Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Типологія партій і партійних систем
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
6,2
Типологія партій і партійних систем
Типологія партій і партійних систем є дуже важливим елементом їх політичного аналізу. Вона допомагає використати метод порівняння для з'ясування найсуттєвіших рис партійних систем і організацій, зрозуміти зміст і характер політичної боротьби. Спочатку зупинимось на типології партій. Враховуючи велику кількість критеріїв, за якими вона може здійснюватись, скористаємось для з'ясування цього питання таблицею 7.1.
З таблиці видно, що класифікація партій може здійснюватись насамперед за їх організаційною структурою, відповідно до якої сучасні партії поділяються на кадрові, масові та партії виборців. За місцем і роллю у політичній системі вони бувають правлячі, опозиційні та партії протесту, а в недемократичних системах — також неподільно пануючі та нелегальні. Залежно від того, на якій соціальній базі формуються партії та чиї інтереси висловлюють, вони поділяються на загально¬національні (існують переважно в період національних рухів, коли утво¬рюються широкі загальнонаціональні коаліції), класові (та партії інших суспільних груп), а також міжгрупові і міжкласові, котрі виражають інтереси певного конгломерату заінтересованих груп. Типово класови¬ми в минулому були соціал-демократичні та комуністичні партії.
Відповідно до того, що послужило безпосередньою підставою для виникнення партії (ідея, приваблива постать лідера, необхідність організувати вибори) розрізняють ідеологічні партії, програма діяльності яких тією чи іншою мірою обгрунтована теоретично; прагматичні або виборчі партії; харизматично-вождистські партії, у формуванні й діяль¬ності яких основну роль відіграє особистість лідера.
Критеріями класифікації партій також є: відносини між партійним керівництвом і масами, ідейна орієнтація партій, а також їх ставлення до існуючого ладу, спрямованість політичного курсу (його співвідношен¬ня з напрямом суспільного прогресу), методи політичної боротьби і ставлення до політичних суперників. Ці риси обумовлюють поділ партій на демократичні й авторитарні, революційні й реакційні, радикальні, ліберальні і консервативні, а також (як найбільш узагальнюючий поділ партій за їх політичними курсами) на "ліві", центристські і "праві".
Поділ політичних партій, рухів та інших об'єднань на "праві", "ліві", і центр, що є загальноприйнятим у сучасному світі, відображає розстанов¬ку політичних сил стосовно існуючого стану речей (статус-кво); вказує на прихильність партій до інноваційної (реформаторської чи революцій¬ної) або, навпаки, до охоронної (консервативної) чи реставраційної (реакційної) політичної діяльності; характеризує їх тактику, передусім вибір методів політичної дії (радикальних або поміркованих) та
6,3 Типологія партійних систем в сучасному світі
Класифікація партій у межах груп грунтується на врахуванні поділів, що їх пропонують відомі партологи М. Дюверже та Дж. Сарторі, погляди яких поділяють і українські політологи — фахівці з даного питання13. Отже, згідно з класифікацією, представленою на таблиці, усі партійні системи поділяються на дві великі групи: альтернативні сис¬теми, коли владні структури формуються на основі конкурентних виборів і на зміну одній правлячій партії завжди може прийти інша, і неальтернативні, коли фактичне керівництво здійснює тільки одна партія і справжньої конкуренції у боротьбі за владу немає (хоч видимість плюралізму в деяких випадках може зберігатись). Демократичним режимам відповідають альтернативні системи, недемократичним (авторитарним та тоталітарним) — неальтернативні*.
7,1 Функції держави
держава — це структурована і правовим шляхом унормована суверенна суспільна (публічна) влада, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при вирі¬шенні внутрішніх і зовнішніх питань. Вона є основним системоутво¬рюючим елементом політичної системи.
Для глибшого розуміння сутності держави важливо охарактери¬зувати її функції, структуру та форми.
Суспільне призначення держави реалізується через її функції. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні і зовнішні. До певної міри такий поділ є умовним, оскільки будь-яка функція держави має як внутрішні, так і зовнішні аспекти. Функції втілюються в напрямки державної політики, які будуть детально розглянуті в розділі 13. Тому тут ми подаємо лише короткий перелік основних функцій держави.
До зовнішніх функцій належить діяльність держави, спрямована на реалізацію національних інтересів в системі міжнародних відносин, а саме:
■ оборонна функція — забезпечує цілісність держави, її безпеку,
розвиток військового потенціалу;
■ дипломатична — спрямована на створення сприятливих
зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва
з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство.
Основними внутрішніми функціями с:
■ інтеграційна,
■ виконання загальносуспільних робіт,
■ иормотворча,
■ правоохоронна,
■ адміністративно-управлінська,
■ розв'язання конфліктів і стабілізація суспільних відносин,
■ здійснення політичного керування економічною, соціальною,
культурно-освітньою та іншими сферами суспільного життя,
■ національно-консолідуюча та інші.
Зміст і співвідношення функцій держави залежать від історичної епохи й низки інших факторів. Значний вплив справляє динаміка політичного, економічного і культурного життя суспільства, співвідношення в ньому двох видів групових суспільних інтересів: інтересів усього народу (нації) та інтересів тих панівних суспільних груп, які мають вирішальний вплив на владу, міжнародне становище країни. Під впливом цих чинників змінюється ієрархія функцій, їх пріоритетність, характер взаємодії, питома вага у забезпеченні внутріш¬нього й зовнішнього розвитку суспільства тощо. Так, протягом тривалого часу однією з основних функцій держави в класових поляризованих суспільствах був захист інтересів панівних класів. Поряд з нею існувала
7,2
Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.
Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Арістотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті передовими представниками західноєвропейської політичної думки XVII-XIX ст. (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск'є, Г. В.-Ф. Гегелем).
Сам термін "правова держава" (Rechtsstaat) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Вількер, Р. фон Моль та ін.).
Плідно працювали в галузі теорії правової держави видатні українські вчені С. Оріховський-Роксолан (XVI ст.), Олександр і Бог¬дан Кістяківські (XIX - І пол. XX ст.) та інші.
Філософська основа правової держави була сформульована І. КАНТОМ, який розглядав державу як об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря до точного і безумовного виконання закону, як і володар — громадянина.
Теорія і практика "радянської правової науки" повністю суперечила цим вимогам. На довгі роки в ній затвердилося положення про безумовний "примат" держави над правом, яке розглядалося як простий інструмент державної влади. Партійно-державний апарат ставав "творцем" законів, які з легкістю могли замінятися постановами ЦК КПРС та іншими неправовими нормами. Особі вождя, наприклад, була приписана роль "творця" Конституції СРСР 1936 р. В таких умовах набули поширення формулювання на зразок: "держава надає громадянам широке коло прав", утвердились стереотипні уявлення патерналістського типу про громадянські права як своєрідний "дар" держави народові. Вони закріплювали залежність народу від волі верховних правителів, які, коли хотіли, могли "дати права", а при бажанні могли їх обмежити, або й зовсім відібрати. Так деформувалася правосвідомість народу, що й тепер є значною перешкодою у справі становлення правової держави.
Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів.
7,3
Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення сучасних демократичних держав і формування націй у тій частині світу, яку ми вважаємо найбільш розвинутою і на яку сьогодні орієнтуємося, було становлення і розгортання системи суспільних інститутів, які утворюють громадянське суспільство. Концепція громадянського суспільства сформувалося в XVII-XIX століттях. її основні положення сфор¬мульовані в працях Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. В.-Ф. Гегеля, А. де Токвіля та інших видатних мислителів.
Значний внесок в розробку цієї теорії зробили українські вчені М. Драгоманов, М. Грушєвський, Б. Кістяківський, І. Франко. Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивіду¬альної свободи громадян, їх здатності захищати свої інтереси і протистояти сваволі державної влади, обмеженні компетенції останньої політичною сферою та її невтручання в життя громадянського суспільства.
Характер відносин громадянина і держави в такому суспільстві досить влучно охарактеризував один англієць, пожартувавши, що у Великобританії люди спілкуються з державою у двох випадках: коли виймають пошту з поштової скриньки (спілкування з державною поштовою службою) і коли порушують правила дорожнього руху (вимушене спілкування з державним службовцем - полісменом).
Громадянське суспільство і держава розглядаються вченими як певний тип антиномії, за допомогою якої описується поділ цілісного суспільного організму на дві взаємопов'язані і взаємообумовлені сфери — політичну і соціальну. Якщо держава є втіленням тенденції до впорядкування і централізації суспільсного життя, то громадянське суспільство — тенденції до децентралізації і свободи особи. Для стійких структур держави характерним є переважання вертикальних відносин та ієрархічних зв'язків, а в межах громадянського суспільства домінують горизонтальні зв'язки невладного характеру.
З розвитком суспільства відбувається перетворення, взаємоперехід вертикальних зв'язків у горизонтальні і навпаки. З настанням нових часів церкви, стани, цехи, лицарські ордени як осередки соціальних зв'язків, що в середньовіччі були побудовані за вертикальним принципом, відмирали, але частина з них перетвоювалась на об'єднання рівних і вільних громадян і у видозміненій формі продовжували функціонувати як елементи громадянського суспільства, тепер уже на горизонтальній
основі. Навпаки, окремі інститути громадянського суспільства перетворювалися у функціональні органи держави. Так було,'наприклад, з парламентом — "говорильнею", цим голосом протогромадянського суспільства в середні віки. Пізніше те саме сталося з політичними партіями, котрі виникли як елементи громадянського суспільства, але згодом увійшли в політичну систему і виконують, в разі приходу до влади, функції прийняття державних рішень і управління. Водночас партії ще й тепер залишаються своєрідним містком між громадянським суспільством і державою.
Становлення громадянського суспільства на Заході збіглося з формуванням капіталістичних відносин; утвердженням конституційних режимів і виникненням сучасних націй-держав.
У західних країнах громадянське суспільство виникло на зорі нового часу і було наслідком перетворення підданих у громадян, а мешканців країни, що входили до певного етнічного союзу, у суверенний народ - націю, що усвідомила необхідність визначення і здійснення кожним громадянином своїх невід'ємних прав, підпорядкування своїм інтересам державних органів. Тому функції громадянського суспіль¬ства хоч і пов'язані безпосередньо із структуризацією і захистом групових інтересів (про це йшлося у розділі 6), є все ж значно ширшими, ніж тільки цей захист, а саме поняття громадянського суспільства -багатограннішим. В широкому значенні воно може бути охарактеризоване, принаймні, в трьох аспектах:
■ 3 погляду захисту і реалізації індивідуальних і групових
інтересів громадянське суспільство — це система добровільних
громадських організацій, засобів формування суспільної думки, тиску
на політичну сферу, а також інших міжгрупових і міжособових стосунків,
які створюють можливості для реалізації членами суспільства своїх
інтересів. Тут важливою є здатність людини свідомо і добровільно
об'єднуватися із собі подібними, на яку звернув увагу ше А. де Токвіль.
■ 3 точки зору структури суспільної системи громадянське
суспільство - це своєрідний соціальний простір, в якому люди
взаємодіють як автономні індивіди, а, взаємодіючи, утворюють складну,
багаторівневу мережу громадянських зв'язків і взаємозалежностей, які
і творять власне соціальне життя і власне суспільство, якому не потрібен
примус з боку політичних структур, щоб функціонувати.
■ 3 погляду взаємовідносин з державою громадянське суспільство — це сфера автономного існування, самовияву, самореалізації і самоорганізації індивідів, яка захищена законами від прямого втручання та регламентації з боку державної влади; це сукупність неполітичних, недержавних відносин у суспільстві: економічних, соціальних, духовних, етнічних, релігійних тощо.
Громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.
Громадянське суспільство — це певна модель соціальної організації, що з'являється на світ за певних обставин. Його утворюють лише вільні і рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи, а також вільна преса як засіб комунікації і самовиразу. Саме вони і є тими суспільними суб'єктами, без яких громадянське суспільство не може бути створено.
Атрибути громадянського суспільства:
■ наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації,
1 наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного)
життя і громадської думки;
■ організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних
індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
■ незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність
яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
■ зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику
діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми,
спілкування на засадах вазаємної довіри і співробітництва.
Отже, громадянське суспільство — це та підсистема І суспільного життя, в якій не тільки існує певна кількість ,.• . (мережа) добровільних асоціацій, але й домінують громадянські цінності та спілкування на засадах довіри і солідарності.
Громадянське суспільство характеризується виконанням таких функцій:
• самоорганізованого громадського механізму для виконання суспільних справ;
■ противаги владним структурам, головного заборола проти
можливих спроб узурпації влади;
■ засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та
орієнтує їх на "суспільно корисні справи";
■ сприятливого суспільного середовища для поширення громадян¬
ської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного
ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.
8,1
Монархія — це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково належить одній особі (монарху), здійснюються за спадковим правом і не є похідною від якої-небудь іншої влади.
Глава монархічної держави (цар, король, падишах та ін.) здійснює свої повноваження не за дорученням якогось іншого органу влади, а за власном правом^ Його влада є безстроковою і безвідповідальною. Монарх є носієм державного суверенітету (в обмежених монархіях -разом з іншими державними органами), символом держави, яка будується, переважно, за династійним, а не національним принципом.
(^Монархії бувають необмежені, або абсолютні, коли монарх може заявити, як це зробив французький король Людовік XV, "держава — це я", або обмежені, коли монарх визнає за собою лише ті повноваження, які відводяться йому конституцією. Усі обмежені монархії офіційно називаються конституційними, однак науковці поділяють їх на дуалістичні та парламентські, залежно від обсягу повноважень монарха. В дуалістичній монархії85 (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежені в галузі законодавства. Однак він може відхиляти прийняті парламентом закони і видавати власні укази, що мають силу закону. У виконавчій сфері його повноваження ширші. Він призначає уряд і в будь-який час може його звільнити. Уряд відповідальний перед монархом і парламентом.
У сучасних парламентських монархіях (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія) обсяг повноважень короля чи імператора настільки незначний, що в цих випадках доречніше говорити про збереження "символу монархії', ніж про монархічну форму державного правління як таку. А система правління нагадує ту, яка є в парламентських республіках
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора