Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Поняття та сутність політичного лідерства
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Вступ
Проблема політичного лідерства, що існувала завжди і скрізь, завжди і скрізь вивчалась в цивілізованому світі ретельно та без зайвого піклування про тих, хто на таку популярність і лідерство претендували. На десятки років ми, через ряд причин об’єктивного та суб’єктивного характеру, виключили себе з кругу цивілізації стосовно цього параметру і сьогодні лише починаємо писати сторінку за сторінкою в області теорії і технології політичного лідерства, відповідаючі для початку на азбучні питання: хто такий політичний лідер? Чим відрізняється він від вожака і вождя? Яка відмінність між молодіжним лідером і молодим політиком?
Поняття та сутність політичного лідерства
На відміну від розвинутих країн, в колишньому СРСР питання про політичне лідерство було неначе зняте. А в умовах,коли діяв відомий закон Пітера і керівний працівник зростав до рівня своєї некомпетентності, говорити про політичне лідерство було неприйнято тому, що в кращому випадку йшлося лише про вожака або вождя. Прицьому, і він був не признаним вождем, а вождем призначеним номенклатурою в якості виразника, рупора її інтересів. Вузький прошарок комунєстичної бюрократії за зрозумілими причинами не допускав і не міг допустити, щоб який-небудь відповідальний пост зайняв радикальний політик зі своїми поглядами, силою інтелекту та характеру. Тому вищими керівниками країни ставали досить опосередковані люди, і, як правило, випадково. Їх влада була значно обмежена. Як підкреслюе відомий дослідник бюрократії в СРСР А.Авторхамов, всі голови СРСР, Генеральні секретарі КПРС мали лише право опубліковувати думку Політбюро і без нього були безсильними. Ще складніша ситуація з лідерством була в республіках колишнього СРСР.
Майже до самого кінця 80-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб’єктивних передумов у вигляді можливості політичного Лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, зростання політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині робиться в області політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство. Тому доволі часто у нас переважає прагнення не « винаходячі велосипеду», брати все найцікавіше, випробуване і західної політології, з західних технологій політичного лідерства, хоч і з деякими виправленнями.
Вперше трактовку поняття лідерства, а також політичного лідерства ми знаходимо в працях античних істориків Геродота, Плутарха, Гракха та інших. В центрі їх історичних розповідей завжди знаходились визначні особистості- монархи, полководці, впливові державні мужі. Цих людей розглядали як деяких володарів від бога , які істотно відрізняються від собі подібних громадян, і природньо, претендують на всі блага в суспільстві. У середні віки Н. Маккіавелі вважав, що типовий політичний лідер- правитель, який домагається мети, не вибираючі засобів.
Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природній інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль.
Ця думка дещо перегукується з міркуваннями Б. Рассела, який визначав, що найголовнішими потребами людини із ряду безмежних є жадання влади і слави. Жадання влади має дві форми: експлікативну (explicit- чітко виражену), що притаманна лідерам, і імплікативну (implicit- нечітко виражену), що притаманна послідовникам.
Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно якої лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.)
Проголошується також підхід, при якому особистисть виступає як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, придатні в одній ситуації, не можна використовувати в інших. В одних умовах на посаду лідера підходить одна людина, в інших - інша. В рамках цєєї теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є “функцією ситуації”, керівником, що підкоряється обставинам.
Здається цю проблему спробував вирішити Д. Є. Видрін, який сробив спробу розрізнити поняття “вожак “ і “ політичний лідер “. Вожак скоріше і відповідає портрету того політичного лідера, який змалювали Е. Фромм та Д. Рісмен.
До найбільш характерних рис вожака належать: потакання щохвилинним найпростішим вимогам мас; використання для підвищення і підтримки власної популярності критичних емоціональних станів великих груп людей - страху, ненависті, ворожби ; підлещування і підлабузництво перед масами; використання лексики юрби; завищені обіцянки, звертання до найменш підготовлених і малоосвічених елементів населення. Філософ і політичний мислитель Семен Франк казав : “Вожак - це той, хто не в змозі перевершити найнищі прошарки суспільної свідомості і вийти на рівень саме взаємодії з найперспективнішими суспільними силами . Якщо “ номенклатурник “ - це слухняний рупор “ верхів “, то вожак - не менш слухняний рупор “ низів “. Г. Лебон висказався ще рішуче: “ Вожак дуже рідко іде попереду суспільної думки ; звичайно він іде за нею і вбирає в себе всі її помилки .
Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою.Лідерство має надто широкі об єктивні засади.Явища, що вкладаються у поняття лідерства,можна спостерігати не лише в суспільстві,а й у природі,зокрема у світі тварин,які ведуть колективний,зграйний спосіб життя (оленів,мавп,вовків,та ін.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатниц повести за собою всю зграю.Що ж до людських спільнот, то й тут історія переконливо свідчить,що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистськоленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів.Подібне тлумачення повністю нівелювалосутність політичного лідерства, створювало його значення для розвитку суспільства,що й виявилося не лише в теоритичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.
Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера.Випадкового провідника, на думку російського політолога С.Андрєєва, не буває,оскільки він завжди „дітище свого часу”, своєрідний „відгук на його запит.Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають державних і партійних посад.Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу.
Отже, лідерство — це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має однозначного тлумачення. Існує кілька різних підходів до визначення лідерства: "вплив, авторитет, влада і контроль над іншими" (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де "підприємці" у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв'язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх та ін.); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн, Дженнінгс); "функція певної ситуації" (Рісмен, Фромм). Попри всі розбіжності, наведені визначення єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і однозначне його розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи. Це дає підстави сформулювати загальне поняття. Політичне лідерство — процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.
Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами "захоплюючого права", використовуючи монополію на знання, організацію й засоби виробництва.
Політичне лідерство в Україні
В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки і практики.
В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д. Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, "який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей"1.
1Вьідрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991. — С. 32.
Типологія політичного лідерства
Внутрішній потенціал політичного лідерства відображається в його типології. Однак як не існує у політології однозначного тлумачення проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації. Однією з найпоширеніших типологій лідерства є запропонована Максом Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно розрізняються три основні типи.
— Традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади. . с
- Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції.
-Третій тип — харизматичне лідерство (від грец. с/га-гізіа — винятковий дар, властивий людині) — заснований на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.
Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого — розум, то третій спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи — крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність. Однак, на думку основоположника даної класифікації, харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатен стати генератором його революційного оновлення.
Крім названої класичної типології, у сучасній політичній науці існує чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються: на правлячих і опозиційних: революціонерів, реформаторів і консерваторів (Хагемен, Такер); формальних і неформальних: "суперменів" (тих, хто ламає усталені порядки), "героїв" (тих, хто присвячує своє життя великим і благородним цілям) і "принців" (тих, хто прагне панувати над іншими) (Дженнінгс); кризових і рутинних: "лідерів мимоволі", "лідерів зверху", "лідерів на підставі відбору й довіри", "політичних кар'єристів", "лідерів на віру", "лже-лідерів" (Тихомиров); великих і малих; пролетарських, бур- жуазних, дрібнобуржуазних (марксизм); "бюрократ-політиків", "флюгер-політиків", "інфант-політиків", "авантюр-політиків" (Курашвілі); загальнонаціональних та регіональних.
Однією з найпоширеніших у сучасній політичній науці є типологія, запропонована професором Університету штату Огайо (США) М. Херманном. Учений виділяє чотири типи політичних лідерів: прапороносців, служителів, торговців і пожежників. Прапороносців вирізняє власне бачення дійсності, ідеал, задля здійснення якого вони здатні змінити політичну систему, повести за собою маси. Служителі прагнуть бути виразниками інтересів своїх послідовників і виборців, орієнтуються на їхню думку і діють від їхнього імені. Торговцям властиве уміння подати свої ідеї і плани, змусити маси їх "купити" і включитися у процес їхнього практичного втілення. Лідери-пожежники займаються переважно ліквідацією "пожеж", тобто здатні швидко реагувати на найгостріші проблеми, що повсякчас виникають у суспільстві. Однак у реальному житті, в політичній практиці всі названі типи не зустрічаються в чистому вигляді, а поєднуються в різних варіантах, надаючи особистості політичного лідера неповторності.
Аналізуючи існуючі в різних теоріях типи політичного лідерства, відмінності в їх характеристиці, слід поставити питання про критерії оцінки провідника: як вирізнити його із строкатої юрби політичних діячів різних рівнів і рангів? Більшість сучасних дослідників зосереджується на трьох критеріях: наявність власної, зрозумілої для всіх політичної програми, яка відповідає інтересам більшості суспільства; осо-бистісні якості (воля, цілеспрямованість, наполегливість), глибокі знання, що дають змогу реалізувати свою-програму; по-: пулярність, здатність завоювати настрої мас, уміння створити ефективну систему політичного керівництва.
ФУНКЦІЇ ТА МЕХАНІЗМИ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
Завдяки авторитету і особистому впливу політичний лідер відіграє визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов'язаних рівнях: перший — здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), Другий — вироблення лінії поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з мстою розв'язання проблеми), третій — виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).
Лідер — обов'язково особистість, продукт "природного відбору". В зв'язку з цим слід розрізняти поняття "лідер" і "керівник". Політичний керівник також визначає мсту політики і засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить цс, тому шо призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — цс кращий варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника як з особи якостей лідера. 1 ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.
Індивідуальне політичне лідерство в загальнонаціональних масштабах суттєво відрізняється від недержавного політичного лідерства у відносно малих групах (партіях, асоціаціях та ін.). По-перше, цс "дистанційне" лідерство, тобто контакти лідера з його послідовниками, як правило, опосередковані масовими комунікаціями, організаціями, а також .[і^одьми, що обслуговують державну політичну машину. Пр-друге, цс багаторолепс лідерство, коли політичний лідер орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, до якої належить, бюрократичної виконавчої машини, а також широкої публіки. І тут дуже важливо підтримати повну рівновагу цих, часто суперечливих ролей. По-третє, це лідерство тією чи іншою мірою має корпоративний характер. Тобто в певному розумінні лідер є символічною фігурою, а його численні ролі виконують інші люди, насамперед найближчий штаб, "виконавча еліта". По-четверте, сучасний державний лідер діє в умовах певних розпоряджень, встановлених законом норм (якщо йдеться про демократію), державних бюрократичних інститутів, що визначають реальні масштаби його влади та шляхи її здійснення. Зазначимо, ідо ці демократичні інститути мають високий ступінь відносної автономії. Державна машина працює незалежно від зміни тих або інших політичних лідерів. і
Характер і механізми функціонування політичного лідерства істотно відрізняються залежно від форми здійснення влади. В умовах тоталітаризму — це особиста диктатура, тиранія, що спирається на насильство, "авторитет скли". В умовах демократії, в тому числі елітарної — це лідерство на основі "сили авторитету", "сили закону". Як уже зазначалося, однією із ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного дідера.
Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Стосовно цього утвердження інституту президента, ям і забезпечений авторитету цієї форми правління, не означає зазіхання на демократію. Як правило, авторитарна влада асоціюється з особою того чи іншого політичного діяча, достатньо авторитетного. В такому випадку авторитарна влада не нав'язується суспільству з чиєїсь примхи. Вона народжується самою політичною дійсністю, схвалюється масами через представницькі інститути влади.
Тоталітарному режимові властивий лідер з формально необмеженими повноваженнями,: які не відображені в жодному законі. Дуже часто має місце сумісництво партійної і державної посади. Проте ця без'межність повноважень не означає повної свободи дій щодо партійного апарату або іншої правлячої еліти. Під їхнім контролем знаходиться процес формування і просування номенклатури до тих позицій, з яких реальним є вихід на лідерство. Крім цього, на верхніх поверхах номенклатури доля керівних кадрів вирішується в апаратній "кухні". Апарат має змогу контролювати канали зв'язку лідера з зовнішнім світом, здійснюючи тим самим селекцію інформації, що надходить до нього, і відповідно інтерпретуючи його рішення та управлінські команди. Отже, як зазначає О. ОболенСькйй, апарат висуває на керівну посаду "свою людину", а потім виконує функції його очей і рук. Опорою диктатури є, власне кажучи, нр справжня еліта, а; вузька кліка, зграя не так однодумців, як співучасників злочинної щодо народу влади — чи то хунти, чи "вищої революційної ради", в руках яких, по суті, знаходиться диктатор.
І нарешті, демократія передбачає відповідальність політичного лідера за п|рорахунки і невдачі, за порушення демократичних принципів правління. Останні спричинюються до кінця політичної кар'єри, втрати лідерства, увільнення від державної посади За певних умов демократичні режими Передбачають юридичну, судову відповідальність. В Англії, СШД та деяких інших країнах існує спеціальна процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського суду — імпічмент. Йдеться також про моральну відповілальність.
Насильницька зміна лідера-диктатора означає не тільки кінець політичної кар'єри. В кращому випадку йому вдасться втекти зі своєї країни. А інакше — фізичне знищення. Звичайно, тоталітарні режими не передбачають ніякого імпічменту. Але оскільки найбільш зловісні з них є загрозою ш всього людства, демократія має прецедент притягнення до судової відповідальності на міжнародному рівні (Нюрнберзький процес). Не виключається і в майбутньому можливість використання такого способу притягнення до відповідальності національних лідерів-диктаторів.
Самовпливом лідерство не гарантується. Право на першість потрібно ввесь час підтверджувати. Можливість і механізми цього підтвердження залежать від існуючого політичного режиму. Чим демократичніше суспільство і вища його політична культура, тим постійніший процес відтворення цілих плеяд лідерів різних рівнів і масштабів. Діє інститут політичного лідерства і відповідний його механізм. Під останнім розуміється система правил висування "першої особи" в структурі влади і здійснення нею всіх владних функцій. При встановленні тоталітарного режиму механізм політичного лідерства руйнується.
Він замінюється інститутомноменклатури, який породжує культ особи, приписуваная політичному лідерові визначального впливу на хід історичного процесу. Загалом це властиве всім тоталітарним режимам "реального соціалізму". При цьому зберігається і боротьба за владу. Хоча, згідно з марксистською концесією, така форма утвердження лідерства після соціалістичної революції вважалась усуненою і недопустимою. Оскільки начебто, по-перше, питання влади актуально тільки в періхідний період від капіталізму до соціалізму. Пінніше класи, держава і політика відмирають, замінюються неополітичним комуністичним самоврядуванням. І, по-друге, в "перехідний період" влада робітничого класу реалізується не через "правлячу еліту і політичних лідерів, а шляхом прямої демократії.
Між тим, оскільки є влада і лідерство, неминуча і боротьба за лідерство. В умовах зміцненим незалежності і суверенітету України, розбудови її державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її метоли цивілізовані, адекватні вимогам демократії.
Тип моделі політичного лідерства істотно впливає на політичне життя. В демократичній політичній системі для лідера необхідне політико-кудьтурне середовище, яке водночас виступає і як збуджувальний, і як контролюючий фактор його діяльності. Національний лідер залишається в рамках демократичного процесу лише в тому випадку, якщо його оточують інші лідери, здатні створити йому конкуренцію, коректувати його діяльність або навіть замінити на урядовій посаді відповідно до діючих правових норм та звичаїв.
Список використаної літератури:
1.Сергій Рябов Політологія:словник териінів і понять 1996р.
2.О.І.Семківа Політологія 1994р.
3.С.Д. Гелей С.М.Рутар Політологія 2001р.
4.Політологічна енциклопедія –К.,1997р.
5. Кухта Б.Л., Теплоухова Н.Г. Політичні еліти і лідерство. Львів, 1995 6.Бекешкина И. Есть ли в Украине общенациональные лидеры // Политическая мысль. – 1994. – № 3.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора