Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Культурологія – Гриценко Т.Б.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Книга
Предмет:
Культурологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Культурологія – Гриценко Т.Б.
ББК 60.5я 73
К 90
Авторський колектив: Т.Б.Гриценко, С.П.Гриценко, І.В.Грищенко, А.Ю. Кондратюк, Т.Ф.Мельничук, С.А.Сироватський, О.В.Охріменко, В.В. Панталієнко, М.А. Перевальська
Рецензенти:
М.М.Карабанов – доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
В.Ф.Цвих – доктор політичних наук, професор кафедри політології Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
М.К.Дмитренко – доктор філологічних наук, завідувач відділу фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України;
Г.П.Бикова – кандидат філологічних наук, доцент кафедри англійської мови та української мови для зооветеринарних спеціальностей НАУ
К 90
Культурологія: Навчальний посібник / За ред. Т. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2008.
У навчальному посібнику теоретично викладено положення і концепції культурології, питання природи і сутності культури, властивості культурних форм, проблеми типології культури та провідні тенденції сучасного світового і вітчизняного культурного розвитку.
У посібнику подано тести до розділів, «Тести для визначення рівня знань студентів» за трьома модулями, «Варіанти контрольних запитань для визначення рівня знань студентів» теж за трьома модулями, список тем рефератів.
Рекомендовано викладачам і студентам заочної форми навчання, усім, хто займається самоосвітою, цікавиться культурологічними знаннями.
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА
1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДИСЦИПЛІНИ
1.1. Предмет і завдання дисципліни
Методи й принципи культурології
1.2. Культура як предмет культурології
Культура та цивілізація
Співвідношення культур
Форми вираження культури
1.3. Основні концепції культурології
Культурологічна думка в Україні
Українська культурологічна думка за кордоном
2. КУЛЬТУРА НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ
2.1. Культура первісного суспільства як історичний тип
2.2. Світосприйняття первісної людини
Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України
3. КУЛЬТУРА НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ
3.1. Культура Стародавнього Сходу
3.2. Культура Месопотамії, її основні досягнення
3.3. Культура Стародавнього Єгипту
3.4. Стародавня культура Індії
3.5. Культура Давнього Ізраїлю
3.6. Культура Стародавнього Китаю
4. АНТИЧНА КУЛЬТУРА
4.1. Культура античного світу, її характерні риси й особливості
4.2. Давньогрецька культура
Етапи розвитку культури Стародавньої Греції
4.3 Елліністична культура
4.4 Давньоримська культура
5. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
5.1. Загальна характеристика культури Середньовіччя
5.2. Культура Візантії
Освіта та наукові знання
Історичні знання
Література
Образотворче мистецтво
Архітектура
Живопис
Іконопис
Музика
5. 3.Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)
Каролінзьке відродження (VІІІ – ІХ ст.)
Освіта
Лицарська культура
Міська культура
Образотворче мистецтво
5.4. Культура Київської Русі
Писемність і освіта
Наукові знання
Література
Архітектура
Образотворче мистецтво
6. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ
6.1. Визначення і хронологічні межі епохи Відродження й Реформації
6.1.1. Світоглядні основи доби Відродження. Ренесансний гуманізм, його еволюція й характерні ознаки
6.2. Соціально-економічні й духовні перетворення в Європі XIV–XVI ст.
Історичне тло доби Відродження
Перетворення у духовній сфері
Розвиток науки
Перехідний характер доби Відродження
6.2.1. Християнський антропоцентризм
6.3. Італійське Відродження
6.3.1 Періодизація італійського Відродження
6.3.2 Місто Флоренція – «Афіни італійського Відродження»
6.3.3. Гуманізм італійського Відродження
6.3.4 Антична й середньовічна спадщина в культурі італійського Відродження
6.3.5 Філософія італійського Відродження
6.4 Архітектура італійського Відродження
6.4.1. Образотворче мистецтво італійського Відродження
Проторенесанс
Раннє Відродження
Високе й Пізнє Відродження
Леонардо да Вінчі
Рафаель Санті
Мікеланджело
Відродження у Венеції
6.5. Північне Відродження
6.5.1. Визначення терміну «Північне Відродження»
6.5.2. Гуманізм Північного Відродження
Зародження гуманізму у країнах Північного Відродження
Відмінності італійського ренесансного гуманізму та гуманізму Північного Відродження
6.5.3. Відродження у Нідерландах
Образотворче мистецтво Нідерландів доби Відродження
6.5.4. Відродження у Німеччині
Політичний та соціально-економічний устрій німецьких міст
Місто Нюрнберг – центр німецького гуманізму
Образотворче мистецтво Німеччини доби Відродження
6.5.5. Відродження у Франції
Образотворче мистецтво Франції доби Відродження
6.5.6. Відродження в Англії
Театральне мистецтво Англії доби Відродження
6.6. Українське культурне піднесення (кінець XV – перша половина XVII ст.)
6.6.1. Освіта і культура
6.6.2. Братства та їх роль у національному й культурному піднесенні України
6.6.3. Архітектура та образотворче мистецтво
Архітектура
Скульптура
Живопис
Книжкова мініатюра
6.6.4. Література і книгодрукування
Розвиток друкарської справи
Література
6.7. Реформація та контрреформація. Передумови становлення та розвитку протестантської культури
6.7.1. Передумови й початок реформаційного руху. Мартін Лютер
6.7.2. Основні соціальні, політичні й релігійні ідеї реформаційного руху
Послідовники й прихильники лютерівського вчення
Поширення реформаційних ідей в Італії
6.7.3. Контрреформація. Виникнення ордену єзуїтів
7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ АБСОЛЮТИЗМУ І ПРОСВІТНИЦТВА
7.1.Соціально-економічні зміни у Західній Європі ХVІІ–ХVІІІ ст.
7.2.Стиль бароко в європейському мистецтві
Архітектура
Живопис
Музика
7.3. Витоки та основні засади Просвітництва
7.4. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.
Живопис
Архітектура
Література
Музика
7.5.Українська культура в XVIІ–XVIII ст.
Література
Літописи
Освіта і наука
Архітектура
Скульптура
Живопис
Музика
Театр
8. КУЛЬТУРА В ЕПОХУ ПРОМИСЛОВОГО ПЕРЕВОРОТУ ТА СОЦІАЛЬНИХ ЗРУШЕНЬ
8.1. Загальна характеристика розвитку країн Європи та Північної Америки у другий період нової історії
Розвиток науки й техніки
Картина світу у другий період Нової історії
Світоглядні засади європейської культури ХІХст.
Еволюція національних культур
Образотворче мистецтво ХІХ ст.
8.2. Неокласицизм – рушійна стильова форма художнього розвитку європейського мистецтва кінця XVIII – початку ХІХ ст.
8.2.1. Франція
Архітектура Франції кінця XVIІI – першої третини XIX ст.
8.2.2. Англія
8.2.3. Скандинавські країни
8.2.4. Росія
8.2.5. Україна
8.3. Романтизм як одна з основних естетичних і світоглядних моделей XIX ст.
8.3.1. Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку
Музичне мистецтво. Опера
Іспанія
Німеччина
Італія
Чехія
Польща
Угорщина
Норвегія
Росія
Україна
Література
Образотворче мистецтво першої половини ХІХ ст.
Музичне мистецтво
8.4. Реалізм – історично-конкретна форма художньої свідомості
8.4.1. Основні принципи реалістичного методу
Франція
Англія
Норвегія
Росія
Україна
Становлення нової української літератури та літературної мови
Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст.
Жанровий живопис
Музичне мистецтво
Театральне мистецтво
8.5. Імпресіонізм та його сутність
8.5.1. Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі
8.5.2. Імпресіонізм у музиці
8.5.3. Імпресіонізм і символізм у літературі
8.5.4. Постімпресіонізм
9. КУЛЬТУРА ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.
9.1. Основні тенденції розвитку культури в ХХ ст.
Художнє мистецтво. Живопис
Література
Драматургія і театр
Музична культура
Кіно
9.2. Особливості культурного розвитку України в ХХ ст.
Освіта. Наука
Література
Театральне мистецтво.Музика. Кіно
Архітектура
Образотворче мистецтво
Репресії. Друга світова війна
Мовне питання
Архітектура
Існуючі проблеми та подальший розвиток української культури
СЛОВНИК ТЕРМІНІВ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Передмова
У 2003 році на відміну від курсу “Українська та зарубіжна культура”, що обмежувався рамками історії культури, “Культурологію” було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.
Навчальний посібник до вивчення дисципліни “Культурологія” підготовлено на допомогу студентам-бакалаврам заочної форми навчання вищих навчальних закладів освіти ІІІ та IV рівнів акредитації. Він містить теоретичні матеріали, контрольні запитання до кожної теми, обов’язкову й додаткову літературу, а також включає у себе тестовий контроль.
Приступаючи до вивчення культурології, студент передусім повинен усвідомити, що ця наука народилася на перехресті філософії, історії, психології, мовознавства, релігієзнавства й соціології. Її джерелами виступають окремі науки про культуру, у межах яких досліджуються конкретні явища духовної культури людства. Вивчення культурології передбачає раціональне засвоєння інтегральної культури народів світу, розкриття їх багатства через призму національної культури як домінуючої складової, усвідомлення того, що тільки діалог світових культур дає можливість осягнути глибину й особливості власної національної культури.
Вивчення людського суспільства через його культуру надзвичайно актуальне в наш час, оскільки сьогодні стало очевидним, що лише економічні й політичні характеристики не можуть дати повного розуміння соціальних явищ. Культурологічний підхід дає можливість всебічного усвідомлення важливості таких феноменів суспільної свідомості, як мистецтво, література, релігія, філософія тощо. Аналіз духовних цінностей, що переважають у тому чи іншому суспільстві допомагає виявити не тільки рівень його розвитку, і стан, а й зрозуміти, чому те чи інше суспільство живе так, а не інакше.
Вивчення культури як суспільного явища допоможе пояснити численні процеси духовного й соціального життя. Виявлення комплексу взаємозв’язаних культурних явищ у суспільстві допоможе дати пояснення багатьом культурним явищам у суспільстві, надасть можливість систематизувати, класифікувати та впорядкувати велике різноманіття форм людської діяльності.
Культурологія відкриває цикл гуманітарних дисциплін, що викладаються у ВНЗ. Вона дає уявлення про роль філософії, політології в соціальному житті, знайомить із методикою аналізу різноманітних політичних культур. У цьому контексті культурологію можна розглядати як певний напрям у соціальній філософії або політичній теорії.
Особливістю культурології є те, що вивчення суспільства пов’язано із заглибленням у світ його мистецтва, літератури, духовних цінностей. Культурологія дає можливість осягнути як єдиний комплекс живопис, поезію, релігію та інші сфери творчості того чи іншого народу, робить доступним осягнення глибин його естетичних пристрастей та вподобань у конкретний історичний період. Оскільки навчальний посібник призначений передусім для студентів аграрних спеціальностей, його мистецтвознавча орієнтація повинна частково компенсувати нестачу гуманітарних знань, необхідних для формування естетичних поглядів особистості, а також усвідомлення важливості духовних сфер соціального буття. Отже, розділи, що складають цей навчальний посібник, більш-менш повно знайомлять з історією різних культур. Винятком є розділ “Культура на ранніх етапах її розвитку”, який дає загальну картину доісторичних стадій становленню будь-якої культури. У той же час певну увагу приділено розгляду пам’яток археологічних культур, що знайдено на території сучасної України, які своїм існуванням і досі продовжують справляти певний вплив на культуру, мистецтво й свідомість людей.
Посібник рекомендовано викладачам та студентам, усім, хто цікавиться проблемами культури.
1. Методологічні основи дисципліни
Для усвідомлення специфіки культурологічного знання студентам необхідно мати чітке уявлення про предмет і завдання дисципліни, місце культурології у системі гуманітарних та природничих наук, ознайомитися з основними методами й принципами дослідження культурології, що відкривають широкі можливості пізнання життя та глибин істини, ніж кожна наука окремо. Серед основних наукових концепцій культурологічного знання в розділі відзначено три напрями української культурології. Велика увага приділяється розкриттю поняття “культура” як предмету культурології.
1.1. Предмет і завдання дисципліни
Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці ХХ ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія – це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у ВНЗ. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія – це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними*1, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.
*1: { Антропологія – букв. наука про людину. Комплекс наук про людину, суспільство й культуру.}
Культурологія – це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю. Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія – це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
Методи й принципи культурології
Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів й принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури,*2 представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:
*2: { Епістемологія – це теорія пізнання. Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, форми й методи наукового пізнання, умови його істинності, здатність людини пізнавати дійсність; теорія пізнання.}
Діахронний – виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.
Синхронний – порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.
Порівняльний – виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.
Типологічний – виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.
Археологічний – вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.
Семіотичний – ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.
Психологічний – вивчення суб’єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.
Біографічний – тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливості творців культурних цінностей.
Цивілізаційний – осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних й природничих знань у контексті культурної епохи.
Термін ”культурологія” у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик В.Освальд, який виявив різницю між культурологією та соціологією*3, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 році американський філософ Леслі Уайт (1900-1995 рр.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця “Наука про культуру” (1949 р.) сприяла виділенню культуро-логії в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхід-ність визначення предмету культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західно-європейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика*4 та посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження “культурологія” закріпилася в Україні та деяких країнах СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
*3: {Соціологія – наука про суспільство, суспільні відносини й проблеми соціальної взаємодії.}
*4: { Семіотика – дисципліна, що досліджує властивості знаків і знакових систем.}
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури, чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. Її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші та найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури – масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
Отже, культурологія – це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.
1.2. Культура як предмет культурології
Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, ”cultio”, що означає обробіток, “colore” – обробляти, вирощувати, а пізніше – поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234 – 149 рр. до н.е.) у своєму трактаті “Про землеробство” уже пише не просто про обробіток землі, а про “обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою” селянина. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини – у листах Марка Тулія Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.), відомих під назвою “Тускуланські бесіди” (45 р. до н.е.) у вислові “культура духу є філософія” йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово “культура” продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва (“agri cultura”), але в інших сферах людського буття воно набуває значення “культу” (“cultus”). У XVII ст. слово “культура” починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу, починає протиставлятися “природній людині минулого”.
Зараз культура – це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов’язані з рівнем розвитку культури. Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подаль-шу долю людини, ціль її життя.
Отже, культура – це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної та духовної праці, системою соціальних норм і настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб’єкта.
Культура та цивілізація
У значенні “культури” часто вживається поняття цивілізація. Цивілізація – це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.
Поняття “культура” вживається:
- для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);
- для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
- для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому значенні, – як сфера духовної життєдіяльності людей;
- як загальний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).
Під поняттям “культура” розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
Поняття “цивілізація” (< лат. civilis – громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі – матеріальної культури. У даному випадку – це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).
Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводять до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.
Базове значення поняття цивілізація походить із уявлень стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава – це суспільство, в якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані цареві, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких чеснот вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.
Значення поняття “цивілізація” змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітителі стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметним ресурсом культури*5.
*5: { Гуревич П.С. Современный гуманитарный словарь-справочник. – М.: Олімп; ООО “Фирма “Изд-во АСТ”, 1999. – С. 486-487; Кононенко Б.И. Культурология в терминах, понятиях, именах. – М.:Изд-во “Щит-М”, 2001. – С. 254-255. }
Цивілізація й культура також становлять два різні засоби реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному і практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєї власної природи. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу – це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання – ознака культури, її традицій, норм і цінностей.
Співвідношення культур
Культура – це фактор, що організовує всі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:
народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;
“висока культура”, до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, виховані народною культурою і є справжніми її носіями;
елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;
демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;
масова культура з’явилася на початку ХХ ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). “Масова культура” суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки “високої культури”, а з іншого – вульгаризує їх, підміняє оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.
Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.
Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території.
Політична культура – важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи.
Правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні.
Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання.
Технічна культура – оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура.
Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені за часів колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.
Форми вираження культури
У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.
Наука як уособлення і найвищій рівень розвитку культурного процесу, узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.
Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина отримує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.
Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.
Мистецтво – це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вира-ження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями та чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єктивне бачення дійсності, по-третє, образність та творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.
Функції культури слід зазначити такі:
- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;
- інформативна – збагачення людини попереднім досвідом, тобто щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І.В.Гете);
- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;
- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;
- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насо-лоди.
Таким чином, культура – це специфічна форма об’єднання людей і формування духовної свідомості окремої особи.
Історична типологія культури (< гр. typos – відбиток, зразок + logos – слово, вчення) представляє основні соціокультурні періоди людства: культура Стародавнього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавнього Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Відродження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту й соціальних зрушень, культуру ХХ століття.
Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком й українська культура. Її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов’янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н.е. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і збагачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку – культурний ренесанс України ХХІ століття.
1.3. Основні концепції культурології
Знайомлячись із основними концепціями культурології, ми повинні мати на увазі, що до першої половини ХІХ ст. феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині ХІХ ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство уже відмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись у спекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культурологічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного поля самозначущих і самобутніх культур.
У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.
Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) – великий філософ, представник класичної німецької філософії, уперше поставив питання про співвідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегеля культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесвітнього. Він вважав, що розвиток світової культури виявляє таку цілісність і логіку, що не може виводитися зі складової індивідуальних зусиль людей. Не ігноруючи розмаїття культурних форм і якісної різниці національних культур, Гегель вважав їх лише ступенем у саморозвитку Всесвітнього Духу.
Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880–1936) розвинув учення про культуру як безліч замкнених “організмів” (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали “колективну душу народу”, яка проходить певний цикл життя, який триває упродовж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджується на свою супротилежність – цивілізацію, пануючим принципом якої є голий практицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейської культури. Не зважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.
Людина, творчість та культура у філософії Бердяєва. Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874–1948) був першим виразником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні форми стали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення нових форм і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про історичну долю Росії, Бердяєв покладав надії на “чудо релігійного перетворення життя” як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.
Культура і несвідоме начало у концепції Фрейда. Австрійський мислитель, лікар-психіатр і невропатолог Зігмунд Фрейд (1856–1939), проаналізувавши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створив нове направлення у психології та медицині, яке назвав психоаналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури – міфологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині несвідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання та бажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу – сублімацію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призначенням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва та високого ідеалу.
Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875–1961), як і Фрейд, починав працювати лікарем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з’являлися його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й визначив як його колективне несвідоме, а його первинні форми – архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів є раціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам та ідеям і віддав її “на милість” психічного пекла. “Демони” вириваються з-під контролю ослаблої культури, тому ХХ ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, що маскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відродити втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.
“Виклик та Відповідь” як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889–1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: “божественне” й “диявольське”. На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом “Відповідей” творчого людського духу на “Виклик”, що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же “Виклик” може бути декілька варіантів “Відповідей”.
Цінність як головний принцип культури у
12.10.2012 16:10-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора