Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Лекція
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 1. Політологія як наука
і навчальна дисципліна
Політологія в системі суспільних наук
Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох сус пільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов'язані з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них єполітологія.
Політологія (грец. роlitika — державні й суспільні справи і lоgos —слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика і ії відносини з особистістю та суспільством.
Як відносно самостійна галузь знань вона сягає свої ми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов'язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про полі тику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох, незважаю чи на відмінність їх емпіричного матеріалу, особливості історичного часу, розмаїття суспільно-політичних тради цій у різних країн та народів.
Нітрохи не модернізуючи античну думку, політична філософія сприйняла політику як суспільне явище, що і є сутністю, провідним началом спільного життя людей, організованого державою. Античні мислителі започатку вали вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гу маністичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.
Розвиток соціально-орієнтованого філософського знан ня триває дві з половиною тисячі років, однак ще на по чатку XX ст. статус політичної філософії, як і політоло гії, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політологи цілком прижи лися, а в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософ-ських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура філософського знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику.
Політична філософія разом з іншими філософськими дис циплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманіт них виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усві домити, пояснити. Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й теорією мислення, ро зумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Політична філософія і політологія черпають матері ал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від полі тичної науки, не звертається до практики безпосередньо. По літичні явища й процеси з урахуванням їх місця і ролі як со ціального цілого вивчає політологія.
У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного жит тя, особливостей його функціонування та розвитку в окре мих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціональ ного призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.
Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія. Дехто з учених вважає, що нова політична економія повинна стати осно вою сучасного напряму в дослідженні політики. Це зага лом спірне судження не позбавлене раціональної основи, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб'єктів, громадянського суспільст ва. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних ін тересів у суспільстві, істотно впливає на характер полі-тичної діяльності, формування наукових уявлень про неї. і: Соціологія політики як суспільна наука вивчає соці альні інститути, організації як засоби діяльності соціаль них суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія вико ристовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Щодо питання про співвідношення політології та соціології політики іс нують різні підходи. Деякі вчені розглядають соціологію політики як галузь науки на межі соціології та політоло гії (С. Липсет, Р. Беспотис), вважаючи, що вона, на від лину від політології, досліджує вплив суспільства на дер жаву, суспільного ладу на політику. Інші (В. Іванов, В. Пазенок) вказують, що соціологія політики дає уявлення про те, як певні соціальні зрушення позначаються на функціонуванні політичної системи. Інші вчені, зо крема Ж. Тощенко, ототожнюють політологію і соціоло гію політики як найбільш загальні науки про політику.
У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про дер жаву і право, про об'єктивні закономірності їх виникнен ня і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держа ва, демократія, державна влада, право, законність, полі тичний режим тощо).
Незважаючи на те, що науки про суспільство висвіт люють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б кри тично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціаль них спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправ дання існуючих порядків, не було необхідності в розвит ку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільст ва, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і полі тичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тіль ки їх відмінність, а й схожість.
Спільні зусилля спеціалістів у різних галузях сус пільствознавства, політичних наук, публіцистики, про фесійної журналістики і політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші га лузі сучасного суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоюва ти, перетворювати його, передбачати й свідомо формува ти політичну сутність суспільства, упорядковувати сто сунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.
Об’єкт і предмет політології
Об'єктом дослідження політології є сфера політики, політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні ідеї, теорії і доктрини, події, прогнози, технології політичних процесів.
Політична сфера вивчається й аналізується у поєднанні з особливостями її розвитку та функціонування, зв'язками з економічною та духовною сферами суспільства. Політична сфера є взаємодією в політичному процесі великих і малих соціальних груп, об'єднань громадян, окремих індивідів. Політична сфера включає у себе й соціально-політичні інститути та організації, че рез які відбувається взаємодія між окремими суб'єктами політики.
Предметом політології є закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади, джерела, рушійні сили політичного життя суспільства, сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного, конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами. Наприклад, сюди відносять такі феномени, як політична культура, ідеологія, політичні еліти, політичні партії та громадсько-політичні організації, рухи, владні відносини, держава, політична система, політична діяльність, політичне лідерство тощо.
Предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.
Структура політології
Структура політології як науки охоплює: а) загаль ну політологію, що вивчає історію і теорію політики, ви робляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання; б) теорію політичних систем, механізмів функ ціонування політичної влади, різних компонентів, які становлять політичну систему; теорію політичної свідомо сті й поведінки. Невід'ємною частиною цієї науки є до слідження загальних проблем світової політики, механіз мів її функціонування.
Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи; знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяль ності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і сві това політика, управління соціальними процесами, полі тична ідеологія, історія політичних учень.
До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, по літичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.
Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретич ного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку полі тичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, сві домості та політичної культури; роль людини в політич ному житті сучасного світу; роль і місце демократії в по літичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування су перечливих інтересів, претензій і переконань суб'єктів політичного процесу.
Функції політології
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчен ня, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Зрозуміло, що політологія — це взаємопов'язані теоретичні концепції, які спираються на пізнання закономірностей суспільного розвитку, незалеж но від суб'єктивних намірів і бажань соціальних суб'єк тів. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політичної діяльності, політичне мистецтво. Політологія покликана дати знання політич них умов, засобів і форм розв'язання соціальних питань.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практич ної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження ціннос тей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, по літичної культури соціальних суб'єктів, що сприяє дося гненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політо-лрогії дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють пе вні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні стру ктури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політич ні події у зв'язку з конкретними історичними умовами, Розробляючи політичні технології, політологія повин-на враховувати вищі цілі і цінності, які неможливо реалізувати в суспільній практиці у вигляді чергового «світлого майбутнього», певного «суперпроекту». Основне покликання системи цілей і цінностей полягає в гармоні зації наявних у суспільстві суперечностей, консолідації інтересів усіх соціальних груп та політичних сил, в забез-ївйченні еволюційного розвитку суспільства.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шля-хів розвитку політичних процесів, різних варіантів полі тичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нишшніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Процес прогно зування спирається на пізнання об'єктивних законів сус пільно-політичного розвитку, політичних інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідно шення політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан по літичної свідомості й культури, національні традиції.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політи чної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонен том у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює по літичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології на буває поширення в сучасному західному суспільстві.
Італійський політолог Д. Даол відзначає, що політо логія не може уникнути оцінок — етичних та ідеологіч них. Відмовляючись від аналізу цінностей політики і за ймаючись самими фактами, наука втрачає головне: вона не може розв'язувати актуальні проблеми політики. Так званий нейтральний політичний підхід приречений на ін телектуальне безсилля. На думку американських політо логів Г. Алмонда, Д. Істона та Д. Річчі, сучасна політо логія перебуває в ситуації гострої неблагополучності са ме внаслідок ідеологічної нейтральності.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практич них рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності полі тичних рішень, стану суспільної думки, ставлення гро мадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов'я заних з формуванням знань про принципи й методи пра ктичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань.
Політологія сприяє виробленню правильних орієнти рів у бурхливих політичних потоках, досягненню розум ного компромісу між загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та особистими ін тересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і мистецтва.
У процесі становлення і розвитку української полі тичної науки важливо не ізолювати її від світового полі тичного знання, а розкривати її національний і загально-цивілізаційний зміст, не перетворювати Україну на нове закрите суспільство». Самоізоляція згубна не лише для економіки, а й для розвитку культури і науки.
Методологія політології
Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й спе цифічні методи дослідження, прийоми, підходи. Зарубіж на політологія застосовує нормативно-онтологічний і ем-пірико-аналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не необхіднос ті». Поряд із цим застосовуються психологічні та інститу-ційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов'я заний з вивченням політичної поведінки особи і соціаль них груп, перевіркою цих досліджень досвідом.
Важливим засобом у методологічному арсеналі політо логії є (діалектичний метод. Діалектика виходить з необхідності визнання впливу економічної сфери на полі тичну. Для подолання вульгарно-матеріалістичного підхо ду треба брати до уваги той факт, що економіка зумовлює політичні процеси лише в кінцевому підсумку й тільки в головних істотних аспектах. На зміст і функціонування політичних процесів великий вплив справляють різні со ціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідно шення класових і національних сил тощо. Політика, у свою чергу, є активним і цілісним компонентом, що впли ває на всі процеси суспільного розвитку. Політологія ви ходить із цих методологічних положень при вивченні ди намізму, стабільності політичних процесів і явищ.
Для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвит ку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і рево люцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змо гу зрозуміти логіку їх розвитку.
Істотне значення має методологічне дослідження супе речностей як джерела й рушійної сили політичних проце сів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються закони політичного життя, якому властиві різні протиріччя: між суб'єктами політичного життя, кла сами, націями, соціальними групами, особами. Ці супе речності визначають характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, організацію та функціонування політичної влади. Значний вплив на кон кретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між полі тичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами і політичною культурою та свідомістю. Роз межування основних і похідних суперечностей сприяє з'я суванню тенденцій політичного розвитку. Досліджуючи політичні суперечності, конфлікти, важливо виявляти їх джерело, структуру, спрямованість, шляхи розв'язання.
Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий). Синергетика, не будучи жорстко детермінованою сукупністю методологічних принципів та понять, ви ходить не з однозначного, загальноприйнятого поняття політична система, а з притаманного їй набору власти востей — взаємопроникнення, відкритості, самооргані зації, випадковості, наявності асиметричних структур, нерегулярності зв"язків і функціональної нестабільності. Базуючись на ідеї нелінійності та застосування міждисци плінарних досліджень, синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.
У вивченні політичних процесів застосовують такі основні методологічні принципи: об'єктивність, історизм і соціальний підхід.
Принцип об'єктивності. Орієнтує на вивчення об'єк тивних закономірностей, які визначають процеси полі тичного розвитку. Кожне явище розглядають як багато гранне й суперечливе. При цьому вивчають всю систему чинників — позитивних і негативних. Об'єктивність політичних знань передбачає, що процес їх здобуття від повідає реальній дійсності, незалежним від людини зако нам пізнання. Об'єктивність наукових висновків базуєть ся на доказовості наукових фактів.
Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і по літичних явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку та взаємозумовленості, з урахуванням роз становки та політичної орієнтації соціальних, національ них груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.
Принцип соціального підходу. Застосовується для по долання вульгарного соціологізму, міфологізації політич ної реальності, протиставлення загальнолюдських, націо нальних і класових ідеалів та цінностей. Соціальний під хід має особливо важливе значення, коли оцінюють про грами, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній бо ротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові ін тереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.
Істотне значення для дослідження політичних явищ має проблема взаємозв'язку емпіричного й теоретичного Політична практика тісно пов'язана з політичною на укою, є джерелом політичного знання, його рушійною силою і критерієм істинності наукових положень. Вона дає науці фактичний матеріал, який підлягає теоретичному узагальненню. Кінцевою метою політичної науки є не Здобуття знань, а їхнє практичне застосування і вплив на політичні процеси. Політична діяльність зумовлюється не тільки волею, інтуїцією, досвідом, а й широким науковим осмисленням проблем політичного буття. На відміну від інших видів соціальної діяльності, вона має гли боко усвідомлений характер. Політична наука не відо кремлює матеріальну, практичну й духовно-теоретичну діяльності, вона розглядає їх у нерозривній єдності. Політичні відносини реалізуються і втілюються у конкрет ній політичній діяльності людей. Тому вивчення політичного життя в динаміці дає змогу з'ясувати цілі, способи, засоби, результати і якості основних елементів політичної діяльності. При цьому важливе методологічне значення має положення про суб'єктивність мети й об'єктивність її змісту, передбачення можливих побіч них наслідків політичної діяльності. Практичний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту полі тичних процесів, а й на особистісні, соціально-психоло-гічні, моральні компоненти політичного буття. Діяльніс-ний підхід у дослідженні соціального життя в останні роки поширився в соціально-філософській і частково по-літичній науці. Але політологія поки що його мало використовує, хоча й має справу з найдинамічнішою сферою Суспільного життя.
У політологічних дослідженнях істотне значення мають системний підхід і структурно-функціональний анальний аналіз- Змістом системного підходу є філософські уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загаль ні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об'єкта, активний характер діяльності суб'єктів соціально-політичних систем. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політичні інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх зміс ту та функціонального призначення. На цій основі вста новлюють системні зв'язки між елементами, які виража ють властиві об'єкту єдність і цілісність. Так, при аналі зі політичної системи визначають різні функціональні зв'язки, координацію, взаємодію, субординацію її еле ментів. При цьому політичні явища розглядають як скла дні, відособлені феномени, що мають свій склад і струк туру, виконують певну функцію в загальній системі.
Системний підхід виступає істотним моментом діа лектичного методу пізнання. Він дає змогу глибше пізна ти суть політичних явищ, повніше розкрити й усвідоми ти роль та функції компонентів системи. Важливого методологічного значення набуває характеристика систе ми як органічної сукупності елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв'язків у системах, взаємоза лежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій по літичного розвитку, динамізму політичних процесів, на цілює на виділення основної ланки в ланцюзі політичних явищ. Системний підхід дає змогу розкрити основу, сис темну якість, завдяки яким усю суперечливу різноманіт ність політичних сил можна зрозуміти як єдине ціле. Методологічна роль системного підходу значно зростає, коли він поєднується з принципом історичного аналізу явищ і виступає як системно-історичний підхід.
Однак у працях деяких західних політологів суспіль ні системи розглядаються як статичні, якісно незмінні. Дж. Тернет зазначає, що в таких теоріях йдеться про су спільство, в якому немає історичного розвитку. Таке ба чення суспільства є недосконалим, позаяк не передбачає існування в ньому таких явищ, як відхилення, конфлік ти й зміни.
Розуміння динамічності політичного життя, бачення не тільки механізму функціонування, а й механізму роз витку досягаються з допомогою системно-історичного підходу. Реалізація його передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виника ють у процесі історичного розвитку людського суспільст ва. Надзвичайно важливе значення має й питання про ос нови наукових типологій. Такою основою є соціально-класова структура, а в кінцевому підсумку — характер економічних відносин суспільства. Цей підхід дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв'язок і, навпа ки; за формальною відмінністю розкрити сутнісну подіб ність політичних систем.
Важливим є застосування порівняльного методу в політології. Донедавна в основному застосовували тільки метод протиставлення з метою показати наукову неспро можність та методологічну хибність концепцій західних політологів. На Заході спостерігалось аналогічне ставлен ня до нашої політичної науки. «Якщо в нас епітет «бу ржуазна» щодо слова «наука» означав, що це зовсім не наука, а суцільна магія або навіть шарлатанство, то на "тому боці" такий самий зміст укладався в поняття «марксистське», — зазначає Г. Шахназаров. і Однак монопольне панування одного погляду, одного підходу ніколи не стимулювало розвиток науки, майже завжди вироджувалося в догматичне спрощенство і по верховість. Порівняльний аналіз сприяє усвідомленню проблем цілісного, взаємопов'язаного й суперечливого світу, орієнтує на пошук не лише відмінностей, а й спіль-них рис. Він застосовується до таких функцій політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й |цілісності, мобілізація і розподіл ресурсів, розв'язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення сподівань і вимог громадян.
Актуальна проблема в політології — пошук і викори стання показників для порівняння різних політичних систем. Наприклад, при порівнянні ступенів розвитку де- мократії в різних країнах таким показником може бути реальна політична активність громадян у політичних Процесах. Цікавим є вибір критеріїв порівняльного ана-лізу політичних партій: інтереси класу чи верстви, які виражає партія; ідейно-теоретичні цінності та настанови тії, функції політичного керівництва; добір і просування лідерів на політичні державні пости; контроль за їхньою діяльністю, вироблення і реалізація курсів внутрішньої та зовнішньої політики своїх держав та участь у цих процесах.
До спеціальних методів дослідження в політології на лежить група методів, що ґрунтуються на різних варіан-тах дослідження структури, функцій політичних проце-сів та інститутів — методи, запозичені політологією з інших наук. Широко використовують методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. При цьому використовують аналіз стати стичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об'єктом, соціально-політичний експеримент.
Політологія концептуально забезпечує розробку та застосування спеціальних методів дослідження, теоретично зорієнтовує, збагачуючись і розвиваючись завдяки здобутій інформації. При кладні функції політології розширюють, застосовуючи спеціальні методи.
Отже, в сучасній світовій політичній науці виокрем люють загальні функції політики, які виступають у ци вілізованому суспільстві на перше місце (підтримка сус пільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як скла дової формування політичної свідомості та культури гро мадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов. Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру, отримання виявів у політичній діяльності его-центричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв'язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука.
Тема 2. Політична влада
Влада є однією з фундаментальних засад політично го розвитку суспільства. Вона миє правовий, економіч ний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наяв ні будь-які стійкі об'єднання людей тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виник ла раніше за владу державну і визначає реальну здат ність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий все-охоплюючий характер, здатність проникати в усі сфе ри людської діяльності.
Влада як системоутворюючий чинник політичної системи
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона ін тегрує всі елементи системи, навколо неї точиться полі тична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її — кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; органзаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Більшість вчених вважає, що джерелом влади є полі тає панування, яке постає як панування інтересу, має гато форм, основною з яких влада. У політичній прак-ці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень це врахову-ють, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, далі — закріпити своє панування.
Поняття “політична влада” ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше (від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча Будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, Державна влада специфічна: тільки вона володіє монопо-полією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.
Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апараті володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ні-яких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у сво-їх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та неза лежна і рівноправна в зовнішніх відносинах.
Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади (як вона організована, якими є апа рат і методи її здійснення).
Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.
Суб'єкт політичної влади
Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття «суб'єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних" груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб’єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:
1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ —- носій суверенітету і єди не джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе редньо і через органи державної Влади та місцевого Само врядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади' є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів 'і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.
2. Вторинні суб'єкти'носіїв влади-— малі групи,"пред ставницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних' (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб?єктом Політичної влади є громадянин Держави, наділений' конституційними правами та обов’язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, ..плідні та безплідні, бла гополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.
Об'єкт політичної влади
Це явища і процеси політич ної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта .влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть,мінятись місцями залежмо від обставин і ролі. Скажімо, класи, со ціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, гро мадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
Основні концепції політичної влади (походження влади)
На сьогодні в науковій літературі існує: понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.
Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. Іееітлішіз — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі; історичні корені і обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в X — III ст. до н.е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону - основної регулюючої норми.
Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що ви значають загальносуспільні функції влади, які примен шують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль: особи в політичній системі чітко визначена: під тримка існуючої суспільної системи.
У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення: її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран, еlite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей не-елітного стану, усіма соціальними процесами в суспільс тві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пану ючих еліт («колообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), ствер джує, що соціальна нерівність основа життя. Стриж нем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники кри тикують цю терію за те, що вона не враховує існування «середнього класу», який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поля-ризованість та елітність.
Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин -— біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади - зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо. -
Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил “політичної гри” тощо.
Марксистська концепція влади. Беручи за основу пе редусім економічні інтереси, що визначають зміст і фор му реалізації класових інтересів, вона тлумачить полі тичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що за хищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.
Реляціоністська теорія влади. Нині є популярною. Засновники: І. Блау, Дж. Картрайт та ін.. Вона тлумачить владу як собові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому І американський соціолог XI. Блау визначає владу як здат-одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю ін- шим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання
Форми та механізм політичної влади
Основними формами політичної влади є панування, є політичне керівництво й управління. Панування —- це бсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціаль них груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію,: регулюван ня та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо- ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, ви кликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.
Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:
монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конститу ційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
тиранія — одноосібне деспотичне правління внас лідок насильницького захоплення влади;
аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, привілейованої, привілейованої групи;
олігархія — влада небагатьох багатих; — тимократія — особлива форма олігархії, за якою і державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;
теократія — влада церкви;
охлократія — влада натовпу, що спирається не на за кони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто підда ється впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;
демократія — влада народу на основі закону та за-безпечення прав і свобод громадян.
Сучасні дослідни...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора