Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Відповіді до екзаменаційних білетів
Предмет:
Філософія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Сповідь Аврелія Августина.
А.Августин – один з не багатьох найшановніших отців і вчителів христ.,церкви. Не народився в сім’ї правомірних християн.
Шлях його Богопізнання проліг через 9-літнє маніхейське служіння і проповідництво. Його «Сповідь» скл.,з 13-ти книг, які
діляться на розділи. Суть цього твору полягає у поєднанні трьох смислів поняття сповіді: розкаяння в свідомих і несвідомих
гріхах, всеосяжна вдячність Господові та беззастережне сповідання віри. Він вважається фундатором християнської філософ-
фії історії. Він порушив в цьому творі багато проблем людського буття: походження людей як істот (Бог дав людині життя,
але вона не знає, що було до цього, потім устами батька і матері навчав і т.д.), гріховність новонароджених, поняття часу(Бог
творець часу), влада людини та інші. Часи неробства і празникування. Материнські поради та вказівки. Радощі з капостей (за-
доволення від заборони;…груші віддали свиням…). Які причини негідних вчинків…біль постійно наявний у найкращих ре-
чах…біль є всюди за винятком Бога… Створіння зміннються, незмінний тільки Бог. Обновлена душа відважно прямує до ви-
щих духовних благ (сповідь не для того щоб показувати свою слабкість і повторювати гріхи, а для того, щоб оновлювати ду-
шу, не повторювати гріхів і прагнути до самовдосконалення. «Духовний» створений на те, щоб судити й карати, але тільки в
визначених межах…»духовні» - це ті, що наказують і ті, що підкоряються, - судять духовно, бо перед Богом усі рівні.
Апологія Сократа.
Сократа обвинувачували у тому, що він мудрий, який вивч.,небесні явища і дослідж.,те, що під землею і вміє видавати брехню
за правду і навчаючи цьому інших.На суді він просив афінян говорити своєю старечою мовою, якою проводим науки, бо впер-
ше у житті у суді. Він казав, що володіє мудрістю, якою володіє кожна людина. Сократ хотів довести одному псевдо мудрецю,
що він псевдо мудрець, але той розізлився і багато з присутніх при цій розмові. Ті, що славилися своїм розумом – неуки, а ті,
що вважалися гіршими – мали дар. Другі обвинувачі проти Сократа: він псує молодь, не визнає богів, яких визнає місто…Ме-
лет на суді перечив сам собі: «Сократ не визнає богів, але їх визнає». Аніт запропонував афінянам відпустити Сократа, але за-
боронити філософувати та Сократ відмовився. Афіняни відчували насолоду слухаючи, як Сократ досліджує тих, що вважають
себе мудрим, а насправді такими не є. Він казав, що тих юнаків, яких він колись зіпсував, а тепер вони подорослішали, то вони
б прийшли з обвинуваченнями проти Сократа, але не прийшли. Сократа засудили і винесли смертний вирок. Після вироку він
сказав: ...через той невеликий відтинок часу, що залишився мені прожити, дістануться вам, афіняни, неслава і докори від тих,
хто захоче ганьбити наше місто за те, що ви умертвили Сократа, людину мудру. Адже ті, хто захоче вам дорікнути, будуть го-
ворити, що я мудрець, хоча я ним не є. Люди хотіли, щоб Сократ плакав і просив милосердя, бо їм це подобається і це роблять
усі. Сократ вважав смерть добром: це або реінкарнація, або вічний приємний сон з сновидіннями або без них. Останніми слова-
ми попросив афінян, щоб ті чинили з його синами, як він чинив з ними.
Статті Паскаля.
Душа поселяється в тілі на короткий час. Це лише перехід до вічної подорожі. Душа протягом життя повинна приготуватися до
нього, але вона більшу частину часу тратить на природні потреби. Роздуми над життям пригнічують людину і вона починає від-
чувати себе жалюгідною, тобто їй важко жити самій з собою. Всі розваги – це уникання самого себе. Людям ще й потрібен адре-
налін, ціль боротьби: в азартних іграх без грошей – приходила б нудьга. Навіть маючи все, людина без розваг морально дегра-
дує. Душа любить метушіння, бо воно заважає їй віддатися роздумам про саму себе. Люди шукають спокою у боротьбі з деяки-
ми перешкодами. Але як тільки перешкоди переможені, спокій стає неможливим, оскільки доводиться думати про біди, які іс-
нують або прийдуть в майбутньому. Легше померти, не думаючи про смерть, ніж перенести думку про смерть, не піддаючись
небезпеці. Якщо б людина була щасливою взагалі, вона відчувала би себе тим щасливішою, чим менше би її розважали. Люди
шукають істинного блага тікаючи від нудьги. Пірроністи – хочуть відібрати в людини будь-яке пізнання істини, а догмати – до-
казують, що людина нею володіє – обоє ускладнюють життя людині і приводять до її зніяковіння. Серцем ми досягаєм перших
кроків на осягненні істини, але розум пробує їх затьмарити. Усі люди домагаються щастя. Наші інстинкти говорять нам шукати
щастя поза нами, хоч воно в нас. Є вічна боротьба між розумом і пристрастями. Ми знаємо, що таке безконечне, але природи
його не знаємо, так само і Бог – ми знаємо про його існування, але про його природу не знаємо. Існування і природа конечного
нам відомі, тому що ми самі, як і природа, конечні і маємо протяжність. Якщо до безконечного додати 1, то безконечне не змі-
ниться, а якщо ми поставим ставкою – своє життя, на те, що Бог є, то ми не втратимо нічого коли програємо, але набудем все
якщо виграємо, тому розумніше буде вірити, ніж не вірити в те, чого навчає християнська релігія.
1. Основні підходи до означення філософії. Її предмет, призначення та проблематика.
Філософія як певна сит.,знань з’явилася близько 2,5 тис.р.тому. Першим запровадив цю назву Піфагор. Філософія – любов і мудрість
(любов до мудрості). Філософія – це теор.,ф-ма світогляду, особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своє-
му ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Предмет фі-
лософії можна визначити як «світ у цілому»(природа, суспільство і мислення) у своїх найзаг.,закономірностях, тобто предметом не є
окремо взятий світ чи людина, а сист.,відношень людина-світ. Спочатку філософія трактувалась, як цариня наук, а з часом вона набу-
ла сучасного трактування. Філософія є розвиненою та розгалуженою сферою знання і щоб виконати завдання людського світоорієн-
тування, вона повинна включати в свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя. 1) предмет
філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) уся історія
філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити “топографію” людськості;
3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації,
вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.
2.Структура та функції філософського знання.
Оскільки філософія покликана надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структ.,філософ.,знання визнач.,
виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити. А такими сферами пос-
тають: А) природа, світ, космос; Б) суспільство та суспільна історія; В) сама людина із її особливостями, здібностями, властивостями;
Г) сфера духовних або інтелектуальних процесів, чи просто – сфера свідомості. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософ-
ські дисципліни або основні розділи філософії. Розглянемо їх докладніше. А. На основі осмислення природи, світу, виникають та фор-
муються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). Онтологія є філософською наукою про буття, перш за все, буття як
таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спо-
сіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям. Натурфілософія або філософія природи (“натура” – з лат. природа) постає різ-
новидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому, як вибудовується ієрархія
проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань люд-
ського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв’язках із природою та поза останньою просто неможливі.
Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли
ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією. Б. На основі вивчення
та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія
(або філософія етносу), есхатологія.Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину у всіх її можливих виявленнях та ха-
рактеристиках. В. Філософське осмислення людини приводить до формування таких філософських дисциплін, як філософська антропологія
Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні
явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що
філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної три-
валості; сюди входять логіка, гносеологія (чи епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, історія філософії. Серед функ-
цій філософії найперше значення мають такі: 1 - світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун тувати свої життєві орієнтири, з'я-
сувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей; 2 - пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озб-
роює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань; 3 – ло-
гічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та со-
ціально-культурних діалогах; 4 - соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспіль-
ного життя і виробити власну соціальну позицію; 5 - виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу
людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
3.Філософія в системі теоретичного знання. Х-ні риси філософського мислення.
По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири,
вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під ку-
том зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. По-друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично мож-
ливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі,
які не є ситуативними та скороминущими. Але тут постає важливе питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною.
Якщо ми звернемося із таким питанням до фізики чи математики, то отримуємо відповідь, що подібних орієнтирів не існує і існувати не може,
оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Так само і фізик скаже нам, що не існує
граничних масштабів сущого. Проте у філософії це не є надумане поняття: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про
виведення міркування на межу буття та небуття. По-третє, із попередньої особливості філософського мислення випливає і наступна: філо-
софія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не прос-
то каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо
їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із етало-
нами як певна міра відхилення від останніх. По-четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж
мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю.
З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спира-
ючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за
межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена
реальністю, може тримати лише сама себе. По-п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить –
аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність. Нарешті, по-шосте,
всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання
взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити
та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення
своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.
4.Співвідношення філософії, науки, мистецтва і релігії.
Науку і філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснити дійсність, проте кожна наука має відносно
чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, постає значною мірою
невизначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, по-
стаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в її межах. Хоч науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні
знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само не досліджують вони й питання про становище людини в світі та мож-
ливості її самовизначення. Філософія та мистецтво схожі між собою в тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не
відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет
своєї уваги. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а для художньої творчості – художній образ. Філософію та релігію споріднює те,
що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують
на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (жогм) у якості істинних, у той
час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглянути критично та доводити те, що розглядається
до рівня розуміння.
5.Взаємозв’язок філософії, світогляду і культури.
Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призна-
чення. Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не поглиблені
знання про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом із оцінкою, відношенням; б) предмет світогляду – відношення “Людина – світ”
постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелек-
туальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. Через це складовими світогляду постають:
погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлен-
ня того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це. Світогляд прийнято класифікував-
ти на основі різних спільних ознак: за носієм (індивід.,колект.,груповий, нац.,регіон.,та ін.),за рівнем світобачення та усвідомлення (усвід.,неусвід.,
буденний, філософський та ін.), за істор.,епохами(архаїчний, античний, ренесансний та ін) і за морально-ціннісними орієнтирами (егоїстичний,
гуманістичний, цинічний і т.д.). Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозволяють помітити, що філософія постає певним видом сві-
тогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте
далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень
на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія
постає як теоретична форма світогляду. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія – це теоретична
форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надій-
ності таких вирішень.
6.Антична філософія: заг.,х-ка (періодизація, школи, представники, еволюція проблематики та світове значення).
Слово “античний” в перекладі з латинської означає "давній". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської ку-
льтури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що
поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олек-
сандрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії: 1 етап — натурфілософський (фізич-
ний), абo рання класика (VII— V ст. до н.е.) 2 етап — висока класика (V—ІV ст. до н.е.) З етап — пізня класика, або завершальний цикл античної
філософії. До нього входять періоди: • елліністична філософія (IV—І ст.до н.е.).• олександрійська філософія (І ст. до н.е. — V—VІ ст.). • римська фі-
лософія (І—VI ст. н.е.).Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в по-
дальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька
філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією
взірець і філософствування, і філософської поведінки. Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона
вперше відокремилась від інших сфер діяльності і постала як автономний напрям знання та пізнання (1). Антична філософія була також відк-
ритою і доступною (для усіх вільних громадян, крім жінок) (2), терпимою до різних думок і позицій (3), динамічною і пластичною (4). Останнє
проявилось у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії. Діячі мілетської школи висловлювали
продуктивні ідеї і у сфері інших питань—наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроб-
лення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє Рулюдської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідом-
лення реальності.Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430
рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”.
Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого
мислення як його предмет. Отже, усюди є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне Школа атомізму. Найвідоміший давньог-
рецький атоміст Демокріт (480—390 рр. до н.е.) виходив із тези, що “ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Якщо у світі не було б
чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа можливого поділу —
атом (неподільний); його існування — запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх — усе, що існує. А.
Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, бо вона справді дає можливість пояснити багато явищ. Школа ево-
люціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483—423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох
стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне
з'єднується із подібним, а під дією ворожнечі навпаки — у світі панують роз'єднання, розпад. Любов та ворожнеча почергово встановлюють
своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або
до розпаду (який неминучий після панування любові). Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Розробив її Анаксагор (500—428 рр. до
н.е.), на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково подіб-
них до всього). Тому ми й бачимо багатоманітність світу. Але конкретне поєднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму — Нуса, або Нооса;
саме він постає мірою для усього сущого. На початку XX ст. Володимир Вернадський використає термін “ноон” для позначення ноосфери — тієї
частини біосфери Землі, що створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
7.Трактування «arche» в античній натурфілософії: спільне та відмінне.
Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії— проблема пошуку вихід-
ного початку буття (“архе”). Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії;
624—526 рр. до н.е.). Від нього до нас дійшло дві тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель
висунув думку про першопочаток (“архе”) світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води не-
має життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замис-
лювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей. учень Фалеса - Анасимандр (610
—546 рр. до н.е.), стверджуючи, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це — “апейрон”— невизначене та безмежне. Думка Анасимандра була про-
никлива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”. Внаслідок того третій
представник мілетської школи Анаксимен (588—525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але дос-
тупний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
8.Космоцентризм досократичної філософії: головні проблематики та їх вирішення.
Твори досократських філософів збереглися тільки у фрагментах і лише виключно завдяки цитуванню і критиці пізніших античних авторів. Також,
як і в попередній міфології, майже у всіх грецьких авторів можна знайти тенденції звернення до природи, космосу. Проте підхід міфології і перших
філософів до даної проблематики відрізняється корінним чином. Згідно з Гегемон, філософія у власному сенсі слова виникає разом з постановкою
питання про суть, яке не тільки сформувалося поза рамками методології і термінології міфологічного мислення. Виникнення філософії пов’язане з
певним рівнем абстрактного (раціонального мислення), яке здатне відобразити дійсність іншим способом, чим за допомогою алегорії або міфологіч-
ної персоніфікації. Питання про першооснову є основним в онтології старогрецьких філософів. І в цьому сенсі філософія перекликається з міфолог-
гією, успадковує її світоглядну проблематику. Але якщо міфологія прагне вирішити це питання за принципом – хто народив суще, то філософи шу-
кають субстанціальне начало – з чого все відбулося. У грецькій філософії уживалися два терміни: стойхейон, що означає елемент, ядро, основу в ло-
гічному сенсі слова і архе, первоматерію, що початковий стан речей, як найдавнішу форму в історичному сенсі слова. Крім питання про першооснову,
майже всі досократські філософи зверталися до проблеми пояснення природних явиш, рухи, а деякі – і проблеми пізнання. Основні філософи і школи
до сократівської філософії: мілетська школа, Геракліт Егейський, Піфагорійське учення, Емпедокл, Анаксагор, старогрецькі атомісти.
9.Грецька філософія природи: Мілетська школа ((Ф)Талес, Анаксимандр, Анаксимен)
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624—526 рр. до н.е.).
Від нього до нас дійшло дві тези: “Усе з води” та “Усе має душу”. Філософом Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток (“архе”) світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Якщо поміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:
• вони зводили багатоманітність реального світу до одного початку (води), і тому “все” поставало єдиним, взаємопов'язаним;
• йдучи подумки за цим єдиним крок за кроком, ми можемо не просто сприймати дійсність, а й розуміти її, пояснювати, інтелектуально моделювати.
Але виникають при цьому і запитання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато речей не схожі на воду. То, може, й першопочаток буття не схожий ні на що, але дає усьому початок?
Напевно, так міркував учень Фалеса - Анасимандр (610—546 рр. до н.е.), стверджуючи, що “архе” само по собі не схоже ні на що; це — “апейрон”— невизначене та безмежне. Думка Анасимандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні “апейрона”. Внаслідок того третій представник мілетської школи Анаксимен (588—525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить невизначений, але доступний для сприйняття, необхідний для життя і рухливий. На думку Анаксимена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.
Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері інших питань—наприклад, Фалес був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток — розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
11.Філософські погляди Піфагора та піфагорійців.
Мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл. 500 рр. до н.е.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що “все” є щось “одне”, то тоді світ (“все”) стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, усе можна виміряти числом.
Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як “космос”, “гармонія”, “філософія”. Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський (544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.
10.Грецька філософія природи: Ефеська (Геракліт) та Егейська (Пармені) школи.
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Геракліт
Ефеський (544—483 рр. до н.е.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абст-
рактних міркувань із наочністю.Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне в розумінні
світобудови перенести акцент із питання "Що?" (Що є світ? Що є початком світу?) на питання "Як?" (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).
Питання "Що?" і "Як?" від часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання (у т.ч. й наукового), що перебувають в органічній єдності між
собою.На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: “Усе тече, усе змінюється”. Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на
запитання, що саме тече, як тече, куди тече7 У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони Геракліт Ефе-
ський переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий колообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до
протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і най-
динамічніша стихія: “Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає”. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично,
то це свідчить про наявність єдиного світового закону—“логосу”. "Логос" — це слово, мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме лоґос
визначає міри поєднання протилежностей у світі: “Війна всьому батько”. Такий погляд на світ, у якому він постає динамічним, змінним унаслідок
боротьби та поєднання протилежностей, дістав назву діалектики. Отже, Геракліт є засновником діалектичного мислення, мислення, яке намагається
багатоманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики. У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки — особливої дії особ-
ливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч.—душу людини (особливий,
сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, “спалахи” при усвідомленні й т.ін.). Після Геракліта філософські вирішення питання про світобудову
розвивалися через поєднання питань “Що?” і “Як?”.Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натруфілософії слід звернути на чотири школи
Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід (540—450 рр. до н.е.) та Зенон (490—430 рр. до н.е.). Парменід стверджував,
що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: “Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Бо про що б ми не мислили, думка буде
непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в цей момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, усюди
є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінне й невичерпне. Погляди на засади сущого як у своїй основі на нерухливі, незмінні, самототожні
згодом (у німецього філософа Г.Гегеля) дістали назву метафізичного світобачення, яке за вихідними спрямуваннями протистоїть діалектиці. Парменіда
вважають одним із зачинателів метафізики як стилю мислення.
12.Феномен Сократа: філософські погляди та методи.
Теза Протагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.
Саме проти цих принципів виступив Сократ (469—399 рр. до н.е.), який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “космічних перевтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії, індукція і дедукція та ін.), які були спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.
13.Філософська система Платона: метафізичні, антропологічні, етичні та політичні концепції.
Платон (427—347 рр. до н.е.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповідати ідеї — незмінні сутнісні основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності. Їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.
Чим є ідеї за змістом? — Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі (“ейдос” — вигляд). Можна було б сказати, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у необхідній єдності. “Єдине” у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей.
Але вже сучасники Платона почали справедливо вимагати показати їм ідеї (“стіл я бачу, але не бачу ніякої ідеї столовості”, — закинув Платонові один з його сучасників). Де і як існують ідеї? Чому ми можемо зруйнувати стіл, якщо в основі його буття лежить вічна ідея? У якому співвідношенні перебувають ідеї та речі? Ці проблеми для Платона виявилися невирішуваними до кінця, хоча він і запропонував кілька варіантів їх вирішення.
1-й варіант: ідеї існують як вихідні взірці для Бога — деміурга — творця та оздоблювача світу. Він як митець у своїх діях керувався ідеями — взірцями. Людина, пізнаючи речі, повинна за допомогою розуму піднестися над чуттям, що лише затемнює пізнання, до споглядання (в інтуїції) ідей.
2-й варіант: у пізнанні дійсності людина повинна поступово сходити від часткових ідей до більш загальних, поки не підніметься до першої ідеї, або “ідеї усіх ідей”— це ідея Блага, повного, досконалого завершеного буття. Складається вона з ідей Добра, Істини та Краси. Отже, в усьому, що існує, повинні бути закладені ці три хоронительки буття, а саме буття є Благо. Міра прилучення до буття і є мірою блага.
Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло — в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект “ідеальної” (а тому — і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він вводив певні елементи казарменного— тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.) В усякому разі можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності. Крім того, Платон у 386 р. до н.е. відкрив в Афінах Академію — перший вищий навчальний заклад.
14.Філософська система Аристотеля: метафізичні, антропологічні, етичні та політичні концепції.
Арістотель (384—322 рр. до н.е.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей (“Платон мій друг, але істина дорожча”). Арістотель прого лосив, що ідея та річ — це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі склада ються з матерії і форми. Матерія є пасивним мате ріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх продукує “форма всіх форм”, або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора