Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ТЕОРІЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Не вказано
Інститут:
О
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2023
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Теорії держави і права
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Циклова комісія права
Курсова робота
з навчальної дисципліни «Теорія держави та права»
на тему:
ТЕОРІЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА
ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. Формування та основні риси теорії природного права……………...6
Витоки концепції природного права в європейській юридичній думці…...6
Зміст і ціннісні орієнтири теорії природного права………………………..9
РОЗДІЛ 2. Аналіз поглядів ключових представників природно-правової теорії……………………………………………………………………………….15
Концепція природного права в трактуванні Гуго Гроція 15
Еволюція ідей природного права у працях Т. Гоббса, Дж. Локка та Б. Спінози… 18
Погляди інших мислителів у контексті теорії природного права 23
РОЗДІЛ 3.Становлення та розвиток ідей природного права в українській правовій традиції………………………………………………………………….29
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ… 35
ВСТУП
Актуальність теми. Сучасний етап розвитку людства характеризується зростанням уваги міжнародної спільноти, окремих держав та кожної особи до питань забезпечення прав і свобод людини як основоположних цінностей демократичного суспільства. Ці глобальні процеси не оминули й Україну, яка активно прагне до утвердження себе як правової держави. Для досягнення цього ідеалу необхідно пройти складний і тривалий шлях трансформацій, спрямованих на формування нової моделі державності, що відповідатиме загальноприйнятим міжнародним стандартам.
Розвиток і реалізація положень доктрини природного права передбачають глибоке розуміння як національної, так і світової правової спадщини, що стосується еволюції ідей природного права. У цьому контексті дослідження зазначеної тематики набуває особливої актуальності, оскільки воно дозволяє осмислити сучасні правові процеси крізь призму історичного досвіду. Вивчення природного права належить до сфери теорії та історії держави і права, історії політико-правових учень, а також філософії права.
Проблематика природного права є вічною, оскільки доти, доки існує людство, залишатиметься актуальним питання пошуку ідеального правового порядку. Людина не здатна створити досконалі правові норми, але прагнення до їх удосконалення є постійним і невід’ємним. У цьому контексті слушним є відоме твердження: удосконаленню немає меж.
Історія теорії природного права сягає своїм корінням античності, однак найбільш повного теоретичного оформлення вона набула в XVII столітті на тлі активного утвердження ідеалів свободи, рівності, прав людини та гідності особистості. У період Нового часу, зокрема в епоху Просвітництва, ця концепція відігравала ключову роль у формуванні республіканських форм правління, а також сприяла закріпленню ідей рівноправ’я громадян і гарантування їхніх політичних, економічних та релігійних свобод. Теорія природного права справила суттєвий вплив на формування політико-правових засад європейських країн XVII–XVIII століть і стала фундаментальною основою для Конституції США та низки конституцій європейських держав.
Необхідність переосмислення концепції природного права зумовлена сучасними реаліями розвитку українського суспільства, яке перебуває на шляху утвердження демократичних цінностей у посттоталітарному контексті. Пошук шляхів до справжньої правової та цивілізованої державності робить актуальним звернення до фундаментальних засад права, зокрема до природно-правової доктрини.
Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні ідеї природного права в західноєвропейській політико-правовій традиції та у вивченні сучасних підходів до її оновленого осмислення.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:
проаналізувати витоки та розвиток ідей природного права в європейській правовій думці;
окреслити змістовні та ціннісні характеристики теорії природного права;
розглянути теоретичні підходи до природного права у вченні Гуго Гроція;
дослідити особливості розвитку теорії природного права в працях Т. Гоббса, Дж. Локка і Б. Спінози;
охарактеризувати концепції інших представників природно-правової школи;
проаналізувати етапи розвитку теорії природного права у вітчизняній правовій науці.
Об’єкт дослідження – концепція природного права у політико-правовій теорії.
Предмет дослідження – витоки, формування та теоретичне обґрунтування ідеї природного права в контексті політико-правової думки.
Методологічна основа дослідження включає принципи історизму, об’єктивності та поєднання історичного і логічного підходів. Серед основних методів дослідження використано:
історичний метод – для реконструкції основних положень природно-правової концепції у різні історичні періоди;
компаративний метод – для виявлення специфіки цієї концепції у порівнянні з іншими теоретичними підходами;
системний підхід – для аналізу світоглядних моделей, які формували теоретичне підґрунтя обґрунтування ідеї природного права в різні історичні епохи.
РОЗДІЛ 1
ФОРМУВАННЯ ТА ОСНОВНІ РИСИ ТЕОРІЇ ПРИРОДНОГО ПРАВА
1.1 Витоки концепції природного права в європейській юридичній думці
Представлення про природне право зародилися в далекій давнині на підставі представлень про історичний процес, як про відхилення від первісної досконаֺлості. У літературі дана концепцֺія вперше обґрунтֺовується в поемі Гесіода "Роботи і дні" (VII ст. до н.е.), де дається характеристика історичного процесу як послідовної зміни "золотого", "срібного", "мідного" століть, сто- літтֺя "напівбогів-героїв" і, нарешті, сучасного "залізного віку". Люди "золотого століттֺя" (додержавний лад) знаходилися в природнֺому стані, жили щасливо, не знаючи ні праць, ні турбот [10, с. 26].
Підтвердження цієї теорії виявляється в римських юридичних Дігестаֺх. Римські юристи вважали, що природний стан був епохою панування природного права, природної релігії і природної моралі. У цей час усі люди були рівні і вільні і складали нероздільну родину, яка користалася перевагами ідеального правопорядку. Природне право, отже, розглядֺалося античною філософською школою як особлива система юридичних норм, які складають споконвічне надбання людського роду. Виходячи з цього, життєвим і науковим ідеалом суспільства вважалося повернення до старої істини в її первісній чистоті і незмінній досконалості.
З такої точки зору історичні відмінності та специфіка чинного позитивного права сприймалися як наслідок відступу від первинної досконалості, що часто приписувалося випадковості або свавіллю. У цьому контексті розвиток права, а також вплив конкретних історичних чи соціальних обставин, не вважалися суттєвими. Ідеї природного стану та природного права розглядалися як вічні, універсальні істини, однаково прийнятні для будь-якого часу й народу.
Такі уявлення, сформовані в античну добу, були сприйняті і трансформовані філософсько-правовою думкою Середньовіччя. Теологія надала їм нового підґрунтя, спираючись на біблійні наративи про первісний природний стан людини. Таким чином, концепти природного права і природного стану стали органічною частиною середньовічної правової доктрини. У період Нового часу філософія права успадкувала ці погляди, розглядаючи їх як загальноприйняту, «шкільну» аксіому, що не потребує додаткового обґрунтування.
У добу Нового часу теорія природного права стає фундаментом раціоналістичного світогляду. Суспільні відносини починають оцінюватися крізь призму «здорового глузду» та логіки, що зумовлює зміну уявлень про джерело природного права. Якщо раніше таким джерелом вважалася божественна воля, як першооснова усіх норм – як соціальних, так і природних, – то згодом домінуючим стає підхід, сформульований Гуго Гроцієм: «Природне право є настільки непорушним, що не може бути зміненим навіть богом». Як, за його словами, бог не може зробити так, щоб два помножити на два дорівнювало не чотири, так само він не здатен перетворити зло, за своєю суттю, на добро. Таким чином, джерелом права визнається розум: природне право розглядається як веління розуму, згідно з яким певні дії вважаються морально допустимими або неприйнятними – залежно від їхньої відповідності або суперечності розумній природі людини." [11, с. 221].
Новий час характеризується безупинною зміною практичної спрямованості природно-правового вчення. Якщо спочаткֺу його представники лише хотіли дати розумне пояснення сформованому порядку відносин між людьми, то наприкінці цього періоду вони спробували зруйнувати історичні основи існуючого положення справ і замінитֺи їх більш розумними, більш гуманними.
Відповідно до цього ряд послідовних трансфоֺрмацій перетерпіло і саме поняття "природне право".
Школа природного права розглядала право не як природне явище, зумовлене божественним порядком речей (як це тлумачили постглосатори), а як продукт людського розуму, який відтоді визнавався єдиним джерелом і рушієм права. У період панування філософії Просвітництва правознавці були натхненні ідеєю універсальності та прагнули сформувати норми справедливості, що мали б універсальний характер і діяли б незалежно від епохи чи національної належності. Так, нові статути, видані маркізом де Помбалом у 1772 році для Університету в Коїмбрі, передбачали, що викладання юриспруденції має спиратися не на римське право, а на порівняльне правознавство та загальновизнані принципи, спільні для всіх цивілізованих народів.
Ці настанови посилили тенденцֺію до злиття місцевих та регіональних звичаїв. Висування на перший план розуму як сили, котра створює право, підкреслювало нову важливу роль, відведену закону, та відкривало шлях кодифікаціям [17, с. 49].
Відповідно до цієї доктрини, люди мають право відмовитися від дотримання норм, що суперечать вищим за природою принципам ідеального права. Цей підхід знайшов своє відображення вже у творах античної культури – зокрема в трагедії Софокла «Антігона», де головна героїня проголошує: «Я не вважаю, що твій едикт має силу, яка дозволяє смертній істоті порушувати неписані божі закони. Їх не може скасувати ніхто». Аналогічну думку висловлює й Цицерон у відомій сентенції з трактату «Про республіку»: Summum ius – summa iniuria («Найсуворіше право – найбільша несправедливість»).
Ця ідея була сприйнята середньовічними богословами, а згодом – школою природного права та прав людини. Її вплив помітний і в епоху Просвітництва, зокрема в підготовці Декларації прав людини і громадянина 1789 року та в проекті Цивільного кодексу Наполеона. В оновленій редакції статті 1 цього кодексу зазначалося: «Існує право як всеохоплююче та незмінне джерело всіх позитивних законів, але воно проявляється лише як природний мотив, оскільки відомо, що саме розум і природа керують людською поведінкою».
Цей світогляд заклав основу для формування ідеалістичних правових теорій, які виникли наприкінці XIX століття і прагнули дати нове визначення сутності права.
У своєму історичному розвитку концепція природного права пройшла кілька етапів. Спершу вона використовувалася як методологічний інструмент: природне право мислилося як уявне право, що мало б існувати навіть у разі відсутності держави та її законів. Згодом, подібно до уявлень античності та середньовіччя, його стали трактувати як історичну гіпотезу – право, яке нібито діяло в первісному, до державному стані. На третій стадії природне право розглядалося як політичний і юридичний ідеал – право, яке має замінити чинний правовий порядок. Нарешті, на четвертому етапі, природне право почали сприймати як діюче право, що підлягає застосуванню в умовах правової прогалини або навіть у випадках, коли позитивне законодавство суперечить здоровому глузду й моральним засадам.
Зміст і ціннісні орієнтири теорії природного прав
Сучасні науковці підкреслюють, що протягом усієї історії існування поняття природного права воно не мало чітко визначеного змісту чи загальновизнаного трактування. Відповідно, й досі не вироблено єдиного підходу до його визначення. Це пояснюється тим, що ніколи не існувало – і, в принципі, не може існувати – єдиного, універсального природного права. Натомість завжди існувала множина його форм – різноманітних концепцій, версій і підходів до розуміння природного права. Тож за спільною назвою та єдиним терміном "природне право" приховується багато різних за змістом, суттю та концептуальним наповненням уявлень, які в різні часи вкладали в це поняття як його прихильники, так і критики. [23, с. 58].
Загальною основою різних природно-правових тенденцֺій служать декілька фундамеֺнтальних ідей, а саме:
ствердження, що природне право походитֺь від природи;
ідея про існування неписаних законів, вищих щодо позитивного права, які “тиснуть” на нього;
ідея, згідно з якою прагнення до (ідеальної) справедливості первинне щодо поваги (реальних) законів;
ідея недоторканності певних цінностей, що отримують верх над цінностֺями, які приносять людей у жертву державі.
Спроби визначити фундаментальні правові принципи, які могли б слугувати еталоном і критерієм для оцінки чинного (позитивного) права, часто здійснювались у рамках концепції природного права. Водночас на сьогодні відсутнє єдине, усталене розуміння самого цього поняття.
У широкому значенні природне право охоплює обов’язкові принципи, чинність яких не залежить від людської волі чи формально встановлених норм, тобто вони існують поза межами позитивного права (як, наприклад, це трактував Арістотель). При цьому йдеться не лише про незмінні принципи справедливості, які повинні діяти у всі часи й для всіх народів. До природного права в такому розумінні також можуть належати й змінні принципи справедливості, які трансформуються залежно від історичного чи соціального контексту. Таким чином, маємо справу з концепцією «природного права зі змінним змістом».
Парадоксально, але саме вужче тлумачення терміна виявляється змістовно глибшим. Воно наближається до буквального розуміння природного права як сукупності норм, що випливають із об’єктивного світового порядку, природи речей або самої людської природи. [7, 71].
Попри те, що різні вчення про природне право спираються на відмінні концепції та визначення цього поняття, між ними існують певні спільні риси. Саме ці спільні елементи дозволяють виокремити природно-правові теорії як окремий напрям філософсько-правової думки серед інших правових доктрин. У зв’язку з цим доцільно окреслити їхню спільну логічно-теоретичну основу – інакше кажучи, сформулювати загальну ідею природного права.
Як зазначав П.І. Новгородцев, ідея природного права зберігає свою базову логічну структуру, незважаючи на розмаїття умов, у яких вона застосовувалась у різні історичні періоди. Хоча конкретні підстави для сприйняття цієї доктрини змінюються з часом, її сутність залишається сталою. Найважливішим є виявлення тієї спільної основи, яка підносить ідею природного права над тимчасовими світоглядними уявленнями, задовольняє загальнолюдські потреби та забезпечує її актуальність упродовж багатьох епох. [19, с. 15].
Серцевиною ідеї природного права є розмежування між природним і позитивним правом. Вважається, що поряд із правом, яке створюється людиною і виражається у законах, судовій практиці чи інших юридичних джерелах (тобто позитивним правом), існує також природне право – система норм і вимог, які виникають безпосередньо з природи суспільного життя, з самої сутності людського буття, об’єктивних умов існування та природного порядку речей.
Природне право розглядається як справжнє, первинне і фундаментальне право, що базується на об’єктивній природі – чи то божественній, людській, фізичній, соціальній, духовній або ж на «природі речей». Воно втілює принципи розумності, моралі та справедливості. Позитивне ж право, на відміну від нього, часто сприймається як вторинне, штучне, іноді – як результат помилкових чи свавільних рішень людей і владних структур.
Таким чином, поділ між природним і позитивним правом водночас є й ціннісним протиставленням: природному праву надається позитивна оцінка, тоді як позитивне право нерідко сприймається критично, як щось обмежене або навіть несправедливе. З цього випливає, що основоположним змістом ідеї природного права є саме принцип протиставлення «природного» – як істинного і морально вищого – «штучному», тобто людському, умовному, часто несправедливому праву, з пріоритетом першого над другим." [2, с. 8].
Зумовлена ідеєю природного права загальна модель цієї правової концепції постає як початкова, об’єктивна та абсолютна ціннісна система. Проте конкретний зміст цінностей, що наповнюють цю модель, а також визначення чіткої межі між ними, виходять за межі самої ідеї природного права. Ці аспекти належать до сфери окремих історично сформованих природно-правових доктрин і концепцій.
Ціннісна складова природного права формується в історичному контексті – під впливом конкретних умов та потреб суспільного життя. З часом у межах природно-правових учень було сформовано певну загальнолюдську систему цінностей, яка нині є характерною для всіх варіантів цієї теорії. До основних таких цінностей сучасні дослідники зазвичай відносять: справедливість (у її природно-правовому розумінні), рівність, свободу, гідність особистості, права людини, а також принцип правового обмеження влади, тобто ідею правової держави.
Справедливість традиційно розглядається як базова і визначальна цінність природного права. Вся сукупність морально-правових характеристик природного права, у своїй узагальненій формі, може бути інтерпретована як втілення ідеї загальної та абсолютної справедливості, якій повинні відповідати як позитивне право, так і державна діяльність загалом. Утім, у кожній окремій природно-правовій концепції поняття справедливості має свій специфічний, обмежений зміст, що формується під впливом конкретних історичних і соціальних умов. Тому природно-правове розуміння справедливості значно відрізняється від її формально-логічного трактування в абстрактно-теоретичному ключі. Отже, попри претензії на універсальність і моральну абсолютність, природно-правові концепції справедливості в дійсності є відносними та релятивістськими, відображаючи конкретні уявлення про мораль і правові цінності певного часу й середовища.
Нерозривно пов’язана зі справедливістю інша фундаментальна цінність природного права – рівність. Філософи Нового часу, аргументуючи необхідність рівності у громадянському суспільстві, наголошували на її існуванні в природному стані. Відповідно, природна рівність людей стала підґрунтям для утвердження ідеї автономної особистості, з якої витікає право кожної людини «розпоряджатися собою» – як своєю власністю. Звідси постає уявлення про громадянське суспільство як об’єднання автономних індивідів. Будь-які форми панування над людиною, які не випливають із самої людської природи, вважались такими, що суперечать природному праву.
Свобода є ще однією ключовою ціннісною категорією природного права. Як зазначали самі мислителі природно-правового напряму, «немає слова, яке б мало стільки різних значень і викликало б такі різноманітні тлумачення», як свобода. Це зумовлено тим, що свобода в рамках цих концепцій розуміється не стільки як формально-правова категорія, скільки як морально-змістовне явище, яке змінюється залежно від історичних і культурних умов.
На основі принципів свободи й рівності постала ще одна важлива цінність природного права – права людини. Сучасна концепція прав людини є результатом тривалого історичного розвитку, що включає як еволюцію самого суспільства, так і уявлень людини про своє місце в ньому. Хоча уявлення про свободу, особисту гідність та невід’ємні права сягають ще античних часів, переважна більшість сучасних дослідників погоджується, що в тому вигляді, в якому ми розуміємо права людини сьогодні, вони є продуктом Нового часу. Їх виникнення пов’язується з утвердженням ідеї автономії особистості та індивідуальної свободи в XVII–XVIII століттях.
Згідно з концепціями цього періоду, природними визнаються ті права, якими кожна людина володіє від народження, перебуваючи в доцивільному, природному стані. Всі люди мають рівні й необмежені права, однак при переході до організованого суспільного життя вони за взаємною згодою частково відмовляються від частини цих прав на користь спільного блага. Передусім це стосується тих прав, реалізація яких у природному стані є обмеженою – наприклад, прав на безпеку та захист.
Однак не всі природні права можуть бути передані чи відчужені. Частина з них є невід’ємними, тобто такими, які людина не може добровільно передати іншим або відмовитись від них. В англомовній традиції їх позначають терміном rights – як фундаментальні права загалом.
Наприкінці XVIII століття розпочався процес офіційного закріплення прав людини в державних документах. У 1776 році Декларація прав Вірджинії, а згодом і Декларація незалежності США проголосили, що «всі люди створені рівними і наділені Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя». [11, с. 223].
Отже, основою всіх уявлень про природне право (його ідеєю) є принцип протиставлення природного права позитивному, що включає ціннісну оцінку і пріоритет першого над другим. Основними ціннісними складовими природного права є: справедливість, рівність, свобода, гідність особистості, права людини, а також обмеження влади через право. Ці складові трактуються вченими природного права здебільшого не як суто формально-правові поняття, властивості або характеристики, а як змістовні моральні феномени, що пояснює їх постійну еволюцію та зміну змісту.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПОГЛЯДІВ КЛЮЧОВИХ ПРЕДСТАВНИКІВ ПРИРОДНО-ПРАВОВОЇ ТЕОРІЇ
Концепція природного права в трактуванні Гуго Гроція
Серед основних творців і розробників теорії природного права науковці виділяють Г. Гроція, як першого, хто зміг на високому теоретичному рівні розкрити сутність цієї концепції. Його ідеї знайшли відображення в трактаті «Про право війни та миру». Спираючись на вчення Арістотеля, Г. Гроцій поділяє право на природне та волевстановлене. Природне право, за його визначенням, є сукупністю приписів здорового розуму, які оцінюють дію в залежності від її відповідності чи суперечності розумній природі: така дія може бути або морально ганебною, або морально необхідною; відповідно, вона або дозволена, або заборонена самим Богом, творцем природи [23, с. 57].
Отже, виходячи з такого розуміння природного права, можна виокремити такі його основні характеристики: 1) приписи природного права встановлені Богом, творцем природи; 2) ці приписи осягаються людським розумом, який здатний визначити, чи є дія дозволеною, чи забороненою; 3) право тісно пов'язане з мораллю, більше того, воно виступає як інструмент для досягнення морального стану суспільства, його «моральним обличчям», а також є критерієм для оцінки того, наскільки морально (відповідно до Божих приписів) діє людина.
У праці Г. Гроція зазначено: «Право природне є приписом здорового глузду, відповідно до якого та чи інша дія, залежно від її відповідності чи суперечливості найрозумнішій природі, визнається або морально ганебною, або морально необхідною; і, отже, така дія або заборонена, або дозволена самим Богом, творцем природи» [5, с. 71].
У подальшому тексті мислитель чітко розмежовує природне право, яке «встановлене самим Богом», і право, встановлене людиною або божественною волею. Він зазначає: «Це право відрізняється не лише від людського права, а й від права, що визначене божественною волею, оскільки останнє не вказує на те, що є належним або неналежним за своєю природою, а лише на те, що заборонено через наказ або встановлено як обов’язок через припис» [5, с.71].
Г. Гроцій вважає, що для правильного розуміння природного права важливо зазначити, що часто це поняття вживають у переносному сенсі, позначаючи те, що природним правом не відкидається, наприклад, справедливість, позбавлена будь-якої несправедливості. Іноді це поняття навіть зловживається, оскільки природне право часто ототожнюють з тим, що розум вважає гідним або найкращим, хоча й необов'язковим. Отже, природне право є властивістю божественної природи людини, воно є абсолютним, раз і назавжди встановленим і незмінним. Як стверджує Г. Гроцій: «Природне право настільки непорушне, що навіть сам Бог не може його змінити» [5, с. 72]. Хоча Божа всемогутність безмірна і всеохопна, проте можна виділитֺи й щось таке, чого вона не осягає, наприклад, Бог не може зробити, щоб двічі два не дорівнювало чотирьом, так само він не може зло за внутрішֺнім смислом перетворити на добро [14, с. 117]. Г. Гроцій вважає, що джерелом природного права є контрольоване розумом природне прагнення людини до спілкування з метою захисту свого життя, яке є незалежним від будь-якої волі, навіть від волі Бога. У реальному житті природним правом є вибір здорового глузду, завдяки якому дія, залежно від її відповідності чи невідповідності розумній природі людини, визнається або морально неприязною, або морально виправданою (необхідною). Отже, зміст природного права визначає сама людська сутність – розумна природа, а не «довільне» рішення людей чи навіть Бога, оскільки навіть Бог не може змінити природу явища. Морально неприязне чи зле завжди залишатиметься таким, а морально добре – таким, незалежно від часу і умов. Гроцій впевнений, що природне право настільки відповідає розумній та співчутливій природі людини, що, якщо б його не дотримувалися, люди не могли б бути спокійними, ввічливими і жити мирно у спільноті. [3, с. 153].
Г. Гроцій зазначає, що існують певні принципи природного права, які не визначають дії прямо і безпосередньо, а враховують конкретний стан справ. Наприклад, спільне володіння майном було природним до того моменту, поки не з'явилася приватна власність; подібно, це стосується використання сили для реалізації своїх прав до прийняття громадських законів. [5, с. 72]. Теоретик природного права стверджує, що неправильно розділяти природне право на те, що є спільним для людей і тварин, та на суто людське, яке в римському праві називалося правом народів. Тварини діють за інстинктом, тоді як тільки людина здатна усвідомлювати природне право як загальну основу для поведінки – "першоначала" природного життя. Учений підтверджує свої міркування цитатами з творів римських авторів, зокрема Лактанція: "Ми бачимо, що всі тварини, позбавлені розуму, сама природа наділяє прагненням до самозбереження. Вони шкодять іншим для власної вигоди, не знаючи, що шкодити – це зло. Оскільки ж людині доступне пізнання добра і зла, вона утримується від заподіяння шкоди іншим, навіть коли це шкодить їй самій". [5, с. 73].
уго Гроцій у своїй теорії природного права XVII століття акцентує на важливості зменшення жорстокості під час військових дій. Він вважає, що гуманне ставлення до ворога є необхідною умовою для цивілізованого регулювання війни, яка сама по собі є соціально-політичним явищем, що несе в собі насильство.
Крім того, природне право передбачає, що держави повинні співпрацювати у переслідуванні злочинців. Кожна країна має право надавати притулок біженцям, але якщо мова йде про злочин, що загрожує безпеці інших держав, то забороняти покарання не можна. В цьому випадку злочинця слід видати постраждалій стороні або надати дозвіл на його затримання.
У період війни Гроцій вважає справедливим використовувати майно підданих для забезпечення боргів їхнього державця, оскільки ці зобов'язання стосуються всіх громадян і можуть бути стягнуті через регрес. Проте він підкреслює, що грабіж як покарання за злочини правителя є несправедливим, адже відповідальність повинна нести лише сама особа, яка скоїла злочин [22, с. 73].
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що для Г. Гроція природне право було невід'ємне від природи людини, її оточення та суспільства, яке повинно було розвиватися згідно з певними необхідними «правилами». Однак, важливо зазначити, що право не є чимось, даним від Бога, а є результатом природного розвитку суспільства, яке, через історичні процеси, прийшло до усвідомлення необхідності «гармонійного» регулювання своїх відносин. Це бажання перенести природні принципи людини на організацію суспільства виглядало логічним і природним для тогочасної людини, оскільки таке розуміння було найбільш прийнятним і близьким до її уявлень. В таких умовах людина могла ефективно працювати та взаємодіяти з іншими членами суспільства.
Еволюція ідей природного права у працях Т. Гоббса, Дж. Локка та Б. Спінози
Звернення до людської природи як основи для обґрунтування принципів, на яких повинне будуватися суспільне життя, було характерним для мислителів Нового часу. Вони намагалися вивести політику, право, мораль та релігію з самої природи людини, маючи на увазі певні постійні та незмінні сутнісні характеристики людської природи. Д. Локк, Т. Гоббс і Б. Спіноза зверталися до людської природи, щоб підтвердити правомірність і необхідність впровадження ідей "природної релігії", "природного права" та "суспільного договору". Ідея суспільного договору, тісно пов'язана з теорією природного права, згідно з якою люди мають природжені й невід'ємні права, такі як право на життя і особисту безпеку, була дуже актуальною під час перших буржуазних революцій, оскільки мала демократичний та антимонархічний характер. Держава, утворена людьми шляхом взаємної згоди, розглядалася як гарантія мирного існування людей і мала захищати їх від сваволі та насильства.
Англійський філософ Томас Гоббс був першим, хто запропонував концепцію природного походження держави. У своїй праці "Левіафан" він зазначає: "Почуття та розум диктують людям необхідність відмови від природного стану і переходу до громадянського суспільства, до державного устрою. Внаслідок цього природне право поступається місцем природному закону, згідно з яким людині забороняється робити те, що шкодить її життю або позбавляє її засобів для його збереження". Таким чином, природне право діє в природному стані співіснування людей, і, за словами Гоббса, воно дозволяє людині «робити все, що вона хоче, і проти кого завгодно» [2, с. 8].
Мислитель пов'язує визначення природного права з поняттям свободи. Перший розділ його основної праці "Про громадянина" присвячений розмірковуванням про свободу і містить ідеї, які допомагають зрозуміти його трактування природного права. Переконаний у рівності людей від природи, філософ стверджує, що згідно з природним правом кожен самостійно визначає, які засоби йому необхідні для збереження життя. Оскільки згідно з природним правом усе належить усім, він також наголошує, що кожен має право змусити своїх підлеглих дати гарантію майбутньої покори, і це також узгоджується з природним правом. Цю думку він пов'язує з твердженням, що природа вимагає пошуку миру, тому й необхідні зобов'язання підлеглих коритися владареві. Усвідомлення цього стану не заважає Гоббсу визначити природне право так: «Під правом мається на увазі не що інше, як свобода кожного володіти своїми природними здібностями відповідно до вимог правильного розуму (recta ratio). Отже, перша основа природного права полягає в тому, щоб кожен захищав своє життя і оберігав частини свого тіла, як він тільки може» [12, с. 64].
У третій главі свого трактату "Про громадянина" Гоббс, крім першого і головного природного закону, який він розглянув у другій главі, наводить ще 19 природних законів, що є правилами моральної поведінки індивіда в суспільстві. Усі ці закони випливають із давнього правила, яке з’явилося ще в працях Конфуція: не роби іншому того, чого не хочеш для себе. Це правило згодом стало відомим як "золоте правило моралі". Гоббс стверджує, що природні закони є незмінними та вічними, і те, що вони забороняють, ніколи не буде дозволено. Природні закони зобов’язують людину лише перед її совістю, і є рівнозначними моральним правилам, тобто природному праву. Людина, яка прагне дотримуватися цих законів, є справедливою, оскільки іноді вчинки, що узгоджуються з громадянськими законами, можуть суперечити природним законам. Гарантією справедливості і вищого статусу природного закону для Гоббса є Святе Письмо. Природний закон для нього є Божественним законом, як він зазначає в IV главі свого трактату.
Інший відомий філософ XVII століття, Джон Локк, у своїй праці "Два трактати про правління" визначає, що на початку свого існування людство жило згідно з "законом природи", під яким розуміється основа, на якій будується весь правопорядок. Цей закон є фундаментом, і з нього виводяться всі інші вимоги, що мають певну силу й необхідність, оскільки вони узгоджуються з основним і первинним законом. Таким чином, це набір правил співжиття, які мають базовий характер і є необхідними для нормального існування людини [19, с. 17].
Не може бути основою природного закону те, що не має обов'язкової сили для інших законів цієї ж природи, хоча й менш універсальних. Проте, ця основа не залежить від обов'язковості інших законів. Якщо ми спробуємо перерахувати всі обов'язки, що накладаються на людське життя, ми не знайдемо жодного, що виникає лише з користі чи зобов'язання через вигоду. Водночас існують багато чеснот, які полягають у тому, щоб приносити користь іншим, навіть на шкоду собі.
На відміну від Т. Гоббса, для якого метою природного закону є збереження життя і здоров'я, Дж. Локк бачить природний закон не у вигоді для людини, а як певний порядок і відносини між людьми, які забезпечують злагоду та гармонію в суспільстві.
Що стосується того, що руйнує справедливість, дружбу та благородство, то це не може бути основою природного закону. Адже як може існувати справедливість, де немає власності чи володіння? Яка може бути власність, якщо кожен має право не тільки володіти тим, що йому належить, але й те, чим він володіє, вважається власністю всіх, оскільки це корисно для кожного? [18, с. 40].
Отже, філософ стверджує, що основний закон природи дійсно існує, і він має регулювати поведінку людей, сприяючи їхньому гармонійному співіснуванню з іншими. Однак цей закон не слід сприймати як щось всесильне, що може забезпечити людині всі її бажання. Людина повинна орієнтуватися на власну вигоду, але водночас це прагнення має обмеження. Вона не може заради особистої користі порушувати інтереси інших людей. Людина має піклуватися не лише про себе, але й про благополуччя інших. Оскільки в первісному стані люди не підкоряються цивільним законам, кожен має право на все, що дарує природа, і тому необхідно співпрацювати, допомагати один одному, не порушуючи природної гармонії, яка виключає злобу, ненависть, несправедливість і гнів.
Згідно з філософом, кожна людина має два основних права: по-перше, право на особисту свободу, яку не може обмежити інша людина, і якою може розпоряджатися лише сама особа; по-друге, право спадкувати майно свого батька разом з іншими братами.
Бенедикт Спіноза у своєму розумінні природного права багато в чому підтримує Т. Гоббса. Як зазначає дослідник його філософії В. Соколов, "за прикладом Гоббса і під прямим його впливом Спіноза в своїй концепції суспільства та держави є натуралістом і водночас ідеалістом. Однак спінозівська концепція природного права виділяється більшим натуралізмом порівняно з гоббсівською. Основне прагнення кожної людини до індивідуального самозбереження об'єднує не лише мудрих і невігласів, але й усіх людей з тваринами та іншими індивідами природи" [9, с. 58].
Спіноза вважає, що "права й закони природи" однаково діють як у природному, так і в громадянському стані. Кожен індивід "природно призначений для існування і діяльності в межах свого виду". Наприклад, риби природою призначені для плавання, а більші риби – для поїдання менших; отже, згідно з вищим природним правом, риби володіють водою, і більші з них з'їдають менших.
Як і Гоббс, Спіноза в "Теологічно-політичному трактаті" розглядає людей, що мають свої інтереси, як егоїстів і ворогів, які "переслідують власні цілі" і "повинні викликати більший страх... тим більше, чим хитріші й підступніші вони порівняно з іншими тваринами". Це особливо стосується природного стану, коли людина керується майже виключно своїми нижчими інстинктами і пристрастями. В такому стані природне право кожної людини, точніше, кожного індивіда, повністю визначається мірою сили, яку йому надала природа. Природне право "не забороняє нічого, крім того, що є неможливим". Спіноза переконаний, що через дію природного права в природному стані не можна говорити про мораль [16, с. 18].
На відміну від Гоббса, голландський мислитель Спіноза пов’язує перехід людей від природного стану до громадянського не з суспільним договором, а з процесом поділу праці, що виникає через різноманітні потреби людей і їх здібності. Спіноза вважає, що інтереси збереження та підтримки життя, а також необхідність добування засобів для існування стали основою людського співжиття. Навіть незважаючи на егоїзм і боротьбу між людьми, вони завжди об'єднувались і будуть об'єднуватися, оскільки з цього виникає більше користі, ніж шкоди. Навіть дикі племена, що не знають державного устрою, не можуть існувати без взаємодопомоги.
Спіноза переконаний, що об’єднання людей у суспільство є життєвою необхідністю. Як і інші мислителі Нового часу, він ототожнює суспільство з державою, заявляючи, що "громадянський стан встановлюється згідно з природним ходом речей для усунення загального страху і уникнення спільних бід". Природа суспільного життя змушує людей до співпраці, що має економічний характер, але при цьому неминуча конкуренція між індивідуальними інтересами спричиняє моральний розрив і ізоляцію людей, адже вони діють відповідно до своїх пристрастей
15.05.2025 09:05-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора