Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Основи вчення про епідемічний процес (фактори, механізми, прояви епідпроцесу). Протиепідемічні заходи.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Лекція
Предмет:
Епідеміологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Лекція №1
Тема: Основи вчення про епідемічний процес (фактори, механізми, прояви епідпроцесу). Протиепідемічні заходи.
Епідеміологія—це наука, яка вивчає епідемічний процес, закономірності поширення інфекційних хвороб, розробляє заходи попередження і зниження захворюваності та ліквідації окремих інфекцій. Як загально-медична наука, вивчає причини та умови захворюваності населення шляхом аналізу особливостей й розподілу по території, серед різних груп населення і в часі та використовує ці дані для розробки заходів профілактики захворювань.
Таким чином , предметом епідеміології на відміну від клінічної медицини, є не сама хвороба, а захворюваність населення цією хворобою. Захворюваність відображає популяційний (надорганізмовий) рівень організації життя, а хвороба – організмовий , суборганізмовий рівень. Відповідно, епідеміологічний метод – це метод вивчення захворюваності суспільної профілактики, а клінічні методи обстеження хворого застосовують з метою його лікування та індивідуальної профілактики.
Популяція – це сукупність особин одного біологічного виду, яка відносно ізольована в своїй природній життєдіяльності від інших особин виду на певній території.
Загальна епідеміологія.
Вчення про епідпроцес.
Епідеміологічна діагностика
Протиепідемічні заходи
Організація протиепідемічної роботи
Спеціальна епідеміологія
Епідеміологічний метод – це сукупність методичних прийомів для виявлення проблем профілактики, причин, умов і механізмів формувань захворюваності з метою обґрунтування заходів профілактики захворювань і оцінки їх ефективності.
Застосовують слідуючи епідеміологічні методи:
I група - описово-оціночні (кількісно-статистична оцінка розподілу захворюваності в часі, по території , по віку, статі, професії) формують гіпотези про фактори ризику, визначають напрямки профілактики.
II група – аналітичні методи, встановлюють причинно-наслідкові зв’язки (математичні методи кореляції, регресії) спрямовані на перевірку та оцінку гіпотез про фактори ризику. Епідеміологічне аналітичне дослідження когортне здійснюється шляхом співставлення захворюваності в рівноцінних групах (когортах) спостереженнях, які піддавались і не піддавались дії фактору ризику, а також на основі даних про захворюваність, яка мала місце у минулому. Аналітичне дослідження „випадок - контроль” - співставлення і аналіз інформації про результати дії фактора, який вивчається, серед хворих і тих, хто не захворів на дану хворобу.
III група – експериментальні методи, використовується для доведення епідеміологічних гіпотез про причинно-наслідкові зв’язки та оцінки ефективності протиепідемічних заходів . Поділяються на контрольований експеримент і неконтрольований. Контрольований – це когортне епідеміологічне дослідження в якому дослідник формує групи спостереження , що відрізняються за дією досліджуваного фактора і рівноцінні за всіма іншими ознаками. Неконтрольований – епідеміологічне дослідження на основі втручання в природній хід епідемічного процесу (без виділення контрольних груп) шляхом проведення протиепідемічних заходів з оцінкою їх результатів в когортному дослідженні.
IV група – метод прогнозування захворюваності (математичне моделювання епідпроцесу). Визначається очікуваний рівень захворюваності шляхом використання статистичних методів або математичних формул.
Вивчення конкретної епідемічної ситуації з використанням епідметоду називається епідеміологічною діагностикою. Епіддіагностика включає опис проявів епідемічного процесу визначення причин (факторів ризику), прогноз перебігу епідпроцесу. Метою епіддіагностики є отримання даних для планування протиепідемічних заходів по ліквідації спалаху або епідемії
Види епіддіагностики- оперативний аналіз (санітарно-епідеміологічне спостереження, санепідрозвідка) і ретроспективний аналіз (за тривалий період часу).
Існує протиепідемічна система закладів (санепідстанції, протичумні станції, СКП, карантинні відділи). Вони здійснюють епіднагляд і протиепідемічні заходи.
Вчення про епідпроцес є теоретичною основою всіх інших розділів епідеміології.
Що таке епідемічний процес?
Акад.Л.В.Громашевський визначав епідемічний процес як безперервний ланцюг зараження і витікаючих один із одного, пов’язаних між собою інфекційних станів людей (хворий, носій).
І.І. Елкін розглядав епідемічний процес як ряд зв’язаних зараженням і витікаючих один із одного епідемічних осередків.
В.Д.Бєляков визначав процес виникнення і розповсюдження інфекційних захворювань серед людей, як епідемічні, серед тварин як епізоотичний, серед рослин – епіфітотичний.
Перше визначення не враховує передачу збудника від хворих тварин і при цьому людина не є далі джерелом інфекції. Друге визначення теж не підходить при зоонозах. У визначенні Бєлякова виділені прояви епідпроцесу, а не розкрита сутність, причини, умови.
Спільним для епідеміологічного, епізоотичного, епіфітотичного процесу буде поняття про паразитарну систему. Паразитарна система - категорія біоценотична. ЇЇ можна визначити так: система яка склалася в процес еволюції і в якій взаємодіють популяція паразита із популяцією специфічного хазяїна і тою частиною середовища, котра в певних умовах представляє собою необхідні для існування умови.
Але популяція людей – категорія не тільки біологічна, але й і соціальна. Соціальні та природні умови безпосередньо включаються у функціонування паразитарних систем і грають регулюючу роль в епідемічному процесі.
Від 1989 року на Україні прийнято таке визначення епідемічного процесу - це безперервний процес взаємодії мікроорганізму (збудника-паразита) і мікроорганізму (людей) на популяційному рівні який проявляється при певних соціальних і природних умовах поодинокими і множинними захворюваннями, а також безсимптомними формами інфекції, супроводжується поширенням специфічних інфекційних захворювань серед людей і забезпечує збереження збудника у природі як біологічного виду.
Як будь-який процес, епідемічний процес розглядають в 3-х аспектах:
Причини (чинники, умови) процесу
Механізми розвитку процесу
Прояви процесу
По аналогії з інфекційним процесом ці три аспекти відповідають етіології, патогенезу і клініці інфекційної хвороби.
Біологічними чинниками епідемічного процесу є гетерогенна популяція збудника і популяція людини.
Умови, які безпосередньо впливають на захворюваність населення : соціальні та природні.
Механізми розвитку епідемічного процесу пояснюються різними вченими по різному , але загальноприйняті останнім часом 3 теорії :
акад. Гомашевського Л.В
акад. Павловського
акад. Бєлякова В.Д
Епідемічний процес проявляється захворюваністю, яка аналізується кількісно, а також в часі, по території, по вікових групах населення, по статі, в етнічних групах.
Біологічний чинник епідеміологічного процесу це побудовані взаємовідносини паразита-збудника і хазяїна-людини на рівні їх популяцій, що склалися. З екологічних позицій збудники інфекційних хвороб (по середовищу перебування і джерелу інфекції) поділяються на 4-и групи:
Збудники антропонозів:
Облігатні патогенні паразити людини (віруси гепатитів А,В,С, сальмонела тифу)
Облігатні умовно-патогенні паразити людини (протей, клебсієла, ентерококи)
Збудники зоонозів:
Облігатні паразити тварин, патогенні для тварин і людини (збудники сибірки, бруцельозу, лептоспірозу)
Факультативні умовнопатогенні паразити тварин (збудники ботулізму, правця).
Джерело інфекції –це заражена людина або тварина, організм якої є природнім середовищем перебування, розмноження і накопичення патогенних мікроорганізмів, звідки вони виділяються і можуть заразити людину або тварин.
При антропонозах джерелом інфекції є тільки людина.
При зоонозах - тільки тварина. Епізоотичний процес представляє собою ланцюг, зв`язаних зараженням інфекційних процесів тварин, серед яких поряд з основними може бути і додаткове джерело інфекції, якщо збудник попадає до людини—починається епідемічний процес, але частіше всього людина є біологічним `` тупиком ``. Передача збудника далі не відбувається (чума, жовта гарячка, сальмонельоз і лептоспіроз, бруцельоз).
Ак. Громашевський Л.В. виділив 2 групи – антропонози, зоонози (не виділяв гр. зооантропонозів, не визнана ця група і експертами ВООЗ). Новою є група сапронозів, яку пропонують виділяти українські медики та вчені (Є.П. Ковальов) – це факультативні умовно-патогенні паразити тварин і людини, при яких резервуаром збудника є чинники природного середовища, неживої природи (грунт, вода), існування яких забезпечується як за рахунок сапрофітного, так і паразитичного типу харчування. До класичних сапронозів можуть бути віднесені легіонельози, гістоплазмоз, низка системних мікозів, газова гангрена, галофільози, НАГ (холерні вібріони), Bac.сereus. Умовно до сапронозів – сибірка, правець, епізбудники в споровидній формі теж виживають тривалий час в об’єктах природнього середовища і від яких людина може заразитися (теплокровного хазяїна немає). (Це питання дискутується, практичне значення – для епіддіагностики).
Найважливішою з біологічних властивостей збудника, що впливають на перебіг епідпроцесу, є його патогенність, специфічність збудника до біологічного хазяїна, необхідність зараження природнім шляхом, антибіотикорезистентність, мінливість.
Роль біологічного чинника в біологічному процесі підпорядкована регулюючому впливу соціальних і природних умов, в яких розвивається епідемічний процес. Поліпшення санітарно-комунальних умов життя, збільшення можливостей для виявлення та ізоляції хворих (джерел інфекції), удосконалення щеплень, лікувально-профілактичної допомоги населенню призводять до зниження захворюваності.
Природні умови – розмноження гризунів, переносників сприяють розповсюдженню і виживанню збудника як біологічного виду. Слід підкреслити, що біологічний чинник є причиною розвитку епідемічного процесу, а соціальні і природні умови можуть тільки сприяти або навпаки, перешкоджати (заважати) його розвитку.
Механізми розвитку епідемічного процесу найкраще вивчені ак. Л.В. Громашевським, який уклав їх у так звані закони епідеміології (теорія механізму передачі):
Джерелом збудника є заражений хворий (а іноді здоровий) організм людини або (при зоонозах) тварини, при сапронозах джерело – навколишнє середовище.
Локалізація збудника інфекції в організмі та механізм передачі його представляють собою взаємообумовлені явища.
Специфічна локалізація збудників інфекційних хвороб в організмі, відповідний їй механізм передачі являють собою комплексну об’єктивну ознаку, котра може бути покладена в основу раціональної класифікації (кишечник-кишкові інфекції, дихальні шляхи-аерозольні інфекції, кров’яні, зовнішніх покривів).
4. Епідемічний процес виникає і підтримується тільки за умови спільних дій таких 3-ох первинних рушійних сил або ланок епідемічного ланцюга :
джерело інфекції
здійснення механізму передачі збудника
сприйнятливість населення до даної інфекції
- на цьому законі базуються всі заходи профілактики.
Природні та соціальні явища зумовлюють кількісні та якісні зміни епідпроцесу шляхом впливу на його первинні рушійні сили, а тому вони є вторинними силами епідпроцесу.
Епідеміологія будь-якої інфекційної хвороби може змінюватись, якщо у соціальному житті суспільства виникають зміни, які спроможні впливати стимулююче або пригнічуючи.
Механізм передачі інфекції (збудника) – це еволюційно побудована здатність збудника пересуватися від одного господаря до другого. Шляхи передачі, фактори передачі – елементи зовнішнього середовища, які приймають участь в передачі збудника.
Теорія природної осередкованості трансмісивних інфекційних хвороб акад. Павловського Є.М. стосується зоонозів, зараження якими пов’язане з дикою природою. До них відносяться кліщовий весняно-літній енцефаліт, поворотній тиф, лейшманіоз, чума, кліщовий рикетсіоз (кліщовий висипний тиф Північної Азії), туляремія.
Величезною заслугою було те, що за період з 1928 по 1965 р. р. за участю Павловського було проведено більше як 200 експедицій на Далекий Схід, у Середню Азію, Закавказзя, Північно-Західні райони Росії, Крим Закарпаття, Іран, Афганістан. Його називають автором так званої “ландшафтної” епідеміології.
Природними осередками називають ділянки території географічних ландшафтів, де зберігаються умови для існування постійної циркуляції збудників, його переносників серед певних диких тварин, які є резервуаром збудника в природних умовах необмежено довгий час.
Поряд з “дикими” осередками прийнято виділяти синантропні осередки (циркуляція збудника серед синантропних тварин), а також антропургічні осередки зроблені людиною (пасаж збудника серед домашніх тварин).
Для більшості збудників природно осередкових хвороб людина є випадковою ланкою у їх циркуляції. Зараження людей Павловський Є.М. розглядав як наслідок наступних причин:
Коли переносники залишають свій первинний осередок і у ході пересування активно нападають на людину (“чумні” блохи)
Людина нерідко заражується від трупів заражених тварин (зняття шкір з убитих ондатр – туляремія)
Обставини соціального порядку – людина зв’язана з виробничою діяльністю в природних осередках, по роду занять попадає у осередок – геолог, лісоруб, будівельник, не має щеплень, не оберігається!
Павловський Є.М. ввів багато красивих слів в епідеміологічні поняття “позоареал“, біоценоз”, “ендемія”.
Теорія саморегуляції паразитарних систем ак. Бєлякова В.Д. базується на мінливості збудника, яка настає у різних фазах епідемічного процесу. Популяції, які не здатні до адаптивних змін під впливом антропогенних чинників приречені на загибель. Зниження вірулентності збудника, зростання його стійкості до хіміотерапевтичних препаратів та антропогенних чинників забруднення навколишнього середовища відображають прагнення паразитарної системи до саморегулювання під впливом зменшення активності механізму передачі. Це забезпечує зберігання збудника у природі як виду, а іноді активізує епідемічний процес у нових умовах (грип і ГРЗ, стафілококова інфекція, стрептококова інфекція, менінгококова інфекція).
Основні принципи цієї теорії:
Наявність двох гетерогенних популяцій (паразита і господаря). Гетерогенність їх в патогенності, вірулентності, антигенності збудника і сприйнятливості, резистентності до збудників, здатності вироблення імунітету у людини.
Їх динамічна взаємодія і мінливість під впливом один на одного.
Зміна фаз епідемічного процесу (фазний розвиток епідемічного процесу) внаслідок мінливості збудника в популяції:
Фаза резервації збудника;
Фаза становлення епідемічного штаму;
Фаза розповсюдження епідемічного штаму;
Фаза становлення резервуарного штаму;
Знову фаза резервації.
Регулююча роль соціальних і природних умов.
Епідемічний процес проявляється інфекційною захворюваністю, яка характеризується різною інтенсивністю, а також нерівномірністю розподілу на території, в часі, серед різних груп населення.
Захворюваність – поширення хвороб серед сукупного населення та в окремих його групах, яке виражається в інтенсивних (на 1тис., 10 тис., 100 тис., населення) і екстенсивних показниках
( питома вага однієї хвороби серед всіх).
Час ризику – пора року, коли підйом захворюваності.
Територія ризику – з постійно високими показниками захворюваності.
Фактори ризик – елементи соціального і природного середовища, особливості праці та поведінки, стан внутрішніх систем, органів які збільшують можливість виникнення захворювання.
Прояви по інтенсивності поділяються на:
Спорадичну захворюваність (поодинокі випадки низький рівень, при котрому відсутні зв’язки між випадками).
Спалах (короткочасний підйом захворюваності на обмеженій території, в окремих групах населення, коли випадки пов’язані однаковими факторами, механізмами і шляхами передачі).
Епідемія – захворюваність, яка перевищує спорадичний рівень або виникнення захворювань на території, де їх не було раніше.
Пандемія – розповсюдження захворювань на багато країн, континентів.
По території – ендемія – захворюваність, яка постійно реєструється на певній території і обумовлена соціальними і природними умовами.
Екзотична захворюваність – ніколи раніше не реєструвались на даній території.
Нозоареал – сама територія, на якій постійно реєструється якась інфекція. Може бути локальним і регіональним, зональним, міжзональним.
В часі – розподіл на річну динаміку, багаторічну захворюваність. В річній динаміці виділяють міжсезонну, міжепідемічну захворюваність і фонову, яка реєструється цілий рік, сезонні підйоми, коли відбувається активізація факторів ризику
В багаторічній динаміці захворюваності виділяють:
1) тенденцію до росту або зниження захворюваності (основний напрямок змін інтенсивності епідемічного процесу) – постійні рівномірні зміни активності факторів ризику – лінійні зображення на графіку.
2)періодичність і циклічність – коли періодично відбуваються зміни активності факторів ризику (природний імунітет, зміна вірулентності збудника).
3)неоднорідні зміни активності факторів ризику:
- епізодичні підйоми захворюваності;
- розподіл по групах населення : по віку, по професії, серед дітей (організовані, неорганізовані); по заходах (групи, де проводились щеплення і де ні).
Заходи, які направлені на профілактику інфекційних захворювань називають протиепідемічними заходами. Це вся сукупність обґрунтованих на даному етапі заходів, які забезпечують попередження інфекційних захворювань серед окремих верств населення, зниження захворюваності сукупного населення, ліквідацію окремих інфекцій.
Групування протиепідемічних заходів проводиться відповідно 3-ох ланок епідемічного ланцюга за Л.В. Громашевським.
Заходи, які направлені на знешкодження джерела інфекції:
Клініко-діагностичні
Лікувальні
Ізоляційні
Режимно-обмежувальні (обсервація, карантин)
Санітарно-ветеринарні
Дератизаційні
ІІ. Заходи, які направлені на переривання механізмів передачі збудника
Санітарно-гігієнічні
Дезінфекційні
Дезінсекційні
Заходи, які направлені на зниження сприйнятливості населення:
Вакцинопрофілактика
Імунокорекція
Екстрена профілактика
IV. Загальні заходи:
Лабораторні дослідження
Саносвітня робота
Для проведення протиепідемічних заходів необхідні спеціальні препарати, які називають протиепідемічними середниками. До них відносяться: етіотропні середники для лікування, ратициди (для дератизації), дезінфектанти, інсектициди, акаріциди, ларвіциди (середники для дезінсекції), імуномодулятори, вакцини і анатоксини, імунні сироватки, імуноглобуліни, бактеріофаги, антибіотики та інші середники екстреної профілактики.
За допомогою протиепідемічних заходів здійснюється вплив на епідемічний процес, зниження інфекційної захворюваності і навіть ліквідація деяких інфекцій.
Сформульовано поняття керованих і некерованих інфекцій.
Некеровані інфекції ті, до яких не розроблені ефективні протиепідемічні заходи.
Керовані – ті інфекції, захворюваність на які можна знижувати за допомогою науково-обгрунтованих ефективних протиепідемічних заходів.
Серед них виділені 2 основні групи: 1) інфекції, які регулюються засобами імунопрофілактики. 2) санітарно-гігієнічними заходами.
До І групи відносяться аерозольні антропонози, До ІІ групи – антропонози з фекально-оральним механізмом передачі.
Профілактика зоонозних інфекцій забезпечується санітарно-ветеринарними заходами і щепленнями, а природно-осередкових інфекцій- режимно-обмежувальними заходами і щепленням людей.
Ліквідація інфекції як нозологічної форми забезпечується знищенням збудника як біологічного виду у глобальному масштабі.
Видатним досягненням ВООЗ була ліквідація натуральної віспи, яка була досягнута шляхом масової імунізації населення земної кулі і регіональною ліквідацією її в останніх ендемічних осередках у 1980 році.
Створення достатнього колективного імунітету дозволяє керувати епідемічним процесом. Під колективним імунітетом розуміють рівень імунітету, достатній для глибоких змін динаміки епідемічного процесу: прогресуючого зниження захворюваності до поодиноких випадків, зняття періодичності епідемічних хвиль.
Про ступінь достатності колективного імунітету можна судити за вмістом віруснейтралізуючих антитіл у сироватках крові реконвалесцентів. Титр 1:64 вважається високим, бо він виявляється у 83% осіб через невеликий проміжок часу після перенесеного поліомієліту. Імунітет колективу визначається рядом імунологічних показників, які можуть бути поділені на 2 групи: перші свідчать про потенційну готовність макроорганізму реагувати на патогенний збудник, інші – про наявність специфічного імунітету окремих осіб, колективу до даного вірусу чи мікроорганізму. За цією групою показників визначають величину прошарку населення (виражається в %), яка вже має рівень імунітету, достатній для захисту від конкретної інфекції.
Знання імунологічної структури здорового населення служить науковою основою для розв’язання багатьох завдань епідеміології, що пов’язані з питаннями специфічної профілактики.
Специфічна профілактика, або імунопрофілактика – створення несприйнятливості організму до інфекційних хвороб за допомогою біопрепаратів, направленої (специфічної) дії. Засобами імунопрофілактики формується набутий штучний (активний і пасивний) імунітет (вакцини, сироватки). Активний імунітет має найважливіше значення, так як створює стійку несприйнятливість на тривалий час.
Вакцинація – це створення штучного активного імунітету проти певних інфекційних хвороб за допомогою вакцин, у відповідь на введення яких організм активно виробляє антитіла. Вакцини поділяються на корпускулярні живі, корпускулярні убиті або інактивовані, хімічні, анатоксини, синтетичні рекомбінантні (генно-інженерні), генетичні вакцини.
Для створення пасивного штучного імунітету використовують гомологічні, гетерологічні імуноглобуліни, сироватки, плазму (антибактеріальну).
Живі вакцини складаються із живих змінених збудників інфекційних захворювань (вакцинні штами), які втратили вірулентність, але зберегли імунотропні властивості.
До них відносяться вакцини проти сибірки, БЦЖ, проти кору, паротиту, чуми, туляремії, жовтої лихоманки, поліомієліту, грипу, краснухи, сказу (Себіна).
Живі вакцини є найбільш ефективними препаратами, оскільки після їх введення виробляється напружений і тривалий імунітет. Вакцинальний штам мікробів повинен бути авірулентним, але імуногенним і ареактивним.
Ослаблення вірулентності досягається шляхом:
Пасажу культури через несприйнятливих тварин, селекція мікроорганізмів-мутантів
Культивування в несприятливих умовах життя для даного мікроорганізму
Використання методів генної інженерії, результатом якої є рекомбінанти із зниженою вірулентністю.
Для виготовлення корпускулярних інактивованих вакцин використовують мікроби, вбиті нагріванням, обробкою ацетоном, формаліном, карболовою кислотою. До них відносяться вакцини проти кашлюку, кліщового енцефаліту, черевного тифу, сказу (Солка), Ку-лихоманки, лептоспірозів. Для їх виготовлення використовують штами з високою антигенністю та імуногенною активністю.
Анатоксини –виготовляють шляхом тривалої обробки ендотоксинів 0,3-0,4% підігрітим розчином формаліну. Широке застосування мають анатоксини: дифтерійний, правцевий, ботулінічний, стафілококовий, газової гангрени, холерний.
Анатоксини викликають антитоксичний гуморальний імунітет, який нейтралізує дію ендотоксину, але не зумовлює клітинної резистентності (не дає антимікробного імунітету), тому діти, навіть якісно щеплені, при зараженні не хворіють, але можуть бути носіями збудника. Цим пояснюється здорове носійство коринебактерій дифтерії на фоні масової імунізації (носії – різке переохолодження – зниження антитоксичного імунітету і захворіли – дифтерія у щеплених).
Живі вакцини не допускають формування так званого “здорового” носійства і сприяють припиненню циркуляції збудника серед населення.
Перспективними щодо зниження поствакцинальних ускладнень є отримання хімічних вакцин, які виготовляються за допомогою хімічного синтезу – в них більш висока концентрація специфічного антигену й незначний вміст сторонніх домішок (черевнотифозна, паратифозна, менінгококова).
Нині успішно розробляється технологія виготовлення субвіріонних (субодиничних глікопротеїдних та рибосомних вакцин) синтетичних вакцини проти ВГВ, грипу – це препарати нового типу, отримання яких ведеться за допомогою: 1) синтезу структур моделюючих природні антигени; 2) створення штучних антигенів: генетичних є в стадії розробки проти туберкульозу, ВІЛ-інфекції, малярії, лейшманіозу. Рекомбінантні– вакцини-проти HbsAg, проти вірусного гепатиту А, в стадії розробки проти ВІЛ-інфекції, грипу, кору, поліомієліту.
Пасивна імунізація проводиться за допомогою сироваток і імуноглобулінів (1000 сироваток донорської крові), коли вводяться специфічні антитіла, які одержують із крові людини або гіперімунізованої тварини.
Нормальний людський Іg ППЛІ, протистафілококовий, проти ВГА –гомогенний Ig. Гетерогенні імуноглобуліни, сироватки: лептоспіроз ний Ig, протидифтерійна, протиботулінічна сироватка.
Такі вакцини здатні захищати організм від різних антигенних варіантів самого збудника.
Є планові щеплення і за епідпоказами. Планові поділяються на загальні і вибіркові.
Планові масові щеплення проводяться згідно календаря щеплень, який затверджується МОЗ України (2000 рік), всьому населенню яке досягло відповідного віку і за відсутності проти показів. Проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, правцю, кору, епідемічного паротиту, краснухи, ВГВ.
Щеплення дітей здійснюють, організовують дитячі поліклініки, ведеться облік дітей до 14 років, складаються щорічно плани щеплень, заготовлюються середники, організовується кабінет щеплень, облік проведеної імунізації, визначається імунологічна і епідеміологічна ефективність щеплень. Планова вибіркова імунізація населення проводиться окремим групам за професійною або територіальною ознакою, населенню природних осередків і ендемічних територій, військовослужбовцям, мисливцям, ветеринарам, особам, які догляд за тваринами (сибірка, бруцельоз, лептоспіроз, туляремія, сказ, чума).
За епідемічними показаннями щеплення проводяться при загрозі завозу, заносу, поширення певних важких інфекцій. На обмеженій території в певних групах. При цьому ефективність вакцинації буде достатня, якщо вона буде проведена в стислі терміни і масово або терміново в осередках, або у осіб, ймовірно інфікованих. Світовий досвід вакцино-профілактики свідчить, що при імунізації 90-95% сприйнятливого населення циркуляція збудника припиняється (поліомієлітом всі. Велике значення повноти охоплення населення. Ця проблема залишається актуальною з одного боку, недостатнє охоплення населення плановими щепленнями обумовлене значними медичними відведеннями, тимчасовими протипоказами. З іншої сторони щеплення в період будь-якого захворювання та реконвалесценції не досягає імунологічного ефекту, може давати поствакцинальні ускладнення. Будь-які щеплення повинні проводитись тільки здоровим людям.
В період епідемії дифтерії на Україні 1992-1995рр. спеціальним наказом були скорочені до мінімума протипокази до щеплень.
Протипокази та строки медичних відводів даються в настанові до вакцини, яка вкладається в кожну коробку з препаратом. Особливої уваги при вакцинації вимагають діти з обтяженим анамнезом. Вони складають “групи ризику” по можливості розвитку поствакцинальних ускладнень:
Діти з ураженням ЦНС; порушеннями імунітету.
Діти, які схильні до алергічних хвороб. Анафілактичний шок на яєчний білок, реакція на антибіотики.
Ті, які багаторазово хворіли інфекціями дихальних шляхів та іншими хворобами
Діти з патологічними реакціями на щеплення і поствакцинальними ускладненнями в анамнезі.
Щеплення проводяться у хворих на хронічні захворювання в період ремісії; на гострі захворювання – після одужання, при недоношеності через 2-3 місяці, при анеміях після підйому Hb>80г/л. В цих групах, складається індивідуальний графік щеплень.
Вагітним не вводять живі вакцини, анатоксини. За життєвими показами проводять – щеплення проти правцю і сказу.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора