Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Модульний контроль 2
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Відповіді до тестових завдань
Предмет:
Філософія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
В історико-філософській традиції аналіз давньогрецької логіки розпочинається з рубежу IV-V ст. до н.е, а саме: з діяльності Парменіда - представника елейської школи, що виникла на території „Великої Греції” (південь сучасної Італії). Він дав перше формулювання закону тотожності, розглядав його як свідчення незмінності змісту думки. Парменід ототожнював буття і мислення і вважав цей закон також і законом буття. Засади логіки дедуктивного типу заклав учень Парменіда Зенон Елейський (490-430). Він започаткував прийоми непрямого доведення. В історії логіки він особливо відомий своїми апоріями (грец. aporia – безвихідь, непорозуміння, скрутне становище). Наступний етап в становленні і розробці логічної проблематики пов’язаний із школою софістів. Опонентом софістів виступив Демокріт з Абдер (460-370). Він був засновником європейської логіки індуктивного типу. Подальший розвиток індуктивного методу спостерігаємо у Сократа (470-399). Він використовував індукцію для пошуку загального на шляху сходження від одиничних висловлювань у повсякденному житті, побутових розмовах до все більш загальних понять. Він розмежував індукцію і порівняння. Фундатором традиційної логіки є Арістотель (384-322). Всі логічні трактати Арістотеля – це зібрання його лекцій, які в різний час читав він своїм учням.
Поясніть відмінність між моральними нормами і нормами права.
Моральні норми – це певна сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких люди повинні дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. В найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки.
Тоді відмінність між моральними нормами та нормами права полягає у тому, що норми права у вигляді законів приймаються відповідними державними інститутами, за недотримання яких вона має право застосовувати каральний апарат з метою збереження загально – суспільного порядку.
Назвіть найважливіші елементи в структурі будь- якої релігії та дайте їх коротку характеристику.
Складність релігії, її органічна взаємопов’язаність із суспільною історією зумовлює потребу в аналізі структури релігії, її найперших складових. Адже, як стає зрозумілим, релігія - це перш за все явище духовне, проте - не лише. Тому як правило, в структурі розвинених релігій виокремлюють дві сторони (сфери) -- духовну (релігійна свідомість) та практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини).
Визначальним елементом у складному релігійному комплексі виступає релігійна свідомість. Як людину не можна уявити без або поза свідомістю, так само релігія не може існувати поза особливим станом чи зорієнтованістю свідомості. Поняття релігійного досвіду, з якого виростають релігії, передбачає розшарування дійсності на звичайну й вищу, проте останню - вищу, священну, єдино істинну дійсність може фіксувати лише людська свідомість, а для чуттєвого прямого сприйняття вона або не є доступною, або ж постає незвичною, незбагненною.
Таким чином, релігійна свідомість - це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та спрямованих до таких предметів. Вона сама є складним духовним явищем, що має власну структуру. Під структурою релігійної свідомості розуміють сталу сукупність елементів її змісту разом із певними стабільними зв'язками між ними.
Вирішальним психологічним елементом в структурі релігійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра - це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось у якості виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання.
Догматична складова релігії безпосередньо переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемоній, а також певного спрямування життя, певного способу життя. Будь-яка релігія виправдана лише тоді, коли вона здатна змінити життя людини, її відношення до світу й до себе самої. Найчастіше ця риса релігії проявляється в якихось діях віруючих (наприклад, хреститися, молитися тощо), в дотримуванні ними заборон або певних релігійних традицій (відвідування храму, участь у богослужіннях), в способах поведінки щодо інших людей тощо. Отже, релігія - це не тільки релігійні уявлення та почуття, але й специфічний спосіб життя, стиль поведінки, визначений тип взаємостосунків з іншими, унормування усіх життєвих процесів.
Окресліть ідейні джерела української філософії.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
В чому полягає відмінність підходів логіки, психології і філософії до вивчення мислення?
Принципи логіки, відіграють дуже важливу роль. Закони мислення трактувавалися як закони природи, що мають всезагальний характер. Арістотель довів, що в мисленні є такі засади, що мають загальнолюдське значення і тому їх слід дотримуватися, шукаючи істину у процесі наукових досліджень. Про будь-який предмет не можна стверджувати і заперечувати одне й те ж саме. Необхідною умовою істинних висловлювань він вважав однозначність і постійність змісту кожного слова у межах певного міркування Принципи філософії. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мисленні. По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим. По-друге, оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, вона постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. По-третє, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими.
Розкрийте сутність моралі та моральних норм. У чому полягає їх відмінність від норм права?
Словом мораль стали позначати певну сукупність, певний набір правил та норм поведінки, яких люди повинні були би дотримуватись в певному суспільстві чи в певній культурі. Етика ж, оскільки цей термін мав батьківщиною Стародавню Грецію, яку традиційно пов'язують із началами філософії, почала використовуватись в значенні філософської науки про мораль. Отже, в найпершому окресленні мораль постає перед нами як сукупність норм та правил людської поведінки, а етика – як філософська наука про мораль.
Чим відрізняються моральні норми людської поведінки від, перш за все, юридичних? Якщо ми придивимося до юридичних норм, то помітимо, що вони встановляються спеціальними, так званими повноважними органами певного суспільства (держави) та постають загальнообов'язковими, тобто такими, що їх у відповідних ситуаціях повинні виконувати однотипно (однаково) всі члени суспільства. Обов'язковість юридичних норм носить навіть примусовий характер, оскільки за їх дотриманням та виконанням слідкують спеціальні, так звані – правоохоронні органи. Якщо якісь члени суспільства порушують його юридичні норми, не вважають за необхідне зважати на них, то вони підпадають під юридичну відповідальність, а остання передбачає цілу низку спеціальних заходів та покарань, що застосовуються до правопорушників та правових нігілістів (тих людей, що відкидають закони держави).
Розкрийте предмет та особливості релігієзнавства як науки, її зв’язок із іншими науками, що вивчають прояви релігії.
Релігія як складне суспільно - історичне явище виступає предметом дослідження різних наук, серед яких чільне місце посідає релігієзнавство – наука, яка всебічно та детально вивчає феномен релігії. Її особливість полягає в тому, що вона збирає данні численних наук задля того, щоб подати релігію як багатоелементне явище в усій єдності її структури, функціональності й закономірностей буття в усіх її проявах. Релігієзнавство покликане вивчати релігію неупереджено, тобто приймати до уваги все, що має до неї відношення.
Не може бути виправданою така позиція релігієзнавства, коли релігія досліджується у світлі інтересу якоїсь окремої церкви або конфесії, коли висвітлюються лише очевидні позитивні чи-то, навпаки, лише негативні її прояви. В релігієзнавчих студіях важливо уникнути двох крайностей: конфесійної однобічності та спроби змальовувати релігію виключно з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні явища розглядаються як аномальні для людського буття. Цей момент зближує релігієзнавство з наукою, адже й наука прагне здобувати такі результати пізнавальної діяльності, які позбавлені суб'єктивізму й упереджень.
Окреслення особливостей релігієзнавства потребує з’ясування питання про його предмет. В сучасних дослідженнях розрізняють об'єкт та предмет релігієзнавства. Об'єктом тут постає та частина реальності, на яку перш за все спрямована дослідницька активність, а предметом - певний зріз, певна проекція об'єкту, що виділяється із суцільності об'єкта специфічними для даної науки інструментами пізнання. Не викликає сумніву те, що об'єктом релігієзнавства постають релігія та релігійність як певні реалії суспільної історії; в цьому сенсі релігієзнавство є наукою про релігійність як властивість соціалізованої людини, тобто людини, включеної в систему соціальних зв'язків та відношень. А предмет релігієзнавства окреслюється як така сукупність елементів, складових, що представляють релігію в якості своєрідної дійсності, як сукупність сталих зв'язків та відношень між цими елементами. Зрозуміло, що до того часу, поки буде існувати людство і релігія, об'єкт релігієзнавства буде залишатись тим самим, проте предмет буде історично змінюватись, оскільки історично релігія також змінюється, ускладнюється, зазнає певних оновлень або диференціацій.
Як специфічний тип світогляду релігія має глибинну генетичну спорідненість з іншим історичним типом світогляду - філософією, яка постала як спосіб дискурсивного раціонально-логічного осмислення тих самих світоглядних проблем, які розроблялись у міфології й релігії. Успадкувавши від них всі стрижневі світоглядні проблеми, філософія піднімає їх до вищого теоретичного рівня осмислення. Більше того у межах філософії сама релігія та трансцендентне стають об'єктом раціонального осмислення. Філософія вивчає релігію всебічно та цілісно, тому вона тісно співпрацює з іншими науками про релігію, у тому числі - з релігієзнавством. Проте на відміну від релігієзнавства філософія не просто збирає та поєднує численні сторони і прояви релігії, а намагається знайти їм спільний єдиний корінь, або ж виявити той наскрізний зв'язок, який поєднує численні елементи релігії в одне ціле при цьому всі аспекти релігії, так чи інакше, концентрує навколо людини, її становища в світі та її самоутвердження й самоусвідомлення.
Релігію досліджують також історія, соціологія, психологія, богослов'я, культурологія, етнографія, мистецтвознавство та деякі інші дисципліни. Історія (як світова, так і окремих країн та регіонів) розглядає релігію як чинник людського суспільного життя, його змін та подій. В полі зору історії перебувають також зв'язки релігії з різними сферами історичної людської діяльності.
Отже, складність релігії як суспільного явища зумовила появу численних напрямів та підходів у її дослідженні. Серед цих напрямів релігієзнавство займає своє особливе місце, оскільки має специфічний предмет та власні принципи дослідницької діяльності.
Назвіть особливості світосприйняття українців та їх прояви в українській філософії.
Українська філософія – це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.
На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського світосприйняття: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою.
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особливостях української філософії. Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціональних системних побудов; у неї завжди проявлялись означені вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу. Термінологічно це інколи позначають як перевагу в українській філософії “серця над головою”. А звідси випливає й те, що вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до релігії, шанувала вищі духовні цінності. Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов’янства в цілому, а тому вона певною мірою вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.
Охарактеризуйте основні елементи мови логіки.
Існують наступні виміри мови логіки:
-семантика (той що позначає) – вивчає смисловий бік виразів штучної мови, правила переносу абстрактних символів на звичайну мову, а також зміну значень символів; ф-ії семантики: інтерпретація символів – тлумачення; становлення відповідності вихідних положень формалізованої системи (логіки) смисловій системі;
-синтаксис (зіставлення, побудова, порядок) – вивчає алфавіт формальної системи, правила утворення формул (представлення відношень, що існують між об'єктами за допомогою знаків), правила перетворення (отримання з одних висловів інших шляхом певних логічних операцій);
-прагматика (діловий, обізнаний, практичний) – досліджує сприйняття усвідомлених виразів знакової системи у відповідності з можливостями того хто сприйняв її, аналізує комунікативні аспекти мови і практичне відношення носія мови до самої мови.
Охарактеризуйте предмет науки естетики та зміст поняття естетичного.
Слово «естетика» – грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. З XVIII ст. ес тетику почали розуміти як науку, що вивчає лише «філосо фію прекрасного», або філософію мистецтва. У естетиків з'я вився самостійний предмет вивчення.
Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспіль ством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій. Так, з естетичними властивостями явищ і пред метів зустрічаємося, коли розглядаємо чудові квіти, величні спо руди (наприклад, церкви, пам'ятки давнини тощо), нові технічні об'єкти (комп'ютери, машини, роботи та ін.), які створені пра цею людини, коли пишаємося високогуманними вчинками лю дей, високохудожніми творами мистецтва. Про людей, чутливих до краси, говоримо, що вони мають естетичне чуття. Процесу сприймання естетичного даємо назву естетичного сприйняття, результатом якого є естетичне переживання. Отже, естетичні почуття, переживання, естетична насолода виступають як вияви естетичного ставлення до предметів або явищ дійсності. Різноманітні естетичні відношення, що виника ють у людини (соціальної групи, суспільства) до дійсності, мож на віднести до загального поняття «естетичне». Природу есте тичного вивчає наука естетика.
Естетичне – це найбільш загальна категорія естетики, яка характеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх форм людської діяльності. Категорія естетичного сформувалася пізніше, ніж усі інші.
Зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони обумовлюють ту особливу структуру людського пізнання, яка і робить можливим та необхідним естетичне відношення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, які історично виникають в ході розвитку людської спільноти.
В категорії естетичне, як вона розуміється у сучасній естетиці, закладені фундаментальні ідеї: 1. про діалектичну єдність універсального розвитку людської діяльності і творчості за законами краси; 2. про взаємозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3. про взаємозалежність розвитку індивіда, а отже, і його духовного світу від універсального його практичного відношення до дійсності; 4. про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».
Виділіть найперші характерні ознаки релігійності як стану людської свідомості.
Релігія – це перш за все явище духовне, проте не лише. Тому в структурі розвинених релігій виокремлюють дві сторони – духовну (релігійна свідомість) і практичну (культова діяльність, релігійні організації, релігійні відносини). Релігійна свідомість – це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття та спрямованих до таких предметів. Тут виокремлюють два рівні – буденний і теоретичний (концептуальний). Буденний рівень формується в процесі повсякденного життя шляхом прилучення людини до життя релігійних громад, до певних релігійних та культурно – історичних традицій, до участі в релігійних обрядах та діяннях. Для цього рівня є характерними: наочно – образна форма виявлення її змісту, злиття її змісту з певними ситуаціями життя, переживаннями, емоціями, звичками та звичаями при домінуючій ролі чуттєво – емоційних елементів. На теоретичному рівні релігійна свідомість представлена перш за все богословськими дослідженнями. Тут функціонують не стільки образи та уявлення, скільки догмати (незмінні, незаперечні положення), виважена термінологія, положення священних текстів. Обидва вище згадані рівні тісно пов’язані між собою і не існують окремо один від одного. Отже, можна виділити такі ознаки релігійності як релігійні почуття та емоції (пряме прийняття певних положень або й злиття із їх змістом), віра (такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі), культ (шанування чогось вищого, священного) і ін.
Назвіть характерні особливості філософської думки часів Київської Русі та дайте їх коротку характеристику.
Розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством. Можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі характерні особливості філософської думки часів Київській Русі:
всесвітня відкритість, здатність до творчого синтезу різних ідей;
щільний зв'язок давньоруських книжників з надбаннями представників золотого віку болгарської культури;
вплив культури Західної Європи і Сходу, але не механічний, а творчий;
плюралізм світоглядних позицій;
тяжіння до проблем людини і осмислення історії;
тема спасіння людини і пошук оновленої людини;
схильність до морального повчання і життєвих настанов.
Запорукою мудрості у Київській Русі того часу вважали розвиток знань і розуму шляхом навчання, але важливим вважалося не знання, як таке, а здатність втілювати його в життя. Сенс життя полягав у трьох актах: пізнання, повага (вшановування) і служіння.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була світлою, скерованою на етичні, культурні і соціально – історичні питання.
У чому полягає корисність логіки для Вашої майбутньої професії? Поясніть з допомогою прикладів.
Логіка як наука і керівництво (органон) для правильного мислення не випадково виникла в античній Греції. Її розвиток був пов’язаний з потребами вдосконалення вміння переконливо виступати на зборах, в суді, вести публічні дискусії. Ці навички дозволяли людям досягти успіху в житті, і тому з часом навіть з’явилися платні вчителі (софісти), які навчали мистецтва мислити, доводити істинність своїх думок і навіть перемагати у словесних суперечках, не володіючи істиною, а лише завдячуючи ораторській майстерності. Логіка у самих своїх початках щільно пов’язана з важливими ділянками діяльності суспільства – з політикою, юриспруденцією, громадським життям. І в наш час логіка в такому розумінні не втрачає свого значення. Вона є базовою дисципліною у підготовці юристів і лінгвістів, а в політичній діяльності важливим її аспектом є вміння переконливо виступати перед численною аудиторією, і тому такі виступи ретельно готуються фахівцями.
Поясніть, чому християнство називають соборною релігією? Чому для нього таким важливим постає спілкування?
Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соці альною причиною виникнення християнства було безсилля при гноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстан цями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноб лених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії. Тут проявляється її соборність, бо перші християни об’єднувались у громади, де все було спільним.
У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існуван ня імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.
Поясніть основні значення терміну «релігія» та окресліть її відповідні функції в житті суспільства.
Не має одностайності у визначенні поняття «релігія» серед науковців. Всього нараховується понад 200 визначень релігії. Але жодне з них, на думку релігієзнавців, не відображає це специфічне явище у всій його повноті. Іноді його тлумачать у значенні об'єднання, зв'язку однодумців або одновірців, передовсім представниками атеїстичного напрямку. В релігійному значенні цей термін означає зв'язок людини з вищими, священними чи надприродними силами.
Розкриття функціональної ролі релігії - це виявлення тих суспільних та індивідуальних потреб, які вона задовольняє. Способи такого задоволення й визначають поняття функцій релігії. Таким чином під поняттям функції релігії розуміється характер і напрямок впливу релігії на суспільство в цілому і на окремі його елементи.
Першою функцією можна назвати світоглядну - релігія формує в людини певну систему поглядів, досить своєрідну і специфічну. Особливість релігійного світогляду полягає у тому, що у ньому світ відображається через призму віри в реальне існування надприродних сил. У ньому відображається релігійна картина світу, визначається місце людини у цій системі та її призначення.
Близька до світоглядної є функція сенсоформуюча, пов’язана із виробленням життєвих ідеалів, які б підносили людину над потоком повсякденного життя. Релігія дає відповідь на так звані «вічні питання життя» і цим допомагає віруючій людині осягнути внутрішню сутність цього світу в трансцендентних координатах виміру, своє місце в ньому, збагнути сенс людського буття.
До цьому ж ряду відноситься ціннісна функція, сутність якої полягає у розумінні людиною того, що духовні цінності є найважливішими ознаками людини. Таким чином релігія є специфічною відповіддю на духовні пошуки людей.
Дуже важливе значення відіграє соціальна функція релігії, тобто така, що сприяє введенню людини в соціальні відносини, як настанова про необхідність дотримання певних суспільних норм життя, як прилучення людини до суспільної моральності та ін.
Не менш важливою функцією релігії у суспільному житті можна вважати регулятивну. У межах релігії, як правило, закладаються і впродовж віків дбайливо підтримуються відповідні норми релігійної моралі, які сягають глибин загальнолюдських етичних принципів, уявлень про добро, зло, справедливість, права і обов'язки.
Варто наголосити на значенні інтегруючої функції релігії, що дозволяє поєднати людей у спільноту, котра може долати межі окремих держав, регіонів і навіть континентів.
Безпосередньо до регулятивної та інтегруючої є комунікативна функція. Релігія сприяє спілкуванню людей близьких поглядів в межах певних релігійних організацій чи груп, не зважаючи на їх державну, етнічну, національну приналежність.
Дослідники одностайно виділяють також компенсаторну або ілюзорну функцію релігії. Багато з них вважають її основною функцією релігії. Релігія дійсно за своєю сутністю виконує роль соціального компенсатора. Релігія здатна компенсувати безсилля, обмеженість людей, надати їм психічну підтримку та надію на краще у майбутньому, або в потойбічному житті.
Усі перелічені функції релігії реалізуються не ізольовано, а в комплексі і виявляються як на рівні суспільства в цілому, так і на рівні соціальних груп та окремих особистостей. Їх здійснення визначається конкретною соціально-історичною обстановкою, в якій живе та діє певне релігійне об'єднання.
Поясніть, коли і за яких умов виникла професійна філософія в Україні.
Наприкінці XV – у XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення тиску католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя, і освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо, або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовнвму житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. – церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 року при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов’язкової навчальної дисципліни. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К.Транквіліон-Ставровецький, який закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.
Що таке символічна або математична логіка? Поясніть її завдання та особливості.
Логіка в наш час є доволі розгалуженою ділянкою знань, інтенсивно розвивається і знаходить практичне застосування в процесі створення нової техніки і технології. Одним з прийнятих поділів цієї галузі науки є розрізнення традиційної і математичної логіки
Математична або символічна логіка – другий етап розвитку вивідного знання. Вона вивчає ті ж закони мислення, що і традиційна логіка, але йде далі в абстрагуванні. В математичній логіці використовують математичні методи і спеціальний апарат символів і досліджують мислення за допомогою формалізованих мов. В такий спосіб стає можливим відкривати і вивчати нові закони мислення, з якими маємо справу, розв’язуючи складні логічні задачі в математиці, кібернетиці, проектуванні і роботі комп’ютерної техніки. В такому напрямі розвивається сучасна логіка.
Охарактеризуйте зміст категорій прекрасного і потворного.
Потворне в естетичних теоріях визначається як антиномія прекрасного. В естетиці античних часів потворне осмислювалась у двох аспектах – потворне в дійсності і потворне в мистецтві. Потворне в природі (смерть, хвороби, жахливі тварини або рослини), в моралі і політиці (омана, корупція, несправедливість) - оцінювалось негативно, як те, що суперечило ідеалу античного полісу - упорядкованому космосу. В християнській традиції потворне в природі і людині розглядалося як наслідок гріхопадіння і псування початкового досконалого стану буття, як наявність дефіциту краси. Потворне - це "негативно-прекрасне", його тіньова сторона, "вторинне буття". Внутрішній діалектичний зв'язок між прекрасним і потворним полягає в можливості саморуйнування прекрасного при його переході від духовного ідеалу до матеріальної реалізації. У мистецтві потворне самореалізується в комічному. Він виділяє три основні види потворного з їх підвидами: безформність (аморфність, асиметрія, дисгармонія); неправильність, або помилковість (взагалі, в стилі, в окремих видах мистецтва) і, як "генетична основа" будь-якого потворного, дефігурація, або потворність, яка також має свої підвиди. Потворне як феномен художньо-естетичної свідомості посіло чільне місце в культурі і мистецтві ХХ ст., що орієнтовані на естетичне задоволення потворним, і в натуралізмі, спрямованому на збудження негативних емоцій протесту, гидливості аж до страху, жаху, шокового стану, що викликаються негативними сторонами дійсності, на смакування насильства, жорстокості, садизму і мазохізму (наприклад, у фільмах жаху, в бойовиках, "фентазі" та ін.).Коли виникає потреба навести приклади прекрасного, то частіше звертаються до мистецтва. Зв’язок прекрасного з мистецтвом ні в кого не викликає сумніву. Проте античні натурфілософи джерело і критерій прекрасного бачили в космосі. В грецькій мові „космос” означає не тільки порядок, але й красу, прекрасне привабливе оздоблення. Навіть кошик для гною може бути прекрасним, а золотий щит потворним, „якщо для свого призначення перший зроблена гарно, а інший погано”. прекрасне є об’єктивною властивістю самої дійсності (речей), а його головними формами – „порядок у просторі, спів розмірність (пропорція), визначеність”; прекрасне – те, що цінне само по собі і варте схвалення
.
Поясніть, за якими основними ознаками ту чи іншу релігію відносять до світових релігій. Чим світові релігії відрізняються від етнічних, національних? Назвіть світові релігії.
Етнічні релігії – це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, яка притаманна певному народу і діє в межах конкретної держави, тобто в рамках державних народів. Формуючись, ці релігії несли на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою зазнавали певної трансформації в процесі становлення та утвердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімістичних, тотемічних і магічних вірувань (див. попередню тему), зберегли найважливіші родоплемінні і землеробські культи, складні обряди жертвопринесень, пишні поховальні ритуали, пов’язані із вірою в загробне життя. Як правило, усі ранні релігії були різновидами багатобожя (політеїстичними), хоча в їх подальшому функціонуванні в більшості випадків виокремлюється значення якогось одного бога як головного (що називається генотеїзмом, тобто один бог постає в якості прородителя усіх інших), а ще згодом, на пізній стадії еволюції етнічно-державних релігій з’являється монотеїзм ( mono - один; teos – Бог), тобто єдинобожжя.
Національні релігії сприяли й певній диференціації суспільства – як соціальній, так і етнічній. В давніх цивілізаціях саме визнання та здійснення якихось релігійних культів, обрядів, відправ часто поставало вирішальною ознакою для визнання або невизнання певних угрупувань людей своїми або ж чужинцями. Інколи перемога одного народу над іншим подавалась в релігійних переказах як перемога справжнього бога (або справжніх богів) над удаваним.
Таким чином, із розгляду цього питання можна зробити висновки, що національно-етнічні релігії характеризуються такими провідними ознаками:
їх державною та етнічною приналежністю;
синтезом в їх змісті попередніх, більш ранніх форм релігійних культів та вірувань;
органічним зв’язком процесів їх формування із процесами етногенезу та становлення давніх цивілізацій;
обмеженим (державним або регіональним) характером їх поширення;
тенденціями до деталізацій свого змісту, більшої структурної стрункості та монотеїзму.
На сьогодні існують такі основні світові релігії: християнство, буддизм, іслам, індуїзм, юдаїзм.
Від етнічних і національних світові релігії відрізняються міжетнічністю, космополітизмом, рівністю усіх перед богом.
Отже, головними рисами світових релігій є:
виникнення у зв’язку радикальними історичними змінами;
орієнтація на всіх людей;
відмова від специфічної обрядовості, яка розділяла людей різних національностей;
величезна роль засновників релігії у її встановленні;
відображення способу життя великих регіонів;
виражена активна проповідницька діяльність з метою привернення нових віруючих.
Коротко охарактеризуйте змістові наголоси у філософії українського гуманізму.
Зв’язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні. У XIV – XVI ст. з’явились перші твори, написані не книжною (тобто – церковнослов’янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., “Кам’янко-Струмилівське євангеліє” (1411), “Четьї- Мінеї” (1489), “Пересопницьке євангеліє” (1561), “Крехівський апостол” (1560). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були видрукувані “Осьмигласник”, “Часословець”, “Тріодь пісня”, “Тріодь цвітня”. У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).
Роль гуманістів:
були носіями високої освіченості;
головний принцип для них – суспільне благо;
ідея рівності народів, а також ствердження гідності особи та її свобод;
формування національної свідомості;
дипломатична місія.
Як ставився Ф. Бекон до індукції і дедукції? Якому виду умови ведення він надавав переваги і чому?
Найпродуктивнішим методом пізнання в науці Ф.Бекон вважав індукцію. Саме індукція дозволяє вченому одержувати нове і перевіряти старе знання. Треба мати на увазі, що середньовічна схоластика схильна до використання протилежного методу - дедукції. Такий метод пізнання широко використовував Аристотель. В той же час Ф.Бекон добре бачить обмеженість звичайної індукції: адже індуктивний вивід завжди має лише ймовірний характер. Аби він набув достовірності, треба повністю ввертати всі можливі випадки, що практично зробити неможливо. Головна вада індукції, на думку Ф.Бекона, полягає в тому, що дослідники зважають лише на ті факти й випадки, які стверджують результат індуктивного узагальнення, ігноруючи ті, що його заперечують. Ф.Бекон вважає, що індукція може привести до достовірних висновків лише після вивчення певної кількості негативних випадків. Негативні інстанції, таким чином, вплітаються в саму тканину наукового пізнання.
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Безсумнівна користь такого методу, ефект його застосування полягає, за словами Ф.Бекона, у тому, що він дає нам змогу бачити світ "таким, яким він нам дається, а не таким, як підкаже кожному його мислення".
Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що "розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним" і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.
Охарактеризуйте зміст проблеми морального вибору та її значення для етики.
Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Моральний вибір – це вибір між добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Як це випливає із попереднього розгляду питань теми, моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.
Згідно Арістотеля, вибір повинен: а) бути свідомим; б) бути протилежним потягу (потяг зв’язаний з задоволенням); в) відрізнятись від бажань; г) бути спрямованим на те, що справді залежить від людини (предметом вибору не може бути стан космосу, вічність, державний устрій у чужій країні); д) стосуватися того, що відомо людині. Важливим здобутком Арістотеля постає також і те, що він узалежнив моральний вибір не лише від знань та розуму, а й від волі, оскільки, на його думку, вважати, що людина робить зло через незнання (так вважали Сократ і Платон) означає відвести від неї моральну відповідальність: адже людина не може відповідати за те, чого вона не знає і не розуміє.
Введення волі як чинника морального вибору в етику врешті привело до виведення її за межі розуму і намагання подати моральний вибір як дещо неконтрольоване. У зв'язку із цим виникає питання про можливість неконтрольованого та навіть немотивованого морального вибору. Відповідь на це питання безумовно повинна уникати крайнощів або якихось радикальних позицій. Слід визнати, що моральність, моральні норми, звичаї та традиції в своїх засадах та елементах змісту далеко не повною мірою підлягають осмисленню та розумовому поясненню, проте їх виконання ніколи не відбувається інстинктивно або несвідомо; навпаки, людина в своїх моральних діях постає свідомою, перебуваючи, так би мовити, у притомному стані. Хоча ступінь усвідомлення т...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора