Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Політична влада.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національна академія внутрішніх справ України
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Заочного навчання
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Контрольна робота
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ
(госпрозрахункова форма навчання)
Контрольна робота
З політології
На тему:
"Політична влада"
Зміст.
TOC \o "1-3" 1. Сутність та специфіка політичної влади PAGEREF _Toc479156013 \h 3
2. Основні концепції політичної влади PAGEREF _Toc479156014 \h 6
3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві PAGEREF _Toc479156015 \h 10
Література PAGEREF _Toc479156016 \h 12
Сутність та специфіка політичної влади
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт них підходів до їх розуміння.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядку вання у суспільній групі, державі й суспільстві;
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здат на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу мене джерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: при мус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залеж но від того, який із них найбільше абсолютизується, виріз няють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марк систами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над екс плуатованими;
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебіль шого забезпечує панування багатих не з допомогою «репре сивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомо гою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів ма сової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використо вує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихо ваний примус), суть якого зводиться до таких його проявів:
прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тис ку; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що на в'язуються правлячими колами, сприймаються членами су спільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізо ваному світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони пору шують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, перед бачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання су спільством законної влади (легітимності), може бути раціо нальною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (тради ційний, харизматичний, легально-раціональний), то в су часній політичній науці вирізняється сім: традиційний, ха ризматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національ но-патріотичний .
Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам тради ційної політичної культури.
Харизматична легітимність передбачає визнання винят кових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає про блема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми ви магає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може приве сти до зміни політичної системи.
Правничо-раціональна легітимність випливає з визнан ня суспільством політичних дій у рамках існуючої систе ми права.
Легітимність на засадах участі передбачає обгрунту вання ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності полі тичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.
Раціонально-цільова легітимність виходить з переконан ня, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.
Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.
Національно-патріотична легітимність визначає націо нальні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.
Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітим ності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського те рору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і ке рованих.
До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнан ня влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу ціл ком залежать від громадян.
З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада роз глядається в плюралістичному аспекті як множинність влад них суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:
1) влада виникає внаслідок угоди між державою і су спільством для захисту прав і свобод громадян;
2) особистість розглядається як творець соціального по рядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;
3) втручання влади у суспільну сферу вважається доціль ним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;
4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного рин ковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створе ного порядку за абстрактними рецептами держави.
Влада в суспільстві розподіляється між багатьма цент рами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і кон ституційні закони.
Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом полі тичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.
Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:
1) за характером примусу;
2) типом легітимності;
3) ступенем публічності;
4) типом владного суб'єкта;
5) джерелами формування;
6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
2. Основні концепції політичної влади
У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичного товариства.
Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.
Теорія політичної модернізації тісно пов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству - монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення - бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству - представницька демократія.
Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.
Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.
Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.
Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше - за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку - сприяти розкриттю природних дарувань особистості.
Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства.
Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією - ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.
Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди - еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.
З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик - це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій - звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика - це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики - це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.
І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство - це єдиний, нероздільний світ... Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».
Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя - шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.
3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві
Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.
Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадян ський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспіль ства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.
Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення грома дянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духов на — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швид ше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.
У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.
Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає.
Література
Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. - К., 1991.
Закон України «Про міліцію».
О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. - К., Вища школа. 1996.
Основи політології. - К., «Либідь». 1990.
Политология. Энциклопедический словарь. - М., 1993. Чиркин В. Е. Политическая и государственная власть. Сов. Гос. и право. Нр.1, 1988
Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. - К., 1996. Д. П. Зеркин Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996. Политология. Учебное пособие для студентов вузов. - Минск 1997.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора