Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Львівська політехніка»
Контрольна робота
З дисципліни: «Основи економіки»
Варіант 7
Львів 2010
1. Витрати виробництва і їх класифікація.
Витрати виробництва – витрати різних видів економічних ресурсів, безпосередньо пов’язані з виробництвом економічних благ.
Класифікація:
Економічна теорія вирізняє такі основні види виробництва фірми:
постійні, змінні, валові, середні, граничні, альтернативні.
Постійні витрати – витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє.
Змінні витрати – витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва.
Валові витрати є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва.
Середні витрати – витрати на одиницю продукції, що випускається.
Витрати на одиницю продукції – це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів.
Прямі витрати – витрати, що можуть бути безпосередньо пов’язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.
Поточні витрати – витрати, що визначаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.
Граничні витрати – витрати, необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим чином.
Альтернативні витрати – це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.
Витрати майбутніх періодів – грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді частинами.
2. Центральні проблеми економічної організації
Функціонування економічних систем опосередковується певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване (ринкове).
Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю.
Друга модель, яку деякі дослідники називають європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій.
Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки.
Яка з них краща? Однозначної відповіді на це питання бути не може. Чому? Річ у тім, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства.
Тому вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва беруть участь окремі індивіди, для яких трудова діяльність виступає в першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця є приватною, індивідуальною.
Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером.
Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування.
Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва.
Тому проблема зводиться до того, щоб спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю.
Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими способами: безпосереднім (прямим), тобто шляхом створення централізованої системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.
У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки.
Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними структурами.
Друга модель організації економіки була характерна для античних держав, зокрема для Стародавньої Греції й Риму, де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини.
Класичного розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між самостійними товаровиробниками.
А це можливо лише при наявності економічної самостійності товаровиробників, основою якої стала приватна власність, і широкого розвитку ринку, ринкових відносин.
Кожна з названих моделей має свої плюси та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя.
Але поступово, в міру того, як економіка ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних (централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва.
І хоча ринковий механізм є могутньою рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.
Як же це протистояння двох протилежних методів господарювання долається в сучасних умовах?
Болісний і трагічний досвід капіталізму та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму.
Замість проголошення апологетами старого капіталізму загальної' необхідності приватної власності на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації.
Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.
3. Сукупна пропозиція, її фактори. Крива сукупної пропозиції.
Сукупна пропозиція (СПр) – це такий загальний обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.
Потенційна величина сукупної пропозиції залежить від запасу капіталу та технологічного рівня виробництва. В межах потенційної величини сукупна пропозиція є функцією товарних цін та середніх витрат (СеВ), тобто витрат на виробництво одиниці товару:
СПр = f (Ц; СеВ).
Наведена функція свідчить про те, що на сукупну пропозицію впливають два види факторів: ціна і нецінові фактори, вплив яких опосередковується через середні витрати.
Спочатку розглянемо залежність сукупної пропозиції лише від ціни за інших незмінних умов, тобто за умов, що нецінові фактори не діють. Пізніше повернемося до нецінових факторів.
У макроекономічній науці немає єдиної думки стосовно форми зв’язів між ціною і сукупною пропозицією. В залежності від того, як ціни впливають на сукупну пропозицію, існують дві моделі: класична і кейнсіанська. Розбіжності між цими моделями випливають із різних уявлень їхніх прихильників стосовно гнучкості цін і зарплати.
Історично першою є класична модель. Фундаментальним положенням класичної теорії є те, що економіка постійно тяжіє до потенційного рівня виробництва, який визначає межу виробничих можливостей економіки. У верхній точці економічного циклу економіка, згідно з класичною моделлю, може дещо перевищувати межу виробничих можливостей, в періоди падіння, вона навпаки досягає параметрів, величина яких набагато менша від межі її виробничих можливостей. Але всі ці коливання є тимчасовими. Ринок володіє механізмом швидко повертати економіку до потенційного рівня виробництва. Головним механізмом який виконує цю роль, є механізм гнучких цін і зарплати.
Графічно класичну модель сукупної пропозиції можна представити на прикладі падіння сукупного попиту. Як видно із рисунка 1.3, особливістю графіка класичної моделі є те, що в ній крива СПр має форму вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП, тобто в точці Оп. За цих умов будь-яка зміна сукупного попиту
не впливає на виробництво. а викликає лише зміну цін. У нашому прикладі падіння сукупного попиту викликає зниження цін.
Рис.1.3. Класична модель сукупної пропозиції.
Згідно з логікою класичної моделі, падіння сукупного попиту відносно потенційного ВВП миттєво породжує два наслідки. З одного боку на товарному ринку знижуються ціни. При незмінній зарплаті це повинно було б зменшити прибутковість виробництва і стимулювати підприємців до скорочення сукупної пропозиції. Але цього не відбудеться, оскільки, з іншого боку, падіння сукупного попиту одночасно викликає адекватне скорочення попиту на ринку праці (По) і зменшення номінальної зарплати (ЗПн). За цих умов адекватно зменшуються середні витрати, а прибутковість виробництва не зміниться. Тому у підприємців не виникає мотивації до скорочення сукупної пропозиції. яка залишиться на рівні потенційного ВВП.
Наведену вище логіку класичної моделі виразимо у формі схематичного алгоритму, в якому знак D означає відхилення певних економічних параметрів від рівня яких відповідає умовах повної зайнятості:
Отже, в класичній моделі абсолютно гнучкі ціни і зарплати миттєво нейтралізують будь-які відхилення економіки від умов повної зайнятості. Тому ними нехтують і враховують лише кінцевий результат – незмінність сукупної пропозиції.
У нашому прикладі це досягається за рахунок ефекту пропорційного зниження цін і зарплати. Цей висновок знаходить своє підтвердження на графіку класичної моделі сукупної пропозиції (див. рис.1.3), на якому сукупна пропозиція залежить від цін, а її крива приймає вигляд вертикальної лінії.
Класична модель вступає у суперечливість із реальною економікою, яка свідчить, що фактичний ВВП досить часто і на тривалий період може відхилятися від потенційного ВВП. Отже, в дійсності ринковий механізм не здатний миттєво відновлювати сукупну пропозицію на рівні повної зайнятості. Для цього потрібен певний час, тривалість якого може бути різною. Але незважаючи на тривалі відхилення сукупної пропозиції від потенційного рівня, у довгостроковому періоді динаміка фактичного ВВП визначається динамікою потенційного ВВП. Отже, класична модель сукупної пропозиції – модель для довгострокового періоду. Це означає, що довгострокова крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка бере початок у точці потенційного ВВП.
Кейнсіанська модель сукупної пропозиції виникла на грунті конструктивної критики класичної моделі. Але кейнсіанська модель має декілька різновидностей. Один із її варіантів, який називається крайнім випадком, полягає в тому, що суспільні фактори змішаної економіки стримують в короткостроковому періоді ціни і заплату від миттєвого реагування на сукупний попит. Це означає, що в такій моделі як ціни, так і зарплата є негнучкими. За цих умов сукупна пропозиція змінюється пропорційно зміні сукупного попиту. Оскільки ціни стабільні, то внаслідок цього крива сукупної пропозиції приймає вигляд горизонтальної лінії.
Але реальна економіка свідчить, що негнучкість цін є не правилом, а крайнім випадком, який може виникати лише в екстремальних умовах, коли держава тимчасово блокує ціни. Отже, крайній випадок кейнсіанської моделі – це модель сукупної пропозиції для екстремальних умов.
У нормальних умовах ціни вільно формуються ринком: тому є гнучкими, тобто еластичними стосовно сукупного попиту. Цю обставину враховує основний варіант кейнсіанської моделі сукупної пропозиції, згідно з яким негнучкою є лише зарплата. Тому під кейнсіанською моделлю сукупної пропозиції доцільно розуміти її основний варіант.
Згідно з кейнсіанською моделлю зарплата змінюється на так легко і швидко, як це уявляють прихильники класичної моделі. Негнучкість зарплати кейнсіанці пояснюють існуванням суспільних факторів.
У першу чергу до них відносяться колективні угоди між профспілками і підприємцями, якими передбачається незмінність зарплат протягом терміну дії цих угод. Цьому сприяє також закон про мінімальну зарплату та де стимулюючий вплив зниження зарплати на продуктивність праці робітників, що в певних межах стримує підприємців від її зниження.
Але незважаючи на негнучкість зарплати підприємці все ж будуть змушені змінювати ціни згідно зі зміною сукупного попиту. Це пояснюється ефектом конкуренції. Так, в умовах падіння сукупного попиту конкуренція, що зростає між виробниками товарів, примусить їх знижувати ціни з метою уникнення затоварювання. В умовах зростання сукупного попиту конкуренція між покупцями викличе зростання товарних цін. В умовах різного рівня зайнятості суттєвість цінових змін буде різною, що впливає на форму кривої сукупності пропозиції.
Графічно кейнсіанську модель сукупної пропозиції можна представити на прикладі падіння сукупного попиту. Як видно з рисунка 1.4., у кейнсіанській моделі крива сукупної пропозиції має вигляд позитивно похилої лінії. Якщо сукупний попит недостатній, фактичний обсяг виробництва (Оф) зменшується стосовно потенційного рівня (Оп) і може знаходитися в цьому стані певний час, оскільки зарплата є негнучкою.
Згідно з логікою кейнсіанської моделі, падіння сукупного попиту відносно потенційного ВВП тимчасово не впливає на номінальну зарплату, тобто DЗПн = 0.
Рис.1.4. Кейнсіанська модель сукупної пропозиції.
Але товарні ціни знижуються, що зменшує прибутковість виробництва і стимулює підприємців до скорочення сукупної пропозиції. Наведену логіку можна виразити за допомогою схематичного алгоритму:
Наведений алгоритм свідчить, що між ціною і сукупною пропозицією спостерігається пряма залежність: зниження цін зменшує сукупну пропозицію. Тому крива СПр приймає вигляд позитивно похилої лінії (див.рис.1.4), негнучкість зарплати, яка лежить в основі кейнсіанської моделі сукупної пропозиції, породжує певні висновки. Перший – в умовах падіння сукупного попиту сукупна пропозиція і загальний ВВП опустяться нижче потенційного рівня з одночасним зниженням цін. Другий – до тих пір, поки номінальна зарплата не зменшиться адекватно товарних цін, сукупна пропозиція не збільшиться і тому реальний ВВП не повернеться до потенційного рівня, а економіка буде депресувати в цьому стані тривалий час. Третій – вивести економіку із стану депресії може лише держава. Застосовуючи фіскальні та монетарні заходи, вона може стимулювати сукупний попит і завдяки цьому прискорити відновлення виробництва на потенційному рівні.
Головна особливість кейнсіанської моделі кривої сукупної пропозиції полягає в тому, що її форма володіє здатністю відтворювати неоднакові співвідношення між динамікою виробництва і цін, які спостерігаються в короткостроковому періоді, тобто протягом періоду, коли заробітна плата маже не реагує на товарні ціни. При цьому слід зазначити, що форма кривої сукупної пропозиції визначається динамікою цін у формі інфляції попиту. Стосовно динаміки цін у формі інфляції витрат, то вона визначає не форму цієї кривої. а її горизонтальні переміщення, що буде розглянуто пізніше.
Виникає питання – від чого залежить співвідношення між динамікою виробництва і цін у формі інфляції попиту і як воно впливає на форму кривої сукупної пропозиції. Відповідь така – це залежить від рівня зайнятості в економіці. Так, в умовах низького рівня зайнятості в переважній більшості галузей забезпечується низький рівень використання виробничих потужностей. За даних умов при збільшенні сукупного попиту підприємства змушені утримуватися від підвищення цін, оскільки при значному дефіциті сукупного попиту це може загальмувати процес пожвавлення виробництва. Отже, в умовах низького рівня зайнятості відсутні передумови для суттєвого зростання цін. На кривій сукупної пропозиції зазначену ситуацію характеризує горизонтальна ділянка, тобто, яка тяжіє до горизонтальної лінії і згідно з якою збільшення виробництва відбувається без суттєвого зростання цін. В умовах надмірного відхилення сукупного виробництва від виробничого потенціалу економіки в багатьох її галузях виробничі потужності можуть бути повністю завантажені. Тому при збільшенні сукупного попиту в таких галузях попит починає випереджати пропозицію, що провокує інфляцію попиту. На кривій сукупної пропозиції таку ситуацію відбиває висхідна ділянка, тобто, яка здіймається вгору і згідно з якою збільшення виробництва за рахунок галузей з не завантаженими потужностями супроводжується суттєвим зростанням цін на продукцію галузей із повним використанням своїх потужностей.
Негнучкість зарплати – це явище короткострокового періоду. З часом термі дії суспільних факторів, які стримують зарплату від реакції на товарні ціни, закінчується. Зарплата пристосовується до нових цін, і тоді події в економіці розгортаються згідно з класичною моделлю сукупної пропозиції. Отже, кейнсіанська модель адекватно відображає реальну економіку в короткостроковому періоді. Це означає, що короткострокова крива сукупної пропозиції має вигляд позитивно похилої лінії (див. рис.1.4).
Досі ми розглядали залежність сукупної пропозиції лише від цін (товарних) за інших незмінних умов, до яких відносяться нецінові фактори, як видно з рисунків 1.3 і 1.4, зміна сукупної пропозиції під впливом цін відображається на графіку за допомогою переміщення точки реального виробництва вздовж нерухомої кривої сукупної пропозиції. Якщо ж змінюються нецінові фактори, то за даних цін зміни в сукупній пропозиції відображаються на графіку заміщенням її кривої у відповідний бік (див. рис.1.5).
Рис.1.5. Вплив нецінових факторів на сукупну пропозицію.
До основних нецінових факторів сукупної пропозиції відносяться:
зміни цін на ресурси (ресурсових цін);
зміни в продуктивності ресурсів;
зміни податків з підприємств та субсидій.
Усі нецінові фактори мають одну загальну рису: коли вони змінюються, то внаслідок цього змінюються середні витрати. Між середніми витратами і сукупною пропозицією діє обернена залежність. Коли нецінові фактори зменшують середні витрати, сукупна пропозиція збільшується, а її крива зміщується вправо. І навпаки, якщо вони збільшують середні витрати, сукупна пропозиція зменшується, а її крива зміщується вліво.
Серед нецінових факторів найбільший вплив на сукупну пропозицію справляють ціни на ресурси. Це особливо стосується цін на робочу силу (заробітна плата) та матеріальні ресурси (сировина. матеріали, паливо тощо). Збільшення продуктивності ресурсів означає. що за наявного обсягу ресурсів можна виробити більший реальний обсяг національного продукту. Це зменшує середні витрати, збільшує сукупну пропозицію і зміщує її криву вправо. Зростання продуктивності ресурсів є основним фактором збільшення сукупної пропозиції у довгостроковому періоді. Підвищення податків з підприємств збільшує середні витрати та зменшує сукупну пропозицію. Збільшення субсидій підприємствам зменшує середні витрати і збільшує сукупну пропозицію.
Тести :
4. Закон попиту передбачає, що:
а) перевищення пропозиції над попитом призведе до зниження ціни;
б) якщо доходи споживачів зростатимуть, то вони купуватимуть більше товарів;
в) крива попиту, як правило, має позитивний нахил;
г) коли ціна товару зменшується, то обсяг покупок зростатиме.
5. Принцип порівняльних переваг вперше сформулював:
а) А. Маршалл;
б) П. Семюельсон;
в) Д. Рікардо;
г) А. Сміт.
6. Виробництвом називають діяльність:
а) в процесі якої використовують товари і послуги;
б) що створює товари і послуги;
в) що забезпечує перерозподіл товарів і послуг;
г) уряду, спрямовану на підтримання неприбуткових підприємств;
7. Найбільш шкідливою формою безробіття є:
а) приховане;
б) фрикційне;
в) структурне;
г) циклічне;
8. Олігополія – це ринкова структура, де оперує:
а) лише одна велика фірма;
б) лише один великий покупець;
в) велика кількість конкуруючих фірм, що виробляють однорідний продукт;
г) декілька фірм, які є взаємозалежними.
9. Розрахувати темпи інфляції у другому році за таких умов: індекс цін у першому році становить 110%, індекс цін у другому році – 120%.
Ті= *100%
Ті=*100%=9%
Відповідь: темпи інфляції у другому році становитимуть 9%.
10. Структура виробництва в країні представлена двома товарами – автомобілями та військовими ракетами:
Варіант
Військові ракети, шт.
Автомобілі, шт.
Альтернативні витрати
А
7
0
8
Б
6
8
7
В
5
15
5
Г
4
20
4
Д
3
24
3
Е
2
27
2
Є
1
29
1
Ж
0
30
0
Побудуйте криву виробничих можливостей. Які умови повинні бути витримані, щоб економіка країни знаходилась на кривій виробничих можливостей? Розрахуйте альтернативні витрати виробництва одного автомобіля за даними таблиці. Як змінюються альтернативні витрати?
Щоб економіка країни знаходилась на кривій виробничих можливостей потрібно, щоб витрати були постійними. Для варіанту А альтернативних витрат немає, тому що структура виробництва країни не жертвує жодним автомобілем для виробництва військових ракет.
АБ=(7-6)/(8-0)=0.125 шт. АД=(4-3)/(24-20)=0.25 шт.
АВ=(6-5)/(15-8)=0.142 шт. АЕ=(3-2)/(27-24)=0.333 шт.
АГ=(5-4)/(20-15)=0.2 шт. АЄ=(2-1)/(29-27)=0.5 шт.
АЖ=(1-0)/(30-29)=1 шт.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора