Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Трансформації недемократичних суспільств і перехід до демократії
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
10,1
Трансформації недемократичних суспільств і перехід до демократії — це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, що називається "теорією переходу" (theory of transition), або "теорією перехідних суспільств". Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу (David Rustow), який у праці "Переходи до демократії" (1970) проаналізував передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині, особливо наголосившії на ролі суб'єктивних чинників такого переходу.
Інший дослідник переходів, С. Хантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування "припливів" та "відпливів".
Демократи¬зація як глобальний процес
ТРИ ХВИЛІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ЗА ХАНТШГТОНОМ
І тривала хвиля демократизації
1828 - 1926 США, Франція, Італія, Німеччина, Аргентина, Британські домініони
I хвиля зворотного руху (відпливу)
1922 - 1942 Італія, Німеччина, Аргентина
II короткочасна хвиля демократизації
1943 - 1962 Австрія, ФРН, Італія, Японія, Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія, Південна Корея
II хвиля зворотного руху (відпливу)
1958 - 1975 Бразилія, Аргентина, Чілі
III хвиля демократизації
триває з 1974 року Португалія, Іспанія, Греція;
низка країн Латинської Америки, Азії та Африки; країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР.
10,2
У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації, специфіка сприйняття і розуміння демократії в цей період в різних країнах тощо. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів; роль економічних та соціокультурних факторів у стабілізації демократії; вплив рівня національної консолідації, міжетнічних суперечностей і конфліктів, ідеологічних орієнтацій та зовнішньо¬політичних умов розвитку держави. Пропонуються найбільш прийнятні форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити, чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших — ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає та від чого залежить її остаточний успіх.
Піонери цього напрямку, наприклад, Д. Растоу, найбільшого значення надають вивченню способів ефективного управління розгор¬танням перехідного процесу, характеру взаємодії старих і нових політичних еліт, особливостей їх стратегії і тактики, поведінки політичних лідерів.
Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демокра¬тичні у різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії та типи переходів у різних країнах.
Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційннй спосіб інституційної трансформації.
10,3
Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу посткомуністичних країн до демократії має декілька фаз, які відрізняються певними змінами у політичному устрої і в економіці та стосунках із розвиненими демократіями. 3. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набирати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.
> 3 таблиці 14. 5. бачимо, що на першій фазі, яка є переламною,
започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичній та
економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих
органів влади, відбувається встановлення демократії "зверху".
Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії,
виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демо¬
кратичні об'єднання і громадсько-політичні рухи. На цін фазі суспільних
змін важливо усвідомити необхідність радикальної політичної реформи
як основи ефективності економічних перетворень та досягти в
суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб
дістати підтримку народу у проведенні реформ, подоланні труднощів
та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній
галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація
грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна)
одержавленої власності.
Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана "шокова терапія", яка, на думку багатьох економістів, є бажаною, можлива лише за наявності певних об'єктивних і суб'єктивних передумов. Інакше вона може спричинити економічне безладдя та політичну конфронтацію.
У Польщі швидкі перетворення з використанням методів шокової терапії уможливила наявність сформованої в масштабі країни і зорієнтованої на рішучі реформи контреліти в особі об'єднання "Солідарність". Ця нова еліта спиралася на моральний авторитет католицької церкви, яка була здатна надихнути людей на самопожертву. Окрім того, у країні існувала достатньо розвинена ринкова структура в економічній сфері (некоопероване селянство і велика "підпільна" економіка), що дало змогу підготувати суспільство до таких швидких змін: зокрема до відпущення цін та припинення дотацій. Приватно¬власницька психологія, підприємливість, бажання включитись}' бізнес, ризикувати, міняти рід занять тощо були тут на значно вищому рівні, ніж, скажімо, у пострадянських країнах.
> На другій фазі відбувається закріплення демократичних
інститутів на основі прийняття нових конституцій та нових
законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується
стала демократична коаліція — нова політична еліта. Створюється
законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська
система. Здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація
виробництва. Відбуваються істотні зміни в соціальній структурі
суспільства на підставі появи нового класу власників і підприємців.
Перша фаза
перетворень: від чого залежить їх темп і глибина?
Зміст і наслідки другої і третьої фаз
трансфор¬мації
Розв'язання завдань другої фази дає можливість перейти до третьої, завершальної фази, якій притаманні політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набирають незворотного характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична політична культура і підприємницька традиція. Відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури. Здійснюється велика приватизація. На основі значних іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва.
Відмінності у темпах перетворень, а отже, і в тривалості основних фаз посткомуністичної трансформації в окремих країнах зумовлені ступенем підготовленості суспільства до політичних, економічних та ідеологічних змін, а саме:
Чинники, що
впливають на перебіг та успіх трансфор¬мації
■ тривалістю комуністичного режиму і ступенем знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства;
■ рівнем політичного та економічного лібералізму, що дозволявся
комуністичною владою ряду країн в останні роки свого існування
(режими Кадара в Угорщині, Терека і Ярузельського в Польщі);
■ рівнем догматизму комуністичної еліти та її відданості старому
режиму;
■ чисельністю нової еліти й наявністю у неї політичної волі до
здійснення рішучого переходу до демократії;
■ ступенем консолідації суспільства навколо ідеї трансформації,
розвиненістю інститутів громадянського суспільства.
■ фінансово-економічним становищем країни, доступністю ресурсів;
■ характером стосунків з міжнародним співтовариством;
■ гостротою і складністю додаткових проблем, які доводиться
розв'язувати в період трансформації, окрім власне переходу:
наявністю чи тільки становленням власної держави (і національної
еліти); повноцінністю структури економічного комплексу; наявністю
чи відсутністю інших гострих проблем, що потребують значних коштів
і зусиль для їх вирішення (як, наприклад, Чорнобильська проблема
в Україні).
Отже, залежно від наявності об'єктивних і суб'єктивних факторів для переходу до суспільства з вільною ринковою економікою і плюралістичною політичною системою кожна з постколгуністичних країн перебуває на різних фазах перетворень, здійснює їх різними темпами з різною послідовністю. Неоднаковим є і ступінь незворотності транс¬формаційних процесів. За цими ознаками дослідники виділяють чотири групи країн:
І. До першої групи належать Чехія, Польща, Угорщина, які уже
пройшли першу та другу фази перетворень і вступили у третю. Близькими до них є Естонія і Словенія, що перебувають на завершальному етапі другої або на початку третьої фази. Ці країни чітко визначили свої перспективи і послідовно будують життєздатні демократичні суспільства.
11,1
У попередніх розділах неодноразово відзначалося, що в кожного народу є невід'ємне природне право самостійно вирішувати власну долю, право на політичне самовизначення. Це право може бути реалізоване лише тоді, коли народ є сувереном на своїй етнічній території і коли його суверенітет захищений власною державою, бо лише така держава є гарантом національного суверенітету. Український народ як один з найбільших європейських народів, всупереч історичним обставинам, завжди прагнув реалізувати і в наш час реалізував це право.
Ранньофеодальна українська держава — Київська Русь почала формуватися у ІХ-Х ст., тобто одночасно з іншими європейськими державами. В часи свого розквіт}' Київська, а потім Галицько-Волинська держава мала значний міжнародний авторитет та широкі міждержавні зв'язки. У результаті переможної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в середині XVII ст. на теренах України
створюється Козацько-гетьманська держава, яка в тій чи іншій формі проіснувала до другої половини XVIII століття. Розвал Російської та Австро-Угорської імперій створив сприятливі умови для відродження втретє української державності. В результаті перемоги національної революції (1917-1921 pp.) утворилися Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка, які 22 січня 1919 року об'єдналися в єдину соборну українську державу — Українську Народну Республіку. Але при потуранні держав Антанти агресивні сусіди — Росія, Польща, Чехословаччнна і Румунія знову четвертували українські землі. Проте боротьба українського народу за свою незалежність не припинилася. Свідченням цього стали і визвольні змагання 1940-1950-х років, і діяльність національно свідомої інтелігенції в шістдесятих та сімдесятих роках. Такі головні віхи боротьби українського народу за свою незалежність, що передували історичному рішенню Верховної Ради, яка 24 серпня 1991 року прийняла Акт про незалежність України. На жертовник свободи український народ поклав титанічну працю і мільйони кращих своїх синів і дочок в ім'я торжества історичної справедливості, щоб самостійна соборна Українська держава стала реальністю.
Кінець 1980-х - початок 1990-х років у політичному житті України,
В^чщ як і в житті інших республік
Здобуття незалежності вимага¬ло незламності мас та еліти.
ш^Щ Ґ9 Ш^Ь 1 колишнього СРСР, характерн¬ими Щ щ ШЯ' зувався, з одікно боку, процесами послаблення тоталітарного режиму, політичної монополії КГІРС-КПУ та поглибленням кризи радянської імперії, а з іншого — бурхливим наростанням національно-визволь¬них рухів. По всій Україні створю¬ються громадсько-політичні органі¬зації, товариства, клуби,які стали каталізаторами боротьби українсь¬кого народу за демократію і національне відродження. Серед них слід назвати Українську Гельсінську Спілку, Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, товариство "Меморіал", Спілку незалежної української молоді, "Товариство Лева", Хріїстиянсько-демократіїчний фронт, товариство "Спадщина" тощо. В 1989 році було створено наймасовішу і найвплнвовішу громадсько-політичну організацію — Народний Рух України, який відіграв визначну роль в боротьбі за незалежну Українську державу. Розпочався процес формування партій демократичного спрямування. В березні 1990 року національно-демократичні сили, об'єднані в Демблок, домоглися значного успіх)' на виборах до Верховної Ради, здобувши — в умовах жорсткого пресинг)' з боку владних структур — 27 відсотків депутатських мандатів.
11,2
Відповідно до Конституції та чинного законодавства Верховна Рада України здійснює законодавчу функцію, певні фінансові * повноваження, контроль за діяльністю уряду та установчу функцію.
■ До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і в порядку, передбачених розділом XIII Конституції. При цьому зміни не можуть стосуватися обмеження чи скасування прав і свобод людини і громадянина, бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Верховна Рада визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики Української держави, затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку та охорони довкілля, розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів. Лише законами України регулюються питання прав і свобод людини і громадянина, громадянства, прав корінних народів і національних меншин, судоустрою і судочинства, правового статусу власності, територіального устрою України, правового статусу державного кордону, національної безпеки, організації Збройних Сил та інших військових формувань, їх структури та чисельності. До прерогатив Верховної Ради належить схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, визначення порядку допуску та умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України.
Саме заснування США і розвиток тут ліберальної демократії у наступні десятиліття були підтвердженням можливості практичного застосування теоретичних надбань політичної думки у процесі державо¬творення. Вони знайшли відображення також у французьких Декларації прав людини і громадянина (1789 р.) та другій Конституції (1793 p.), a також у конституційному законодавстві інших західних країн. До них зверталися декабристи в Росії, члени Кирило-Мефодіївського товариства в Україні. Ними й сьогодні послуговуються держави, що формуються на руїнах колишнього СРСР. Отже, необхідно хоча б коротко познайо¬митися із змістом цих концепцій.
До природних прав людини Джон Лок відносить право на життя, власність і свободу. В американській "Декларації незалежності" ці права інтерпретовано так:
"Ми вважаємо самоочевидними такі істини: усі люди створені рівними і всі наділені Творцем певними невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав люди встановили уряди, що здійснюють справедливу владу зі згоди керованих..."
Концепція громадської угоди (суспільного договору) трактувала утворення держави як наслідок укладення між людьми добровільної угоди щодо організації суспільного життя і наділення певних осіб та інституцій владою — заради підтримання порядку, захисту прав та інтересів людей. До цього акту, на думку авторів даної теорії, люди перебували у природному стані, тобто були такими, якими їх створила природа. Цей стан одні філософи розуміли як панування ідеалізованої свободи (Ж.-Ж. Руссо), що згодом була зруйнована інститутом приват¬ної власності, інші — як "війну всіх проти всіх" (Т.Гоббс), для припи¬нення якої або введення її у певні рамки і була створена держава. Деякі філософи вважали, що угода укладалася між наррдом і правите¬лями, унаслідок чого перший втратив, а другі отримали всю повноту влади. Інші стверджували, що угоду представники народу укладали між собою, після чого частина повноважень була делегована урядові. Останній тому зобов'язаний бути виразником загальнонародної волі. Друге з цих тлумачень виходить на ідею народного суверенітету та конституційної правової держави.
Суть концепції народного суверенітету полягає у тому, що якраз
народ є джерелом державної влади та її носієм, сувереном.
Державу створює народ, він вищий, ніж державна влада, вищий,
ніж парламент. Він, і тільки він, повинен приймати
конституцію, мати право висувати і відкликати
своїх депутатів із парламенту, контролювати
процес здійснення влади. її засновником вважають
французького філософа Ж.-Ж. Руссо. Він
стверджує, що суверенітет — єдиний і неподільний,
невідчужуваний, повинен належати тільки народові,
який реалізує його через форму демократії. Через
демократію здійснюється загальна воля народу, воля
усіх. Якщо народ братиме участь у законодавчому
■ До повноважень Верховної Ради у фінансовій галузі нале¬
жить затвердження Державного бюджету України, внесення до нього
змін та контроль за його виконанням, який здійснюється Рахунковою
палатою, а також затвердження рішень про надання Україною позик
і економічної допомоги іноземним державам та рішень про одержання
Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових
організацій позик, здійснення контролю за їх використанням.
Виключно законами Верховної Ради встановлюється система оподат¬
кування, засади створення і функціонування фінансового, грошового,
кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти,
порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовніш¬
нього боргу. Виконанню цих законодавчих функцій підпорядкована
політична і фахова структуризація Верховної Ради, в якій законо¬
давчий процес відбувається так, як це показано у табл. 15.2.
■ На виконання установчих повноважень Верховна Рада, згідно з
Конституцією, активно впливає на формування інших органів державної
влади: призначає вибори Президента, дає згоду на призначення Пре¬
зидентом Прем'єр-Міністра, Генерального Прокурора, Голови Анти¬
монопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Дер¬
жавного комітету телебачення і радіомовлення. За поданням Президента
призначає Голову Національного Банку. Верховна Рада призначає третину
складу Конституційного Суду, здійснює обрання суддів безстроково.
■ Реалізуючи визначені Конституцією контрольні функції, Вер¬
ховна Рада здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів,
розглядає питання про його відповідальність і може прийняти резо¬
люцію недовіри Кабінету Міністрів (не більше ніж один раз протягом
однієї сесії), висловлює недовіру і відправляє у відставку Генераль¬
ного Прокурора, ратифікує підписані Президентом і урядом міжнародні
договори та угоди. Парламентський контроль за дотриманням кон¬
ституційних прав і свобод людини і громадянина здійснюється Упов¬
новаженим Верховної Ради України з прав людини (його часто нази¬
вають терміном, запозиченим із шведської мови, — омбудсмен). Вико¬
ристовуються й такі форми контролю, як парламентські слухання
та депутатські запити до Президента й уряду.
> Виконавча влада
Президентсько-парламентська форма державного правління пе¬редбачає наявність у владній системі інституту сильної президентської влади. Конституційний статус Президента України, який обирається всенародним голосуванням терміном на 5 років (але не більше двох разів підряд), визначається не тільки його широкими повноваженнями як глави держави, але й провідною роллю у системі виконавчої влади.
■ Президент України виступає як гарант Конституції, прав і свобод людини і громадянина, державної єдності, незалежності, національної без¬пеки та територіальної цілісності Української держави. Він звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Прези¬дент представляє Україїгу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні
договори, приймає рішення про визнання іноземних держав, приймає вірчі і відкличні грамоти їх дипломатичних представників, призначає глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціяй.
■ Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил,
очолює Раду національної безпеки і оборони України, до повноважень
якої входить координація і контроль діяльності органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони, вводить в дію її рішення
своїми указами. У разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України Президент приймає рішення про загальну або часткову
мобілізацію, запровадження воєнного стану, а в разі збройного нападу
іноземної держави — про оголошення стану війни та використання
Збройних Сил України.
■ Президенту належить також низка повноважень у законодавчій
сфері: він має право законодавчої ініціативи; законопроекти, визнані ним
як невідкладні, розглядаються парламентом позачергово. Після одержання
схваленого парламентом закону Президент протягом 15 днів підписує
його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює, або, навпаки, повертає
закон до Верховної Ради для повторного розгляду зі своїми мотивова¬
ними зауваженнями згідно з наданим йому правом відкладального вето.
Президентське вето може бути подолане, якщо при повторному розгляді
за закон проголосує 2/3 народних депутатів. У такому разі Президент
зобов'язаний підписати й оприлюднити закон протягом 10 днів.
■ Президент має серйозні важелі впливу на формування судової
влади. Він призначає третину складу Конституційного Суду, у
визначеному законом порядку утворює суди, здійснює перше
призначення професійних суддів на посаду терміном на 5 років.
■ Особливе місце Президента України в системі виконавчої
влади знаходить свій вираз в його повноваженнях щодо визначення
напрямів діяльності структури органів виконавчої влади та формування
її кадрового складу. Президент утворює, реорганізовує та ліквідовує
за поданням Прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади, створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті
для здійснення президентських повноважень. За погодженням з
Верховною Радою Президент призначає Прем'єр-міністра і одноосібно
припиняє його повноваження та приймає рішення про ного відставку.
За поданням Прем'єр-міністра він призначає віце-прем'єрів, міністрів,
керівників інших центральних відомств та голів місцевих адміністрацій.
За згодою Верховної Ради він призначає Генерального Прокурора,
голову Антимонопольного комітету, голову Фонду державного майна,
Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення. Президент
призначає половину складу Ради Національного банку України,
Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення тощо.
■ На час виконання своїх повноважень Президент користується
правом недоторканості. Звання Президента України охороняється
законом і зберігається за ним довічно.
Достроково повноваження Президента припиняірться у разі:
1) відставки; Процедура
імпічменту
2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров я
(це має бути встановлено на засіданні Верховної Ради і підтверд¬жено рішенням більшості депутатів на підставі письмового подання Верховного Суду і медичного висновку);
3) усунення з поста в порядку імпічменту в разі вчинення дер¬
жавної зради або іншого злочину.
ПРОЦЕДУРА ІМПІЧМЕНТУ
■ Питання про імпічмент ініціюється більшістю парламенту.
■ Для розслідування справи Верховна Рада створює спеціальну
тимчасову слідчу комісію, до складу якої входять спеціальним
прокурор та спеціальні слідчі.
■ На підставі висновків комісії Верховна Рада двома третинами
голосів може прийняти рішення про обвинувачення Президента.
■ Після перевірки справи Конституційним Судом і підтверд¬
ження ним справедливості звинувачення справа знову передається
в парламент.
■ Верховна Рада може прийняти рішення про усунення Пре¬
зидента з посади трьома чвертями голосів.
Дев'ятиіі Прем'єр-міністр України Віктор Януковичі 2002 р.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабі¬нет Міністрів України (уряд), який керується у своїй діяльності Конституцією, законами та актами Президента. Кабінет Міністрів забезпечує здійснення внутріш¬ньої і зовнішньої політики дер¬жави, розробляє і реалізовує загально-державні програми еко¬номічного, науково-технічного, со¬ціального і культурного розвитку,
забезпечує проведення державних курсів у сферах податків, праці, цін, інвестицій, зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, екології тощо. Кабінет Міністрів спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Постанови і розпорядження уряду обов'язкові для виконання. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом, підконт¬рольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Кон¬ституцією.
Кабінет Міністрів як основний орган виконавчої влади Засади судочинства в Україні
На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання. Акти Президента з питань зовнішньополітичної діяльності, призначення членів Кабінету Міністрів, голів місцевих державних адміністрацій, створення і ліквідації міністерств і центраіьних відомств, утворення судів та ін. обов'язково скріплюються підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання. Ця конституційна вимога відкриває можливості для координації діяльності двох центрів виконавчої влади (президент і уряд), дозволяє уникнути їх можливого протистояння (точніше, протистояння уряду та адміністрації Президента).
> Судова влада
Демократична система державного правління може бути ефективною лише за умов панування права. А останнє немислиме без добре розвиненої і незалежної судової влади. Згідно з Конституцією правосуддя в Україні здійснюється лише судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Рішення судів є обов'язковими для виконання на всій території України. Враховуючи практику не дуже давнього антиправового тоталітарного минулого, Конституція наголошує, що "створення надзвичайних та особливих судів не допускається". Система судів будується за принципами тернторіальності і спеціалізації. У загальному вигляді структуру судів в Україні показано в таблиці 15. 3.
Судочинство в Україні провадиться професійними суддями одноособово, колегіями судів чи судами присяжних і здійснюється на засадах: законності; забезпечення доведеності вини; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласності судового процесу, апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, встановлених законом.
Перше призначення суддів на 5 років здійснюється Президентом, на подальший термін вони обираються Верховною Радою безстроково, їх призначення на посади здійснюється на підставі рекомендацій кваліфікаційних комісій суддів і за поданням Вищої Ради юстиції, яка формується Верховною Радою, Президентом, з'їздом суддів, з'їздом адвокатів, з'їздом працівників юридичних вищих закладів освіти і наукових установ (по три члени) і конференцією працівників прокуратури (2 члени). За посадою до неї входять Голова Верховного Суду, Міністр юстиції та Генеральний прокурор України.
Конституцією і законами України гарантується незалежність і недоторканість судів. Держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності судів і суддів. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради затриманий чи заарештований до винесення обвинувачувального вироку судом.
Найвищим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирається Верховною Радою, в системі спеціа¬лізованих судів — вищі спеціалізовані суди. Єдиним органом кон¬ституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд. Він ство¬рюється трьома гілками влади на паритетних засадах: по 6 суддів призначають Президент, Верховна Рада і з'їзд суддів. До його ком¬петенції належить гарантування верховенства Конституції на всій території України.
Конституційний Суд вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету Міністрів і правових актів Верховної Ради Автоно-моної Республіки Крим, розглядає питания про відповідність чинних міжнародних договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради на ратифікацію, Конституції України; виносить рішення щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента зі своєї посади в порядку імпічменту.
Тільки Конституційний Суд має право офіційного тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше як 45 народних депутатів; Верхов¬ний Суд; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Рішення Конституцій¬ного Суду є остаточним і обов'язковим для виконання.
У Конституції визначено кола повноважень кожної з гілок влади, у межах яких вони діють незалежно, а також окреслено меха¬нізми "стримувань" і "противаг", спрямовані на запобігання кон¬центрації влади якоюсь однією гілкою влади чи особою при владі.
Поза цим розподілом опинилась посада всенародно обраного Президента. Опоненти сильної президентської влади не побажали вписати до Конституції положення про його керівництво виконав¬чою гілкою влади, але й не позбавили ного вирішального виливу на функціонування цієї гілки через механізм кадрових призначень. За умов низької політично-правової культури владної еліти і всього суспільства Президенту вдалося посилити свої позиції неконституцій¬ним способом - через привласнення функцій безроздільного конт¬ролю над так званими силовими міністерствами й відомствами (МВС, СБУ, Міноборони, ДПА тощо), а також шляхом створення потужної Адміністрації Президента, що підміняла, дублювала, а то й контро¬лювала уряд, навіть давала йому вказівки. Уряд же був ослаблений тим, що в Конституції прямо не вказувалось, що він повинен форму¬ватися на підставі результатів парламентських виборів. Усе це спри¬чинилося до перекосу системи влади вбік напівавторитарного домі¬нування президентської "гілки" влади, яку почали ототожнювати з державною владою взагалі. А з осені 2002 р. боротьба навколо конституційної реформи стала вузловим пунктом гострих супереч¬ностей між владною та опозиційною частиною політичної еліти Ук¬раїни.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора