Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Партійна система.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Лабораторна робота
Предмет:
Соціологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
План.
Партія – основний елемент партійної системи.
СУТНІСТЬ ;
КЛАСИФІКАЦІЯ ;
ОСНОВНІ ФУНКЦІІ.
Партійна система /теоритичні дані.
ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ВИЗНАЧЕННЯ ;
ОСНОВНА КЛАСИФІКАЦІЯ ;
ЗАГАЛЬНА ТИПОЛОГІЗАЦІЯ.
Партійни системи стран сучасного світу. Їх найсуттєвиши проблеми.
ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В ДВОХПАРТІЙНІЙ СИСТЕМІ ІТАЛІЇ періоду 40-90 років
НЕДОЛІКИ БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ БРАЗИЛІЇ
ПРОБЛЕМИ ДИКТАТОРСТВА В ПАРТІЙНІЙ СИСТЕМІ НІМЕЧЧИНИ
Політичні партії, як основний елемент партійної системи. Суть, функціїї, типологізація.
Одним із головних інститутів політичної системи є партії. Як суб”єкти формування владних відносин вони великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьби за владу, політичну стабільність суспільства. Розвиток політичних партій, їх громадянський статус і характер взаємодії з державою, ієрархія цих інститутів – найбільш істотні критерії оцінки природи існуючого в країні політичного режиму. Це специфічний інститут політичної системи, його функції тільки політичні.
Якогось загального універсального визначення політичних партій як специфічних організацій не існує. І це не випадково. Дають про себе знати різноманітність вияву функцій партій {залежно від суспільно-політичного устрок країни), неоднакова їх раіь у політичному житті народів різні засади виникнення та ін.
Деякі політологи розглядають партії як групи людей, об'єднаних спільною ідеологією, або такі, що діють на основі спільної програми. Інші звертають увагу на організацію як основну рису партії. Тобто вважається, що соціальний склад, ідеологічна доктрина — не найсуттєвіше. Насамперед партія — це своєрідний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура і організація (М. Дюверже). Б. Констан визначав політичну партію як об'єднання людей, що визнають одну і ту ж партійну програму. М. Вебер вбачав у політичних партіях громадські організації, які спираються на добровільне прийняття членів, що ставлять своєю метою завоювання влади для свого керівництва і забезпечення активним членам певних вигод (духовних і матеріальних) чи особистих привілеїв або того й іншого водночас. Багато політологів виходять з того, що визначальним фактором діяльності політичних партій є їхня виборча функція — проведення виборів, вплив на електорат з метою завоювання державної влади.
Кожне із наведених визначень віддзеркалює щось істотне в політичних партіях як багатопланових явищах. З позицій політології найбільш суттєвим є визначення партії як суб'єкта політичного життя, з'ясування її місця в формуванні політичної системи і владних відносин.
\ Щодо цього можна вважати обгрунтованим висновок Е. Вятра, який розглядає політичну партію як особливу інституціоналізовану форму політичних рухів. Під останніми розуміються суспільні сили, що прагнуть змінити існуючі умови або закріпити їх шляхом впливу на уряд. Партія — це такий політичний рух, який має високий ступінь організації та намагається реалізувати свої цілі шляхом боротьби за владу і програмне не обмежується впливом на спосіб її здійснення.
Отже, сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (в результаті виборів або іншими шляхами), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія повинна стати правлячою, тобто зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.
Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з'яви лася політика, тобто в рабовласницькому суспільстві. З ро звитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборству вали між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Виникали та діяли партії в епоху середньовіччя. Так, у середньовічній Італії ХП—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади папи римського) та гібеліни (при* бічними сильної королівської влади). В цілому партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше були тимчасо вими об'єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей — клієнтелами. Суперництво політичних груп, об'єднаних навко ло впливових сімей або популярних лідерів, упродовж бага тьох віків було суттєвою ознакою політичної історії. Особливо го імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.
У Європі в другій половині XIX ст. виникли партії сучас ного типу, що діяли в масовому середовищі. Виникненню масо вих партій сприяли два основні чинники: розширення вибор чих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширились і закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині стали різноманітнішими причини і способи їх виникнення, ба гато в чому змінюються їхні форми і суть, уявлення про їхню роль у суспільстві та сама ця роль, методи діяльності та функції.
Причинами виникнення партій є необхідність захисту со ціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релі гійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої бо ротьби. Багатоманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичного угруповання, політичного клубу, масової партії. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти. Політичні партії утворюються: внаслідок об'єднання гуртків і груп одного ідейно-політичного спряму вання, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни; через розкол однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; в надрах масових рухів; під впливом міжнародної партійної системи; як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює деяку наступність політичного розвитку; як наслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»; на базі регіональних організацій партії, яка існувала раніше; з ініціативи профспілок. Так, лейбористські партії у Велико британії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фі нансують їх.
Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, від бувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про факт народження нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Такою інформацією є факт її реєстрації державним органом — в Україні, напри клад, Міністерством юстиції.
Визначення поняття «політична партія» є справою непро стою. Серед політологів немає одностайності щодо нього. Це пояснюється складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політичних шкіл. До полі тичного лексикону слово «партія» увійшло ще з часів Старо давнього Риму. Етимологічне поняття «партія» означає частину більшої спільності або цілісності, елемент політичної реальності.
Незважаючи на різні підходи, можна вирізнити спільні оз наки, які характеризують партію. Серед них одна з найважли віших — добровільність об'єднання.
Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої про грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади* Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляю чи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.
Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. До сить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом про ведення партійної політики серед відповідних груп населення.
Партії як громадсько-політичні організації постійно ево люціонують. У класичному вигляді вони постали як найбільш активна та організована частина класу або соціального про шарку, що відповідно виражає і захищає інтереси певного класу або соціального прошарку. Однак останнім часом з'явились уні версальні партії, які найбільш динамічно зростали і стали пер спективними у Європі та Америці. Наприкінці XX ст. сталися великі зміни в соціальному й політичному житті суспільства, в суспільній орієнтації людей. Партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім — партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, нада ють перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто проти лежними, групами інтересів — тільки б завоювати виборців.
У 80-ті рр. стали заявлятися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Напри клад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху, характеризується повною відкритістю і гласністю внут ріпартійного життя, скороченням до мінімуму партійного апа рату, відсутністю постійного лідера, а також традиційно офор мленого постійного членства. «Зелені» створили лише первинні (земельні) організації, відмовившись від об'єднання партії в єди ний федеральний союз. Така полегшена, не заформалізована структура, що розрахована на оперативну гнучку роботу з ви борцями, має свої переваги і нерідко дає позитивний результат.
Ставлення до партій та їхньої ролі в житті суспільства впро довж тривалого часу — від античності аж до кінця ХУЛІ ст. було негативним. Знаменитий політик і оратор Стародавнього Риму Цицерон використовував слово «партія» так само, як і «фракція», — у значенні «поганий, неблагородний союз». Ще в XVII і навіть у XVIII ст. вважали, що партії, які сперечають ся, шкідливі для здоров'я суспільства, бо вносять розлад у соціальний організм, гальмуючи його виборчу діяльність і тим руйнуючи його. Нарівні з цим, у європейській політичній думці XVII—XVIII ст. поширилося ставлення до партій як до «пози тивного явища політичного життя». Нині в політичній науці остаточно утвердилася думка, що без наявності сильних полі тичних партій, альтернативних політичних рухів демократич на природа влади неможлива.
Політичні партії забезпечують необхідний зв'язок між на родом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може практично звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висува ти вимоги до нього. У Конституції Італії партії розглядаються навіть як пряме та безпосереднє знаряддя народного сувере нітету, при цьому суверенні функції виконують партії як прав лячі, так і опозиційні. Право правити і право бути в опозиції розглядаються як дві форми вияву народного суверенітету. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної сис теми. І не тільки. Цивілізоване людство поки що не придумало нічого розумнішого та оперативнішого, ніж політична гра партій, у перебігу якої виробляються досяжні орієнтири суспільного розвитку і реалізуються національні інтереси держав.
У сучасних суспільствах політичні партії виконують важ ливі соціальне значущі функції:
виявлення, формулювання та обґрунтування (політич не відображення) інтересів суспільних груп;
активізація та об'єднання великих суспільних груп;
формування ідеології та політичних доктрин;
участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;
участь у боротьбі за владу в державі й формувань програм її діяльності;
участь у здійсненні державної влади;
формування громадської думки;
політичне виховання всього суспільства або його частині
рекрутування й соціалізація нових членів партії;
підготовка й висунення кадрів для апарату держав, професійних спілок
Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки ; сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то і класифікувати їх можна за різними підставами.
Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна виразити декілька найбільш значних груп партій.
За класовою визначеностю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціа лістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу нале жать і відповідні прошарки інтелігенції.
За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), рефор містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
За ставлен ням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у полі тиці не існує).
За формами і методами правління: ліберальні, де мократичні, диктаторські.
За принципами організації та членства: кадрові та масові.
За місцем у системі влади: легальні та неле гальні.
За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналіс тичні, анархістські та ін.
За віросповіданням: християнські, му сульманськію Називають іще партії прагматичні (виборчі), парла ментські, харизматично-вомщистські та ін.
За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії, в Україні. Такими критеріями можуть бути:
ставлення до державного суверенітету,
соціально-економічні пріоритети,
ідейно-політичні засади тощо.
За ідейно-політичним спряму ванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: націо нально-радикальні, національно-демократичні, загальнодемок ратичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.
Партійна система
Сутність,класифікація
та загальна типологізація
Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями. Партійна система — це частина (підсистема) політичноі системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інститутів між собою та із зовнішньою сферою політичноі системи), а у вузькому, чисто інституційному розумійні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади.
Оскільки суспільство диференційоване, то йому властива різноманітність соціальних, у тому числі політичних інте ресів. А це означає неминучість існування кількох полі тичних партій, в усякому випадку, якщо йдеться про демократичний устрій. Тому складовою частиною політичних відносин є стосунки між партіями щодо державної влади. Це означає існування партійних систем як складової частини структури більш високого порядку — політичної системи країни.
Характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність демократії. Тому цей аспект теорії і практики діяльності політичних партій особ ливо привертає до себе увагу політологів.
Використовуються різноманітні визначення партійної си стеми. Так, партійна система тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е. Каак). Дещо інший підхід, при якому під партійною системою розуміється сукупність відносин між легальне діючими політичними партіями. Ці відносини виявляються в суперництві або спільній боротьбі за владу (Е. Вятр).
Вони визначаються і як інститут, визнаний та санкціоно ваний державою, в якому віддзеркалюються умови форму вання і діяльності партій, їхні взаємовідносини, основні засади та принципи стосунків з іншими елементами полі тичної системи, особливо з державним механізмом (Л. Енгін). Вважаємо плідним визначення партійної системи, згідно з яким мається на увазі характер і взаємовідносини існуючих у країні партій, умови їхньої діяльності та фактична роль у керівництві державними справами, особливо в сфері формування уряду. Нарешті, таке досить універсальне тлу мачення партійної системи, коли вона розглядається як загальна сукупність політичних партій, що існують в тій чи іншій країні, незалежно від того, визначаються вони чинним законодавством, чи ні (В. Євдокимов).
Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв. Визначимо теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення детальнішої типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше,загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, подруге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків.
На основі специфіки загальносистемних характеристик можна зробити такі класифікації партійних систем:
стабільні та нестабільні;
здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються;
діючі у нормальній та у надзвичайній обстановці;
поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані;
альтернативні (з визнанням ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні;
молоді й такі, що мають досить тривалу історію й базуються на сталих традиціях;
партійні системи, що знаходяться на етапі зародження(це може бути так званий період "протопартійності", тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, хоча ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), і такі що успішно розвиваються або увійшли у фазу занепаду і саморуйнування;
наднаціональні, загальнонаціональні (ті,що належать до конкретної країни), регіональні та локальні партійні системи тощо.
Загальносистемні характеристики партійної системи у конкретній ситуації набувають певного політичного забарвлення, тому поділ критеріїв класифікації на загальносистемніга "суто політичні" є досить умовним і застосовується лише у пізнавальних цілях.
На основі "суто політичних" критеріїв типології партійних систем виглядають таким чином:
системи, де партії мають дійсно політичний характер, та ті, де переважають партії псевдополітичні за своєю природою і, по суті, являють собою побудовані на комунальних, родинних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угруповання тощо;
провідні щодо формування реальної політики держави, суспільства і такі, що відіграють другорядну роль у політичній системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненість);
системи з неповним політичним спектром (коли заборонені партії певних ідеологічних напрямів) та ліберальні (у суто політичному, а неекономічному розумінні) — без встановлення суворих ідеологічних критеріїв для офіційного визнання правомірності існування партій;
однопартійні, двопартійні, багатопартійні;
революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;
плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;
націоналістичні та полікультурні;
релігійні та світські;
марксистські, "національного" ("араб-ського", "африканського" тощо) соціалізму та несоціалістичні;
соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі тощо. Можуть бути застосовані й інші критерії і теєретичні підходи для визначення "історичних типів" партійних систем, як і політичних систем у цілому. Наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства.
Така класифікація партійних систем не є вичерпною і всеохоплюючою. Тут були вказані лише теоретично виділею, так би мовити, "чисті" типи партійних систем, між якими є багато змішаних та проміжних типів, які відповідають реадіям тих чи інших країн.
Слід зауважити, що одне й те саме термінологічне позначення певного різновиду партійної системи може даватися, виходячи з різних засад: а) формальних офіційних норм та б) фактично існуючих у політичній системі відносин, що віддзеркалюють сутність системи. Тобто віднесення партійної системи до того чи іншого типу може базуватися на оцінці її сутності та декларованої форми. Так, характеристика системи як двопартійної може даватися на підставі:
а) офіційного закріплення у законодавстві країни при пустимості існування лише двох політичних партій і відповідно заборони всіх інших партій;
б) визнання факту переважання у політичному житті конкретної країни двох партій,які час від часу змінюють одна одну при владі (при цьому іноді законодавство може офіційно надавати їм юридичні та фактичні переваги перед будь-якими третіми партіями, хоча й не обмежувати загальну кількість легальних партій).
У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняються:
Ситуація відсутності партійної системи. Вона може виникати у випадках:
панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн);
введення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.
Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи — африканські країни після багатьох військових переворотів у 60—80-х роках (Дагомея,Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія,Оман тощо.При цьому перший тип ситуацій може іноді характеризуватися такими моментами: певні політичні сили намагаються утворити партії і відповідно партійну систему, але традиціоналістське суспільство фактично відкидає та зводить нанівець ці спроби, перетворюючи ^новостворенГ політичні партії на кліки, клани та інші неполітичні за своєю природою (а скоріше за все комунальні) соціальні утворення. А в другому типі ситуацій можуть виникати нелегальні партії, причому нерідко їх основна діяльність зосереджується або за кордоном, або в тих регіонах країни, що виходять з-під контролю правлячих у державі сил (це сталося, наприклад, в Омані в 70-х роках).
Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім несхожими один на одного варіантами:
системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або їх створення "де-факто" унеможливлюється;
системи,за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійноі політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.
Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 р., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично гакою ж можна було б визнати й ^безпартійну" систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії,якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції)будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Дуже все ж таки схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві лівійські "революційні комітети" на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію. Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістської політичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація. Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основні стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б) нав'язування офіційної одноманітності.
Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш характерні такі:
неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї парти до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 р.;
неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом її була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії — правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;
альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х рр. державою офіційно декларувалося створення двох політичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;
"де-факто" двопартійна при формальному існуванні багатопартійності з відсутністю обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Великобританія, яка нині поступово відходить від цієї моделі.
Неальтернативні багатопаргійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектру паргій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються шляхом не боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняття вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати:
оточення монарха або президента автократа;
рада духовенства;
військова рада (хунта);
революційний уряд тощо.
Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна трьохпартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Садата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегальне) тут існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі. На Мадагаскарі, де в 70—80-ті роки на підставі "Хартії Малагасійської революції" в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи.Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу ^проходила перевірку" на загальних виборах.
"Де-факто" неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. С. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про"керівну та спрямовуючу роль КПРС" у радянському суспільстві.
Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад — Малайзія). Така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.
Багатополюсна система багатопартійної роздрібненості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таїланд).У чітко стратифікованому суспільстві партійна система(й відповідно політична система в цілому) поділяється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками):
правлячі сили;
опозиційні сили;
проміжні та нейтральні сили.
Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу ~ опозиційний блок на деякий час може практичнозникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку.
Італійська партійно-політична система
в 90-і роки
(Перехід від Перший до Другої республіки)
Політична система Італії створювалася в країні після її об'єднання в 1861 р. і протягом своєї історії пережила значні перетворення. Особливу увагу дослідників завжди привертали такі корінні повороти, як перехід від щодо демократичної ліберальної системи до фашизму в 20-і роки XX в., а потім вихід країни з панувавшего на політичній арені більш двадцятьох років фашистського режиму і формування повоєнної демократичної системи. Механізми повоєнної італійської демократії були створені на основі прийнятої в 1947 р. конституції, що діяли, хоча і не занадто надійно, але усе ж при зберіганні відносної стабільності політичної системи, вони піддалися в останні роки перегляду. Почалися перетворення. Політологи стверджували, що в країні розвивається процес переходу від Перший до Другої республіки.
Інтерес спеціалістів, що присвячували свої праці історії і сучасного стана італійського політичного життя, так називаної італійської аномалії (аномалії в порівнянні з іншими західними країнами) повоєнного періоду, залучали насамперед дві партії, що визначали протягом довгого часу ситуацію в країні -християнсько-демократична партія (ХДП) і Італійська комуністична партія (ІКП). Соціалісти, що грали роль третьої сили, з”являлися набагато рідше у фокусі уваги. Ще менше уваги приділялося іншим партіям, що постійно проводили своїх представників у парламент до початку 90-х років. Деяке місце в дослідженнях займало Італійське соціальне прямування, що рахувалося продовжувачем фашистської традиції в повоєнному італійському політичному житті і що займало, як правило, четверте місце на загальнонаціональних парламентських виборах після трьох вищезгаданих партій. Такі ж партії, як Італійська ліберальна партія (ІЛП), Італійська республіканська партія (ІРП), Італійська соціал-демократична партія (ІСДП) і інші малі партії, цікавили дослідників лише як суб'єкти для утворення правлячих коаліцій під егідою ХДП, що зберігала верховну владу в країні з кінця 40-х до початку 90-х років.
Початок 90-х років ознаменовано повною зміною декорацій на політичній сцені країни. Італійські комуністи, що встигнули реформувати свою партію і переглянути політичний курс, вийшли з цих іспиті, мабуть, із найменшими втратами серед усіх значних партій у країні. Християнські демократи утратили свої непохитни головні позиції в партійно-політичній системі. Криза, пережита третьої за значенням у старій партійній системі Італійською соціалістичною партією через те, що її лідери виявилися обвинувачені в корупції і розкраданнях, була настільки глибокою, що привела практично до її зникнення з політичної арени. Треба сказати що не тільки ІСП, але і багато інших партій, що визначали політична особу країни протягом усього повоєнного періоду, загубили свої позиції. Так, що традиційно займали місце в центрі партійної системи такі партії, як ИСДП, ИРП і ИЛП у результаті виборів 1994 р. виявилися не подані в парламенті (нагадаю, що за підсумками виборів 1992 р. ИСДП мала 2,7% голосів, ИРП - 4,4%, ИЛП - 2,8% і відповідно до цього отримані парламентські місця).
Два гіганти, між якими головним чином і розверталася політична боротьба в повоєнне пятидесятиріччя - ХДП і ИКП, що набирали іноді разом до 2/3 голосів, на початку 90-х років також вступили в смугу потрясінь. ИКП перетворилася фактично в соціал-демократичну політичну силу. ХДП пережила розкол і загубила свої передові позиції (якщо вона ще в 1992 р., як завжди, була на першому місці, отримавши 29,7% голосів, то в 1994 р. Ті ,що вийшли з неї і подані в якості її спадкоємців на політичній арені Італійська народна партія (ИНП) і "Пакт Сеньі" зібрали відповідно 11,1% і 4,6% голосів). Як і у випадку з ИСП, багато значних керівників партії виявилися замішані в злочинах, знаходилися серед тих обвинувачуваних у корупції представників світу політики і бізнесу, що удалося виявити в ході введеної з 1992 р. з ініціативи миланського судді Дж. Ди Пьетро операції "Чисті руки". Такий "динозавр" італійської політики, як Дж. Андреотти був обвинувачений у зв'язках із босами мафії, що діяла на початку 90-х років особливо нагло, коючи вбивства високопоставлених чиновників італійської юстиції і політичних діячів.
ИКП, що була завжди головним конкурентом ИСП на лівому фланзі, на початку 90-х років пережила помітні переміни. Розпад Радянського Союзу, із керівництвом якого були тісно пов'язані протягом своєї історії італійські комуністи, змусив ИКП переглянути своє сутнісне існування. Партія провела процес ревізії ціннісних комуністичних установок до логічного кінця. Перетерпіла зміну назва партії, і визнанням її переорієнтування стало входження в Соціалістичний інтернаціонал. Партія прийняла назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС), а частина коммунистів-традиціоналістів, що відкололись від неї, заснувала нове об'єднання "Комуністичне відтворення" (КВ) "Rifondazione comunista". Єдина ИКП одержала на парламентських виборах 1987 р. 26,6% голосів, у 1992 р. ДПЛС набрала 16,1% і КВ - 5,6%, тоді як у 1994 р. ДПЛС - 20,4% і КВ - 6,0%, а на виборах 1996 р. ДПЛС - 21,1% і КВ -8,6%. Таким чином, комуністам у цілому в умовах, коли всі інші традиціоналістські партії позбавилися своїх позицій, удалося зберегти свій вплив приблизно на тому ж рівні, який був ними досягнутий у повоєнний період до 70-80-м років.
З зміною ИКП повалилася та систему підпірка скріплювала, що італійську партійно-політичну, у виді антикомунізму, якої довго користувалися ХДП, ИСП і інші урядові сили з тим, щоб залякати італійського виборця приводом комунізму і змусити голосувати за себе. Крах комуністичних режимів на Сході Європи, саме існування котрих також являв собою чинник, що викликає прагнення підтримати антикомуністичні сили в Італії як "прифронтовій державі" і тим самим стабільність сформованої після війни системи домінування ХДП і її монополії на владу, спричинив за собою і крах ХДП і створеного нею режиму." Так, внутрішні і зовнішні чинники і події призвели до настільки гострої кризи італійської держави, що заговорили про закінчення періоду Першої республіки і переходу до Другої республіки, контури якої ще формуються.
На політичну авансцену вийшли ті сили, що раніше були не занадто помітні або ж узагалі не існували - Італійське соціальне прямування (ИСД) - Національний альянс (НА). Ліга Півночі (ЛС) і, утворена відомим підприємцем, телемагнатом С. Берлускони, нова партія "Вперед, Італія!" (ВИ). ИСД - Національні праві сили, що завжди займала праві і вкрай праві позиції і що вважалась неофашистською, перейменувала себе в Національний альянс і домоглася помітних успіхів на останніх парламентських виборах (1992 р. - 5,4%, 1994 р. - 13,5%, 1996 р. - 15,7%). Ліга Півночі, що з'явилася на політичній арені наприкінці 80-х років із гаслами федералізації країни, перегляду розподілу прибутків на користь більш розвитої Півночі і його подальшого дистанцювання від недорозвиненого Півдня країни, завойовувала усе більше симпатій виборців у північних областях, і якщо в 1987 р. "легісти" набрали усього - 0,5%, те на наступних загальнонаціональних виборах у 1992 р. - 8,6%. у 1994 р. - 8,4% і в 1996 р. - 10,1% голосів. Новостворене об'єднання «Вперед, Італія!» домоглося запаморочливого успіху на перших же для себе парламентських виборах (1992 р - 21 0%) що дозволило С. Берлускони зайняти посаду прем'єр-міністра, і практично утримало свої позиції і на наступних виборах 1996 р. (20,6%). У цілому правоцентристське об'єднання "Вперед, Италия'"-Ліга Північно-Національний альянс спільно одержало на виборах 27 березня 1994 р. 42,8% голосів і, завдяки прийнятому незадовго до цього новому виборчому закону, 58,1% місць у Палаті депутатів італійського парламенту. Саме ці три політичні сили створили після виборів 1994 р. правлячу коаліцію, що характеризувалася як коаліція правих, і зайняли командні висоти в італійській політика.
Результати правління даних партій виявилися не занадто прийнятні для багатьох італійців. Через внутрішні сутички у коаліції (із її поспішили вийти представники ЛС, що вважали, що уряд ігнорує їхні вимоги і нові коррупційні скандали, у які був втягнут концерн Берлускони "Фінінвест", правий уряд 22 грудня 1994 р., просуществовав 225 днів (нагадаю, що середній термін тривалості життя повоєнних кабінетів складає 315 днів), пішло у відставку. У січні 1995 р. новий уряд утворив Л. Дини, що був міністром казначейства при Берлускони. Кабінет Дини, розцінений як уряд технократів-спеціалістов, проіснував майже рік - до грудня 1995 р., коли саме напередодні чергового піврічного терміна головування Італії в Європейській спілці Дини оголосив про відставку.
Ситуація в країні якісно помінялася, коли праві виявилися після парламентських виборів квітня 1996 р. у меншості. Їхнім партіям - "Вперед, Італія!". Ліга Півночі, Національний альянс вдалося зберегти набрані на попередніх виборах відсотки голосів. Проте через роз'єднаність (Ліга Півночі відмовилася ввійти в коаліцію "Полюс", створену двома іншими її колишніми союзниками) і завдяки тому, що цього разу по правилах нового виборчого закону у виграші виявилися їхні супротивники, правим не вдалося завоювати більшості. Перемога коаліції лівих сил на загальних виборах квітня 1996 р. знаменувала собою початок нового етапу розвитку партійно-політичної системи країни в 90-е роки. Головна роль у цій лівоцентристській коаліції належала ДПЛС, підтриманої іншими лівими силами, у тому числі і соціалістами. Так, що були комуністи після постійного перебування в опозиції, нарешті, виявилися у влади на національному рівні (на місцевому, локальному рівні вони досить часто домагалися успіху і формували самі або в коаліції із соціалістами й іншими політичними силами правлячі органи).
Про нездатність політичної системи Першої республіки виконувати задача, висунуті сучасністю, мова йшла давно, починаючи з кінця 70-х років. Саме тоді соціальні перерви в італійському товаристві і розвинуті у світі тенденції, що вилилися в те. що пізніше стало прийнято називати терміном глобалізація, змусили італійський правлячий клас задуматися над тим, що чому існує в країні система політичних інститутів діє настільки неефективно. Коли Б. Кракси, тодішній лідер ИСП. найбільш дінамічної на той час партії, якої вдавалося залучати виборців із нових соціальних прошарків, у 1979 р. уперше порушив питання про проведення "великої реформи", його. по власних його словах, прийняли за "безглуздого-хворого або претендента в диктатори". Політичною елітою і суспільною думкою країни це було сприйнято як "атака на демократію". Вперше цей призов Кракси пролунав із сторінок соціалістичної газети "Аванти!" (Ауапи!, Кота) 27 вересня 1979 р. Лидер соціалістів прекрасно усвідомлював у тому, що він порушує табу недоторканності конституційної системи Італійської республіки. Це табу існувало по мовчазній домовленості між шістьма політичними партіями, що прийма...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора