Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Використання ліцензійних договорів в галузі комп’ютингу.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Ліцензування
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Львівська політехніка»
Реферат
з ліцензування
на тему:
«Використання ліцензійних договорів в галузі комп’ютингу»
Виконав:
Прийняв:
Якушев В. С.
Львів 2008
Зміст
Вступ …………………………………………………………………… 3
Види ліцензійних договорів, характеристика предмета договору..… 7
Види ліцензійних платежів, права і обов’язки сторін ………………. 13
Відповідальність сторін за дотриманням договору …………………. 18
Висновок ……………………………………………………………….. 20
Вступ
Найбільш поширеними договорами на використання об'єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори. Слід мати на увазі, що ліцензійні договори не єдина правова форма використання об'єктів інтелектуальної власності, але всі договори на використання мають відповідати певним принциповим умовам, визначеним чинним законодавством.
Ліцензійний договір – це угода, за якою власник свідоцтва на знак (ліцензіар) надає зацікавленій особі (ліцензіату) право користуватися цим знаком за певну винагороду й на певних умовах. При цьому, незважаючи на обсяг прав, переданих за договором, ліцензіар залишається власником свідоцтва. Ліцензійний договір умовно можна порівняти з договором оренди.
Дані договори укладаються за згодою обох сторін, але повинні містити в собі ряд обов'язкових положень, встановлених нормативними актами.
Договір про передачу права і ліцензійний договір набувають чинності з моменту їхнього підписання сторонами й не вимагають обов'язкового нотаріального засвідчення або державної реєстрації. Однак Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» передбачає можливість реєстрації подібних договорів за бажанням сторін.
Важливим аспектом діяльності Державного департаменту інтелектуальної власності залишається регулювання відносин, пов’язаних з передачею та використанням прав на об’єкти промислової власності (ОПВ), шляхом внесення до відповідних державних реєстрів відомостей про передачу права власності на ОПВ та про видачу ліцензій на їх використання.
Світове співтовариство, у тому числі держави так званого "далекого зарубіжжя", будує свою економіку за законами і правилами світового ринку. Сьогодні на ньому склалася така ситуація, що технічні розробки і технології становлять у світовій торгівлі більшу питому вагу, ніж торгівля готовою продукцією.
У пріоритетних наукомістких галузях виробництва тепер неможливо знайти відомих у світі виробників конкурентоспроможної продукції, які не використовують чужі чи не пропонують на ринку власні новітні розробки як об'єкти ліцензій.
В Україні внутрішній ринок ліцензій лише формується, проте він має великі перспективи і за правильної державної політики може бути дуже ефективним.
Цілком очевидно, що задачу розвитку провідних галузей виробництва і піднесення економіки країни практично неможливо вирішити без активного виходу вітчизняних підприємців на світовий ринок ліцензій. Україна, яка прагне увійти до світового ринку, повинна мати власний юридичний інструментарій і правовий механізм, що відповідають світовій практиці.
На жаль, змушені констатувати, що таких апробованих атрибутів міжнародної торгівлі ліцензіями Україна ще не має. А це, у свою чергу, зумовлює велику ймовірність продажу за безцінь перспективних розробок, безповоротної втрати Україною ноу-хау та ОПВ, які мають неабияку цінність.
У сформованих правових умовах основні положення ліцензійних договорів визначаються не стільки законодавчими актами, скільки ситуацією й умовами купівлі-продажу, про які учасники ліцензійних договорів домовляються між собою.
Ці умови потребують оволодіння патентно-ліцензійною наукою і навичками ліцензійної торгівлі широким колом керівників фірм, підприємців, розробників нової техніки, комерсантів.
Патентно-ліцензійною безграмотністю вітчизняних власників об'єктів техніки успішно користуються їхні закордонні конкуренти. Фахівці стверджують, що нині існує близько ста способів (пасток) і прийомів обмеження прав власників ОПВ (а іноді просто обману) при складанні ліцензійних договорів. І якщо одна сторона може отримати зиск на шкоду іншій стороні, то вона, зазвичай, такої можливості не проґавить.
Це питання таке важливе, що державним структурам, які зацікавлені у розвитку економіки і несуть відповідальність за збереження національних цінностей, варто негайно зайнятися його вирішенням.
Насамперед доцільно знати і пам’ятати основні норми міжнародного і внутрішнього ринку ліцензій, яких варто дотримуватися, укладаючи контракти та угоди.
Тепер за відсутності у сфері міжнародної торгівлі чітких правил і норм укладання ліцензійних договорів сторонам при їх укладанні та розгляді посталих колізій варто керуватися погодженими позиціями договору. Неоднозначне тлумачення цих позицій, що нерідко вирізняються суб'єктивізмом (а часом і бажанням ошукати партнера), може призвести до небажаних наслідків — матеріальних і моральних збитків.
Можна сказати, що предметом ліцензії можуть бути й об'єкти, які не охороняються патентами, наприклад, різновиди ноу-хау. Право власності людей, які володіють такими розробками базується не на охоронних документах, а на секретності, можливості й здатності цих власників не допустити розголошення своїх знань конкурентам, у результаті чого монополію на використання науково-технічного досягнення може бути втрачено. Правова охорона предметів ліцензії на ноу-хау забезпечується зобов'язаннями, які бере на себе ліцензіат відповідно до умов ліцензійного договору. У національних законодавствах і міжнародних договорах не передбачено патентного захисту ноу-хау.
У світовій практиці відомо чимало випадків, коли надійну охорону секретів виробництва десятиліттями забезпечують самі розробники. Так, рецептура виготовлення напою "Кока-Кола" зберігається у секреті понад сто років і застрахована від промислового шпигунства. Понад двісті років не розкривають таємницю виробництва одеколону "4711" у ФРН. Близько сімдесяти років залишається невідомим склад найкращих у світі французьких парфумів "Шанель № 5", які виготовляються з понад сотні різноманітних масел і есенцій.
Передача ноу-хау на такі розробки здійснюється на підставі самостійних ліцензійних договорів.
У будь-якому ліцензійному договорі, зазвичай, міститься зобов'язання ліцензіара забезпечити передачу ліцензіатові необхідних знань і досвіду в такому обсязі, який гарантує одержання параметрів продукції чи процесу, досягнутих у виробництві ліцензіара. Це зобов'язує ліцензіара передавати за ліцензійними договорами ноу-хау в повному обсязі, навіть якщо це не долучено до обумовленого переліку.
Зазвичай, на практиці окремі умови можуть пропускатися, але варто мати на увазі, що в різних країнах чинним національним законодавством можуть передбачатися інші умови договору, що є обов'язковими, і без яких договір вважається неукладеним або недійсним.
Дотримання норм укладання ліцензійних договорів і контрактів уже як таке істотно обмежує можливість нечесних дій з боку учасників ліцензійних договорів. Назва договору досить жорстко визначає необхідність і зміст окремих вміщених до неї статей (умов, положень). Вони мають бути чіткими, однозначними і такими, що не допускають різночитання, суб'єктивного тлумачення.
Бажаний ефект досягається за рахунок того, що між назвою і суттю договору закладаються протиріччя, окремі пункти пропускаються, а інші спотворюються або зазначаються розпливчасто. Зазвичай це найважливіші пункти, які стосуються прав сторін на виробництво продукції в третіх країнах, використання зазначених у контракті прав після завершення терміну дії чи розривання контракту, розмірів виплат, роялті тощо.
Необхідно уникати змішування назви і суті договору, а якщо цього не можна зробити через небажання другої сторони, варто ретельно аналізувати текст, консультуючись з кваліфікованими фахівцями.
Види ліцензійних договорів, характеристика предмета договору
Залежно від предметів ліцензійних угод, способів правової охорони предметів цих угод, розподілу прав на предмет ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом, зв'язку з товарним експортом і взаємозалежності сторін угоди ліцензії можна класифікувати за такими групами:
за предметом ліцензування;
за способом правової охорони;
за обсягом прав, що передаються;
за зв'язком з товарним експортом;
за ступенем взаємозалежності сторін.
У свою чергу ці групи включають в себе інші пункти.
За предметом ліцензування:
на винаходи;
на промислові зразки;
на товарні знаки (право використання);
на авторські права;
на ноу-хау;
на виключні права.
За способом правової охорони:
патентні;
безпатентні.
За обсягом прав, що передаються:
прості;
виключні;
повні;
субліцензії.
За зв'язком з товарним експортом:
самостійні («чисті»);
супутні («залежні»).
За ступенем взаємозалежності сторін:
звичайні;
перехресні (взаємозалежні).
У світовій практиці предметами ліцензійних угод в основному є винаходи, промислові зразки, товарні знаки, авторські права, ноу–хау та виключні права на використання зазначених предметів. Предметом ліцензії може бути:
будь–яка розробка конструктивного, технологічного характеру;
склад матеріалу, суміші або сплаву;
речовини;
метод лікування;
методи пошуку та розробки корисних копалин;
методики розрахунків (включаючи засоби математичного забезпечення та комп'ютерні програми);
відомості організаційного, фінансового, управлінського характеру.
Предметом міжнародного ліцензування може бути також право використовувати частково або повністю виключні права ліцензіара на винаходи, промислові зразки і товарні знаки. Необхідність придбання виключних прав виникає в основному в двох випадках. По–перше, при укладанні ліцензійних угод на виробництво нової техніки або застосування технології, в якій використані винаходи, що захищені патентами в країні ліцензіата або в країнах, визначених йому за ліцензійною угодою для експорту ліцензійної продукції. При цьому можливість використання виключних прав ліцензіара буде предметом ліцензійної угоди нарівні з винаходом. По–друге, при необхідності освоєння виробництва нової техніки (технології), в якій використані винаходи, що охороняються патентами в країні виробництва або в країнах планованого експорту, тобто коли розроблені машини, прилади, матеріали та методи їх виготовлення не мають патентної чистоти в зазначених країнах. У даному разі предметом ліцензійних угод буде тільки право на використання виключних прав володільця патенту на винахід, що був застосований у новій техніці (технології) і тільки в тих країнах, де ці вироби не мають патентної чистоти.
Предметом ліцензійних угод може бути також право на використання виключних прав володільця патенту (свідоцтва) на промисловий зразок або товарний знак. При цьому якщо самі винаходи та промислові зразки, право їх промислового та комерційного використання можуть бути предметами ліцензійних угод, то предметами ліцензійних угод на товарні знаки є не самі товарні знаки, а тільки право їх використання.
Патенти на винаходи та промислові зразки, сертифікати реєстрації товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і зазначення походження або найменування місця походження належать до промислової власності. Разом з авторськими правами остання утворює поняття інтелектуальної власності.
До патентних ліцензій у широкому розумінні належать такі, предмет яких має правову охорону як у країні ліцензіара, так і в країні ліцензіата, а також у країнах визначеного за ліцензійною угодою експорту. До безпатентних належать ліцензії, які:
мають правову охорону в країні ліцензіара, але не мають її в країні ліцензіата та в країнах, наданих для експорту за ліцензійною угодою;
не мають правової охорони, ані в країні ліцензіара, ані в країні ліцензіата та країнах планованого експорту (ліцензії на ноу–хау завжди безпатентні).
Але визначення патентності або безпатентності ліцензії залежить і від законодавства країни як ліцензіата, так і ліцензіара. Наприклад, товарні знаки в більшості країн мають правовий захист, але з суттєвими розбіжностями. Тому реєстрація товарних знаків має декларативний характер, а заінтересовані треті особи можуть оспорити цей знак у будь–який час, посилаючись на пріоритет використання. Таким чином, експортери можуть ввозити в ці країни свої товари без попередньої реєстрації власних товарних знаків. Законодавство ж деяких інших країн вимагає обов'язкової реєстрації товарних знаків тільки певної категорії товарів. Незважаючи на істотні відмінності в національних законодавствах щодо реєстрації товарних знаків, експортери прагнуть зареєструвати свої товарні знаки в усіх країнах їх експорту, оскільки це забезпечує їм найнадійнішу охорону своїх прав. Ознакою реєстрації товарного знаку є маленька латинська літера «R», що проставлена біля найменування товару або назви фірми.
У вузькому розумінні поняття «патентна» і «безпатентна ліцензія» застосовується тільки стосовно угод з винаходами, тобто коли предмет ліцензійної угоди за міжнародними нормами повинен мати саме патент, а не інший охоронний документ. Різновидом таких патентних ліцензій є примусові ліцензії, тобто ліцензії, які видані заінтересованим особам на підставі рішення суду (патентного відомства, відповідного державного органу тощо) на винаходи або промислові зразки, що охороняються патентами, всупереч волі патентоволодільця.
Найпоширенішими умовами видачі примусової ліцензії є такі:
людина, яка володіє патентом у визначений термін або не організував виробництво продукції із застосуванням винаходу, або організував його в недостатньому обсязі таким чином, що попит на продукцію задовольняється переважно за рахунок імпорту;
виробництво продукції з використанням нових винаходів не може бути організовано без застосування раніше запатентованого винаходу, який продано;
людина, яка володіє патентом відмовляється укладати із заінтересованою особою ліцензійний контракт на прийнятних комерційних умовах.
Отримання примусової ліцензії як національними, так і зарубіжними ліцензіатами ще не гарантує комерційного успіху внаслідок того, що доволі часто промислове виробництво з використанням винаходу не може бути організовано без знання ноу–хау, яке патентоволоділець не зобов'язаний розкривати, незважаючи на видачу примусової ліцензії.
З точки зору обсягу прав, що передаються, у міжнародній торговельній практиці утворились такі види ліцензійних договорів: прості, виключні, повні та субліцензія.
За умовами простої ліцензії людина, яка володіє науково–технічними досягненнями, виходами, ноу–хау, промисловими зразками, товарними знаками і пов'язаних з ними різноманітних знань передає і дозволяє використовувати їх ліцензіату в межах узгодженої території та на певний термін, залишаючи за собою право використання предмета угоди в необхідному обсязі, а також право продажу аналогічних ліцензій на його використання третім особам. При укладанні контракту на умовах простої ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом не виключена конкуренція на ринках, наданих ліцензіату внаслідок того, що ліцензіар може продати аналогічні ліцензії третім особам, які з таким же конкуруючим ліцензійним товаром можуть вийти на ринки ліцензіата. Прості ліцензії найчастіше надаються на товари масового вжитку, коли ліцензіар не впевнений, що один ліцензіат зможе повністю задовольнити попит на такі товари. Оскільки ліцензіар заінтересований у максимально ефективному використанні предмета ліцензії, отриманні нормальних прибутків, то він змушений задовольняти попит самостійно або через іншого ліцензіата.
За умовами виключної ліцензії ліцензіар передає і дозволяє використовувати ліцензіату предмет ліцензії в межах визначених територій і на певний термін, але відмовляється від права продажу ліцензій третім особам, а також від права самому використовувати предмет угоди в тих же межах, що і ліцензіат. Тобто на відміну від умов простої ліцензії, конкуренція на ринках, наданих ліцензіату, між ним і ліцензіаром, а також іншими ліцензіатами цього ліцензіара виключена. Продаючи виключні ліцензії, ліцензіар залишає за собою право самостійно використовувати предмети угоди та продавати на них виключні і прості ліцензії третім особам, але за умови, що це не входить у протиріччя з першою укладеною ліцензійною угодою на умовах виключності. Теоретично можна продати виключні ліцензії такій кількості ліцензіата, скільки країн є у світі, якщо по кожній ліцензії надаватиметься для реалізації ліцензійного товару тільки національна територія ліцензіата. Виключні ліцензії мають найбільшу питому вагу в структурі ліцензійних угод порівняно з простими та повними ліцензіями. Це пояснюється тим, що механізм дії виключної ліцензії дозволяє ліцензіару здійснювати вплив на поділ ринків збуту і сфер впливу.
За умовами повної ліцензії людина, яка володіє предметом угоди передає і дозволяє використовувати його ліцензіату без будь–яких обмежень на термін дії ліцензійної угоди, а також повністю відмовляється від використання предмета контракту на той самий термін. Якщо термін дії ліцензійної угоди перевищує термін дії патенту або дорівнює йому, то такі ліцензійні угоди на винаходи, промислові зразки і товарні знаки майже рівноцінні продажу патенту. Але під час продажу патенту право власності на предмет договору переходить до покупця, а у разі продажу повної ліцензії це право залишається за ліцензіатом, тобто він — власник предмета угоди.
Субліцензії є різновидом повних і виключних ліцензій. У міжнародній практиці субліцензією визнається така, яку продає не ліцензіар, що уклав першу (початкову) ліцензійну угоду, а його контрагент — ліцензіат, який володіє повною або виключною ліцензією. За угодою субліцензії такий володілець передає і дозволяє використовувати субліцензіату предмет угоди в обумовленому обсязі і на певний термін у межах прав, що передаються йому відповідно до повної або виключної ліцензії. Можливість надання ліцензіатом субліцензії третім особам узгоджується з ліцензіаром під час укладання ліцензійної угоди. Крім того, укладання контракту на субліцензію має бути узгоджено з ліцензіаром, який залишається власником предмета ліцензійної угоди. Доцільність надання субліцензій полягає в тому, що ліцензіат отримує можливість за допомогою субліцензіата повністю задовольнити попит на ліцензійну продукцію, якщо з будь–яких причин він не в змозі зробити це самостійно. Як правило, обсяг прав, що передаються за субліцензією, значно менший обсягу прав ліцензіата — володільця повної або виключної ліцензії.
Укладання ліцензійних угод може бути пов'язано з товарним експортом. Виходячи з цього, розрізняють самостійні («чисті») або супутні («залежні») ліцензії. Так, необхідність передачі науково–технічних досягнень може виникнути при поставках комплектного обладнання, будівництві об'єктів «під ключ», зарубіжних інвестиціях, наданні послуг тощо. У цих випадках основним предметом контракту буде обладнання, готовий до експлуатації об'єкт, послуга тощо, а науково–технічні досягнення — супутніми до основного предмета. Останні надаються відповідно до супутньої ліцензії. Передача супутніх науково–технічних знань може бути передбачена в основному контракті, а може оформлятися самостійною ліцензійною угодою. Як правило, умови супутніх ліцензій включаються в контракт, стосовно якого вони є супутніми.
Самостійні, або «чисті», ліцензії — це угоди, в яких предметом контракту виступають винаходи, промислові зразки, ноу–хау, авторські права, права на виключні права ліцензіара, продаж.
За ступенем взаємозалежності сторін ліцензії поділяються на прості і перехресні (взаємозалежні). Сутність перехресної ліцензії полягає в тому, що винаходи, які передаються за цією ліцензійною угодою, обопільно доповнюють один одного та для промислового використання винаходу одного патентоволодільця необхідно використовувати винаходи іншого патентоволодільця, і навпаки. Тому в одній ліцензійній угоді патентоволоділець є ліцензіаром, а в іншій — ліцензіатом; відповідно інший патентоволоділець по першій угоді є ліцензіатом, а по другій — ліцензіаром. Така двостороння передача прав контрагентами може бути оформлена двома самостійними угодами або одним ліцензійним контрактом. Звичайні ліцензії, відповідно, не характеризуються техніко–технологічною взаємозалежністю сторін.
Ліцензійні платежі, права і обов’язки сторін
Одним із найважливіших питань при укладанні ліцензійної угоди є визначення ціни ліцензії та вибір форми платежів, що безпосередньо пов'язано з питанням визначення ефективності ліцензування як способу виходу на міжнародні ринки.
Ціна ліцензії визначається часткою продавця в прибутку покупця ліцензії. Ліцензійна угода укладається, якщо прибуток ліцензіара від продажу ліцензії буде більшим, ніж від інших форм освоєння ринку об'єктом ліцензії, а прибуток ліцензіата від реалізації закупленої ліцензії буде вищим, ніж прибуток його конкурентів, навіть з урахуванням виплати ліцензійних платежів.
На практиці використовуються декілька видів ліцензійних платежів: періодичні (роялті), паушальні, комбіновані, на компенсаційній основі, фіксовані.
Поточні (періодичні) платежі-роялті — це платежі, що виплачуються ліцензіатом ліцензіару протягом усього терміну дії ліцензійної угоди, починаючи з дати набуття чинності угоди, або, що трапляється частіше, із початку комерційного використання об'єкта ліцензії.
Роялті як форма виплати ліцензійної винагороди вигідні ліцензіату, а в ряді випадків і ліцензіару. В основі роялті лежить реальний прибуток, який одержує ліцензіат за ліцензією. Ставка роялті може бути виражена у вигляді:
відсотка від ціни продукції, виробленої за ліцензією;
відсотка від суми продажу продукції за ліцензією;
твердо встановленого збору з одиниці продукції за ліцензією;
відсотка від собівартості продукції за ліцензією.
На розмір ставок роялті впливають такі чинники:
1) технічна цінність об'єкта ліцензії (новий об'єкт на ринку або удосконалення відомого);
2) економічна ефективність використання об'єкта ліцензії;
3) стадія розробки або впровадження (ідея чи промислово освоєний об'єкт);
4) наявність і надійність патентного захисту;
5) ступінь новизни і передбачувана тривалість її зберігання;
6) вид ліцензії за обсягом прав (повна, виняткова, не виключна);
7) об'єм ноу-хау і ризик його розкриття;
8) місткість ринку і перспективи збуту;
9) обсяг виробництва за ліцензією;
10) надання товарного знака;
11) постачання ліцензіаром сировини, матеріалів, устаткування;
12) розмір капіталовкладень для організації виробництва за ліцензією та адаптації технології ліцензіара до умов виробництва ліцензіата.
Паушальні платежі — це визначена і зафіксована в тексті ліцензійної угоди сума, що фактично не залежить від ступеня освоєння і комерційної реалізації об'єкта ліцензії. Паушальні платежі застосовують:
коли ліцензіар продає ліцензію маловідомому йому ліцензіату;
немає реальної можливості здійснити ефективний контроль за діяльністю ліцензіата з використання ліцензії;
існує необхідність одержання одноразової значної суми грошей, необхідної для покриття ліцензіаром витрат, пов'язаних із розробкою об'єкта ліцензії і підготовкою укладання ліцензійної угоди.
Паушальна форма платежу має певні переваги для сторін ліцензійної угоди. Вона захищає ліцензіара від ризику, пов'язаного із зривом або невдалим використанням об'єкта ліцензії ліцензіатом, зумовленим сформованою кон'юнктурою, посиленням конкуренції тощо. У випадках надання повної або виняткової ліцензії, а також при передачі ноу-хау, що супроводжує ліцензії. В цьому випадку ліцензіар змушений розкривати всі секрети об'єкта ліцензії без серйозних гарантій з боку ліцензіата.
Для ліцензіата ця форма платежу означає відсутність контролю за його виробничою і комерційною діяльністю з боку ліцензіара та можливість отримання всього прибутку від реалізації об'єкта ліцензії.
Недоліком паушальних платежів для ліцензіара є те, що вони практично завжди загалом менші за виплати, отримані у вигляді періодичних відрахувань, що знижує цінність такого платежу, а для ліцензіата — необхідність одноразових великих витрат. Крім того на ліцензіата лягає практично весь ризик від невдалого використання об'єкта ліцензії, навіть якщо це зумовлено низькою якістю об'єкта ліцензії, за що відповідальність має покладатися на ліцензіара.
Технічно паушальні платежі здійснюються в один або декілька прийомів. Звичайно надходження паушальних платежів починаються з моменту підписання ліцензійної угоди і закінчуються з початком комерційної реалізації об'єкта ліцензії.
Комбінована форма виплати ліцензійної винагороди передбачає виплату початкових платежів (як правило, в один прийом) та виплату другої частини ліцензійної винагороди у вигляді роялті у звичайному порядку після закінчення кожного звітного періоду.
Ліцензійні платежі на компенсаційній основі — це виплата ліцензійної винагороди продукцією, зробленою за ліцензією. При цьому ціна ліцензії спочатку розраховується в грошовому вираженні, а потім переводиться в натуральну форму з урахуванням встановленої для виробленого за ліцензією продукту ціни.
Фіксовані платежі, як і паушальні, не залежать від фактичного обсягу виробництва і продажу продукції за ліцензією, однак виплачуються протягом усього терміну дії ліцензійної угоди.
До основних прав ліцензіата слід віднести його право на використання об'єкта промислової власності у своїх інтересах і в межах, обумовлених ліцензійним договором. Ліцензіат має право вимагати від ліцензіара забезпечити використання цього права як з технічного, так і практичного боку. Якщо ліцензійним договором буде передбачено, то ліцензіат може мати право на негайну і безоплатну передачу йому ліцензіаром усіх наступних удосконалень предмета ліцензії. Може бути обумовлено і право ліцензіата на першочергове одержання зазначених удосконалень.
Ліцензійний договір передбачає способи використання твору, тобто конкретні права, що передаються за таким договором, строк дії договору та визначає територію його чинності; розмір винагороди і порядок її визначення за кожний спосіб використання твору, порядок і строки її виплати. У ліцензійний договір за бажанням сторін можуть бути включені й інші умови, що конкретизують ліцензійний договір.
Може бути укладено ліцензійний договір, у якому не визначено строк його чинності. У такому разі договір може бути розірвано в односторонньому порядку після закінчення п'яти років від дати його укладення, але за умови, що користувач буде попереджений про це за шість місяців до розірвання договору.
Права, передані ліцензіаром ліцензіатові, можуть бути предметом субліцензії лише за згодою ліцензіара. Особи, які здійснюють використання творів, зобов'язані надавати точну інформацію: про перелік і програми публічного використання творів, виконання, фонограм, програм мовлення; звіти про одержані прибутки, належним чином завірені.
Таку інформацію користувачі творів зобов'язані надавати авторам та іншим особам, що мають авторське право і суміжні права, їх представникам, а також організаціям, які управляють майновими правами на колективній основі.
Користувачі зобов'язані виплачувати авторові або його представникам винагороду в обумовлений договором строк і у визначеному розмірі.
Організації, що управляють майновими правами на колективній основі, мають право резервувати на своєму рахунку суми незапитаної винагороди, що надійшла їм від користувачів. Після трьох років з моменту надходження на рахунок організації сум незапитаної винагороди ці суми можуть бути використані для чергових виплат або спрямовані на інші цілі, передбачені їх статутами, в інтересах осіб, які мають авторське право і суміжні права.
Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною інших умов договору.
Може статися так, що в ліцензійному договорі строк його чинності не визначений. У такому разі вважається, що договір укладено на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Кожна зі сторін при бажанні припинити договірні відносини має за шість місяців до спливу строку договору повідомити про це іншу сторону. Якщо такого повідомлення не надійде, ліцензійний договір вважається продовженим на невизначений час. Але за всіх умов кожна зі сторін ліцензійного договору при бажанні припинити договірні відносини має повідомити про це іншу сторону за шість місяців до його спливу.
Правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну останньому для здійснення прав, наданих йому договором комерційної концесії. В обов'язки правоволодільця входить також консультування користувача та його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням концесії. Правоволоділець зобов'язаний постійно контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.
У договорі можуть бути передбачені й інші обов'язки правоволодільця, зокрема, видати користувачеві передбачені договором і оформлені належним чином ліцензії.
У свою чергу користувач зобов'язаний використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності комерційне найменування і (або) комерційне позначення правоволодільця зазначеним у договорі способом. Одним з основних є обов'язок користувача забезпечити якість товарів, що виробляються ним на основі договору комерційної концесії, тобто забезпечувати відповідність якості товарів, що виробляються ним на основі договору, виконуваних робіт, послуг, що надаються, якості аналогічних товарів, робіт і послуг, що виробляються, виконуються або надаються безпосередньо правоволодільцем. До обов'язків користувача належить також обов'язок не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну комерційну інформацію. Договором на користувача можуть бути покладені й інші обов'язки.
Відповідальність сторін за дотриманням договору
Цивільно-правова відповідальність має місце, коли одна із сторін не виконує або неналежним чином виконує договірні зобов'язання. Відповідно до ст. 1166 ГК України, майнова шкода, заподіяна неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному об'ємі особою, що завдала даної шкоди. Обличчя, яке завдало збитку, звільняється від його відшкодування, якщо воно доведе, що шкода причинна не по його провині.
Сенс полягає в тому, що до порушника застосовуються встановлені законом або договором дії. Робиться це не тільки заради покарання винного, але і на користь іншої сторони.
Питання про поняття цивільно-правової відповідальності протягом багатьох років є спірним в юридичній науці. Одні автори розуміють під відповідальністю виконання обов'язку під примусом, інші — настання несприятливих наслідків для правопорушників. І хоча про поняття відповідальності висловлені різні думки, загальним представляється наступне. По-перше, відповідальність є наслідком правопорушення. По-друге, для її настання необхідно встановити вину правопорушника. По-третє, відповідальність пов'язана з несприятливими наслідками для правопорушників.
У юридичній літературі підставою цивільно-правової відповідальності традиційно визнається правопорушення, під яким прийнято розуміти не відповідне закону дія або бездіяльність, що іноді об'єднується одним терміном “протиправна поведінка”.
Цілком очевидно, особа, що допустила порушення суб'єктивного цивільного права, може нести відповідальність лише за наслідки, заподіяні саме цим порушенням, тобто однією з умов відповідальності є наявність причинного зв'язку між порушенням і негативними наслідками, що наступили.
Як загальне правило необхідною умовою для притягання сторони до відповідальності за порушення договірного зобов'язання є провина.
Умисна провина полягає в навмисних діях або бездіяльністю особи з метою невиконання або неналежного виконання зобов'язання або створення неможливості його виконання.
Провина боржника у формі необережності має місце тоді, коли особа при виконання зобов'язання не проявляє той ступінь дбайливості і обачності, яка була потрібна від нього по характеру зобов'язання і умовам обороту і в результаті з його боку не прийняті всі належні заходи для належного виконання зобов'язання.
Як критерій виділення такої форми провини, як груба необережність, можна визнати непрояв особою того мінімального ступеня дбайливості і обачності, яку можна було б чекати від всякого учасника майнового обороту і неприйняття особою очевидним заходів в цілях належного виконання зобов'язань.
Норми цивільного права безпосередньо розповсюджуються на авторські відносини. У питаннях відповідальності за порушення зобов'язань законодавець як раніше, так і сьогодні дотримується правила, що у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові заподіяні цим збитки. Що ж до визначення розміру збитків, то тут застосовні правила про співвідношення збитків і неустойки, про відповідальність за невиконання грошового зобов'язання, про провину боржника, про провину кредитора і ін.
Для автора настання несприятливих наслідків пов'язане з його винною поведінкою: непредставлення організації твору у встановлений договором термін; виконання замовленої роботи не відповідно до умов договору або недобросовісно; відмова від внесення виправлень, запропонованих авторові в порядку і межах, встановлених договором; передача твору третім особам за наявності укладеного договору.
У якості наслідків цих порушень передбачається розірвання авторського договору і покладання на автора обов'язку повернути отриману за договором авторську винагороду. Цей обов'язок автора можна вважати мірою відповідальності, оскільки її суть виражається ознакою несприятливості передбачених санкцій правової норми наслідків для правопорушника, а це у свою чергу дозволяє впливати на відповідні інтереси порушника з метою спонукання до правомірної поведінки .
Згідно іншої точки зору, обов'язок повернення автором отриманої за договором винагороди не може розглядатися як відповідальність, бо вона не виходить за рамки власного змісту порушеного правовідношення і виступає як оборотна сторона невиконання або неналежного виконання автором прийнятою на себе за договором обов'язку.
Висновок
На мою думку, найпоширенішою точкою зору є та, згідно з якою предметом ліцензійного договору є винахід або інше технічне досягнення в обсязі, встановленому договором. Виходячи з цієї позиції, у ліцензійному договорі необхідно якомога точніше визначити предмет ліцензії, тобто яке саме технічне досягнення передається для використання.
Основна мета ліцензійного договору - забезпечити можливість практичного використання конкретного технічного рішення. Але, деталізуючи мету ліцензійних відносин, можна відмітити, що вона складається, з одного боку, з можливості використання винаходу (запатентованого або незапатентованого) у виробництві і як результат отримання прибутку, з іншого - з отримання винагороди за надане право користуватися.
Формулювання ст. 34 закони мало що дають особам, вступаючим в договірні відносини, що будуються в даний час за принципом свободи, коли сторони самі погоджують умови, в рамках яких вони взаємодіятимуть, а також зобов'язання, які приймає на себе кожна з них. Здавалося б, при такому підході забезпечується рівноправ'я сторін договору, бо їм надана можливість вільного волевиявлення. І судячи з усього, саме свобода волевиявлення є субстратом виникнення абсурдних ситуацій: у авторських договорах, що укладаються нині, можна зустріти парадоксальні записи на зразок того, що відповідальність за авторським договором наступає у разі непереборної сили. Думається, що в уникненні подібних непорозумінь, слід включити в авторське законодавство диспозитивну норму про зобов'язання, що визначає умови взаємодії сторін.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора