Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2002
Тип роботи:
Навчальний посібник
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Віктор Малахов
ЕТИКА
Курс лекцій
4-х е видання
Допущено
Міністерством освіти і науки України
Навчальний посібник
для студентів вищих навчальних закладів
КИЇВ
І! «ЛИБІДЬ»
2002
ЗМІСТ
Вступ. Моральні цінності в сучасному світі.....4
Лекція 1, ЩО ТАКЕ ЕТИКА?
Етос і мораль................15
Етика як філософська наука.........20
Завдання науки етики............29
Лекція 2. МОРАЛЬ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
Попереднє зауваження. Мораль і проблема
її соціальної детермінації..........41
Первісні форми регуляції людської поведінки.
Процес виокремлення моралі........43
Мораль та інституційна регуляція. Мораль
і право ...................47
Мораль і звичай...............55
Політика і етика ..............58
Лекція 3. МОРАЛЬ І спільноти
Універсальність і спільнотність у системі
етичних пріоритетів.............72
Мораль і соціальна диференціація суспільства 77 Етичні проблеми національних відносин . . 80
Загальнолюдське в моралі..........89
Чи існує прогрес у царині людської мораль- ності? ................ .... 92
Лекція 4. поняття І СТРУКТУРА МОРАЛЬНОЇ свідо- мості
Місце моральної свідомості в системі моралі
(Порядок дальшого викладу) ....... 102
Структура моральної свідомості. Моральні норми й принципи............105
Моральні мотиви й ціннісні орієнтації.
Цінність і святиня............. ПО
Добро — провідна ідея моральної свідомо- сті ..................... 116
Лекція 5. ДОБРО І зло
Попереднє зауваження: що таке категорії
моральної свідомості?........... 124
Моральне зло, його походження і сутність . 125
Проблема субстанційності зла....... 130
Взаємовідношення добра і зла....... 142
Лекція 6. СЕНС ЖИТТЯ І СТАВЛЕННЯ ДО СМЕРТІ
Звідки постає проблема сенсу життя людини? 150
Способи осмислення людського буття . . . 155
Феномен смерті.............. 166
Життя як дарунок і відповідь....... 176
ЛещІЯ 7. «ОБ'ЄКТИВНІ» І «СУБ'ЄКТИВНІ»
КАТЕГОРІЇ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Обов'язок................. 183
Відповідальність.............. 189
Справедливість.............. 196
Моральна референція особистості..... 204
Щастя як категорія моральної свідомості . 209
ЛЄКЦІЯ 8. МОРАЛЬНА САМОСВІДОМІСТЬ
Поняття моральної самосвідомості .... 221
Честь і гідність людини.......... 223
Совість — центральний чинник моральної
самосвідомості людини.......... 229
Розкаяння................. 238
Поняття сорому.............. 241
Лекція 9. ДІЯ І СВОБОДА ЛЮДИНИ
Поняття свободи: етичний аспект..... 259
Свобода дії, свобода вибору, свобода волі . 261
Свобода як моральна цінність людського
буття................... 269
Лекція 10. МОРАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Вчинок як першоелемент моральної діяль- ності ................... 276
Проблема співвідношення цілей і засобів
діяльності................. 282
Мотив і результат дії........... 291
Діяльність як світовідношення....... 294
Лекція 11. ЕТИКА СПІЛКУВАННЯ: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМИ
Спілкування як царина людської морально- сті ..................... 306
Парадигма спілкування в сучасній культурі 309
Відкритість і замкненість, монологічність
і діалогічність людської особистості .... 318
Лекція 12. МОРАЛЬНІ ВИМІРИ СПІЛКУВАННЯ
Різноманіття передумов і вимірів людського
спілкування: моральний аспект...... 328
Толерантність............... 329
Повага .................. 333
Співчуття................. 336
Милосердя................ 344
Любов................... 346
Культура спілкування й етикет...... 358
Післямова...................... 365
Бібліографічні посилання .................. 367
Іменний покажчик..................... 375
Віктор Малахов
ЕТИКА
Курс лекцій
4-х е видання
Допущено
Міністерством освіти і науки України
Навчальний посібник
для студентів вищих навчальних закладів
КИЇВ
І! «ЛИБІДЬ»
2002
ББК 87.7я73 МІ8
Розповсюдження та тиражування без офіційного д&волу видавництва заборонено
Моїм батькам
Тамарі Павлівні
й Аронові Яковичу —
з любов 'ю
Головна редакція літератури з гуманітарних наук
Головний редактор Світлана Головко Редактор Тетяна Янголь
Допущено
Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2—618 Ізід 06.05.01)
15ВН 966-06-0266-9
ББК 87.7я73 |
Віктор Малахов, 1996
Віктор Малахов, перероб. і доп., 2000 І
Малахов В. А.
МІ8 Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. — 4-те вид.— К.: Либідь, 2002. - 384 с. I5ВN 966-06-0266-9.
В СТУП
МОРАЛЬНІ ЦІННОСТІ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
Слова мораль, етика сприймають- ся в наш час неоднозначне. З одного боку, всі ми начебто ро- зуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «мораль- но-трудове виховання», «моральна стій- кість» людини-гвинтика... Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій при- роді моралі?
Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного. Але, можливо, правий Фрідріх Ніцше, і най- суттєвіше в житті людини починається якраз «по той бік добра і зла»?
Так, порядна людина має зважати кг. вимоги моралі. Проте хіба ж ми не бачи- мо, як раз у раз святкує життєві перемоги саме той, хто здатний через ці вимоги переступити? І про яку порядність може йтися на голодний шлунок? Може, високі моральні переживання — привілей тих, хто вже має достаток? А може, вся мораль
і полягає саме в тому, щоб здобувати достаток, звіль- няючи себе і своїх близьких від злиденності й прини- жень, несумісних з людською гідністю? А різні герої й альтруїсти-фанатики — чи не краще взагалі без них? Може, й справді, щаслива та країна, котра не потребує героїв? Чому ж тоді мимоволі завмирає серце, стикаю- чись із проявами справжньої моральної шляхетності?
З одного боку, нам твердять про пізнання добра і зла. З іншого — кому не доводилося стрічати простих і щирих людей, котрі й гадки не мали ні про які філософи моралі, а проте вирізнялися бездоганною до- бротою? І навпаки — високоосвічених негідників, що зі знанням справи творили зло?
Втім, ставлячи всі ці запитання, ми вже занурюємо- ся в царину етики, царину роздумів про людську мо- ральність. Бо ж від оцих гірких і пекучих питань не- можливо просто відмахнутися, до них знову і знову підводить нас саме життя. І ще одне: чи можуть узагалі існувати якісь остаточні загальнозначущі відповіді на такі запитання, чи не йде кожен тут своїм шляхом і обирає те, що йому ближче? А коли так — навіщо потрібна тоді наука етика? Поміркуймо.
Насамперед зважимо на те, ще й справді поняття моралі й моральних цінностей у нас, м'яко кажучи, заексшгуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхлі- ючого суспільного організму; не дивно, що у своєму падінні збанкрутіла система потягла за собою все по- в'язане з нею — так криза моралі соціалістичної обер- нулася на девальвацію моралі загалом.
Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє — тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий ґрунт під ногами, те, заради чого варто було б жити, що могло б слугувати своєрідним камер- тоном її збудженій душі, мірилом її вчинків. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову звертається до кардинальних питань моральності, ^питань вибору мо- Ральних цінностей. Ми не можемо відкинути їх уза- галі — так той, хто вирішив би не дихати, хвилиною Раніше або пізніше все ж таки ковтне свіжого повітря. Втім, окреслена ситуація заслуговує на те, щоб придивитися до неї пильніше. Адже — попри всю 5
заяложеність традиційних моральних стереотипів, що давно всім набили оскому — чи можемо ми щиро сказати, що наше життя, наша культура справді буду- валися на засадах моральності? Що в перебігу повсяк- денного існування надто багато важили і важать уяв- лення про добро і зло, гідність і честь, обов'язок, повага до людини, вірність слову і переконанням? Ні, сказати так ми не можемо; сьогодні від нас, на жаль, дуже далекий нормальний стан людської культури, осердям якої є перелічені поняття й цінності.
Невдовзі після першої світової війни й фатальних соціальних змін, з якими збіглося її завершення, все- світньо відомий мислитель-гуманіст Альберт Швейцер (1875—1965) ставить епосі медично точний діагноз: культура, в якій деградують засади етики, приречена на занепад1. Як не прикро, підтвердження цього діагнозу ми нині спостерігаємо на прикладі нашого суспільства.
Гіркий парадокс полягає в тому, що нашу культуру ще й дотепер, після всього пережитого протягом остан- ніх років, найповніше, мабуть, характеризують три славнозвісні принципи колишнього соціалістичного культурного будівництва — принципи партійності, ідей- ності, народності, — але в найбільш низькому, гротескно спотвореному їхньому втіленні.
Так, наша культура була й залишається партійною (хоча тепер уже й багатопартійною), принаймні в тому розумінні, що вона призвичаює нас співвідносити слова та вчинки людей насамперед не із загальнолюд- ськими критеріями справедливості, істини, добра, а з частковими, власне партійними (лат. рак, рагїіз — то і є частка) інтересами тих чи інших, явних або прихова- них сил. Жорстоку прозу сучасного життя ми, здається, вже не можемо сприймати інакше, ніж як певне пере- тягування линви — «ліві» проти «правих», «Схід» проти «Заходу», одна група ділків проти всіх інших... Тим часом якщо в діях свого опонента люди здатні розгледі- ти лише прояв якоїсь тенденції, а не самостійний по- шук добра й істини — істина й добро тікають і від них.
Залишається наша культура й «високоідейною» в тому сенсі, що, як і раніше, погано відрізняє реальний стан речей від абстрактних уявлень про те, якими б ці речі мали бути «за ідеєю». Просто місце «нової люди- ни» й «світлого комуністичного майбутнього» заступи- ли більш сучасні ідеї, що так само приховують від нас
неповторність реального навколишнього буття —тако- го, яким воно є.
І, нарешті, культура наша зостається «народною» — на жаль, не стільки в плані вираження справжньої народної свідомості й реальних традицій ^народного буття, скільки в зовсім іншому значенні. Й сьогодні доволі в нашій країні любителів приховувати особисту безвідповідальність за плечима «широких народних мас», мислити «народами» і «націями» там, де доречні- ше було б подбати про конкретну людину.
Немає сумніву, що всі перелічені риси не тільки не можуть підмінити собою етичного потенціалу культури, але й суперечать самій природі людської моральності. З посиленням партійності, ідеології й орієнтації на маси майже губиться власне етична позиція, пов'язана з повагою до реальності, усвідомленням непорушності моральних цінностей, незамінності й серйозності життєвого покликання кожної особи, — позиція «са- мостояння» вільної людини у світі. Не дивно, що коли свобода нарешті прийшла й коли від власного вибору й власної гідності людей стало залежати більше, ніж раніше, — одразу далася взнаки страхітлива нестача цих засад. Усі ми щодня бачимо, як низько впала культура людських стосунків, як звульгаризувався весь устрій життя нині, коли страх репресій більше не тяжіє над людьми. Хтось ладен на все, аби нажитися за рахунок ближнього, хтось знаходить втіху в дурному хизуванні фізичною силою і нахабством, хтось сумує за минулими часами генсеків і ГУЛАГу, коли нічого не потрібно було вирішувати самому, — така, на пре- великий жаль, нинішня наша реальність, сама потвор- ність якої наче «від зворотнього» ще раз демонструє важливість для людей і суспільства міцної, духовно змістовної, вкоріненої в реальному житті системи мо- ральних цінностей. Хоча б на цьому негативному досві- ді суцільного наступу брутальності й жорстокості, засилля злочинних структур тощо ми маємо переко- натися в тому, що ні економічне чи політичне життя, ні право, ні елементарні ділові стосунки між людьми не можуть набути нормального розвитку, доки для них відсугяя мінімальна етична основа.
Погляньмо на сучасну культуру ще з однієї точки зору. Завжди, за будь-яких історичних умов людина відчуває потребу у вищих, незмінних ціннісних орієн- 7
тирах, які зміцнювали б її духовні сили, збагачували сенсом, визначали діяльну спрямованість її життя.
Для людини віруючої — глибоко й серйозно, так, як у Європі, скажімо, вірили за часів середньовіччя — такими ціннісними маяками були і є сакральні уявлен- ня релігійного світогляду. Для людини Нового часу з її секуляризованою свідомістю —«фаустівської людини», як охрестив її Освальд Шпенглер, — пріоритетного значення набувають цінності пізнання і діяльності; саме зі своїми здобутками в цих двох сферах співвідно- сить така людина сенс власного буття. Для романтика XIX — початку XX ст. найважливішими виявляються цінності органічного розвитку й внутрішньої нескін- ченності вічно нового і таємничого в кожному зі своїх проявів буття — цінності, що мають переважно есте- тичний характер, і т. д.
Свою систему смисложиттєвих цінностей сформу- вала й марксистська ідеологія. Протягом багатьох деся- тиліть ця система цінностей, пов'язана з ідеями мате- ріальної практики, соціальної боротьби, предметності (тобто чуттєвої конкретності) людського буття тощо, визначала духовні обрії свідомості переважної частини населення колишнього СРСР. Навіть без примусу, добровільно й охоче, люди вірили в неминучість кому- нізму, в історичну правоту класу-гегемона та партії, яка його очолює, в соціальну справедливість по-марксист- ськи, у визвольну місію своєї країни й мудрість її вождів. Заради цих цінностей віддавали життя, йшли на подвиги й неймовірні страждання...
І от ця система впала. Ціннісні маяки радянського марксизму згасли, залишивши мільйони людей у стані тяжкої духовної кризи, з відчуттям даремно прожитого життя і цілковитої невизначеності навкруги; справжній масштаб цієї трагедії людського духу оцінять, можливо, лише наші нащадки.
Природно, що за таких умов різко загострюються потреба у «зміні віх», жадоба духовного оновлення, яке найчастіше, втім, мислиться як повернення до чогось, що вже існувало десь і колись у рятівному віддаленні від фатального історичного руху нашого суспільства. Пошуки таких цінностей ведуть одних до філософії й ідеології класичного європейського гуманізму, інших — до християнського віровчення в його традиційному 8тлумаченні або ж до якоїсь іншої з існуючих релігій,
дуже багатьох — у світ ідей, традицій та цінностей народно-національного буття.
Кожен із цих напрямів духовного відродження має, безперечно, свої, хай навіть поки що й скромні, здо- бутки. Є в них, проте, й свої труднощі, і насамперед одна спільна й фундаментальна, пов'язана з тим, що в царині духу загалом не буває простих повернень: хоч би як хотілося нам цього, ми не можемо сьогодні, на рубежі століть, повністю відродити й продовжувати традиції, обірвані 80 або 100 років тому. Змінився світ, змінилися й конкретні люди, і неважко переконатися, що навіть найглибші філософські чи богословські твори, скажімо, початку XX ст., дають відповіді все ж таки не зовсім на ті самі питання, які передусім хвилю- ють нашого сучасника, за плечима котрого — трагічні реалії нинішнього століття.
Саме через цей фатальний незбіг нерідко трап- ляється так, що проголошення ідеалів філософського й політичного гуманізму не рятує від згубних парадоксів, повернення до народних витоків виявляється суто по- верховим, а прилучення до церкви наших учора неві- руючих сучасників частенько залишає сумніви щодо їхньої інтелектуальної щирості.
Як же цьому запобігти? Чого не вистачає для на- дання духовному відродженню глибокого, необоротно- го характеру?
Коротко кажучи — насамперед нашої здатності бути самими собою. Того самого етичного «самостоян- ня», про яке ми вже згадували.
Відомий знавець європейської культури й мистецтва Ервін Панофськи присвятив спеціальну працю розгля- дові питання: чому, власне, класичне відродження античності («Ренесанс» з великої літери) стало можли- вим лише в Італії XIV—XV ст., адже настійливі спроби Це зробити («ренесанси» з малої літери) з боку впливо- вих політиків, митців, духовних діячів траплялися й раніше? Відповідь, яку здобув у своїх розвідках учений, така: справжній Ренесанс уможливився тоді, коли людина нових часів відчула свою незалежність від античності, впевненість у самій собі, міцний ґрунт під ногами. Тільки тоді й її ставлення до античної спадщи- ни стало вільним, по-справжньому творчим, і вона виявилася в змозі цю спадщину відроджувати — не «гальванізувати... труп» античної культури, а «воскре- сити її душу»2. 9
Чи не випливають із цих спостережень деякі висно- вки й для нас, чи не застосовні вони до нашої ниніш- ньої непевної ситуації пошуків і вагань?
Безперечно, ми переживаємо нелегкі часи. Саме найчутливіших і найталановитіших наших сучасників скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб відмо- витися від себе, від власного покликання (яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присут- ності у світі), поринути з головою в давнину або якусь чужинну екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності. Проте ще на початку 50-х років відомий український філософ М. Шлем- кевич слушно попереджав співвітчизників: «не знайде- мо нашої правди, краси і щастя, повертаючися або вперто спозираючи на пройдеш шляхи... Тільки йдучи вперед, перетоплюючи досвід і осяти минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави, — створимо двері достойної будучини»3. Загалом людина здатна до- сягти чогось путнього тільки тоді, коли вона має мужність бути собою, приймати свій жереб, свою історичну й особисту відповідальність. Саме цьому, власне, і вчить справжня моральність, і саме ці її уроки набувають у наш час особливого значення.
Стосується це не лише окремої людської особис- тості. Людство в цілому досягло нині у своєму розвитку такого ступеня, на якому цей розвиток уже не може лишатися необмеженим і безконтрольним, оскільки в противному разі неминучою є загибель як самого люд- ства, так і світу природи, за рахунок якого воно живе. Людина як родова істота має визначри нарешті своє принципове становище у світі, ціннісні пріоритети в стосунках з ним і відповідно до цього встановити ко- нечні обмеження власного зростання, власної практич- ної діяльності. Саме до цього вже понад 20 років тому закликав цивілізовані народи Римський клуб — впли- вова міжнародна неурядова організація вчених, політи- ків, представників бізнесу, яка багато зробила для фор- мування сучасної свідомості людства. Але усвідомити свою відповідальність і встановити розумні обмеження діяльності — то є завдання насамперед етичне, що передбачає здатність людини до самовдосконалення. Не випадково праця організатора й першого президен- та Римського клубу Ауреліо Печчеї вийшла з таким епіграфом: «Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби 10 вони зрозуміли, що мають бути кращими за нас».
У міру зростання науково-технічного й виробничого потенціалу людства, підвищення здатності людини впливати на стан навколишнього буття і на кардиналь- ні умови свого власного існування дедалі важливішою стає моральна спрямованість її конкретних дій, чимраз більшого значення набуває те, яким саме цінностям підпорядковує вона свою зростаючу могутність.
Тож якщо раніше в людській культурі домінували релігійно-конфесійні, пізнавальні, естетичні, угилітарно- практичні цінності тощо, нині настає час, коли визна- чальними для людини й людства повинні стати цін- ності етичні, бо від цього залежить саме виживання земної цивілізації. Повинні — але цього може й не статися: все залежить від нинішнього нашого вибору. Людина, як учили отці християнської церкви, відрізня- ється від янгола тим, що здатна обирати як добро, так і зло.
Гостро постаючи перед окремими соціумами й перед людством у цілому, етична проблема все ж за самою своєю суттю лишається передусім проблемою конкретної людської особистості, вибір якої становить основу морального самовизначення суспільства, нації, людства.
Хоч би як інколи спотворювалася роль моральності в суспільстві, важливо розуміти, що мораль насправді ніколи не може бути засобом пригнічення або приниження особи, бо саме формує основи її гідності; не може робити людину рабом, позбавляти її притаман- ної їй свободи, бо сама на цій свободі ґрунтується. Пригнічувати й применшувати людину, робити з неї слухняного функціонера здатна ідеологія — сукупність ідей та уявлень, що виражає інтереси певної соціальної верстви й служить її утвердженню в суспільстві. Саме ідеологічні постулати, завдяки своїй уніфікованій авторитарності, привчають нас, не розмірковуючи, Виконувати те, чого від нас вимагають ті чи інші владні інстанції; власне ж етика й мораль починаються тоді, коли будь-хто з нас ставить собі запитання: а чи є те, До чого мене закликають, чого вимагають від мене, сумісним з людською гідністю, з моїм сумлінням, з моїм обов'язком і відповідальністю перед іншими людьми? Якщо так — що ж, тоді я, тоді будь-хто з нас може виконати те, чого чекають від нього. Якщо ні — моральним буде не підкорятися оманливій логіці ідео- логічного примусу. 11
Звичайно, крім свободи, мораль знає і необхідність. Є речі, які не може дозволити собі порядна людина, так само як є й те, чого вона не може не робити, доки лишається собою. Ми маємо виконувати свій обов'я- зок, протистояти нахабству й жорстокості, бути чуйни- ми, ввічливими, створювати навколо себе атмосферу приязні та відкритості — якщо, звичайно, прагнемо бути людьми й жити по-людськи, а не скніти в запльо- ваній «трубі» нескінченного пострадянського безладу.
Й не треба гадати, начебто мораль — це, як запев- няв колись французький соціолог і економіст П. Ж Пру- дон, тільки «безсилля в дії». Жорстокий досвід XX ст. з його диктатурами, війнами й таборами засвідчує, що в найскрутніших умовах саме незламність моральних переконань давала людині змогу, за крилатим висловом Вільяма Фолкнера, «вистояти й перемогти».
Серед доказів на користь цього твердження є досить яскраві. Переконують, зокрема, професійні спостере- ження психолога зі світовим ім'ям Б. Беттельгейма (1903—1990), який, спостерігаючи людей в умовах фашистського концтабору, де був ув'язнений, дійшов висновку, що найбільш стійкими, здатними до вижи- вання й опору виявилися саме ті, хто міг підпорядку- вати своє існування певним вільно обраним (а не нав'язаним іззовні!) моральним засадам, створити на- вколо себе своєрідну зону суверенної поведінки. Ті, хто прагнув тільки зберегти своє життя, — гинули або переходили на службу до табірного начальства. Ті ж, хто ставив вище за життя свідомість обов'язку, — збе- рігали сили для боротьби..4
Втім, сфера моральності — це не тільки проблеми обов'язку, свободи, відповідальності, це також глибокий і неповторний світ суб'єктивних переживань, ідеалів та прагнень, невичерпної діалектики людської душі Це одвічні питання добра й зла, сенсу життя й ставлення до смерті, честі й гідності людини, сорому й совісті, любові й співчуття. До цієї галузі належить і цілий комплекс проблем людської діяльності й міжлюдських стосунків. Морально-етичний характер має по суті й низка «больо- вих» проблемних точок у конкретних галузях сучасної медицини, права, національних відносин тощо — це все царина так званої прикладної етики. Окреслене коло питань і розглянуто — звичайно, в міру сил і здібностей 12 автора — в пропонованому посібнику.
Посібник не є вільним від особистих уподобань автора й відображує особливості його підходу до висвітлення тих чи інших проблем. Ідеться насамперед про прагнення до розгляду етичної проблематики в загальному контексті класичної й сучасної філософії людини. Виходячи з переконання, що основні категорії етики можуть і повинні бути предметом, цікавим для інтелектуального сприйняття, автор намагався також якомога повніше розкрити їхні культурно-історичні й екзистенційні аспекти.
Водночас у книзі відсутні спеціальні розділи з історії світової та української етичної думки. Побіжний огляд історико-етичного матеріалу уявляється нам недо- речним, а мінімально задовільний його виклад потре- бував би принаймні ще однієї книжки такого ж обсягу, як ця. Поки такої книжки не існує, можемо лише рекомендувати звертатися з даних розділів курсу до іншої наявної літератури. Втім, усюди, де це могло сприяти висвітленню власне теоретичних проблем етики, в посібнику наводяться історичні дані стосовно їх постановки й розгляду.
Залишається додати, що виклад матеріалу в книзі базується на курсі лекцій, читаних протягом багатьох років у Київському університеті ім. Т. Шевченка, Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», Міжнародному Соломоновому університеті. Автор щиро вдячний студентам цих вузів, спілкування з якими в процесі викладання дало змогу поліпшити початковий варіант курсу. Глибока подяка представ- никам філософської спільноти Києва й України, чиї зауваження і побажання були враховані при підготовці даного видання.
Автор не робить секрету з наявності інших підручни- ків і посібників, кожен з яких розкриває своєрідний аспект етичних знань. Приступаючи до вивчення етики, корисно звернути увагу на такі видання:
Етика: Навч. посібник / Т. Г. Аболіна, В. В. Єфімен- ко, О. М. Літук та ін. К., 1992. 328 с.
Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філосо- фія: Підручник. К., 1999. 488 с.
Інші посібники
13
Степаненко В. Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч. посібник. К., 1998. 270 с. Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика. М., 1998. 472 с. Гусейнов А. А., Иррлитц Г. Краткая история этики. М., 1987. 589 с.
Зеленкова И. Л., Беляева Е. В. Этика: Учебное пособие и Практикум. Минск, 1997. 320 с. Золотухина-Аболина Е. В. Современная этика: истоки и проблемы: Учебник для вузов. Ростов н/Д., 1998. 448с.
Шрейдер Ю. А. Этика: Введение в предмет. М., 1998. 271с.
Этика: Учебник для студентов философских факуль- тетов вузов / А. А. Гусейнов, Е. Л. Дубко, С. Ф. Ани- самое и др. М., 1999. 495 с.
ЛЕКЦІЯ 1
ЩО ТАКЕ ЕТИКА?
ЕТОС І МОРАЛЬ
Насамперед декілька слів про тер- мінологію. Термін «.етика» походить від давньогрецького «ethos», яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпе- докл), людини (Піфагор, Демокріт, Герак- літ, Крітій) тощо.
У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два термши,_похідні від слова етос: ethikos (етичний) і ~ethika (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, ха- рактеру, на відміну від чеснот діаноетич- них, тобто пов'язаних з мисленням, розу- мом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чес- ноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, — то таку науку Арі-
15
стотель або його найближчі учні й назвали етикою. (Дещо раніше виникає, щоправда, слово еІИікоп, мно- жиною від якого власне й є ~еШка.) Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Ніко- махова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.
Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існу- вало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людсь- кого пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.
Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох на- ведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Еіпов апшгороі даітоп» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш ав- тентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побуту- вання і мешкання1. |
В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.
Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.
Так і взагалі в гуманітарних науках — науках, що вивчають
людину методами, адекватними якісному рівневі її існування, -—
завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних
термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найгли-
16 бинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не бай-
дуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походжен- ням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація —з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням — просто підставка, а матерія — деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.
Справа в тому, що в латині здавна існувало слово то5, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника тоз — з прямим посиланням на анало- гічну операцію Арістотеля — прикметник тогаШ — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека стар- ший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін тогаїіїаз — мораль.
З часом поняття етика й мораль стали загально- поширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає го- ловним чином науку. Під мораллю ж розуміють пере- важно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.
Втім, у повсякденному слововжитку даної відмін- ності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчас- тість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважу- ючися на вчинок тощо, ми не керуємося, хай навіть неусвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обґрунтувати свій вибір та свої дії? А це вже царина етики. Та, незважа- ючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.
В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово
17
МогаШаі має синонім — 5ШІісИ1<еії, у російській поряд із поняттям мораль уживається нравственность. У староукраїнській мові існувало слово обичайність, що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін
моральність.
Оскільки в усіх згаданих мовах широко використо- вуються також і поняття етика і мораль, ми можемо спитати себе, чи потрібно в науковому обігу стільки слів для позначення явищ одного і того ж ґатунку, чи не є абсолютними синонімами німецькі МогаШаі і 8іі- іІісИІсеії, російські мораль і нравственность, англійські тогаЬ і тогаШу, українські мораль і моральність.
Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вжива- ються як синоніми; є навіть дослідники, які наполяга- ють на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені мо- ралі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», — спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. І таких прикладів можна навести
чимало.
З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). МогаШаІ і 8ігШс1Ікеґс, мораль і мораль- ність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.
Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом
за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна
сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від
моральності (російської «нравственности» тощо)
передусім виступає як певна форма свідомості —
сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил
(згадаймо латинське ток!), норм поведінки. Що ж до
моральності («нравственности», «обичайності»), то її
здебільшого розуміють як утілення даних принципів
правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках
між ними. Природно, що таке втілення має дещо
інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і при
18 писів моралі.
В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переко- натися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошу- ються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність ви- являється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахо- ваними на формування фанатика, що не знає вагань. «Батько застою» Л. І. Брежнєв в останні роки життя полюбляв говорити про «єдність слова й діла»; легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.
Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, супе- речність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевер- шує реальний стан людської поведінки. Своєю чергою, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зведені навіть до найдосконалішої системи моральних настанов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згладжувати її гострі кути, пом'якшувати суперечності, робити її норми сумісними із свободою людини й придатними до реалізації. Якщо реально існуючій моральності — звичайно, за нормальних суспільних умов — власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні («обичайні», звичаєві) відносини є свого роду критерієм її цілісно- людської обґрунтованості —або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує ІСТО- РИЧНИЙ досвід, мораль, яка не може знайти повно- цінного втілення в конкретній моральності, конкрет- них людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.
19
Завершуючи міркування про мораль і моральність, додамо тільки одне: етика й звичайний здоровий глузд людини рівною мірою засуджують, вважають викрив- ленням як позицію пристосованця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю (якою вона відкривається йому) забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино виправда- ною точку зору моральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.
Таким чином, розглянувши основну етичну термі- нологію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задовольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як основний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія І соціологія, соціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують властивий саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, формулюють свою проблематику, за- стосовують специфічні методи її дослідження.
Отже, в чому ж специфіка власне етичного погляду на людські звичаї, характери й стосунки? Що, власне кажучи, являє собою мораль як предмет етики? І з якими мірками підходить до неї етика?
20
ЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА НАУКА
Міркуючи далі над природою моралі (в широкому розумінні, тобто включаючи й моральність) як предме- та етики, неважко и переконатися, що предмет цей досить своєрідний. Його неможливо звести до звичай- ного зовнішнього об'єкта, котрий ми можемо виділити з його оточення, описувати, вимірювати, аналізувати як певну окрему цілість. Можна скільки завгодно дослід- жувати енергетичний аспект того чи іншого людського вчинку, будувати його математичні моделі, розглядаті!
його як фізіологічний акт чи соціальний феномен відтворення певних традиційних взірців поведінки символічне діяння тощо — і все ж нічого не з'ясу в його власне моральному єстві. Можна розгля біологічні, психологічні, соціокультурні, етнічні ум й чинники формування певного типу людської в, осмислювати його під кутом зору фрейдівської і цешдї лібідо і т. п. — і залишатися як небо від з далеким від розуміння його етичних характерне Осягнути останні неможливо, не вводячи безпосе ній предмет розгляду — скажімо, той або інші поведінковий акт людини — в цілісну систему заг, ного людського осмислення дійсності, що включа або інші ціннісні орієнтації, уявлення про добро і свободу й справедливість тощо. Не звертаючися до сфери теоретичних і практичних універсалій (найб ших узагальнень, що описують певний стан свг людського світовідношення загалом), ми не в з? будемо не тільки з'ясувати власне моральну якість т чи іншого людського вчинку, але навіть визначити й принципове відношення до галузі моралі в цілому. Проте зазначені універсали' — предмет роздум пошуків філософії як особливої галузі людського І нання. Звідси й випливає, що етика, принаймні у св супленій основі, може бути тільки наукою філософ кою (що, зрозуміло, не виключає існування частков віддалених від філософської тематики галузей етичн< пізнання — скажімо, тих або інших прикладних фа: вих етик, емпіричного моралезнавства тощо).
Що ж, зрештою, являє собою мораль (звичай! разом із моральністю) як модифікація подібного : гального відношення людини до світу?
Історія філософії й етики знає чимало спроб віда вісти на це запитання. Тут ми пошлемося на лаконіч визначення моралі, ідея якого належить недав] померлому мос...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора