Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Особливості економічного розвитку країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи в період генези індустріального суспільства
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2007
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Група:
ЕК
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний університет “Львівська політехніка”
Наукова робота
З дисципліни“Економічна історія”
На тему:
“Особливості економічного розвитку країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи в період генези індустріального суспільства”
Вступ
Для аграрної еволюції країн Центральної, ПівденноСхідної та Східної Європи протягом XVI—XVIU ст. визначальним було утвердження панщинно-кріпосної системи господарства. Вона характеризувалася захопленням феодалами селянських і громадських земель, зростанням доменів і створенням великих маєтків, закріпаченням селян з переважно відробітковою рентою, орієнтацією господарства не на особисті потреби феодала, а на виробництво товарної маси сільськогосподарської продукції для збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Цей процес в історіографії мав назву "повторне закріпачення селян" і мав відношення до німецьких земель, він фіксував вторинність кріпосного права, що утвердилося в заельбських землях після поразки селянської війни 1524—1525 pp., по відношенню до кріпосних явищ класичного феодального господарства. В сучасній науці поширена концепція, що кріпосне право XVI—XVIII ст. було першим і єдиним у Європі, а використання терміну "повторне закріпачення селян" зберігається як традиція.
Особливості економічного розвитку країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи
У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім. Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн. Причинами, що зумовили своєрідність економічного розвитку країн на схід від Ельби, були як місцеві закономірності та особливості, так і загальноєвропейські економічні фактори. Порівняно із Західною Європою ці країни не були готові до перебудови. В аграрних відносинах збереглися дворянські землеволодіння, елементи особистої та адміністративно-судової залежності селян від феодалів та відробіткова рента. Товаризація селянських господарств була незначною. Наявність колонізаційного земельного фонду, зокрема у Східній Німеччині, Польщі, Росії, ще більше гальмувала темпи розвитку. Урбанізація була меншою, ніж у Західній Європі. Міста були відносно слабкими і не могли взяти на себе роль (ні економічно, ні політичне) рушія суспільного прогресу, що було властиве західноєвропейським містам. Великі географічні відкриття віддалили ці країни від головних шляхів світової торгівлі. Продукція місцевих ремесел не могла конкурувати з мануфактурними західноєвропейськими виробами. Слов'янські народи, крім російського, не мали своєї державності, належали до багатонаціональних Російської, Австрійської держав. Речі Посполитої, та Туреччини. Селянська війна в Німеччині (1524— 1525 pp.), народні рухи в Чехії, Угорщині, Росії на початку XVII ст. були придушені і не закріпили прогресивних тенденцій розвитку.
На перехід країн від чиншу до панщинно-кріпосної системи господарства впливали загальноєвропейські економічні процеси. Темпи перетворень в аграрній сфері порівняно з промисловістю були повільнішими. Внаслідок "революції цін" знецінилася фіксована грошова рента, а дрібноселянське виробництво не могло забезпечити швидкого зростання. Збільшення цін на продукти харчування, розвиток міжнародної хлібної торгівлі стимулювали підприємницький характер феодальних господарств. Піднести товарність сільськогосподарського виробництва в короткий строк було можливо лише на основі відробіткової ренти. Становлення європейського і світового ринків зумовило початок міжнародного поділу праці. Тим часом як капіталістичне сільське господарство Великобританії, Голландії розвивалося інтенсивно, орієнтуючись на високопродуктивні та трудомісткі галузі (вирощування технічних культур, тваринництво), у центральних і східноєвропейських країнах культивувалося зернове господарство. Класичним районом панщинно-кріпосного господарства були східнонімецькі землі між Ельбою та Одером. Дворяни зосередили у своїх руках усі три форми влади над селянином: земельну, особисту, судово-адміністративну. В середині XVI ст. відробіткова рента тривала один день, у кінці століття — два, в середині XVII ст. — три дні. Після Тридцятирічної війни (1618—1648 pp.) сільське господарство відновлювалося на основі селянських господарств. Проте вже на зламі XVII—XVIII ст. панщинно-поміщицьке господарство було відновлено. У XVIII ст. впроваджувалася урочна система панщини, різко зменшилася кількість селянських господарств, посилилася майнова диференціація. 58 % зібраного зерна селяни використовували для власних потреб, 34 % віддавали у вигляді феодальних примусів поміщикові. Можливостей для зміцнення і розвитку господарства у селян практично не було. Друга половина XVII—XVIII ст. — це період кризи панщинно-кріпосної системи господарства. Зміцніли позиції магнатів, яким належала у XVIII ст. половина землі. Для виконання відробіткової ренти, що становила 8—12 днів на тиждень з повного наділу, на роботу з селянського двору виходило по два робітники: селянин-кмет з тяглом і піший помічник. Загородники (малоземельні селяни) і коморники (безземельні) відробляли 2—3 дні панщини на тиждень. Одночасно посилилося значення грошової ренти, застосовувався кабальний, примусовий, вільний найм. Фільваркове, переважно зернове, господарство Польщі було орієнтовано на ринок: у першій половині XVI ст.— внутрішній, з кінця XVI ст. — зовнішній. У 70-х роках XVIII ст. експорт зерна у Західну Європу оцінювався в 9— 10 млн злотих на рік. Середній домен продавав 2/3—3/4 своєї зернової продукції. XVI — початок XVII ст. — період піднесення ремесла і торгівлі. Розвивалися цехи. Зростала чисельність партачівремісників, які не входили до цехових організацій. На основі цехового і позацехового ремесла виникали підприємства мануфактурного типу: керамічні, паперові, соляні. Негативно впливала на розвиток міст і торгівлі політика шляхти. Міста були позбавлені права голосу в сеймі (1505 p.). Місцевим купцям заборонялося їздити за товарами за кордон (1565 p.). Сейм звільнив шляхту від мита на ввезення товарів. Чужоземні купці вільно торгували на території Польщі. Після занепаду з 20-х років XVII ст. міст, ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі почалося економічне піднесення з другої половини XVIII ст. Посилилася урбанізація. Вотчинні мануфактури, продукція яких була дорожча на 75—100% за іноземні товари, розорювалися або переходили у власність купців. Розвивалися міщанські мануфактури. На кінець XVIII ст. у гірничорудній промисловості було 165 підприємств, текстильній — 72, хімічній — 9, друкарень — 32. Позначилась промислова і сільськогосподарська спеціалізація різних районів Польщі. Внаслідок поділу Речі Посполитої в кінці XVIII ст., частина польських земель потрапили під владу Росії, Австрії та Прусії і розвивалися в межах політики Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів. В Австрійській імперії Габсбургів тільки в суто австрійських землях збереглося чиншове господарство селян. На чеських, словацьких, угорських, словено-хорватських, українських землях поширилося доменіально-панщинне господарство. Відробіткова рента для певних категорій селян становила п'ять-шість днів на тиждень. Австрійське аграрне законодавство XVII. ст. поділило феодальні землі на рустикальні (селянські) та домінікальні (поміщицькі) із забороною їх замінювати, обмежило панщину трьома днями на тиждень, заборонило працювати на поміщиків у неділю і святкові дні. В XVIII ст. зросла підприємницька діяльність поміщиків, значно погіршилося становище селян, посилилася їх пауперизація. За правовою ознакою селяни поділялися на рустикалістів і домінікалістів. Перші мали наділи на правах володіння, користування і розпорядження землею (закупні землі) або на правах лише тимчасового користування (незакупні землі). Селяни були зобов'язані виконувати всі три форми ренти та інші примуси, платити державні податки. Рустикалістські селяни були орендарями землі й не виконували регулярних примусів перед державою. Приблизно 40 % селян мали землі (повні та неповні селяни). Більшість селян були безнадільними. Особиста кріпосна залежність селян у Чехії, Моравії, Сілезії була ліквідована у 1781 p., в Угорщині — в 1785 p. Після занепаду промисловості й торгівлі в другій половині XVI—XVII ст. почався їх розвиток. Грунтуючись на ідеях меркантилізму, австрійський уряд здійснив ряд реформ. Зросла кількість мануфактур (скляних, порцелянових, суконних, шовкових). Був створений Державний банк, обмежені права цехів, знищені внутрішні митні кордони. Промисловими районами стали Австрія та Чехія. Решта земель залишалася аграрною периферією. У кінці XVI — на початку XVII ст. виникла Російська централізована держава, яка з середини XVI ст. стала багатонаціональною. До її складу ввійшли території Поволжя, Уралу, Сибіру, в 1654 p. на правах автономії Україна. В XVIII ст. Росія завоювала вихід до Балтійського моря. У XVI—XVIII ст. в Росії існували різні форми землеволодіння: чорносошне (державне), двірцеве, світське, церковне. Швидкими темпами зростало феодальне землеволодіння. В середині XVII ст. чорні волості у центрі країни зникли. У XVI—XVII ст. скорочувалися світські вотчини та зміцнювалися помістя — умовні землеволодіння бенефіціального типу. Протягом цього періоду в загальнодержавних масштабах (Соборне Уложення 1649 p., указ 1714 p. Петра І) затверджувалися земельні права дворян, скасовувалася ієрархія земельної власності, узаконювалося злиття помістної і вотчинної форм землеволодіння. Власність поділялася на родову (отриману в спадок) і надбану. Указ 1762 p. про вольності дворянства дав змогу поміщикам самостійно займатися господарством. За "Жалованою грамотою дворянству" (1785 p.) вони отримали повну свободу щодо землі. Сприяло утвердженню феодальної власності генеральне межування згідно з маніфестом 1765 p., що проводилося протягом кількох десятиліть. Воно закріпило за дворянством до 50 млн десятин самовільно захоплених земель. Змінилося економічне і правове становище селян. Селянські наділи (орні землі) лише за XVI — першу половину XVII ст. зменшилися з 15—19 до 6 десятин. На кінець XVIII ст. поміщицька рілля охоплювала в чорноземній зоні половину, а в нечорноземній — третину всієї землі, відробіткова рента дорівнювала шість днів на тиждень. Зростало значення грошової ренти. В середині XVIII ст. панщинне селянство становило 54,9%, чиншове — 45,1% кріпаків. Визначилося районування форм ренти. Прийнявши Соборне Уложення 1649 p. — перший узагальнюючий правовий кодекс, уряд Росії завершив остаточне встановлення кріпосного права. Проголошувалося безстрокове, особисто-спадкове, поземельне прикріплення селян до землі. На селян поширювалася юрисдикція поміщиків і вотчинників. Законодавство другої половини XVII —XVIII ст. посилило особисту залежність селян. Без дозволу власників вони не могли піти на заробітки, укладати фінансові угоди, їм заборонялося скаржитися на поміщиків. Останні в адміністративному порядку засилали селян до Сибіру. У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво. Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні селяни. Протягом XVI—XVIII ст. зросло господарське значення міст, проте в них мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового населення: ремісники становили половину посадського населення країни. Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася. Період панування ремесла закінчився.
На основі ремісничих підприємств, селянських промислів, дрібного товарного виробництва виникла мануфактура, яка панувала в текстильній, цегельній, рибальській, соляній галузях промисловості. Створювалися мануфактури, засновані на кріпосній праці. Класичною і найпоширенішою їх формою були вотчинні (поміщицькі) мануфактури, сформовані товаризацією феодального господарства. Вони грунтувалися на домашній промисловості селян, монопольному володінні феодалами робочою силою. Посесійні мануфактури належали приватним особам на основі умовного спадкового володіння, використовували працю приписних казенних селян, а також спеціально куплених для роботи на мануфактурах. Вони обслуговували потреби державної скарбниці і практично не були зв'язані з ринком. Кріпосні мануфактури панували в суконній, металургійній промисловості. У XVII ст. у Росії розпочався процес формування всеросійського ринку. Це було зумовлено спеціалізацією окремих районів, розвитком товарно-грошових відносин. Якщо в XV ст. в основному торгували на місцевих ринках або торжках, у другій половині XVI ст. — на великих обласних ринках, то в XVII ст. вирішального значення набули ярмарки. Росія активно боролася за експортування товарів на Захід. Баланс зовнішньої торгівлі був активним. Політика царського уряду була протекціоністською. В експорті переважала сільськогосподарська продукція. Господарський розвиток країн Центральної та Східної Європи зумовив істотну різницю з питань генези індустріального суспільства. Одні дослідники намагалися довести, що цей процес відбувався у мануфактурний період XVI— XVIII ст. так само, як і в розвинених західноєвропейських країнах, хоч і мав свої особливості. Інші обґрунтовують положення про початок перебудови в кінці XVIII—XIX ст. в умовах індустріального розвитку. В Росії початок перехідного періоду датується XVII ст. Аграрний розвиток країн Центральної та Східної Європи був особливою формою генези індустріалізації сільського господарства. Експропріація селянства відбувалася через прикріплення їх до землі з позбавленням прав феодального володіння. Зменшення особистої заінтересованості селян працювати змушувало дворян посилити позаекономічний примус. Власність дворян на землю набувала рис буржуазної приватної власності. Мануфактурне виробництво існувало лише як індустріальне явище.
Більшість вчених розглядають панщинно-кріпосну систему господарства як фактор розпаду феодального господарства і створення передумов для індустріального розвитку. Зменшилося нагромадження капіталу у міщан і селян, торгівлю на внутрішньому і зовнішньому ринках монополізувало дворянство, яке витрачало прибутки на невиробничі потреби. Орієнтація на ринок поміщицьких господарств не змінювала підвалин феодального господарства, зокрема монопольної власності на землю. Вотчинні мануфактури існували як побічне прибуткове заняття на основі феодальних відносин власності. У промисловості, сфері обігу сформувався уклад індустріального господарства. Отже, у процесі розпаду панщинно-кріпосної системи господарства визначилися два напрями розвитку європейських країн. У Західній Європі відновлювалося парцелярне господарство, капіталістичні відносини утверджувалися фермерським шляхом. У більшості країн Центральної та Східної Європи, зокрема в Росії, аграрна революція відбувалася повільно, із збереженням феодальних пережитків. Підприємницьке сільське господарство перемогло в середині XIX ст. В економічному житті найрозвиненіших країн світу у XVI—XVIII ст. відбулися суттєві зміни. Після великих географічних відкриттів утворилися колоніальні імперії (іспанська, португальська, голландська, французька, англійська). Наступила епоха промислових переворотів, а разом з нею формування світового господарства. Поява заводів, нових станів — найманих фабричних робітників і власників на засоби виробництва, потужних підприємств стимулювала генезу індустріального суспільства. На зміну ручній мануфактурній діяльності людини прийшла машинна, високопродуктивна праця. Відбулися кардинальні зміни і в інших галузях економіки (сільському господарстві, транспорті, фінансах, торгівлі).
У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему, У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили косами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за допомогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж. Серед сільськогосподарських культур перше місце належало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за площею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Середземномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протягом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поширилося з південного сходу на північний захід Європи. Повсюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три. З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобових — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомилися з рисом. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пустирях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без пастухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів. Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, рибальству. Полювання було також формою розваги феодалів. Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль. Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність. Господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово- адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація". Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі
сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. — період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації. Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин. Збірником звичаєвого права королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів. З утвердженням приватновласницьких відносин і зміцненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських і франкських землевласників, концентрація землі.
Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа. Цехова регламентація була економічно раціональною в XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки. Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеччини їх було значно менше. Якщо міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції, Італії, вони перетворилися на важливі пункти європейської міжнародної торгівлі. У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV —XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше 3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою. Таким чином, в епоху середньовіччя, яка в Європі тривала більш як тисячу років, господарство пройшло в своєму розвитку складний шлях. На зміну натуральному господарству і замкнутому цеховому виробництву поступово приходить товарне виробництво з вільною конкуренцією. Основною галуззю виробництва у тогочасному суспільстві було сільське господарство. Володіння землею як основним засобом виробництва визначало соціальний статус особи та її роль у політичному житті.
Відроджена торгівля стала основним каталізатором виробництва, необхідною умовою розвитку господарства. Виникнення феодального міста та його боротьба проти феодалів зумовила зміну способу життя людини, умови для більш прогресивних форм господарювання. Порівняння рівня розвитку господарських систем різних країн показало, що господарство, навіть в умовах феодальної замкнутості, не могло розвиватися ізольовано, а зазнавало різноманітних впливів ззовні.
Саме в цей час закладаються основи майбутньої ринкової економіки. Зароджується банківська справа, вдосконалюється грошова система, без чого неможливий розвиток виробництва і торгівлі.
Висновок
Генеза індустріального суспільства супроводжувалася зміною та вдосконаленням знарядь праці, розвитком промисловості і торгівлі. Потреби економічного розвитку диктували необхідність переходу від дрібного до розширеного товарного виробництва.
У сферах промисловості та обігу повільно розвивалося дрібне товарне і мануфактурне виробництво. Зовнішній ринок переважав над внутрішнім. Країни Центральної і Східної Європи перетворилися на аграрно-сировинний додаток до економічно розвинених західноєвропейських країн. У цей час значних успіхів досягло сільськогосподарське виробництво. Розширилися освоєні землі. Промислово-торгового значення набули скотарство, вівчарство, городництво. Зросла товарність селянських господарств. Вони забезпечували 10% торгівлі хлібом. Більшу господарську самостійність порівняно з приватновласницькими селянами мали державні селяни. Зросло господарське значення міст, проте в них мешкало лише 4 % населення. Збільшилася чисельність промислового населення: ремісники становили половину посадського населення країни. Ремесло отримало територіальну спеціалізацію, перетворилося на дрібне товарне виробництво. Оновлення ремесла реформами Петра І першої половини XVIII ст., офіційне впровадження ремісничого устрою сприяли поліпшенню організації виробництва, але його роль у промисловості зменшилася. Період панування ремесла закінчився.
Список використаної література
Лановик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Л22 Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999. — 737 с. — (Вища освіта XXI століття).
Лановик Б.Д., Лазарович М.В.Економічна історія: Курс лекцій. – 6-те видання.- К.:Вікар,2006.- 405с.
Економічна історія: Лекції/М.О.Тимочко,Л.М.РудомьотникаЛ.М.,
О.А.Пучко та інші. – К.,2000р.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора