Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Госпітальна терапія.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Посібник
Предмет:
Медицина
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Світлій пам’яті наших Учителів
– професорам Вакалюку Петру Михайловичу,
Денисюку Віталію Григоровичу,
Бережницькому Мирославу Миколайовичу
присвячуємо
Від авторів
Захворювання внутрішніх органів є найбільш поширеними у світі. Вони складають понад 70 відсотків у структурі загальної смертності населення.
Сучасна теоретична і практична терапія є галуззю медицини, що розвивається найбільш швидкими темпами. Упродовж останніх 10 років українська терапевтична клініка суттєво збагатилась абсолютно новими знаннями патогенеза цілої низки терапевтичних захворювань, поповнилась новими стандартами медичних технологій діагностики, профілактики та лікування, зокрема ішемічної хворби серця, артеріальної гіпертензії, їх ускладнень (гострих коронарних синдромів, мозкового інсульта), пневмоній, хронічних обструктивних хвороб легень, хронічних гепатитів, цирозів печінки, виразкової хвороби, панкреато-, і нефропатій, аутоімунних захворювань, хвороб крові та кровотвірних органів.
Значно виріс обсяг інформації, яку студенти і молоді практичні лікарі (сімейні лікарі, дільничні терапевти) черпають із сторінок сучасних періодичних видань та Інтернету. Все це обгрунтовує необхідність систематизації інформації про найбільш важливі, а також ”рідкі” захворювання клініки внутрішніх хвороб. Такій меті, на наш погляд, сприяв би новий сучасний підручник “Госпітальна терапія”, в якому до певної міри стисло, але водночас конкретно були б представлені чіткі, науково обгрунтовані практичні рекомендації щодо лікарювання за сучасних умов розвитку медицини.
Для правильного пізнання захворювань внутрішніх органів і кваліфікованого їх лікування кожна нозологічна форма розглядається через призму фундаментальних знань основ клінічної морфології, нормальної та патологічної фізіології, медичної біохімії на різних рівнях – від системного до субклітинного та молекулярного.
Підручник починається з короткого нарису розвитку української терапев тичної клініки. В даному розділі підкреслено, що для вітчизняної терапевтичної клініки характерні глибока теоретична основа, тісне соуззя науки і практики, соціальна скерованість, методологічний підхід до розуміння біологічних і патологічних процесів, високі гуманні морально-етичні принципи лікарської спеціальності. Вивчення історії української терапевтичної клініки студентами та молодими практичними лікарями має велике виховне значення, бо дає можливість відновити пріоритет української терапевтичної клінічної медицини.
Другий розділ підручника присвячений захворюванням серцево-судинної системи, питома вага яких у структурі загальної смертності населення України складає близько 60 відсотків. В цьому розділі продемонстровано, що в розвитку атеросклероза і патогенетично з ним зв’язаної ішемічної хвороби серця поряд з порушеннями ліпідного обміну суттєве значення має запалення і зв’язані з ним імунні та неімунні механізми подальшого прогресування захворювання.
Гострі коронарні синдроми (нестабільна стенокардія, “не-Q”- та “Q-інфаркт міокарда”) розглядаються як наслідок ішемії міокарда, котра виникає при тромботичній оклюзії коронарних судин. При цьому підкреслюється, що ключовим механізмом цього явища є порушення цілісності атероклеротичної бляшки з наступним формуванням тромбоцитарного тромба. З цих позицій подаються методи невідкладної допомоги та лікування “стабілізованих” хворих (тромболітична та антитромбоцитарна терапія, методи ендоваскулярної хірургії тощо).
Артеріальна гіпертензія розглядається як головний чинник ризику серцево- судинної захворюваності, інвалідизації і передчасної смертності. При викладі цього підрозділу автори виходили з того, що боротьба з артеріальною гіпертензією сьогодні означає боротьбу з ішемічною хворобою серця, мозковим інсультом і судинною смертністю завтра.
З врахуванням результатів новітніх досліджень і рекомендацій VI Національ ного Конгресу кардіологів України (2000) в підручнику представлені некоронаро генні захворювання – ендокардити, міокардити, перикардити, ідіопатич ні та специ фічні кардіоміпатії, серцева недостатність, порушення ритму і провідності, вроджені та набуті вади серця.
В третьому розділі підручника подані захворювання органів дихання. При цьому автори використали не лише результати новітніх наукових розробок, але й нормативні документи (Наказ МОЗ України № 311 від 29.12.1999) та стандарти медичних технологій, прийняті в Україні).
Четвертий розділ присвячений захворюваням органів травлення. Це один з найбільших розділів. В ньому представлені хвороби стравоходу, шлунка, печінки, жовчовивідних шляхів, підшлункової залози, кишечника. Особлива увага в цьому розділі зосереджена на хронічних гепатитах, виразковій хворобі, холецистопатіях, синдромах малдигестії та малабсорбції. При викладенні матеріалу тут (як і в другому розділі) використаний досвід прикарпатської терапевтичної школи, яку понад 20 років очолює наш Учитель – академік АМН України, член Польської Академії Медицини, доктор медичних наук, професор Нейко Євген Михайлович.
В п’ятому розділі подані захворювання нирок, в них головна увага зосереджена на питаннях ранньої діагностики та тривалого лікування хронічних гломеруло- та пієлонефритів, а також на застосуванні екстракорпоральних методів лікування хронічної ниркової недостатності.
Шостий розділ – “Дифузні захворюваня сполучної тканини”. В ньому наведені сучасні технології діагностики та лікування ревматоїдного артрита, системного червоного вовчака, дерматополіміозита, системної склеродермії, васкулітів.
У сьомому розділі йдеться про діагностику та сучасні технології лікування мієло- та лімфопроліферативних захворювань, анемій, геморагічного синдрому.
Восьмий розділ присвячений питанням лікарської деонтології у практиці терапевта. При цьому особливої уваги авторський колектив надав взаємовідносинам “лікар і хворий”, “лікар і суспільство, право і закон”, “лікар та інші”.
Завершується підручник предметним вказівником та списком використаної літератури.
Таким чином, виклад матеріалу в підручнику побудований на узагальнених новітніх досягненнях світової літератури, з врахуванням досвіду пропедевтичної, факультетської, госпітальної №1, №2 та терапевтичної клініки факультету після дипломної освіти та стоматологічного факультету Івано-Франківської державної медичної академії.
Ми надіємось, що цей підручник буде корисним для студентів старших кусів вищих навчальних медичних закладів ІV рівня акредитації, молодих лікарів (сімейних лікарів, дільничних терапевтів), а також лікарів загальної практики.
Автори із вдячністю приймуть усі зауваження і побажання читачів, скеровані на поліпшення якості підручника.
Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Тарас Шевченко
(18.12.1845)
Передмова.
У свій час один з видатних терапевтів професор Максим Петрович Кончаловський, звертаючись до студентів, часто говорив: ”Хірургом можеж ти не бути, терапевтом – бути зобов’язаний”. В цьому афоризмі є велика частка правди, адже терапія, колись і тепер, є фундаментом всієї клінічної медицини. І хоч від терапії виокремились багато дисциплін (інфекційні, дитячі, шкірні, нервові, професійні тощо), вона й сьогодні залишається найбільшою галуззю медицини. Терапевтичні захворювання і тепер займають більше двох третин в структурі смертності населення земної кулі. Між тим знання практичними лікарями загальної практики всієї розмаїтості клініки внутрішніх захворювань не завжди є належними, що в певній мірі зумовлено відсутністю достатньої кількості добротних навчальних підручників та посібників.
Перед авторським колективом постало завдання створити підручник для студентів старших курсів вищих навчальних медичних закладів ІV рівня акредитації, дати їм необхідну інформацію, насамперед, з питань практичної терапії. Автори прагнули до того, щоб читач в підручнику міг швидко віднайти відомості щодо типових і атипових проявів захворювань внутрішніх органів, діагностичного алгоритму, найбільш ефективних методів фармакотерапії.
Розвиток теоретичної медицини завжди випереджував і випереджує досягнення лікарської практики, однак і раніше, і сьогодні він є підгрунтям подальшого вдосконалення лікарювання. Для сучасної клінічної медицини харак терне також виокремлення в якості самостійних нозологічних форм, які раніше розцінювались як варіанти перебігу того чи іншого захворювання. Це торкається, наприклад, інфекційного ендокардиту (колись “endocarditis septica lenta”), хвороби Бехтєрєва, гастроезофагеальної рефлюксної хвороби, алкогольної хвороби печінки тощо. Все це зобов’язувало авторів в доступній формі викласти у підручнику новітню інформацію, головним чином прикладного характера, як щодо найбільш поширених захворювань внутрішніх органів, так і щодо порівняно рідких нозологіч них форм та тих, що перейщли в розряд самостійних захворювань. При цьому врахована і та обставина, що деякі захворювання “рідкісні” насамперед тому, що вони мало знайомі практичному лікарю. Досить, наприклад, згадати, що декілька десятиріч тому назад мало хто з практичних лікарів ставив діагнози дилатаційної та рестриктивної кардіоміопатій чи саркоїдозу легень, тепер же вони стали досить поширеними захворюваннями. В той же час загальновідомо, що хворі на так звані “рідкісні” захворювання, так само, як і хворі на більш поширені хвороби, потребують правильного і ефективного лікування.
Структура захворюваності і смертності населення України поставила перед авторським колективом вимогу наділити підручник певними якостями. При цьому авторським колективом віддана перевага захворюванням серцево-судинної системи, органів дихання та травлення, оскільки саме вони визначають найбільшу частину соціально-економічних втрат. В цьому розділі вперше в рамках підручника виділені такі підрозділи, як “Гострі коронарні синдроми”, ”Інфекційний ендокардит правих комірок серця” (у наркоманів, при ендоваскулярних втручаннях), “Аритмогенна правошлуночкова кардіоміопатія” тощо.
В розділі “Захворювання органів дихання” подана новітня класифікація пневмоній (відповідно з Наказом МОЗ України №311 від 29.12.99), увесь матеріал узгоджений з Міжнародними Консенсусами пульмонологів, виокремлений підрозділ “Саркоїдоз легень”.
Розділ ”Захворювання органів травлення” розпочинається з викладу діагностики та лікування захворювань стравоходу. В цьому підрозділі найбільшої уваги надається гастроезофагеальній рефлюксній хворобі. З урахуванням рекомен дацій Інституту терапії АМН України наведені варіанти і категорії антихеліко бактерної терапії в лікуванні хронічного гастриту типу В та виразкової хвороби. По-новому розглядається проблема хронічних гепатитів, особливо вірусної та медикаментозної етіології. Виокремлено в підрозділ алкогольну хворобу печінки; первинний біліарний цироз розглянуто як аутоімунне захворювання. Належної уваги надано таким нозологіям, як гемохроматоз, хвороби Коновалова-Вільсона, Крона, Уіпля.
Детально висвітлюються також питання ревматології та нефрології. Слід особливо відзначити грунтовний виклад підрозділу “Системні васкуліти” та “Ревматоїдний артрит”. В цих підрозділах знайшли своє відображення сучасні стандарти медичних технологій діагностики та фармакотерапії ревматичних захворювань.
В розділі, присвяченому гематологічним захворюванням, окрім класичного викладу клініки та діагностики, особлива увага надана новітнім протоколам фармакотерапії гемобластозів, зокрема Hoelzer-протоколу при гострій лімфо бластній лейкемії.
Важливим для молодих лікарів є й розділ “Деонтологія в практиці лікаря терапевта”. В підручнику також віднайшлося місце для викладу історії української терапевтичної клініки. При цьому акцент зроблено на пріоритеті Київської, Харківської, Дніпропетровської та Прикарпатської терапевтичних шкіл.
Всі розділи підручника викладені з позицій фізіологічного підходу до клінічних проблем, що є характерною рисою усіх вітчизняних підручників. В цьому напрямку авторський колектив дотримується ідеї великого С.П.Боткіна, який заснував фізіолого-експериментальний напрямок в медицині, та всесвітньовідомого І.П.Павлова – фундатора фізіологічного вчення. Співдружність фізіологічного і клініч ного напрямків при викладі матеріалу в даному підручнику є не абстрактною декларацією, а живильним середовищем терапевтичної практики.
В підручнику, в кожному з його розділів та підрозділів, велика питома вага відведена характеристиці різних клінічних форм і варіантів перебігу захворювань, що є безперечною ознакою власне госпітальної терапії. Не менш важливим є й те, що автори серйозну увагу надають диференційній діагностиці, як міжсиндромній, так і внутрішеньосиндромній.
Іншою, не менш важливою, особливістю підручника є його клініко-фармакологічний характер. Особливо добре це видно з підрозділів, присвячених медикаментозному лікуванню захворювань серцево-судинної системи, органів дихання, травлення, ревматологічних та гематологічних хвороб. При цьому автори дотримуються головного завдання клінічної фармакології – “більш безпечного і більш ефективного застосування ліків”. В цьому плані авторський колектив сповідує настанови професорів М.Я.Мудрова (“лікувати не хворобу, а хворого”), В.Т.Петров ського, В.П.Образцова, Т.Г.Яновського, М.Д.Стражеско, В.М.Іванова, Б.Є.Вотчала (“лікувати хворого слід тоді, коли не можна не лікувати”). В підручнику знайшли своє відображення також основні принципи фармакотерапії, сформульовані провідним англійським клінічним фармакологом Д.Р.Лоуренсом, головними з яких автори вважають наступні: ”Чи взагалі слід втручатися у перебіг захворювання?”, “Бути впевненим у тому, що препарат, який збирається призначити лікар, найбільше підходить для досягнення поставленої мети”, “Чи перевищує ймовірність позитивного ефекта над можливістю небажаної дії” (“користь↔ризик”).
Окремо слід зазначити, що до складу авторського колективу запрошена завідувач кафедри гематології та трансфузіології Київської медичної академії післядипломної освіти ім П.Л.Шупика доктор медичних наук, професор С.М.Гайдукова та професор кафедри післядипломної освіти Івано-Франківської державної медичної академії Н.М.Коваль, імена яких, як талановитих вчених в галузі гематології, добре відоме в Україні та за її межами.
Таким чином є всі підстави вважати, що підручник “Госпітальна терапія”, який пропонується Вашій увазі, є новітнім, досить інформативним виданням, наріжним каменем якого є тісне соуззя класичної госпітальної терапії в розумінні її видатними українськими терапевтами В.Т.Покровським, Ф.Ф.Мерінгом, К.Г.Трит ше лем, Т.Г.Яновським, Ф.А.Удинцевим, В.М.Івановим, О.А.Айзенбергом, В.М.Дзя ком, О.Й.Грицюком, та сучасних діагностичних та лікувальних технологій, що є найважливішою особливістю даного підручника. Можна сподіватись, що він стане корисним не лише для студентів старших курсів вищих медичних навчальних закладів, але й молодих лікарів загальної практики та фахівців-терапевтів.
Академік Академії Медичних Наук України,
член Польської Академії Медицини,
доктор медичних наук, професор Є.М.Нейко.
Розділ 1. До історії української госпітальної терапевтичної клініки.
В дохристиянські часи в Україні для зцілення людей використовували лікарські рослини, водолікування, масажі, лікування замовленням, психотерапією. В подальшому із створенням Київської держави у ІХ столітті, розповсюдженням християнства у Х столітті почали активно розвиватись інші форми організації медичної допомоги (народна, монастирська, світська).
За свідченням Норвежської саги, княгиня Ольга першою заснувала в Києві декілька лікарень, догляд за якими доручила жінкам. Великий князь Володимир у 996 році та князь Ярослав Мудрий у 1096 році закріпили медичну справу за монастирями. Це сприяло розвитку церковної медицини, на яку великий вплив мала тоді Візантійська християнська медицина. В ХІ столітті при церквах та монастирях були облаштовані лікарні, богодільні, келійки для хворих, убогих та безпритульних. З літературних пам’яток відомо, що ігумен Феодосій заснував у 1070 році лікарню при Києво-Печерському монастирі, де лікарювали монахи-лікувальники. Найвідо мішим з них був Св.Агапіт Печерський. Внутрішні хвороби він зціляв зіллям і молитвами. Його ім’я Агапіт в перекладі з грецької мови означає ”Божественна любов”. Це любов і милосердя до знедолених, хворих, калік. Над труною Агапіта у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври висить ікона з надписом “Прп.Агапіт-врач безмездный”, тобто безкоштовний, бо він не брав грошей за свою працю, чи то був хворим князь, чи жебрак. Агапіт Печерський, по суті, був засновником першої терапевтичної школи в нашій батьківщині.
Лікувальною справою займалась й онука Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна (народилась у 1108 році). Вона, отримавши при княжному дворі енциклопедичну освіту, почала свою лікарську діяльність в молодому віці. Свій досвід і знання Євпраксія вклала в науковий трактат “Мазі” першу на Русі наукову працю, написану українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань (тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії). В ній висвітлені питання загальної патології, діагностики, лікування різних хвороб, описи ліків, загальної гігієни, гігієни жінки і дитини, гігієни харчування.
У ХV столітті з’явились перші українські лікарі з вищою освітою та званням доктора медицини і філософії Юрій Котермак (Дрогобич) та Пилип Пляцковський (Львів).
Позитивну роль в охороні здоров’я відіграли релігійні братства в 1430 році Львівське братство, а в 1615 році Київське братство. Вони заснували лікарні та притулки, які називалися шпиталями.
Сприяли розвиткові медицини і запорізькі козаки. Вони заснували великий шпиталь на острові між річками старою і новою Самарою при Самаро-Миколаїв сь ко му монастирі. Наприкінці ХVI століття головними шпиталями були Трахтеми рів ський та Межигірський при монастирях на Дніпрі, Лебединський біля Чиги рина, Лемківський біля Овруча.
Спроба підготовки вітчизняних лікарів пов’язана з організацією у 1654 році при Аптекарському приказі (вищий орган Медичного управління у Московській державі в ХVI-ХVІІ століттях) лікарських шкіл для підготовки військових лікарів. Спочатку підготовка лікарів проводилась у госпітальних школах, а в подальшому в медико-хірургічних училищах, медико-хірургічних і військово-медичних академіях (Петербурзька Військово-медична академія існує й сьогодні).
Важливе значення в розвитку української медичної освіти мав Києво- Могилянський колегіум (в подальшому академія), який заснував у 1632 році Київський митрополит Петро Могила шляхом об’єднання Київського братства із школою Києво-Печерської Лаври.
Викладачами до Києво-Могилянської академії Петро Могила запросив вихованців першої в Україні Замойської Академії (вона була відкрита у 1593 році в Замості біля Львова), а також українських випускників італійських, голандських, польських університетів. Києво-Могилянська академія та братські школи, що існували в багатьох полкових та сотенних містах України стали тими осередками, звідки упродовж ХVІІ і першої пловини ХVІІІ століття розповсюджувалась медична освіта і наука не лише по Україні, а й Росії. Багато вихованців Києво-Могилянської академії стали засновниками української і російської медицини (Нестор Максимо вич Амбодик, Мартин Матвійович Тереховський, Олександр Михайлович Шумлян ський, Данило Самойлович Самойлович). Так утворився своєрідний інтелектуаль ний міст: Італія-Голандія-Польща-Україна-Росія.
В подальшому розвиток терапевтичних клінік нерозривно зв’язуєтся з медичними факультетами університетів.
В 1764 році почав функціонувати медичний факультет при Московському університеті (відкритий в 1755 році), у 1802 році при Дерпському (Тартуському), у 1805 році при Харківському, у 1814 році при Казанському, а в 1841 році при Київському університетах.
Водночас починають формуватись науково-медичні школи (госпітальні терапевтичні). Їх кращі представники стають яскравими виразниками прогресивних соціальних ідей і філософських поглядів того часу. Починають видаватись медичні журнали (“Военно-медицинский журнал” виходить і в наш час), появляються клінічні керівництва і монографії. Петербурзький патолог і терапевт Фрідріх Уден (1754-1823) видав перше керівництво із спеціальної патології і терапії “Академические чтения” (1816-1822) в сімох томах. В клінічній медицині стають відомі імена професорів Матвія Яковича Мудрова (1776-1831), Юстина Євдокимо вича Дядьківського (1784-1841), Єфрема Осиповича Мухіна (1766-1850), Григорія Івановича Сокольського (1807-1866). У своїй клінічній науковій праці “Reumatismus cordis” (1836) і монографії “Учения о грудных болезнях” (1838) Г.І.Сокольський вперше описав клінічну картину ураження серця при ревматизмі незалежно від французького клініциста Буйо (хвороба Сокольського-Буйо, такою є інша назва ревматизму).
Великим є вклад в розвиток української терапевтичної клініки в другій половині ХІХ століття російських терапевтів, зокрема, Сергія Петровича Боткіна (1832-1889) та Григорія Антоновича Захар’їна (1830-1897). С.П.Боткін фундатор фізіологічного, експериментального і водночас строго наукового напрямку у клініці внутрішніх захворювань. Упродовж усього свого життя він відстоював нервізм- принцип, який був і є характерною рисою вітчизняної терапії. Усім лікарям відоме його вчення про роль інфекції в утворенні жовчного каміння і розвитку катаральної жовтяниці (хвороби Боткіна). Тепер встановлено, що її причиною є вірус гепатиту А. Йому належать також розробки про роль селезінки в депонуванні крові, про значення розпаду тканин в патогенезі лихоманки. С.П.Боткін один із засновників військово-польової терапії.
Г.А.Захар’їн довів методику збирання анамнезу до найвищої майстерності, що є вкрай важливо для терапевтичної клініки.
Учнями С.П.Боткіна в українській терапевтичній клініці були В.Т.Покровський (1838-1877) та В.В.Ляшкевич (1835-1888) перші завідувачі кафедрами госпітальної терапії в Києві та Харкові. Професор В.Т.Покровський з 1867 по 1877 роки завідував кафедрою госпітальної терапевтичної клініки медичного факультету Київського університету. Основні ідеї В.Т.Покров ського стосовно клінічної підготовки лікарів лягли в основу методики викладання внутрішніх хвороб на кафедрах пропедевтики внутрішніх хвороб, факультетської та госпітальної терапії. Цей метод викладання використовується упродовж багатьох років і став класичним. Він відповідає основному принципу педагогіки, який передбачає необхідність поступового, поетапного розширення і поглиблення знань, дає можливість викладання курсу внутрішніх хвороб на рівні цілісного організму, забезпечує кінцеву мету навчання студентів пізнання сутності хвороби, вміння поставити діагноз захворювання і вилікувати хворого.
Кафедра пропедевтики внутрішніх хвороб (до 20х років ХХ століття це були кафедри діагностики та спеціальної патології і терапії) навчає студентів методиці активного пізнання хвороби і хворої людини, показує, як цілеспрямовано знаходити і пізнавати симптоми і ознаки хвороби, їх походження та клінічне значення (семіотика).
Кафедра факультетської терапії навчає студентів медичній логіці, клінічному мисленню, загальним принципам постановки клінічного діагноза, тобто є класичною терапевтичною кафедрою.
Кафедра госпітальної терапії знайомить студентів з клінічною практикою, розмаїттям клінічних форм і варіантів перебігу хвороб, вчить як на підставі діагностики і загальних принципів ставити не лише клінічний, але і заключний діагнози, призначати адекватне лікування біля ліжка хворого (за висловом С.П.Боткіна ставити “діагноз хворого”).
Ця струнка система навчання витримала випробування часом. Замість неї, по суті, не запропоновано кращих форм викладання клінічних дисциплін.
В.Т.Покровський пропагував також необхідність унаочнення при викладанні, проведення клінічних лекцій з демонстрацією хворих. Він вніс також ціний вклад в наукову розробку актуальних питань внутрішніх та інфекційних хвороб. Його докторська дисертація присвячена отруєнню чадним газом, в якій він вперше дійшов висновку щодо можливості перетворення в організмі окису вуглецю у вуглекислий газ.
Учнями В.Т.Покровського стали такі відомі професори-терапевти, зокрема, Ф.Г.Пастернацький, Е.І.Афанасьєв, О.М.Богомолець (батько академіка О.О.Бого моль ця).
Після передчасної смерті В.Т.Покровського кафедру очолив Карл Генріхович Тритшель (1842-1914). Наукова діяльність К.Г.Тритшеля торкались дослідження впливу алкоголю на нервову систему, він вперше довів, що у осіб, які зловживають алкоголем настають зміни не лише в головному, але й у спинному мозку. Він описав симптом гіпотрофії трапецієподібного м’яза на стороні ураження при раку легень.
Учнем професора К.Г.Тритшеля був відомий терапевт-клініцист Теофіл Гаврилович Яновський.
Відомі українській терапевтичній клініці того часу й імена Ф.Ф.Мерінга, Ф.Ц.Цицуріна, С.П.Алфер’єва та інших. Ф.Ф.Мерінг, зокрема, першим видав “Курс клінічних лекцій”, ввів в клініку штат асистентури (цю пропозицію підтримав великий М.І.Пирогов і поширив її на хірургічну клініку), організував читання епікрізів історій хвороб з подальшим їх обговоренням.
На Західній Україні на зламі ХІХ-ХХ століть найбільш відомим було ім’я Євгена Озаркевича (народився у 1861 році в селі Белелуя Станіславської, нині Івано-Франківської області, вищу освіту здобув у Віденському університеті). З ініціативи Євгена Озаркевича створена лікарська комісія Українського Наукового Товариства імені Т.Шевченка, відкрита “Народна лічниця” у Львові (установа для безкоштовного лікування бідних, знедолених, покривджених людей). Він приймав участь у створенні Українського Тайного Університету (на знак бойкоту польського університету, до якого не приймали українську молодь), ректором якого став професор Мар’ян Панчишин.
Серед багатьох представників Київської терапевтичної школи провідну роль у становленні української терапевтичної клініки зіграли В.П.Образцов, Т.Г.Янов ський, М.Д.Стражеско, М.М.Губергріц, В.М.Іванов.
Теофіл Гаврилович Яновський (1860-1928)- гордість української медицини- народився в містечку Міньківці колишньої Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Родинні коріння Т.Г.Яновського пов’язані з родом М.В.Гоголя, який, як відомо, мав подвійне прізвище Гоголь-Яновський. Основними напрямками Т.Г.Янов сь ко го були фтизіатрія, пульмонологія та нефрологія. Перу Т.Г.Яновського належить перша в Україні монографія “Туберкульоз легенів”, яка й досі не втратила свого клінічного значення. Він перший у нашій країні почав пропагувати методи особистої та громадської профілактики туберкульозу, відіграв провідну роль в утворенні Київського товариства для боротьби з сухотами, яке побудувало на околиці Києва перший безкоштовний санаторій для хворих на туберкульоз. Головним чином завдяки енергії Т.Г.Яновського у Києві заснований Науково-дослідний інститут туберкульозу і він перший очолив його Вчену раду. Його першим з клініцистів України у 1927 році обрали академіком Всеукраїнської Академії Наук, довічним керівником українського наукового товариства терапевтів та постійним головою всіх його з’їздів. Він гаряче любив свій народ, Україну, рідний Київ. Серед його постійних пацієнтів були Леся Українка, І.К.Карпенко-Карий, М.П.Старицький, перший Президент Всеукраїнської Академії Наук В.І.Вернадський. Десятки тисяч киян проводжали свого святого лікаря (так звав його народ) до Лук’янівського цвинтара. За труною йшли священнослужителі православної, української автокефальної, католицької церков та іудейської релігії, купці, ремісники, ті, кого випустили на час похорон з тюрем тощо. Зерна добра, посіяні Теофілом Гавриловичем Яновським, сходять у серцях лікарів-терапевтів сьогодення, надіємось , що вони збережуться у серцях лікарів третього тисячоліття.
Василь Парменович Образцов (1851-1920) уроженець Вологодської губернії, вищу медичну освіту отримав в Медико-хірургічній академії в Петербурзі. Через скрутні матеріальні умови він не скористався пропозицією залишитись в академії і поїхав працювати земським лікарем, а відтак полковим лікарем-терапевтом. В подальшому доля розпорядилась так, що Василь Парменович після захисту докторської дисертації з проблем кровотворення і її успішного захисту в 1880 році опинився у Київському військовому госпіталі, а потім (з 1888 року) в Олександрів ській лікарні міста Києва.
Кожна лекція В.П.Образцова супроводжувалась детальним клінічним розбо ром хворих.
Він розробив методику безпосереднього обстеження хворого, довівши її до справжнього мистецтва. Особливо це стосується, насамперед методичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини (за В.П.Образцовим-М.Д.Стра жеско).
В.П.Образцов підняв авторитет терапії на небувалу висоту. Ось лише короткий перелік доповідей, зроблених на різних наукових форумах того часу: “Происхождение и лечение хронических запоров” (1889), “О диагностическом и прогностическом значении прощупывания подвздошной кишки и брыжеечных желез при брюшном тифе” (1893), “О прощупывании привратника желудка”, “О механизме происхождения сердечного галопа” (1902), “О болезни Васильева-Вейля” (1904), ”К симптоматологии и диагностике тромбоза венечных артерий” (1910), “К разпознаванию грыжи Трейтца” (1914) тощо.
Великий російський терапевт О.Л.Мясников, характеризуючи В.П.Образцова як клініциста, писав: “В.П.Образцов, обладая исключительной клинической наблюдательностью, умением делать выводы из немногих данных, глубоко постигал сущность патологического процесса по малым симптомам”.
Особливою заслугою В.П.Образцова є те, що він зумів зібрати довкола себе цілу когорту талановитих учнів, об’єднаних єдиними поглядами і любов’ю до медицини. Це насамперед М.Д.Стражеско, М.М.Губергріц, Б.І.Трусевич, Ф.А.Удін цев, Н.М.Руткевич та інші.
Ім’я В.П.Образцова, – великого росіянина, – золотими літерами вписано в історію українсьної терапевтичної клініки.
Видатним представником Київської школи терапевтів є талановитий учень В.П.Образцова професор Микола Дмитрович Стражеско (1876-1952). Він був одним з небагатьох вчених-медиків, який був дійсним членом одразу трьох академій АН СРСР, АН УРСР та АМН СРСР. Йому були присуджені звання Герой Соціалістичної Праці та Заслуженого діяча науки УРСР.
М.Д.Стражеско народився 30.12.1876 року в місті Одесі, в родині юриста. Закінчив Київський університет у 1899 році. З питань кардіології проходив стажування у клініках Парижа, Берліна, Мюнхена, а з питань гастроентерології в лабораторії І.П.Павлова у Петербурзі.
Докторську дисертацію (“До фізіології кишок”) захистив у 1904 році. В 1907-1917 роках професор кафедри спеціальної патології і терапії Київського жіночого медичного інституту. У 1927 році обраний завідувачем кафедри госпітальної терапевтичної клініки, а у 1929 році факультетської терапевтичної клініки Київського медичного інституту. Він є фундатором клінічного відділення інституту експериментальної біології і медицини, який за його ініціативою в подальшому реорганізований в науково-дослідний Інститут клінічної медицини (тепер Інститут кардіології імені М.Д.Стражеска АМН України).
Спогади про свій життєвий шлях Микола Дмитрович виклав у статті “Від сумерок до світла” (1950). Формуванню його наукових інтересів і лікарського світогляду, окрім В.П.Образцова, сприяли геніальні І.П.Павлов та О.О.Богомолець.
З позицій української терапевтичної клініки особливої уваги заслуговують наступні клінічні аспекти, опрацьовані М.Д.Стражеско.
Насамперед це стосується прижиттєвої діагностики тромбоза вінцевих артерій (інфаркта міокарда). Заслуга М.Д.Стражеска і В.П.Образцова є не в тому, що вони вперше при житті поставили діагноз інфаркта міокарда (діагноз тромбоза вінцевих артерій при житті був поставлений у 1878 році Гамером), а в тому, що вони вперше у світі провели глибокий аналіз клінічної картини тромбоза вінцевих артерій, подали вичерпну характеристику симптомів цього захворювання, визначили принципи його діагностики і заклали основи подальшого вивчення цієї важливої науково-практичної проблеми. В.П.Образцов і М.Д.Стражеско, вперше, деталізуючи болевий синдром при тромбозі вінцевих артерій, відмітили, що біль у таких хворих локалізується за грудиною, іррадіює в шию, голову, ліву руку (status anginosus) і супроводжується ознаками вираженої слабості серця (блідістю шкіри, холодним потінням, неясністю свідомості, слабість), тобто симптомокомплексом, який вони назвали ”mejapragia cordis”.
Відтак, В.П.Образцов і М.Д.Стражеско вперше описали атипічні варіанти перебігу інфаркта міокарда. Вони підкреслили, що серцева астма (status astmaticus) може бути (що і підтвержено практикою в подальшому) еквівалентом стенокардії (грудної жаби). Вони ж вперше відмітили, що відчуття тиснення і болю в надчерев’ї є тією ж грудною жабою, але з іррадіацією болю в епігастрій (status gastralgicus).
“Таким образом, – писали В.П.Образцов і М.Д.Стражеско, – мы имеем явления или типической, или атипической грудной жабы”.
Патогенетична роль тромбоза у розвитку гострих коронарних синдромів (нестабільної стенокардії, не-Q-інфаркта та Q-інфаркта міокарда за теперішньою класифікацією і номенклатурою) на кінець ХХ століття стала незаперечною.
Доповідь В.П.Образцова і М.Д.Стражеско на І з’їзді терапевтів Росії у грудні 1909 року “До симптоматології і діагностики тромбоза вінцевих артерій серця”, отримала світове визнання. Французький клініцист К.Ліан назвав В.П.Образцова і М.Д.Стражеско піонерами нового етапу медичних знань про інфаркт міокарда. Відомий американський кардіолог Поль Уайт вніс їх імена на скрижалі історії світової кардіології.
Продовжуючи розробку проблеми ішемічної хвороби серця у своїй науковій праці “К прижизненному распознаванию инфаркта сердечной мышцы и его последствий” (1930) М.Д.Стражеско блискуче проаналізував динаміку змін, викликаних інфарктом міокарда, у постінфарктному періоді. Цей аналіз використо вується практичними лікарями й тепер.
Особливе місце у нуковій спащині М.Д.Стражеско займає його концепція щодо ревматизму. Він розглядав його як інфекційно-алергічне захворюваня стрептококової природи, описав зв’язок між ревматизмом і сепсисом.
При цьому доцільно підкреслити, що за уявленнями М.Д.Стражеско ревматизм має три періоди свого розвитку: 1) первинний комплекс; 2) період підвищеної чутливості до стрептококів, що проявляється у різних клінічних варіантах: а) ураження лише одного органа або однієї системи (вузлова еритема, хорея, міоневралгія, флебіт, артрит, плеврит тощо); б) розгорнутої клінічної картини із синдромами поліартрита і різних ревматичних захворювань; 3) період, коли сепсис набуває форми ізольованого септичного вогнища, наприклад, виразково-бородавчатого ендокардита або рецидивуючого холецистоангіохоліта.
М.Д.Стражеско рахував септичний ендокардит еволютивною стадією ревматизма, як захворювання стрептококової природи, визначаючи, що цей варіант перебігу ендокардита слід розглядати як вторинне захворювання. Власне тепер виділяють первинний ендокадит, який розвивається на інтактних клапанах серця і вторинний, який виникає на пошкоджених клапанах. Микола Дмитрович доводив, що немає підстав виділяти в якості самостійної нозологічної одиниці затяжний септичний ендокардит. Він підкреслював, що різні форми ендокардита є проявами ревматичного хроніосепсису і що вони є результатом взаємодії між мікроорганізмами (які є у вогнищах) та імунобіологічними особливостями організму хворого, котрі постійно міняються. Ця точка зору М.Д.Стражеско є актуальною і сьогодні. У свій час нею активно займався відомий представник української терапевтичної клініки професор О.Й.Грицюк. Саме він розробив додаткові діагностичні показники до критеріїв Киселя-Джонса-Нестерова, які й тепер є важливим для діагностики в’ялих, затяжних та з мінімальною активністю форм ревматизма.
Неоцінима заслуга М.Д.Стражеско й в тому, що він разом із своїми співробітниками (В.Х.Василенком, Ф.Я.Примаком, О.Л.Михньовим, Д.Н.Янов ським, М.Л.Євтуховою, О.А.Айзенбергом, Г.Г.Кристером) детально опрацював проблему недостатності кровоплину. На підставі досліджень розладів обмінних процесів М.Д.Стражеско і В.Х.Василенко на ХІІІ Всесоюзному з’їзді терапевтів (1935) запропонували свою класифікацію недостатності кровоплину, виділивши при цьому третю, дистрофічну, стадію ХНК. Це був ще один новий розділ у клінічній кардіології і терапії. При цьому вперше був вивчений патогенез набряків при ХНК (гідростатичний тиск, онкотичний тиск плазми крові, проникність капілярів, гідро філь ність і еластичність тканин). Ці питання розроблялись учнями М.Д.Стражеско В.Х.Василенком, М.Л.Авіосором, М.Л.Євтуховою.
Цікавила М.Д.Стражеско й проблема гіпертонічної (тепер гіпертензивної) хвороби. У статті “Спорные вопросы учения о гипертонии” (1940) він цілком справедливо писав, що проблема цього захворювання виходить за рамки патології серцево-судиної системи, що вона є загальнопатологічною і соціальною. Він запропонував оригінальну класифікацію гіпертонічної хвороби, яка, на жаль, не отримала широкої підтримки була прийнята класифікація представника Ленін град ської школи терапевтів, професора Г.Ф.Ланга.
Питання гіпертонічної хвороби в подальшому продовжував вивчати в Інституті клінічної медицини (тепер Інституті кардіології ім. М.Д.Стражеска) один з останніх учнів М.Д.Стражеска професор Микола Степанович Заноздра, основ ним науковим напрямком якого було вивчення патогенетичних механізмів розвитку і фармакотерапія гіпертензивної хвороби.
Іншим науковим напрямком М.Д.Стражеска були питання гастроентерології. У своїй монографії “Основы физической диагностики заболеваний брюшной полости” (1920-1921) він дав найбільш грунтовний виклад методики В.П.Образцова щодо методичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини. Ця методика була важливим вкладом не лише в українську терапевтичну клініку, але й у світову медичну науку. В цьому плані імена В.П.Образцова і М.Д.Стражеско справді слід покласти поряд з іменами Ауенбругера, Корвізара, Лаенека.
Докторська дисертація М.Д.Стражеска “К физиологии кишок” (1904), яка виконана в лабораторії великого І.П.Павлова, як і наукова праця “К вопросам о влиянии горьких средств на отделительную работу желудочных желез”(1905) є суттєвим вкладом у вивчення фізіології травлення. Дослідження фізіології сліпої кишки, функції ілеоцекального клапана (баугінієвої заслінки) і термінального відтинку тонкої кишки, яке виконано М.Д.Стражеском є сьогодні актуальним як для терапії, так і для хірургії органів черевної порожнини.
Видатним вченим-терапевтом, який вніс вагомий вклад в українську терапевтичну клініку, був учень В.П.Образцова академік АН УРСР, заслужений діяч науки Макс Мойсейович Губергріц (1886-1951). Він закінчив Київський університет в 1905 році (спочатку навчався в Тартуському університеті) і за ініаціативою В.П.Образцова був направлений в лабораторію І.П.Павлова, де він виконував докторську дисертацію на тему “Наиболее выгодный способ дифференциации внешних раздражителей” (1918). Разом з І.П.Павловим він вперше описав “рефлекс волі” у псів.
Найбільшої уваги М.М.Губергріц надавав проблемі болю (“К проблеме боли”, 1933; “О боли”, 1938; “Химические нарушения при боли”, 1938; “О проблеме боли”, 1941).
Під редакцією М.М.Губергріца вийшло керівництво “Клиническая диагностика”, яке тривалий час було навчальним посібником для практичних лікарів-терапевтів.
Дослідження М.М.Губергріца, присвячені клініці захворювань пішлункової залози, відіграли суттєву роль в подальшому вивченні цього захворювання. Він вперше з’ясував важливість для діагностики хронічного панкреатиту таких симптомів, як відчуття голоду, спрага, поліурія, схуднення, біль у надчерев’ї, пронос з наявністю креатореї, стеатореї, змін у крові й у сечі.
В клініці М.М.Губергріца спеціально вивчались питання щодо взаємозв’язку захворювань печінки і підшлунквої залози, печінки і нирок, шлунка і підшлункової залози тощо.
В подальшому проблема панкреатита привернула увагу одного з учнів М.М.Губергріца ОЯ.Губергріца (Донецьк), який продовжив вивчення діагностики і клініки хронічного панкреатита. Тепер цей напрямок опрацьовує його талановита онука Н.Б. Губергріц.
В працях з кардіології М.М.Губергріц продовжив розробку питань, піднятих до нього його учителем В.П.Образцовим. Він, зокрема, вказав на не...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора