Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2010
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інші
Група:
СА-11
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
НУ «Львівська політехніка»
Доповідь на тему:
«Григорій Сковорода - життя, як легенда»
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами.
Що до цілющої води
Простує,. занедбавши храми
Максим Рильський
У біографії Григорія Савича Сковороди так багато таємничого, до кінця не висвітлено, належно не встановлено, що мусимо говорити не просто про людину, про постать, а про людину-легенду, постать-легенду. Довгий час єдиним надійним джерелом біографічних відомостей про Сковороду був нарис «Жизнь» Григория Сковороди, написаний у рік смерті філософа його учнем Михайлом Ковалинським. До 1922 року науковці не могли встановити навіть день народження Сковороди. Це зробив П. П. Пелех, покладаючись на лист самого мислителя від 22 листопада 1763 року, в яко му Сковорода розповідав, як саме провів свій день народження.
Більшість наукових джерел вказують на те, що Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня) 1722 року в селі Чорнухи на Київщині (тепер цей населений пункт - на території Лохвицького району Полтавської області) у сім'ї селян-козаків Савки та Пелагеї. Науковець Василь Яременко підкреслює, що "батька названо не поважним ім'ям Сава, а зневажливим "Савка", що вказує на приналежність родини до малоземельних, тобто незаможних козаків". Козаки Чорнух належали до Лубенського полку. Проте стосовно конкретного місця народження мислителя науковці досі не дійшли до єдиної думки. Дмитро Шунта, наприклад грунтовно твердить, що Сковорода народився не в Чорнухах, а в Харсіках, оскільки "за даними ревізьких книг, в с. Чорнухах ніколи не значилось мешканців на прізвище Сковорода, їх виявлено тільки в с. Харсіках, що під Чорнухами".
У народі збереглося й декілька легенд стосовно самого прізвища бать ка філософа, одну з яких Ірина Мироненко у вірші "До Григорія Сково роди" трактує так:
Козак Хмельницького Скора Вода,
за реєстром - Савка Сковорода,
старшому сину віддав коня,
а Грицькові - дорогу, яка щодня
того доводить, того підводить,
тому чорта підсаджує на підводу...
До батька тоді ще маленького Грицька часто приходили друзі, які зга дували Запорізьку Січ, навідувалися й кобзарі, яких Григорій любив із дитинства. Хлопчина виростав на березі річки Многи, яка впадала в Удай. Тут було чимало водяних млинів, які захоплювали Грицька таємничніс-тю, казковістю. З батьком хлопчина їздив на ярмарки навіть у Лубни.
До речі, деякі науковці припускають, що батько Григорія Савича міг бути священиком або походити із священицької родини. В крайньому ви падку батько й дід філософа були грамотними людьми. На сволоку в їх ній хаті була вирізьблена ціла молитва та імена діда і батька.
Непересічні здібності в хлопчика проявилися дуже рано. У три роки Грицько із великою цікавістю розглядав картинки в книгах. Ще не ходив до школи, а вже знав напам'ять різдвяне вітання:
Я маленький хлопчик, родився у вівторок, в середу рано мене в школу віддали книги читати, Христа величати, а вас із празником поздоровляти!
Деякі дослідники творчості Г.Сковороди наводять факти, що в рідно му селі майбутнього філософа було аж три школи. Таке явище для того часної України не вважалося рідкістю. Очевидно, Григорій вчився у місцевого дяка, а згодом у парафіяльній школі. Одного разу прийшов у село мандрівний дяк, який не закінчив Кисво-Могилянської академії. На зивав себе бакалавром, дивував учнів розповідями про світ. Саме ця лю дина й стала поштовхом для Сковороди у його ціложиттєвих мандрах.
Стосовно навчання Григорія Сковороди в Києво-Могилянській акаде мії, то існують різні думки навіть щодо дати вступу в цей заклад і часу, коли Григорій покинув вуз. Одні науковці вважають що Сковорода вчився тут з перервами з 1734 до 1753, інші - з 1734 до 1754, ще інші - з 1738 до 1750. Якщо віри ти фактам, то Сковорода дванадцятилітнім уже був спудеєм, тобто студентом академії. Цей заклад вважався одним із найпрогресивні-ших у Європі. Кількість спудеїв була досить великою: наприклад, у 1738 році тут нараховувалося 444 юнаків. Повний курс навчання в академії ста новив 8 класів, причому на різні класи відводилася різна міра часу: перші чотири однорічні класи вважалися нижчими, далі йшли два однорічні се редні, а потім два вищі філософські, які проходили за один рік, і богослов ський, у якому треба було вчитися чотири роки.
Меценати й колишні учні академії жертвували великі кошти на цей заклад. Тут видавали посібники, а найграмотнішим учням довіряли переписувати рідкісні книги. В одному з архівних документів знайдено підтвердження, що Сковорода числився у списку з 35 студентів, які виготовили копію із вченого трактату для Київського митрополита. У Сковороди справді був красивий і виразний почерк, який зберігався протягом усього життя.
У Києво-Могилянській академії Григорій Сковорода вчився з перервами більше 10 років. Знав грецьку, латинську, польську, староєврейську, німецьку. Це давало можливість читати твори світових філософів у оригіналі. Є свідчення, що у 1744 - 1745 роках Сковорода вже вчився у класі філософії. Його учителем був префект академії Михайло Козачинський, один із найвідоміших філософів свого часу. Великими інтелектуалами були й інші викладачі вузу. Грецьку мову викладав її унікальний знавець Симеон Тодоровський. Вчителем піїтики був Павло Канючкевич, на якого особливо рівнялися спудеї, бо захоплення піїтикою тоді було дуже модним, піїтика належала до обов'язкових предметів, а уміння складати вірші й ораторські навики вважалися одним із головних елементів освіченості. Сковороді ж піїтика давалася дуже легко, він писав панегірики, шкільні драми. У своїй поетичній творчості він залишався вірний силабічній системі віршування, хоча деякі його поезії мали всі ознаки силабо-тонічної (наприклад, вірш "Ой, ти птичко жовтобока" написаний майже правильним чотиристопним хореєм). Це свідчить, що в поезії Сковорода йшов попереду своїх сучасників.
Вчив Г.Сковороду в стінах Києво-Могилянської академії й письмен ник Митрофан Довгалевський, і видатний церковний діяч Григорій Кониський. Цікаво, що Сковорода студіював не лише обов'язкові предмети. Грецьку, наприклад, він вивчав за власним бажанням. У 15-томному "Ве ликому універсальному словнику XIX століття" П'єра Ларуссає дані, що три роки Сковорода поглиблював знання з грецької і вивчав німецьку мову в Німеччині у Вольфа, який вважався неабияким світилом у науці.
Цілком можливо, що перші навики латинської мови Сковорода одержав ще в Чорнуській парафіяльній школі, а підготовка зі старогрецької та латині у Києво-Могилянській академії виявилася такою сильною, шо відразу поставила Сковороду в ряд найосвіченіших людей світу. До речі, свою багаторічну переписку з М.Ковалинським Сковорода вів латиною, зрідка переходячи на давньогрецьку. Латинською писав Сковорода епіграми, послання, так звані "фабули'". Особливо захоплювався Горацісм і Цицероном.
Києво-Могилянська академія славилася хором. Оскільки юний Сковорода був обдарований голосом і музичними здібностями (пізніше грав на сопілці, флейті, скрипці, бандурі), то відразу ж став хористом. Коли із Санкт-Петербурга приїхав у Київ царський придворний Гаврило Матвіїв з дорученням відібрати для царського хору кращих співаків, і о прослухав багатьох, а вибрав лише 7, у тому числі Сковороду. При дворі Єлизавети бурсаки придворної капели жили в досить хороших умовах. Тут Сковорода одержав ґрунтовну музичну освіту, звання придворного уставника, тобто регента, який безпосередньо керував хором і досконало знав порядок церковних відправ. Цариця брала свою капелу на бали. коронації. Григорій Сковорода прекрасно розумів, що виший світ відкритий для нього, але не спокушався цим.
Другого серпня 1744 року Єлизавета з придворними і царською капе лою прибула до Києва. Побачивши рідний край. Сковорода навідріз від мовився повертатися до Петербурга і добився звільнення з придворного хору. Проте вчився у Києво-Могилянській Академії цього разу Сковоро да недовго. Уже в серпні 1745 року він вирушив у подорож по Європі у складі російської місії генерала Ф. Вишневського, який мав укласти в Угорщині договір про доставку токайських вин для російської цариці. Сковорода відвідав Угорщину. Австрію. Чехію. Словаччину. Він слухав лекції відомих світові професорів, знайомився з культурою Західної Єв ропи, спрагло вбирав у серце передові ідеї.
У 1751 (є дані, що у 1750 і що в 1753 точна дата не встановлена) Сковорода повернувся в Україну. З поїздки за кордон він виніс правильний висновок: "Не шукай шастя за морем, не проси його в людини, не подоро жуй по планетах, не волочися по палацах, не броди по Ієрусалимах. І Іовіт-ря і сонце завжди з тобою". З цих мудрих слів випливає, що письменник вмів дорожити тим, що нам усім даровано на рідній землі. Стосовно влас не щастя, то слід прислухатися ще й до такої думки мислителя: "Шукаємо щастя по країнах, столітгях, а воно скрізь і завжди з нами, як риба в воді, гак і ми в ньому, і воно біля нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва - відхили лише світ у душу свою". На якийсь час Григорій Савич повернувся у рідне село, але батько й мати вже померли, а брат вибрався в інше місце і сліди за ним загубилися. Про цю ситуацію в житті Г.Сковороди В. Яременко пише лірично: "Він попрощався з дорогими батьківськими могилами. взяв знову до рук ціпок і сміливо та бадьоро пішов із вічного села в високий світ, несучи певність, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше зайве...*".
На перших^ порах Сковорода пробує зайнятися педагогічною діяльністю. Його призначають на посаду викладача піїтики в Переяславському колегіумі. Тут Сковорода написав спецкурс "Разсужденіє о поезій й руководство к искусству оной", в якому обстоював силабо-тонічну систему, яка тоді була неабиякою новиною. Сковорода прагнув зробити піїтику простою і зрозумілою. Це не сподобалося єпископу Іоану, який викликав Григорія Савича на консисторський суд. Коли некомпетентні люди почали повчати Сковороду, яким має бути предмет піїтики, він гостро відповів: "Одна справа єпископський жезл, інша -папочка музиканта*'. Сковороду, звичайно, звільнили з роботи. Втративши місце, філософ повернувся до Києва і ще два роки вчився у богословському класі. Закінчувати заклад не бажав, бо при закінченні треба було прийняти духовний сан. За рекомендацією митрополита Т.Щербацького Сковорода став домашнім учителем поміщика Степана Томари з села Ковраї- Василя. Пан на перших норах вів себе гордо, вважав нижчим для своєї гідності навіть розмовляти з учителем сина, але малий Василько прив'язався до Сковороди усім серцем. Конфлікт виник через поміщицю, яка підслуховувала заняття і донесла чоловікові, що вчитель непоштивий з їхнім сином, за непідготовлений урок, жартуючи, може обізвати паненя, як мужичого сина. Степан Томара боявся вольової і водночас істеричної дружини, а тому на її вимогу звільнив Сковороду.
На початку 1755 року Г.С'коворода рушив до Москви. Приїхавши в другу столицю Росії, митеиь спочатку гостював у свого друга Олексія Сохи-Конаровського, а потім зупинився у Троїцько-Сергіївській лаврі поблизу Москви, де намісником був українець, колишній сиудей Києво-Могилянської академії Кирило Ляшевецький, який запропонував Сковороді посаду викладача монастирського училища. Але український філософ так затужив за рідним краєм, що незабаром поїхав у найсолодшу свою Україну. В Переяславі його віднайшов С.Томара і ледве впросив повернутися до нього вчити сина. В Ковраях Сковорода прожив три роки, а коли Василька віддали до офіційної школи, розпочав свій мандрівний спосіб життя, який не порушував цілих 25 років.
Становлення Сковороди-філософа відбувалося у 1753 - 1758 роках. Весь вільний час він проводив на природі, спав лише чотири години на добу, прокидався завжди до сходу сонця, був вегетаріанцем, їв лише раз на день - увечері, молився опівночі.
У 1759 році Сковороду запросили викладати поетику у Харківському колегіумі, а через рік пропонують прийняти чернецтво, спокушаючи високим духовним саном, або. як писав Сковорода, "честью, славою. изобилием". Не прийнявши пропозиції. Сковорода не міг залишатися на посаді. До речі, за життя Сковороді кілька разів пропонували стати монахом, але щоразу він категорично відмовлявся, хоча за способом його житія він і так був "білим ченцем*' або так званим "монахом в миру", оскільки жив праведно, не спокушаючись на жодні зваби світу цього. Очевидно, офіційне чернецтво не приваблювало Сковороду тим, шо він бачив, шо більшість монахів не живуть за тими законами, яких мали би дотримуватися. Такий висновок випливає із відповіді Сковороди: "Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і монашуйте!. Ченці Києво-Печерської лаври високо оцінювали подвижництво і силу духу Сковороди, а тому відводили йому високу роль в обителі: "Ти будеш стовпом церкви...". Сковорода ж вкотре не погодився: "Ах, преподобні, я стовпотворіння примножувати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому".
На деякий час Сковорода поселився в околицях Білгорода (с.Стариці), де свій час проводив на пасіці, в лісі, творив, грав на флейті, компонував духовні концерти, оскільки мав і композиторські здібності. Через рік мис лителя знову запросили в Харківський колегіум викладати синтаксис і грецьку мову, але після 1763 - 1764 навчального року Сковорода з влас ної волі залишив заклад.
Знайомство Г.Сковороди з учнем Харківського колегіуму Михайлом Ковалинським на той час уже переросло у міцну чоловічу дружбу. Вони їдуть до Києва, а звідти Сковорода повертається на Слобожанщину. Про діяльність філософа у 1764 - 1768 роках майже нічого не відомо. Науковці припускають, що він у цей час жив у Харкові у друзів. У 1768 році при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи для дітей дворян. Губернатор Є.Щербинін запросив Сковороду викладати катехизис. Для цього предмета, який в уявленні мислителя був курсом етики. Сковорода написав посібник "Начальная дверь ко христіанському добронравію". Церковників обурив світський характер праці. Сковорода ж відстоював думку, що учні даного закладу не вчаться на ченців, а тому правила поведінки, яких вони мають дотримуватися, не можуть дублювати монастирський устав.
У 1768 чи 1769 році Сковорода під тиском несприятливих обставин залишив Харківський колегіум і вже більше ніколи не займав офіційних посад. Це дуже дивувало навіть найпрогресивніших людей того часу. Відповідаючи харківському губернатору на запитання, чому він, освічена людина, не вступає ні до якого певного стану, Сковорода сказав: "Світ подібний до театру: щоб зіграти в театрі роль з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за місце ролі, а за талановиту ФУ взагалі похвали заслуговує. Я довго роздумував над цим і після багатьох спроб побачив, що не можу зіграти в театрі світу ніякої ролі вдалішої, крім низької, простої, безпечної, самотньої: я свою роль вибрав, взяв і задоволений".
У поведінці Сковороди-мандрівника було чимало дивного. Наприклад, він називав себе пришельцем на землі, уже літньою людиною все одно сам себе вважав студентом, не сповідався, навіть перед смертю не хотів розмови із священиком.
Ще за житія Сковороду називали українським Сократом, українським Горацісм і українським Езопом. Це була данина його мудрості й творчій діяльності. Улюбленим вигуком Сковороди, коли він був у доброму настрої, ставали слова: "О свобода! О наука!". Як бачимо, волю і прогрес він вважав дуже цінними чинниками радості й щастя. Про Сковороду складено чимало легенд, більшість з яких мають реальне підґрунтя. Народ протиставив свого улюбленого сина жорстокій російській цариці Катерині 11, яка дійсно мала кілька розмов з українським філософом. В одній з легенд розповідається, що імператриця запропонувала Сковороді вибрати собі будь-яке престижне місце у Петербурзі, але він відповів: "Я не покину Україну. Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця". В іншій легенді йдеться про те, що Катерина вирішила принизити Сковороду й при зустрічі нагадала, що в Петербурзі він жив у достатку і був білий, а в Україні почорнів. Дотепна і глибока відповідь філософа збила пиху імператриці; " Е! Вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні!".
Творчість Григорія Сковороди багатогранна, вона й досі потребує скру пульозних досліджень, хоча феномен Сковороди привертав увагу бага тьох вчених.
Варто насамперед зупинитися на байках цього письменника. Як свід чать дані, першу свою байку Г.Сковорода написав у 1760 році для учнів Харківського колегіуму. Байка була написана в двох видах: латинськими та українськими віршами, називалася "Басня Есопова". Всі інші байки були практично написані в два етапи: у 1769 році і в 1774 році. Свої бай ки Г.Сковорода надіслав своєму другові П. Панкову з листом-посвятою, у якому, до речі, були роздуми про силу слова: "Все не наше, все загине і самії ідоли наші. Одні лиш думки наші завжди з нами, одна лише істина вічна, а ми з нею, як яблуня в своєму зернятку таїться". Майже всі з 30 байок Скововоди мали виразний сатиричний характер. Хоча"Басни харь-ковскія" й вийшли друком, комітет духовної цензури своїм розпоряджен ням від 30 травня 1837 року заборонив випускати у світ уже готове видання через "весьма важньїе погрешности". Правда, байки таки дійшли до чи тачів, але аж тоді, коли цензура зробила великі скорочення.
Байки Сковороди вражали новизною. Це були не тисячоліттями уста лені схеми, які використовували й інші байкарі, а байки нового типу. По будовані байки Сковороди на діалогах і контрастах. У багатьох автор використовував народні сюжети ("Баба та Гончар"). Науковці за темати кою поділяють байки Сковороди на три групи: байки про "сродну" пра цю, байки про "згубність сластолюбія" і байки, в яких висміяно людські вади. Особливістю байок Сковороди є те, що мораль у них переростає у
невеликі філософські трактати.
Мабуть, сучасним читачам цікава письменницька "кухня" Сковороди. У романі В.Шевчука "Предтеча" є унікальні відомості про те, як саме складав Сковорода свої твори:
"- Це ваша байка? - знов загорівся Яків.
моя. А що? -Дотепна. Григорію Савичу, і ви багато їх написали?
Не написав ще жодної, а от придумав аж півтора десятка.
То розкажіть усі".
Сам Сковорода з великою повагою ставився до жанру байки. Наче до нас усіх звернені його слова: "Друже мій/ Не зневажай байкарства.' Байка і притча - одне й те ж. Байка тоді буває погана і дурна, коли в підлій та смішній шкаралущі своїй не містить зерна істини; схожа годі на порожній горіх... Як обряд є без сили Божої порожнеча, так і байка без істини... Лавр і взимку зелений. Так і мудрі і в забавах розумні, а в брехні правдиві". Хоч і до Сковороди існувала виразна байкарська традиція, в численних перекладах можна було придбати збірник Лодовіко Твічіардіні "Забавньїе часьі", та в байках Сковороди проявилися його власні життєві спостереження, досвід. Його байки були значно ближчими до фольклорних, а до того ж зрозумілішими народові, ніж книжні. Як підсумок, можемо сказати, що байки Сковороди логічно завершували собою давній період байки і починали новий, були містком до байок Є.Гребінки, Л.Гулака-Артемовського, Л.Глібова.
Стосовно філософських трактатів Г. Сковороди, то це золота скарбни ця світової філософської думки, вирощеної на українському ґрунті. Пер шим філософським твором Сковороди був "Наркісс", написаний у селянській хаті в Гутвинському біля Харкова. Згодом появилася "Книга Асхань", у якій мислитель розробляв питання про пізнання світу й само пізнання людини. У листопаді 1774 року Сковорода уже працював над філософськими трактатами із запалом справжнього філософа. Він закін чив діалог "Алфавіт, або Буквар світу...", переписав "Кільце...". У 1783 році створює діалог "Брань архістратига Михаїла з сатаною про це: легко бути благим", в якому таврує прагнення до наживи. Сковорода ство рив оригінальну філософську систему. Вважав, що світ піддасться піз нанню, але людина насамперед зобов'язана пізнати сама себе. Щастя, на думку Сковороди, полягає у "сродній" праці, волі особистості, самій лю дині, яка хоче реалізувати себе. Його ідеалами було багатство духу, чис тота душі. Цікавою і актуальною й зараз є така позиція Г.Сковороди:
"Наді мною глумляться, хай глумляться; про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями, а без очей не бачити світоча - хай говорять, видумують дотепи, що я дзвонар для глухих, а глухому не до шуму - хай вигадують.' Вони знають своє, а я знаю моє, як знаю.
Панські мудрування, немов простий народ є чорний, мені здаються смішними, як і розумні міркування тих названих філософів, начебто зем ля мертва. Як мертвій матері народжувати живих дітей і як з утроби чор ного народу вилупилися білі пани? Мудрують: простий народ спить -хай спить сном міцним велетенським, як в казках. Але від всякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвеччина та не трупище. Коли ви спиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і збадьориться".
Поетична спадщина Г.Сковороди - ще одна грань його таланту. Про це ми поговоримо на наступному уроці, а зараз лише в загальному дамо уявлення про "Сад божественних пісень". В. Яременко справедливо твер дить: "Сад божественних пісень" створювався протягом 1753 - 1785 рр. "Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоча Сковорода і вказує, шо його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрід ним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора".
Але ще раз повернемося до біографії Сковороди, зокрема до пробле ми особистого щастя, кохання у житті мислителя.
У Харкові довгий час иобуїувала легенда, що на сорок п'ятому році життя Сковорода вирішив одружитися із дочкою майора, в якого довгий час гостював на хуторі. Під час вінчання Сковороді зробилося млосно, він вийшов із церкви і на превелике здивування присутніх більше не вернувся. Вважають, що Сковорода злякався сімейного життя, яке могло заставити його жити всупереч своїм ідеалам, йти на компроміси. На щастя, цей вчи нок не поламав життя дівчині. Дочка майора скоро вийшла заміж за іншо го і згадувала випадок із Сковородою як смішний епізод у своєму житті.
Останні роки життя Григорія Сковороди теж овіяні легендами. У 1790 році мислитель перебрався у село Пан-Іванівка. Тут він склав реєстр своїх творів (як оригінальних, так і перекладних) і надіслав його М.Ковалинському. 1791-1792 Сковорода прожив у Гусинці, хворів. Потім знову перебрався у Пан-Іванівку, де був бажаним гостем у місцевих поміщиків, відпочивав під старезним дубом, багато писав.
У серпні 1794 року Сковорода вирішив відвідати свого улюбленого учня М.Ковалинського в селі Хотегово на Орловщині й вирушив до нього пішки. Бажання зустрітися з М.Ковалинським можна зрозуміти: Сковорода не бачив його цілих 19 років, а вже відчував, що його життя добігає до кінця й іншої нагоди зустрітися на цім світі не буде. Мислитель приніс учневі свої твори, у бесідах з ним підводив підсумки власного життя. Ковалинський просив Сковороду залишитися на зиму, але філософ постійно відповідав, що мусить іти в інше місце. Йшлося вже не тільки про повернення у рідний край, а й про близьку смерть. Прощаючись з М.Ковалинським, Сковорода сказав: "Може бути, що я вже більше ніколи не побачу тебе".
Сковороду, який повертався у Пан-Іванівку, впізнавали, віталися з ним, радісно сповіщали інших: «Погляньте, люди добрі, старчик іде". У пев ній мірі ще за життя Сковорода вважався мало не українським святим. Навіть випадкову зустріч з ним мали за добру прикмету. Стосовно смерті Сковороди є багато варіантів однієї легенди. Подаємо один із них:
"Від школи через сад вузенька стежка веде до сковородинського дуба, що непохитно стоїть і ледве шелестить листам. Половина дуба зеленіє, друга вже пожовкла. Всередині дуба - старе дупло; у нього легко можна ввійти. По боках дупла видно заіржавілі цвяхи, ними була прибита дошка, а на ній, як кажуть старі люди, у холодочку любив сидіти і писати Г.Сковорода...
Поруч дуба зеленіє горбок, то, кажуть, була могила Сковороди. У день своєї смерті Григорій Савич узяв лопату і прийшов сюди. Копнув раз, узяв у руки землі, пом’яв її, поцілував, задивився на яр.
А ти, Грицьку, старий уже,збирайся в далеку путь,-сказав поет-філософ, і почав енергійніше копати.
Навіщо це ви копаєте яму?
Придасться…
Здивовані люди розійшлися.
Факти свідчать, що Григорій Савич Сковорода помер 29 жовтня (9 листопада) 1794 року. На його могилі замовлена ним епітафія: «Світ ловив мене, та не спіймав».
В художній літературі до образу Сковороди зверталися Т.Шевченко, П.Куліш, П.Тичина, І.Драч, Л.Костенко та інші.
Байки Григорія Сковороди
Батьком жанру байки вважають старогрецького байкаря Езопа, який жив у VI - V ст. до нашої ери і свої погляди висловлював алегорично, через опис вчинків звірів. Від імені цього байкаря-раба й пішов вислів "езопівська мова". Впродовж століть байка змінювалася, втрачала одні й набувала інших рис. Л.С.Виготський недаремно підкреслював, що "на візантійському ґрунті байка майже цілком втратила свій художній характер і перетворилась майже виключно в морально-дидактичний твір. Навпаки, на латинському ґрунті вона виростила з себе байку поетичну, віршовану, хоча слід сказати, що весь час ми маємо в байці дві паралельні течії, і байка прозаїчна і поетична продовжують співіснувати весь час як два різних літературних жанри". До цього часу не втратили свого значення народні байки, яких достатньо в кожному фольклорі. Для української народної байки характерна стислість і відсутність окремо взятої моралі, оскільки вона й так випливає з фабули. Згадаймо, наприклад, такі фольклорні байки, як "Дві Жаби, що впали в сметану", "Як Ворона з пляшки води напилася".
Було б добре зробити екскурс в минуле літературних байок. Пропонує мо такий матеріал для цього:
Байка - один з найдавніших літературних жанрів. Звичайно, своїм ко рінням вона сягас насамперед фольклору. Недаром М.Степанов підкрес лює, що байка "вийшла з надр народної свідомості і на всьому протязі свого багатовікового історичнош розвитку була тісно пов'язана з народом, передаючи його мудрість, його сподівання, його високі моральні ідеали".
Своєрідністю цього жанру є те, що при всіх його значних видозмінах, викликаними різними літературними напрямками, різними епохами, все ж гаки байка надійно зберігає сталі специфічні ознаки і властивості. Жанр байки обов'язково вимагає повчальності, морального напучення, настано ви. Крім цього, байка - це завжди інакомовнісі ь, двопланове оповідання, із сюжету якого завжди випливає повчання, дидактична спрямованість.
Моральна повчальність, дидактичність, як вважав ще Лессінг, а зго дом і О.Потебня, є головним законом байки, а її кінцева мета - довести наочне зображення за допомогою якогось випадку конкретного морального правила.
Можна твердити, що жанр байки заснований на алегоризмі художньо го мислення, на обов'язковості повчального висновку. Ця повчальність розкривається насамперед через алегоричність.
Як вважають літературознавці, еволюція жанру байки у світовій літе ратурі відбувалася двома шляхами. З одного боку - це твори напівлегендарного Езопа, про якого говорилося вище. Езопова байка стала точкою відліку світової байкарської традиції. Його спадщина - невичерпна кри ниця тем, сюжетів, образів для творів усе нових поколінь байкарів.
За два наступні тисячоліття жанр байки набув нових ознак. Французь кий поет XVII століття Лафонтен, з ім'ям якого пов'язаний другий напря мок у розвитку світової байки, помітно її удосконалив і змінив. Лафонтен порушив умовно-алегоричну античну традицію, надав їй життєвості. Його байки - це насамперед сюжетно гострі, з реальними характерами, дотепні поетичні розповіді. Як і притчі Езопа, байки Лафонтена стали зразками для наслідування для митців світу, у тому числі й для українських байкарів. В Україні жанр байки мас дуже давню й напрочуд багату традицію. Ще у XVII - XVIII столітті байками були насичені шкільні риторики й поетики Митрофана Довгалевського, Іларіона Ярошевицького, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Ці байки мали суто навчальне призна чення. Широко ілюстрували байками свої виступи Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. На нову сходинку підніс українську літера турну байку Г.Сковорода. Дослідник його творчості В. Крекотень спра ведливо підкреслює, що в байках Сковорода був "без порівняння вищий від своїх попередників". Його "Басни харковскія" дійсно були етапним явищем у нашій літературі. Вони одночасно підсумовували здобутки дав нього байкарства і стояли біля витоків байки нової епохи, де, як вважав Франко, продовжувачами предтечі Сковороди став Є.Гребінка.
Як же ставився сам Г.Сковорода до жанру байки? Він вважав, що байка - "передусім "мудрая и грушка", що приховує в собі внутрішню силу. Тому "сей забавний й фігурний род писаній", твердив він, "бьіл домашній самим лучшим древним любомудрцам", які вміли побачити
за зовнішністю істину.
Байки Г.Сковороди, звичайно, мали свої особливості. Вони були прозовими. Алегоричні образи звірів і птахів не завжди мали українські імена, а назви, запозичені з Біблії чи античної літератури. Мораль у своїх байках Сковорода називав силою, підкреслюючи цим словом, в чому полягає суть (міць), повчальність кожної окремої байки. У багатьох байках явне філософське начало, тому в моралі Сковорода вдасться де
розмірковувань, проголошує ідеї, доводить істини, через що дуже часто.!Сковороди та частина байки, яку він називає силою, розростається і з розмірами деколи в кілька разів переважає фабулу, що не властиве пізнішим літературним байкам.
Поетична спадщина
Як свідчать факти, протягом 1753 - 1785 років Г.Сковороду часто від відувала муза, що й спричинило появу збірки "Сад божественних пісень,\ куди ввійшло ЗО віршів. Хоча іі досі думки про поетичну творчість Ско вороди у науковців не співпадають, окремі вірші поета стали народними піснями. До таких належать "Ах поля, поля зелені" та "Ой ти, птичко жовтобока" і "Стоїть явір над водою" (останні дві створені з одного вір ша "Ой ти, птичко жовтобока". Це перші народні пісні літературного по ходжання того типу, коли автор точно відомий.
Сковорода був новатором у поетичному мистецтві. Хоч у техніці віршування він вважається силабістом, більшість віршів у нього тонізовані (прослідковується певне чергування ненаголошених і наголошених складів). Іншими словами, силабічний вірш Сковороди тяжіє до силабо-тонічного. Сковорода вніс багато нового у римування. До нього ніхто не вживав так званих "вільних", тобто неточних рим типу "рики - дикий, ізбранне - Богдане". Науковці підкреслюють, що у цього поета напрочуд багата строфіка. У такій невеличкій збірці є взірці всіх дев'яти традиційних родів силабічного вірша, як це подано, наприклад, у поетиці Гедеона Слонімського, яку мусив читати і детально вивчати Сковорода, якщо вчився у Києво-Могилянській академії...
Цікаві у Сковороди рефрени і антитези. В цьому ви переконаєтеся, прочитавши вірш "Всякому місту звичай і права".
Варто підкреслити, що у цій поезії рефрен одночасно виступає антитезою. Можна проаналізувати подібно й вірш "De libertete".
Сучасні науковці поділяють вірші Г.Сковороди на чотири групи: ліричні, сатиричні, привітальні, релігійні.
На завершення варто підкреслити, що вірші світського характеру Ско вороди надзвичайно любив народ. Поезія "Всякому місту звичай і права" відразу ж стала народною піснею, мала аж 50 варіантів. її співали кобзарі і лірники. Один з таких варіантів використав І.П.Котляревський як арію возного. Між віршем і цією піснею є суттєва відмінність. Якщо Сковоро да протиставляє себе земним спокусам і гріхам, то возний справдовуєть ся і заявляє, що в цьому світі нема ангелів, усі грішні:
Всякому городу нрав і права.
Всяка імість свой ум голова:
Всякого прихоті водять за ніс:
Всякого манить к наживі свій біс...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора