Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Економіка країн Латинської Америки.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Львівська Комерційна Академія
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра регіональної економіки
Інформація про роботу
Рік:
2001
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
УКООПСПІЛКА
Львівська Комерційна Академія
Кафедра регіональної економіки.
Курсова на тему:
“Економіка країн Латинської Америки”
Львів-2001
Зміст:
План………………………………………………………………………...3
Вступ……………………………………………………………………….4
1. Загальні відомості………………………………………………………5
2. Економічний стан та періоди розвитку країн Латинської Америки...7
3. Населення:……………………………………………………………...14
а) Бідність і нерівність у доходах: Соціальна політика………...14
б) Економічно активне населення…………………………………………16
4. Особливості розвитку і загальна характеристика господарства:……………...18
а) Енергетика………………………………………………………………...25
б) Промисловість………………………………………………….29
в) Транспорт………………………………………………………35
Висновки. ………………………………………………………………...40
Література…………………………………………………………..…….42
План:
Вступ.
1. Загальні відомості.
2. Економічний стан та періоди розвитку країн Латинської Америки.
3. Населення:
а) Бідність і нерівність у доходах: Соціальна політика.
б) Економічно активне населення.
4. Особливості розвитку і загальна характеристика господарства:
а) Енергетика
б) Промисловість
в) Транспорт
Висновки.
Вступ.
З початком економічних реформ в Україні не бракує пересторог щодо небезпеки “латиноамериканізації” економічного середовища та політичного життя. Звертаючись до сучасної української проблеми вибору самостійної стратегії економічного розвитку та конкретних форм продовження радикальних економічних реформ, навіть побіжне ознайомлення з латиноамериканським досвідом дозволяє мінімізувати втрати від інтенсивних пошуків власного шляху розвитку. Мета моєї роботи полягає визначити першопричинні фактори, що сприяли чи перешкоджали країнам Латинської Америки у здійсненні радикальних реформ, адже вдале використання досвіду “економічної лаболаторії”, як називають Латинську Америку, дозволяє попередити перетворення процесу економічних реформ в Україну у прикру “послідовність невдалих спроб”. Навіть побіжне ознайомлення з латиноамериканськими реаліями дозволяє мінімізувати втрати від інтенсивних пошуків власного шляху, що може виявитися не таким вже й оригінальним. Мета роботи не полягає у тому, щоб вказати напрямки економічних реформ чи процесів і не в тому, щоб вказати яким шляхом потрібно йти Україні до сталого економічного розвитку, а в тому щоб відобразити економічно важливі показники в країнах Латинської Америки від фінансової стабилизації до стійкого економічного розвитку. Адже багатий Латиноамериканський досвід потрібно використати при побудові нашої держави використовуючи всі вдалі спроби впровадження радикальних економічних реформ.
Загальні відомості.
Латинською Америкою називають регіон, який розташований у західній півкулі між південним кордоном США і Антарктидою. До- нього входять Мексика, країни Центральної Америки, острівні країни Карибського басейну і материк Південна Америка.
Латинська Америка розташована між ЗЗ" пн.ш. і 60° пд.ш. та між 35° і 117° зх.д. Територія регіону простягнулася на 13 тис.км з півночі на південь, а із заходу на схід у найширшому місці — на 5 тис. км. Із заходу її омивають води Тихого, а зі сходу — Атлантичного океану. Берегова лінія материкової частини розчленована слабо, особливо з боку Тихого океану, крім півдня Чилі. Тихий і Атлантичний океани сполучені Панамським каналом. Світовий океан тривалий час створював бар'єр, який відокремлював регіон від Європи, Африки та Азії. З розвитком мореплавства, а потім і повітряного транспорту, територіальна ізольованість регіону послабилась.
Безпосереднього виходу до океану не мають лише Парагвай та Болівія. Для країн вихід до океану дуже важливий. Через водні шляхи здійснюються зв'язки не тільки з іншими регіонами, а й між самими латиноамериканськими країнами. Значення тихоокеанського положення регіону посилилось зі зростанням ролі у світовому господарстві країн басейну Тихого океану.
Великий вплив на політичне та економічне життя країн Латинської Америки має сусідство зі США.
Назва «Латинська Америка» відображає не тільки географічне положення, але і його історико-географічну особливість, вказуючи на латинський характер колонізації території. Ця назва поширилась перед Другою світовою війною. До цього регіон називали Іспанською і Португальською Америкою, Індо-Америкою, Південною Америкою.
На території регіону розташовано 46 держав і територій, із них 33 незалежні держави. Загальна площа регіону 20,5 млн. км', що становить 15% суші земної кулі. За даними 1997 р., у Латинській Америці проживало 489 млн.осіб, або 8,5% загальної чисельності населення світу.
EMBED Excel.Sheet.8
EMBED Excel.Sheet.8
Суррегіони Латинської Америки (1995)
Економічний стан та періоди розвитку країн Латинської Америки.
Востаннє десятиліття в Латинській Америці відбулися глибокі політичні й економічні перетворення. Їхній головний компонент - демократизація. Військові диктатури, що ще недавно правили в більшості країн Південної Америки, поступилися місцем демократично обраним урядам, а в Мексиці настав кінець пануванню єдиної партії. Нові конституційні режими, що з'явилися в регіоні, ще далекі від ідеальної демократії, але тенденція до більшого політичного плюралізму в наявності.
Економічні зміни в регіоні не менш значні. За короткий час країни, десятиліттями покладались на импорт заміщуючої стратегії, знизили торгові бар'єри, приватизували державні підприємства і здійснили глибокі реформи в податковій системі. Економіка таких країн, як Чилі, Мексика, Аргентина і Перу зараз набагато більш відкрита, ніж колись. Навіть у Бразилії, де опір ринковим реформам продовжувався по 90-і роки, державна політика в цілому повернулася у бік зовнішньо торговельної лібералізації і приватизації.
Ці зміни – як політичні, так і економічні – далися нелегко, але це вже здійснився факт. На противагу прогнозам багатьох аналітиків нові демократичні режими довели свою життєздатність навіть в умовах серйозної економічної кризи. У кінцевому рахунку більшість з них також довело здатність до здійснення важких, але настільки необхідних ринкових реформ. Зараз країни Латинскої Америки стоють перед новими, ще більш складними задачами, що відрізняються покрайній мірі в двох важливих аспектах.
Насамперед змінилися умови вироблення політики. У минулому десятилітті реформаторам протистояли прихильники імпортозаміщуючі моделі і також у переважній ролі держави. Тоді ще приділялося мало уваги проблемам приватних інвестицій, ринкової конкуренції й обачної макроекономічної політики. Зараз суперечки ведуться щодо масштабів державної підтримки приватного сектору і зосерема у проблемах як розподілу, так і в економічного росту.
Суперечки навколо економічної політики у свою чергу тісно зв'язані зі зміною природи політичних викликів, що коштують перед молодими демократичними державами Латинської Америки. Задачі скинення військових диктатур і запобігання повернення до авторитарного правління поступилися місцем проблемам забезпечення ефективності і відповідальності вибраних органів влади. Відвідповіді на ці політичні виклики залежать, як будуть зважуватися питання економічного росту і власності.
Неоліберальні реформи 80 – 90–х років неодноразово критикувалися і продовжуються суперечки ще сьогодні. Усе – таки можна стверджувати, що імовірність антиреформ дуже низька. Стимули до економічного росту, що створює ринково – орієнтована політика, виникають з декількох джерел. В умовах економічної глобалізації зовнішнє фінансування відіграє вирішальну роль для платіжних балансів у всіх країн. У Латинській Америці, як і в інших країнах, що розвиваються, уряди в більшості випадків усвідомлюють важливість збереження довіри приватних іноземних інвесторів і установ типу МВФ і Світового банку. Значення цих цілей добре продемонструвала криза мексиканського песо. У 80-і роки типовою реакцією на подібні події було обмеження імпорту і руху капіталів; у середині 90-х років відповіддю на кризу стало поглиблення ліберальних реформ.
Досвід минулого також свідчить, як важливо зберегти наступність політики. Експортоорієнтовані країни Східної Азії успішно вийшли з боргової кризи 80-х років, що різко контрастувало з глибоким провалом тодішніх політичних експериментів у Бразилії, Аргентині і Перу. Урожай цього досвіду ще обговорюються, але вже склалася єдність щодо необхідності обережного підходу до макроекономічної політики.
Нарешті, імовірність прямого анулювання результатів минулих реформ обмежується внутрішньо політичними факторами. У таких країнах як Чилі і Мексика політичний вплив експортнооієнтованої частини бізнесу забезпечується могутнім мотивом для наступності політики. Більш того, успішні програми стабілізації завоювали широку популярність середньо та низько доходних груп населення, що особливо сильно страждали від високої інфляції. У такий спосіб здійснювати заходи по підвищенню зайнятості і допомоги біднякам, лише деякі з тих, хто займає державні посади, згодні взяти на себе ризик повернення до днів макроекономічної нестабільності.
Перехід від стабілізації до росту виявився набагато більш проблематичним. У багатьох країнах регіону економічне пожвавлення у 90-х роках було перервано крахом мексиканського песо кінця 1994р. Криза песо завдав руйнівного удару не тільки по Мексиці, але і Аргентині, а також мав серйозні наслідки для Бразилії і Перу. Правда, до 1996 - 1997р. з'явилися ознаки, що економіка цих країн видужує. Масована зовнішня допомога з боку США і МВФ допомогла Мексиці й Аргентині перебороти кризу й у 1997р. вийти на більш ніж 5 – процентний ріст. Перспективи росту в інших країнах регіону також представляються зараз цілком гарними, хоча більшість країн усе ще в край чуттєві до зовнішніх шоків типу валютної кризи в Азії підвищення процентних ставок у США.
Продовжується із середини 80-х років ріст чилійської економіки. У нових інтерпритаціях цього досвіду підкреслюється роль державної допомоги експортерам і врегулювання руху капіталів, що зм'якшує наслідки ревальвації національної валюти і фінансової паніки. Практично вже ніхто не заперечує той факт, що радикальні ринкові реформи часів Піночета забезпечили фундаментальні умови для успіху подібної політики.
Непевність щодо результатів колишньої політики і перспектив майбутнього виникають нові дискусії, як бути далі. Основне питання, однак, складається не в поверненні до "політики розвитку" зразка 60 - 70-х років, а втім, як продовжити макроекономічну реструктуризацію 80 - 90-х років.
Більшість представників міжнародного фінансового сектора і латиноамериканських політичних структур ледве роблять головний акцент на ініціативи, що поглиблюють ринкові реформи. Найбільш важливі й одночасно суперечливі пропозиції відносяться до врегулювання ринків праці і приватизації пенсійних фондів.
Перше повинно збільшити зайнятість за рахунок скорочення гарантій збереження роботи, або великого числа держслужбовців і членів профспілок. Друге – спричинити за собою тим часом втрату державної частини доходів. Але, як очікується, у середньостроковій перспективі зменшиться тягар бюджетних витрат на підтримку звичайної пенсійної системи і збільшиться стимул до заощаджень і інвестицій. З боку міжнародних фінансових організацій лунають також заклики до приватизації об’єктів, що ще знаходяться в державній власності гірничо-добувної промисловості й інфраструктурних галузей, більш твердому регулюванню банківської сфери, подальшому дерегулюванню комерційних справ, більш ефективному і "прозорому" юридичному забезпеченню контрактів.
Альтернативні концепції зосереджують увагу на прийняті міри урядів що стимулюють конкуренцію в приватному секторі, але без масових податкових пільг і державних інвестицій, що були характерні для індустріальної політики колишніх років. Подібна "політика конкуренції" не обов'язково протиставляється згадуваним вище заходам для "поглиблення" ринку. Суперечка лише в тім, чи здатна держава при усуненні "провалів" ринку забезпечити допомогу приватному сектору в його адаптації до зрілої ринковій конкуренції. Така допомога могла б включати надання інформації й обмежене фінансування малих і середніх фірм, що виходять на експортні ринки, заохочення створення асоціацій виробників, навчання робітників і т. д..
Прихильники альтернативних стратегій росту по-різному оцінюють досвід розвитку країн Латинської Америки в колишні роки. Навіть Чилі, що звичайно вважається зразком успішності ринкових реформ, згадується як приклад дій уряду по стимулюванню експорту за допомогою маркетингової інформації і субсидій. Бразилія також може стати важливою регіональною моделлю активної політики конкуренції, якщо там продовжиться економічний ріст, що почався в 1993 р.. Основну роль у ньому відіграла зовнішньо-торговельна лібералізація початку 90-х років, але політика сприяння конкуренції була не менш важливою. Із досвіду Мексики і ряду інших країн особлива увага повинна приділятися автомобільній промисловості.
Важливим обєктом для аналізу служить досвід північно-азіатських країн, особливо Південної Кореї. Прихильники ринкових реформ підкреслюють обережний характер макроекономічної політики, що проводилася там, реалістичність валютних курсів і деяку лібералізацію імпортного режиму для національних експортерів. Прихильники більш активної ролі держави зі своєї сторони вказують на значення різноманітних мір індустріальної політики: від пільгових кредитів до вибіркового протекціонізму, прямих субсидій, використання приналежних державі підприємстві, урядової підтримки картелів у приватному секторі. Реальна політика будується під впливом більш насущних і специфічних інтересів. У більшості країн Латинської Америки неважко знайти приклади недосконалостей ринку. Тому навіть такий центр економічної ортодоксії як Світовий банк обережно визнає ту роль, що державні органи можуть грати у вирішенні проблем координації й інформації в приватному секторі.
Важливо, що "політика конкуренції" одержала істотну підтримку з боку підприємницьких асоціацій, у тому числі тих, у яких домінують найбільші конгломерати, і від місцевих економістів. Конкретні рекомендації варіюють у широких межах, від держпідтримки технологічних нововведень і інвестицій в інфраструктуру до постачання маркетинговою інформацією, і субсидіювання експорту. Деякі з них в міру вже використовуються в ряді країн, включаючи Чилі і Мексику.
Якщо не говорити про моделі економістів-неокласиків, у сучасному світі навряд чи можна знайти переконливі приклади "чистих" ринкових господарств. Не дивно, що після великих реформ 80-х років ряд економічних агентів вимагає допомоги від держави. У багатьох випадках мова йде про допомогу, що забезпечила б "поштовх" для підвищення конкурентноздатності місцевих виробників на глобальних ринках. У той же час прихильники політики конкуренції, очевидно, часто перебільшують можливості латиноамериканських держав у цьому відношенні коли справа стосується подолання опору рентоорієнтованих груп місцевого бізнесу, далеко не всі з цих країн можуть похвалитись успіхами.
Основу для плідного обговорення проблем співвідношення між задачами зміцнення ринкових інститутів і політики конкуренції може скласти єдність щодо важливості підтримки рівноваги внутрішніх фінансів і платіжного балансу. У найбільш конструктивній формі таке обговорення повмало б проходити в термінах "менше", а не "чи". У регіоні навряд чи можлива єдина модель розвитку. У Бразилії тривала історія взаємодії між динамічним приватним сектором і державною бюрократією могла б забезпечити основу для успіху останніх ініціатив в області індустріальної політики. Подібні ж можливості існують у Колумбії і у меншому ступені, у Чилі. І навпаки, у країнах, де відносини між державою і діловими колами відзначені непередбачуваністю й антагонізмом (наприклад, в Аргентині і Перу) має сенс менш інтервенціоністський підхід. Вибір політики може мінятися від країни до країни в залежності від економічної історії і політичної ситуації.
НАСЕЛЕННЯ
Бідність і нерівність у доходах:
Соціальна політика.
Навіть, якщо латиноамериканські уряди процвітають в ініціюванні економічного росту, перед ними залишаються складні і давні проблеми нерівності в доходах, і бідності. Наявні дані далекі від заспокійливих. У 80 - 90-і роки в більшості країн регіону істотно збільшилася частка бідних, а розподіл доходів ще більш погіршився (таблиця1).
Частка населення нижче порога бідності
Бразилія і Мексика відносяться до числа найбільш неблагополучних у цьому відношенні країн світу. Надмірно висока нерівність у доходах також у Болівії, Чилі і Венесуеллі. Боргова криза сильно підкосила системи соціального забезпечення. У розрахунку на душу населення відповідні витрати в регіоні знизились за період між 1990 і 1995 р. На 18%. Ще більш істотно те, що зменшилася частка соціальних витрат у загальних витратах держави (на 16%). Іншими словами, у період екстраординарних утруднень питання соціального забезпечення відійшли далеко на задній план.
Чилі є єдиним вийнятком із загальної тенденції до погіршення соціальних умов. Зайнятість і реальна заробітна плата там, помітно ростуть з початку 90-х років, частково, внаслідок надзвичайно швидкого розширення експорту трудомісткої продукції сільського, рибного і лісового господарств. Крім того, зменшення чисельності груп населення з доходами нижче порога бідності стало результатом здійснення програм боротьби з бідністю 80 - 90-х років.
Варто підкреслити, що погіршення соціальних індикаторів багато в чому було наслідком не неоліберальної політики, а кризи, на якій вона шукала відповіді. Дійсно, гіперінфляція насамперед уражала групи з низьким доходом, тому уряди, що покінчили з інфляцією навіть за допомогою твердих стабілізаційних мір, часто одержують широку народну підтримку. Більш того, якщо реформи сприяють економічному росту, то чисельність груп, що живуть в абсолютній бідності, починає зменшуватися.
У той же час ринкові реформи розширюють діапазон соціальної нерівності. У багатьох випадках приватизація забезпечила великий прибуток вузьким групам економічної еліти. Скасування субсидій на продовольство, паливо і транспорт також мала негативні наслідки для низькодоходних груп.
Економічно активне населення.
Частка економічно активного населення (ЕАН) у всьому населенні регіону є пониженою і становить 35% (при середній у світі — 45% і в економічно розвинутих країнах — 49%). Невисока економічна активність населення Латинської Америки пояснюється насамперед високою питомою вагою дітей у загальній чисельності населення і незначним залученням жінок до господарської діяльності.
Аналіз галузевої структури ЕАН показує, що, незважаючи на абсолютне збільшення чисельності зайнятих у сільському господарстві, відбувається зменшення його частки, яка скоротилася з 52,8 у 1950 р. до 27,3 у 1993 р. Високий рівень зайнятості в сільському господарстві характерний для країн Центральної Америки і Карибського басейну. Зокрема у таких країнах, як Гаїті і Гондурас відзначалося максимальне значення цього показника — 57 і 58% відповідно.
Найдинамічніше зростала зайнятість у сфері послуг. У середині 90-х рр. частка зайнятих у сфері послуг у регіоні становила 48% .
EMBED Excel.Sheet.8
Гострою соціально-економічною проблемою регіону є зростання безробіття.
Структура зайнятості населення, %
На початку 90-х рр. у країнах регіону обсяг робочої сили на ринку праці перевищував 50 млн. осіб. У більшості країн Латинської Америки і Карибського басейну цей показник ще вищий, зокрема у Гондурасі — 40%, у Гренаді — 35%, а в Барбадосі — 25%.
Економіка країн регіону не спроможна поглинути резерви робочої сили. Робоча сила, яка вивільнюється із сільського господарства не знаходить собі роботи у містах і осідає у поясі розвалин навколо великих міст, або залишається у селі, збільшуючи чисельність прихованого безробіття. Можливості нових галузей промисловості у створенні робочих місць незначні.
У сільському господарстві значна частина працездатного населення використовується тільки на сезонних роботах. За деякими даними, сезонні робітники в країнах регіону становлять 2/3 робочої сили.
Окрім того, значна частина працездатного населення у країнах регіону зайнята у так званому не формальному секторі. Його утворює категорія неоплачуваних сімейних і самозайнятих працівників. Частка зайнятих у не формальному секторі становить 1/3 загальної чисельності працездатного населення. У зв'язку із зростанням безробіття держава заохочує розвиток цього сектора економіки.
Особливості розвитку і загальна характеристика господарства.
Індустріалізація у країнах Латинської Америки розглядалася, як важливий засіб ліквідації відсталості і залежного положення у міжнародному географічному поділі праці. На першому етапі індустріалізації країни обрали стратегію заміщення імпорту промислових товарів національним виробництвом. Ця стратегія особливо швидко поширилась у країнах Латинської Америки у повоєнні роки.
Індустріалізація ускладнила структуру промисловості багатьох країн. У 1950 р. частка обробної промисловості у створенні ВВП зросла у Бразилії до 21,1%, Аргентині — 23,1, Мексиці —18,8%. Індустріалізація послабила, залежність країн від імпорту споживчих товарів. Проте, цей процес супроводжувався зростанням залежності від зовнішніх джерел сировини, напівфабрикатів, машин і обладнання.
У середині 60-х рр. країни Латинської Америки приступили до другого етапу індустріалізації. Головною рисою цього етапу був перехід країн регіону до виробництва складних виробів довготривалого користування і створення в регіоні нових галузей. Швидкими темпами починають зростати фінансові витрати, пов'язані з використанням у нових галузях обробної промисловості іноземної техніки і технологій. На другому етапі індустріалізація відбувалася, переважно за рахунок іноземних кредитів. Це призвело до зростання фінансової залежності індустріалізації і заборгованості країн регіону.
Сучасні соціально-економічні процеси в регіоні значною мірою пов'язані з економічною і борговою кризами, які охопили країни на початку 80-х рр. (з середини 1982 до кінця 1990 р.). Економічна ситуація, яка склалася у регіоні, на думку окремих учених, була найгірша за весь повоєнний період. Економічна криза 80-х рр. призупинила стійке економічне зростання в цих країнах. Для країн Латинської Америки 80-ті рр. стали «втраченим десятиліттям». Вони нівелювали динаміку економічного зростання регіону. За цей період ВНП країн зменшився на 1/10, а ВНП на одного жителя знизився до рівня середини 70-х рр. За 1980—1990 рр. зростання ВНП становило 0,7% на рік, водночас зростання населення — 2,1%. Тільки у небагатьох країнах спостерігалося позитивне зростання ВНП на одного жителя.
Економічна криза 80-х рр. була наслідком неправильної економічної політики 70-х рр., коли відносна економічна стабілізація у регіоні досягалася переважно завдяки зовнішнім фінансовим ресурсам. Це дало змогу підтримати необхідний рівень зростання ВНП. В умовах сприятливого зовнішнього фінансування і меншої конкуренції на світовому ринку, країни регіону втратили можливість провести необхідні структурні перетворення економіки. Зростання зовнішньої заборгованості визначило характер економічного розвитку у 80-ті рр. Зовнішня заборгованість до 1990 р. зросла до 430 млрд. доларів, що становило 45% ВНП регіону.
Зі середини 80-х рр. для подолання економічної кризи згідно з рекомендаціями МВФ у Латинській Америці здійснюється реформування економіки, яке передбачає: зменшення ролі держави в економіці, використання переважно ринкових важелів регулювання, залучення іноземних інвестицій, створення вільних промислових і торговельних зон, зниження мита на імпортні товари, тощо.
Держава у країнах Латинської Америки традиційно виконувала важливу роль в усіх сферах життя. Тільки у сільському господарстві її роль не велика, що можна пояснити пануванням тут великих землевласників та іноземних монополій. Державний сектор посідав вагомі позиції в економіці регіону. У цьому секторі створювалася третина ВНП. Він контролював основні галузі важкої промисловості, виробничу інфраструктуру. До нього належало багато малорентабельних або збиткових підприємств. Державний сектор значною мірою існував за рахунок субсидій. Головним покупцем його продукцій була держава, тому за таких умов він залишився неконкурентоспроможним.
За останнє десятиріччя у регіоні проведена широка програма приватизації підприємств державного сектора. Процес роздержавлення почався з "малої приватизації" в обробній промисловості, торгівлі, сфері послуг. Після цього відбулася передача у приватну власність великих державних компаній зв'язку, транспорту, металургії та машинобудування. Покупцями великих підприємств були не тільки приватні національні, а й великі іноземні компанії, які брали участь у торгах на конкурентній основі. Це давало змогу вибрати партнера, здатного забезпечити модернізацію і вихід на світовий ринок. Проте останні дослідження засвідчують, що державні підприємства і сьогодні виконують важливу роль. У багатьох країнах замість того, щоб перейти у приватну власність або пройти період стагнації, вони залишаються державними і створюють значну частину ВНП.
Приватизація у регіоні концентрується в небагатьох країнах. У світовій приватизації 1992 р. такі країни, як Мексика і Чилі посіли друге і третє місця. Їх частка відповідно становила 13,8 і 7,3%. Програма приватизації у цих країнах помітно випередила інші країни. У 1993 р. Аргентина приєдналася до провідних країн регіону з роздержавленою економікою. За 1990—1995 рр. у регіоні приватизували понад 600 підприємств. Внаслідок приватизації державних підприємств було створено фонд, який дав змогу врегулювати проблему зовнішньої заборгованості.
Латинська Америка традиційно була об'єктом прикладання іноземного капіталу. Економічні реформи в регіоні стимулювали збільшення прямих інвестицій в економіку. До економічної кризи щорічний притік капіталу становив 11—13 млрд. доларів. З 1982 р. напрям руху капіталу змінився. У 1983—1989 рр. щорічний відтік капіталу становив 27 млрд. доларів. Тільки у 1991 р. Латинська Америка знову перетворилася в імпортера фінансових ресурсів. Проголошена політика «відкритих дверей» для іноземного капіталу і інвестицій дала результати. Сьогодні Латинська Америка знову залучає в економіку достатньо великі інвестиції й фінансові ресурси, які зумовили швидке зростання обсягів виробництва. В середині 90-х років щорічний притік іноземного капіталу становив 50 млрд. доларів. Згідно з міжнародною класифікацією країни Латинської Америки належать до країн з мінімальним ступенем ризику для інвестицій іноземного капіталу. Головним фінансовим донором, інвестором і торговим партнером регіону залишається США.
Великої шкоди економіці регіону завдала інфляція, яка згодом перетворилася у гіперінфляцію, а це зумовило зростання цін, різке пониження цін національних валют. У 1989 р. індекс інфляції піднявся до позначки 564%, а в Болівії — до 23500%, що стало "рекордом" для Латинської Америки. За короткий час інфляцію було ліквідовано. У 1994 р. вона становила вже тільки 340%, в 1995р. опустилася до 25% .
У середині 90-х рр. ВВП країн Латинської Америки становив 5,5% сукупного ВВП світу і 25% країн, що розвиваються. Найбільший економічний потенціал у регіоні мають Бразилія, Мексика та Аргентина. На ці країни припадає понад 2/3 ВВП Латинської Америки. Бразилія за величиною ВВП належить до першої десятки країн світу.
За період постколоніального розвитку трансформація галузевої структури ВВП виявилася у збільшенні частки обробної промисловості, сфери послуг і зменшенні частки сільського господарства. Незважаючи на зміни, у багатьох країнах основою економіки залишилися сировинні галузі. Більшість країн за структурою ВВП можна віднести до аграрно-індустріальних. Лише у п'яти країнах, регіону зберігається традиційна структура господарства.
На Латинську Америку припадає майже половина продукції обробної промисловості країн, що розвиваються. Такі країни, як Бразилія і Мексика за обсягом продукції обробної промисловості належать до першої десятки країн світу. Хоча абсолютні показники розвитку обробної промисловості у регіоні достатньо вагомі, проте відносні показники, які характеризують рівень промислового розвитку, невисокі. У розрахунку на одного жителя, у Латинській Америці виробляється удвічі менше продукції обробної промисловості, ніж у економічно розвинутих країнах. За часткою обробної промисловості у створенні ВНП такі країни, як Бразилія, Мексика й Аргентина переважають США. Проте це не засвідчує вищого рівня розвитку галузі, оскільки обробна промисловість у цих країнах значною мірою представлена галузями, що за якісними параметрами, ступенем наукомісткості, часткою модернізованих галузей значно поступаються економічно розвиненим країнам.
Латинська Америка продовжує виконувати важливу роль у світовому господарстві як виробник продукції сільського господарства. Це стосується насамперед продукції тропічного землеробства. Країни Латинської Америки посідають вагомі позиції на п'яти світових ринках сільськогосподарських товарів — бананів, цукру, кави, цитрусових і сої. Проте розвиток сільського господарства ще значно відстає від внутрішніх потреб регіону. Стан цієї галузі, темпи її зростання не відповідають новим умовам суспільного розвитку, пов'язаних з високим природним приростом населення, процесами індустріалізації та урбанізації. Продуктивність сільського господарства у середньому дуже низька і становить 1/4 рівня США. Більшість країн не забезпечує себе продовольчими товарами національного виробництва і змушена їх імпортувати.
Не розв'язаною в регіоні залишається проблема, латифундизму. Архаїчна структура землевласності, відсталі форми землекористування иерешкоджають переходу сільського господарства на шлях інтенсивного розвитку, гальмують його технічне озброєння, зумовлюють повільне підвищення продуктивності. Аграрні реформи, які проводяться в регіоні, здебільшого обмежені і символічні.
Єдина економіка Латинської Америки фактично розділена на дві частини, кожна з яких розвивається самостійно і має свою динаміку. Експортний сектор економіки процвітає і має високі темпи зростання, у той час як економіка, що обслуговує внутрішні потреби країн, прийшла до занепаду.
Латинська Америка виділяється серед країн, що розвиваються, вищим рівнем соціально-економічного розвитку. У регіональній шкалі ієрархії рівнів соціально-економічного розвитку верхню сходинку займають НІК, а найнижчу — Гаїті, яку занесено до списку найменш розвинених країн світу. Пересічний показшик ВНП на одного жителя в регіоні становить 2878 доларів (аналогічні показники по світу — 5000, а в економічно розвинених країнах — 23000 доларів). Незважаючи на досить вагомі позиції серед країн, що розвиваються, за показником ВНП на одного жителя жодна країна регіону не входить навіть до третьої десятки країн світу. Найвище значення цього показника в Аргентині — 7290 дол., а найменше в Гаїті.— 250 доларів.
У 90-ті рр. країнам регіону вдалося подолати економічний спад. У 1991 р. темпи економічного зростання перевищили темпи зростання населення, що свідчить про початок оздоровлення економіки. Середні темпи приросту-ВВП збільшилися з 2,7% у 1990 р. до 3,4% у 1994 р. Останні п'ять років особливо динамічно розвивалася економіка Аргентини, Колумбії, Болівії, Перу, а також Чилі, яка з 1984 р. демонструє феноменальне зростання економіки. Для більшості країн регіону були характерні середні та низькі темпи приросту ВВП, а у таких країнах, як Гаїті, Куба, Нікарагуа і Сурінам спостерігалися від'ємні темпи приросту ВВП. Падіння середньорегіональних темпів приросту ВНП з 3,4% (1991— 1994) до 0,6% (за підсумками 1995 р.) пояснюється передусім від'ємними темпами у Мексиці (-7%) та Аргентині (-2,5%).
Латинська Америка серед країн, що розвиваються, вирізняється вищим рівнем гуманітарного розвитку. Індекс людського розвитку (ІЛР) в країнах регіону становить 0,823. Це майже удвічі перевищує аналогічний показник у країнах Африки. Економічна криза 80-х рр. зумовила різке зростання соціальної напруги в регіоні. Повне або часткове безробіття охопило значну частину населення. Рівень безробіття в регіоні коливається у дуже широких межах від 6% у Бразилії до 25% у Перу, а в Нікарагуа досягає 50% економічно активного населення.
Знизити безробіття в регіоні допомагає неформальний сектор економіки, представлений дрібним виробництвом, надзвичайно розвиненою вуличною торгівлею, дрібними послугами. У 90-х рр. рівень безробіття у деяких країнах значно знизився, що пояснюється передусім наявністю тіньової економіки, яка створює додаткові робочі місця. Наприклад, у Болівії тіньова економіка створює додатково 250 тис. робочих місць, переважно за рахунок наркобізнесу.
У країнах регіону гостро постає проблема бідності, незважаючи на значні здобутки економічного розвитку. У Латинській Америці 270 млн осіб, що становить 56,3% населення, проживають поза межою бідності. Бідність у регіоні змінюється від 30% населення в Аргентині до 70% у Гондурасі. У регіоні 20% найменш забезпеченого населення контролює тільки 4% ВНП. а найзабезпеченіших 10% сімей контролюють 50% загальних доходів [118]. Дія розв'язання проблеми бідності в регіоні створюються соціальні програми.
Енергетика
Латинська Америка має значні енергоресурси. Проте національна енергетика не забезпечує потреб більшості країн регіону. Тільки в нафтовидобувних країнах національні енергоджерела покривають власні потреби. У багатьох країнах Карибського басейну та Центральної Америки практично відсутня власна паливно-енергетична база і енергоспоживання забезпечується за рахунок імпорту енергоносіїв.
Головним енергоресурсом Латинської Америки є нафта.Значення нафти в енерго-балансі регіону набагато більше, ніж у цілому світі. Найбільшою є питома вага нафти в структурі енергобалансу країн, які не мають власних нафтових ресурсів. У нафтовидобувних країнах ця частка значно менша, що пов'язано зі споживанням природного газу, який видобувають попутно з нафтою. Друге місце у паливно-енергетичному балансі регіону займає природний газ.Значення камяного вугілля та інших джерел енергії невелике.
.Така структура паливно-енергетичного балансу склалася ще на початку XX ст. Вже тоді у країнах Латинської Америки частка нафти в енергоспоживанні становила 60%, тоді як у США — тільки 20%.
Гідроенергетичний потенціал Латинської Америки оцінюється в 700 млн.квт, що становить чверть світового потенціалу. Проте у регіоні освоєно тільки 16% гідроенергетичних ресурсів. За величиною гідропотенціалу і його значенням в енергетиці Латинська Америка тільки трохи поступається Африці, випереджуючи США, Західну Європу й Азію. На початку 90-х рр. Бразилія, Перу і Колумбія за розмірами гідроенергетичного потенціалу увійшли до першої десятки країн світу.
У регіоні споруджені одні з найбільших у світі ГЕС. Це насамперед бразильсько-парагвайська ГЕС на р. Парана потужністю 12,6 млн.квт, Гурі на р. Кароні у Венесуелі — 10 млн. квт, Тукуруй у Бразилії — 8 млн. квт.
Дальший розвиток гідроенергетики має важливе значення для регіону. Латинська Америка має значні резерви гідроресурсів для будівництва нових ГЕС. Зараз у регіоні споруджуються переважно середні та малі ГЕС. Спорудження таких ГЕС дасть змогу оптимальніше використовувати гідроенергетичні ресурси і зменшувати негативні екологічні впливи на довкілля. Вже сьогодні в Бразилії 90% електроенергії виробляють ГЕС. З метою освоєння гідроенергетичних ресурсів пограничних рік розширюється співробітництво між країнами регіону, особливо в басейні р.Парани. У програмах розвитку гідроенергетики до 2025 р. частка гідроресурсів у структурі первинних джерел енергії зросте вдвоє і становитиме 12—15%.
Атомна енергетика в Латинській Америці розвивається досить повільно. На ії частку припадає тільки 1,5% виробництва еяектроенергій Освоєння атомної енергетики у регіоні почалося у 70-х рр. Перша АЕС була побудована 1974 р. в Аргентині. На початку 90-х рр. у Латинській Америці діяло чотири атомні електростанції загальною потужністю 2,24 млн. квт. — в Аргентині, Бразилії та Мексиці. Аргентина — лідер у регіоні за обсягом виробництва енергії на АЕС. Зі середини 90-х рр. у Латинській Америці прискорився ровиток атомної енергетики. До 2000 р. АЕС будуть збудовані у Чилі, Колумбії, Венесуелі, Перу та інших країнах.
У Латинській Америці широко використовуються місцеві традиційні енергоджерела, такі як дрова й біомаса. Їх питома вага в загальному енергоспоживанні регіону становить майже чверть. Найвищий рівень його споживання у побутовому секторі в країнах Центральної Америки та Карибського басейну.
Латинська Америка є лідером серед інших регіонів за розробкою замінників бензину. У регіоні створені плантації дерев і чагарників для наступної переробки їх на рідке пальне. У Бразилії налагоджено виробництво технічного спирту з цукрової тростини. За його виробництвом країна займає перше місце у світі. Усе більшої популярності у регіоні набувають альтернативні джерела енергії — енергія сонця, вітру тощо. У Латинській Америці є сприятливі умови для розвитку вітрової та сонячної енергетики. Особливо сприятливі умови для розвитку геліоенергетики у пустелях і напівпустелях. У цих районах сонячну енергію використовують для опріснення води. Декілька проектів щодо освоєння сонячної енергії здійснено у країнах Карибського басейну. Проте країни регіону у розвитку сонячної енергетики ще значно відстають від економічно розвинених країн, особливо США.
Природні умови регіону, особливо на узбережжі і в гірських районах, сприятливі для розвитку вітрової енергетики. Проте енергія вітру в латиноамериканських країнах використовується мало. У регіоні поки діють тільки невеликі вітрові енергоустановки, які використовуються для місцевого освітлення, перекачування води тощо. У програмах розвитку енергетики в Латинській Америці передбачається збільшення використання енергії вітру, особливо для виробництва електроенергії.
Та все ж енергетика залишається слабкою ланкою економіки регіону. Країни Латинської Америки характеризуються низьким споживанням енергії на одного жителя — 918 кг (у нафтовому еквіваленті). Цей показник становить тільки 2/3 середньосвітового рівня і 1/4 рівня економічно розвинених країн. Високий рівень енергоспоживання у Венесуелі, Мексиці й Аргентині.
У Латинській Америці 2/3 електроенергії виробляють ГЕС і 1/3 — ТЕС. Географія електроенергетики регіону відзначається великими контрастами. Майже 2/3 потужностей електростанцій зосереджено у Бразилії, Мексиці, Аргентині, Венесуелі та Колумбії. Бразилія за виробництвом електроенергії входить до першої десятки найбільших виробників електроенергії світу. Рівень виробництва електроенергії на одного жителя коливається від 5000 кВт в Аргентині до 50 кВт — у Гаїті.
Промисловість
Обробна промисловість — важлива галузь економіки країн Латинської Америки. Частка обробної промисловості у ВВП регіону зросла на початку 90-х рр. до 25% (рис. 1.30). У цій галузі зайнято 15% економічно активного населення регіону.
На Латинську Америку припадає майже половина продукції обробної промисловості країн, що розвиваються (рис. ЗО). На початку 90-х рр. такі країни, як Бразилія і Мексика за обсягом продукції обробної промисловості входили до першої десятки країн світу. І хоч абсолютні показники розвитку обробної промисловості в регіоні досить вагомі, проте відносні показники, які характеризують рівень її розвитку, невисокі. Так, у розрахунку на одного жителя в Латинській Америці виробляється удвічі менше продукції обробної промисловості, ніж в економічно розвинених країнах, але у 15 разів більше, ніж у країнах Африки.
Основна частка загального обсягу продукції обробної промисловості припадає на три країни: Бразилію, Мексику і Аргентину. Значних успіхів у розвитку цієї галузі досягли також Венесуела, Колумбія, Чилі і Перу. Низький рівень розвитку обробної промисловості в Еквадорі, Болівії, Парагваї, країнах Центральної Америки та Карибського басейну.
Процес індустріалізації у Латинській Америці призвів до різкого зменшення частки ваги традиційних галузей (харчової і легкої) і швидкого зростання нових галузей промисловості. До кінця 60-х рр. провідною галуззю обробної промисловості була харчова, а з 70-х рр. її випередили металообробка і машинобудування.
Машино...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора