Л.А.Кітаєв-Смик пропонує розуміти стрес як неспецифічні фізіологічні та психологічні прояви адаптаційної діяльності під сильним, екстремальним впливом на організм людини, що має для неї певне значення [58]. В.А. Бодров визначає стрес як сукупність зовнішніх впливів (факторів стресу), що сприймаються людиною як надмірні вимоги та створюють загрозу її самооцінці, що викликає певну емоційну реакцію (занепокоєння) різного ступеня тяжкості [59]. Серед різних видів стресу зазвичай виділяють особистий, міжособистісний, сімейний, соціальний, економічний та інші [58].
Стрес або психічний стрес, спричинений проявами деструктивної прив’язаності до партнера у зрілому віці, можна вважати як міжособистісними, так і особистими явищами. Його джерелом є переживання загрози втрати об’єкта прив’язки та припинення відносин з ним, а також тривоги та страху, пов’язані з цією небезпекою; також деструктивні моделі поведінки, деструктивне ставлення до себе та партнера, деструктивні переживання. Для опису того, як людина справляється зі складними життєвими ситуаціями, використовуються різні терміни: копінг, подолання, адаптація, саморегуляція, психологічний захист, стійкість.
Серед вітчизняних дослідників поняття «механізми психологічного захисту» та «механізми подолання» (копінг-поведінка) розглядаються як найважливіші форми процесів адаптації та реагування людини на стресові ситуації [60]. Основні відмінності між психологічними механізмами та поведінкою подолання, за Т.Л. Крюкова, перш за все, в обізнаності та активному виборі стратегій подолання [61].
Б. Д. Карвасарський, аналізуючи підхід Р. Лазаруса, погоджується, що поведінка подолання спрямована на активну зміну ситуації та задоволення значних потреб, а роль захисних механізмів, насамперед, полягає у зменшенні психологічного дискомфорту [62]. На думку Л.І. Анцифірова, люди, які використовують захисні механізми у важких та стресових ситуаціях, схильні сприймати світ як джерело небезпеки, страждають від низької нестабільної самооцінки та песимістичні. Ті, хто активно використовує стратегії конструктивного перетворення в таких ситуаціях, частіше є людьми з оптимістичним світоглядом, стабільною позитивною самооцінкою, реалістичним життєвим ставленням та сильно вираженою мотивацією досягнень [63].
Однак опис того, як людина справляється зі складною життєвою ситуацією, було б неповним без аналізу використовуваних нею психологічних захистів, який, на думку дослідників цього явища (З. Фрейд, Н. Хаан, Б. Д. Карвасарський, І.М. Нікольська, E.T. Соколова та ін.), Автоматично запускається, коли людина стикається зі стресовою ситуацією. З точки зору психоаналітичної теорії, психологічний захист – це методи, що використовуються людиною для зменшення почуття тривоги. Вони представляють специфічні несвідомі процеси, за допомогою яких «Я» намагається вирішити конфлікти «Ід» і «Суперего» і підтримує пристосованість особистості (З. Фрейд, А. Фрейд, К. Юнг, А. Адлер) .
За рівнем зрілості психологічні захисти можна поділити на проективні, які вважаються більш примітивними, які не допускають травматичної інформації до свідомості особистості (заперечення, репресії, регрес, реактивне виховання тощо); і дифузійні, що допускають у свідомість змінену або спотворену інформацію (проекція, ізоляція, раціоналізація, інтелектуалізація, сублімація, ідентифікація, витіснення) [64].
Его-орієнтований дослідник Дж. Вайлант вважає, що всі механізми функціонування «Я» вважаються захисними. Однак він також пропонує розділити їх за рівнем зрілості: від психопатологічного рівня (нижчий рівень) до зрілих захисних механізмів (вищий рівень). Таким чином, він називає захист психопатологічного рівня як ілюзорну проекцію, спотворення дійсності та заперечення. До інфантильних, або незрілих механізмів другого рівня: фантазування, проекція, іпохондрія, компульсивна та пасивно- агресивна поведінка. Захисти третього рівня (невротичні) Дж. Вайлант розглядає витіснення, невротичне заперечення, інтелектуалізацію, репресії та удавану поведінку. На його думку, зрілими механізмами є гумор, альтруїзм, сублімація, придушення імпульсів та негативне очікування [65].
Психічний розвиток людини та її адаптація до життя в цілому безпосередньо не залежать від поодиноких, не пов’язаних між собою травматичних подій, які у багатьох випадках є якщо не нормативними, то передбачуваними, будь
29.10.2024 15:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора