Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Політика та релігія
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ
Р Е Ф Е Р А Т
на тему: «Політика та релігія»
План
Вступ
1. Співвідношення політики і релігії………………………………..4
2. Істотні відмінності у взаємовідносинах держава і церква……....9
Висновки………………………………………………………….14
4. Список використаної літератури…………………………………15
ВСТУП
Корінні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, важко собі уявити без участі релігії, зокрема без її впливу на поглиблення тенденції політизації народів. Звичайно ж, масштабність і глибина прояву цієї тенденції в кожній країні має свої особливості. Такий підхід дає змогу краще розібратися в тих процесах, що відбуваються як у релігійному, так і в церковному житті, глибше з'ясувати взаємовплив політики і релігії.
Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.
Ставлення держави до релігії сильно впливає на її позицію на міжнародній арені. Оскільки релігійна свобода – це одна із найцінніших свобод людини, яка стосується її гідності, то жодна політична система, що порушує цю свободу, не має законних підстав вимагати членства у співтоваристві демократичних держав, де поважаються основні права людини.
Співвідношення політики і релігії
Співвідношення релігії і політики - одна з найскладніших проблем сучасності. її актуальність політична, правова, економічна, світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів, політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей, індивідів. Вирішується проблема неоднозначно.
Взаємодія політики і релігії на різних етапах зумовлена спільністю багатьох сторін їх існування та функціонування. Політика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релігія неминуче перехрещуються. Вони частини політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце: політика як і право, найбільш близька до економічного базису,а релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріального життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності. Релігія ж - явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах може відображати інтереси різноманітних соціальних спільностей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політика займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній відображаються відносини між соціальними спільностями, класами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад. Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зовнішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі, здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них, орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від історичних умов, відволікає тих, хто вірить від боротьби за поліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на свої соціальні принципи і моральні норми.
Істотні зміни в релігійній догматиці і обрядовості, в її канонічній структурі не викликають змін у політиці тоді, як великі політичні зміни ведуть до змін у формах релігії, в політиці церковних об'єднань, що активно пристосовуються до нових умов. На відміну від Людвіга Фейербаха, що перебільшував соціальну роль релігії, бачив в ній джерело соціально-політичних змін, класики марксизму показали, що в дійсності спостерігається протилежна закономірність. Форми релігійної ідеології постійно мінялися в зв'язку з політичними змінами, що виявляли себе вже на найранніших ступенях формування релігійних вірувань. В язичеських релігіях первісно всі боги рівні, тому що в первіснообщинному ладі існувала загальна рівність людей. Виникнення майнової нерівності породжувало і нерівність серед богів - виділення головних і підлеглих. Перехід від політеїзму (багатобожності) до монотеїзму (єди-нобожності) тісно зв'язаний зі змінами в політичній структурі давніх східних деспотій. Єдиний бог, писав Фрідріх Енгельс, ніколи не міг би з'явитися без єдиного царя... Єдність бога, який контролює численні явища природи, є лише відображення єдиного східного деспота.
Виникнення держав, що прийшли на зміну родоплемінній роздрібненості, зумовило появу нового типу релігії. В умовах класового суспільства складаються національно-державні релігії, що освятили існуючий соціально-політичний лад. Поворотним пунктом в історії релігії стало формування світових релігій: буддизму (VI cm. до н. є.), християнства (І cm. н. є.), ісламу (VII ст. н. в.). Всі релігійні системи породжені соціально-економічними умовами. Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Індії, згодом в інших азіатських країнах у період утворення рабовласницьких держав. Буддизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології родоплемінної релігії жерців і військової верхівки, що займали привілейоване становище в країні. Повалення касти, що править, знайшло відображення у виникненні буддизму - ідеології рабовласницького суспільства, що став більш прийнятною релігією не тільки для класу, який править, а й широких соціальних спільностей, тому що виключав можливість боротьби за соціальну перебудову суспільства і створював для пригноблених надію на переродження та побудову нового життя. Виникнення християнства також мало певну соціально-економічну і політичну основу, сформувалося на хвилі стихійної боротьби рабів за визволення, з невдалих спроб розірвати кайдани рабства шляхом збройного повстання. Римська імперія, де вперше виникло християнство, становила жорстокий, нелюдський режим, зі всією силою обрушилася на підкорені народи, загнані в рабство, або животіли в убозтві та безправ'ї. В таких умовах римська національна язичеська релігія вже не могла відповідати суспільним потребам, тому що закріплювала рабство в найгірших формах, закривала шляхи до визволення народу від непосильного гніту. А християнство, що сформувалося, давало духовну розраду та надію на вічне загробне життя, на позбавлення від страждань і принижень у земному житті. Згодом християнство перетворилося в державну релігію Римської імперії. Нарешті, третя світова релігія - іслам, що виник пізніше інших в Західній Аравії в період переходу від патріархально-родового ладу до феодального, при збереженні рабовласницького устрою. І тут велику роль відігравали економічні та політичні суперечності між родовою знаттю, яка захопила владу і яка зосередила в своїх руках незліченні багатства і середніми торговими верствами, що відображали інтереси нижчих соціальних груп. Мусульманська релігійна община, що виникла в таких умовах, мала не тільки релігійний, але й соціально-політичний характер. Іслам з самого початку виникнення відображав інтереси опозиційних владам верств населення. Та згодом мусульманство взяте на озброєння панівнім класом. Все це свідчить про визначальний вплив політичних змін у суспільстві на розвиток релігійної свідомості і соціальну спрямованість релігійних організацій. Основною сферою зв'язку і взаємодії політики та релігії виступає держава і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви, можливість її участі в житті суспільства та держави. Постійно виникають суперечності між державою - суб'єктом політичної влади, і церквою - соціальним інститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки внутрішньої і зовнішньої політики держави, на здійснення політичного і морального впливу на віруючих, на масову свідомість.
Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква політично впливає на віруючих (частково і невіруючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і бідними, про ставлення до державної влади, до її глав - царів та інших монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і заяви церковних об'єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики держави викладають свою думка про політичні події тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню; суспільно-політична діяльність церковних об'єднань, їх представництво в органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що виникли на релігійній основі.
В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується пріоритет держави, ЇЇ панівна роль у ставленні до церкви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Панівна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.
Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена від держави.
Державна церква є, по суті, зрощування церкви з державою, як це мало місце при царизмі, коли російська православна церква користувалася особливими правами і привілеями, будучи частиною державного апарату «департаментом релігійних справ» і очолювалася царем через призначеного ним обер-прокурора священного синоду. Священний синод мав необмежену владу над церквою у всій ЇЇ діяльності, позбавляючи церкву будь-якого самоврядування. Державною церквою є і протестантська -у Великобританії, очолювана англійської королевою і повністю залежна від урядових чиновників. Вищий орган церкви - генеральний синод підпорядкований парламенту та всі його рішення дійсні лише по утвердженню їх королівською владою. Англійська церква користується перевагами та привілеями, має право брати участь у діяльності парламенту, виконує ряд державних функцій. Інші церкви безправні, їх діячі підлягають дискримінації, особливо це стосується католицької церкви в Ольстері, де протягом багатьох років ведеться політика придушення прав католицької меншості. Державну церкву представляють мусульманські релігійні об'єднання, на відміну від християнства і англіканської церкви, займають чільне становище в країні у ставленні до державної влади і пригнічують громадянські та релігійні свободи в угоду ісламу. Церква, відділена від держави, існує в країнах, де немає державних церков, де всі церкви рівноправні та не дискримінуються. Тут є два види держав: соціалістичні країни (Китай, Північна Корея, Куба, в минулому СРСР та інші європейські соціалістичні країни), де відділення церкви від держави поєднується зі створенням органів державного контролю над церковними об'єднаннями і на деяких етапах з явищами дискримінації священнослужителів. Всі церкви в таких країнах рівноправні та мають самоврядування. Атеїзм зводиться в ранг державної ідеології, має переваги перед релігією в питаннях пропаганди атеїстичних поглядів. Школа відділена від церкви і вільна від її втручання. Свобода совісті включає дві сторони - свободу релігійної віри та свободу невіри та пропаганди атеїзму. В капіталістичних країнах (Франція, США та інші), в яких церква відділена від держави, проголошується рівноправність усіх церков, рівні права громадян, незалежно від їх віросповідання, світський характер освіти. Однак, в більшості країн церква лише формально відділена від держави, а фактично перебуває з нею в тісному союзі, одержуючи від держави матеріальну і моральну підтримку. Церква обожнює буржуазну державу, а класи, що правлять, відкрито демонструють зв'язок з релігією. Вищою законодавчою установою США - Конгресом затверджений національний девіз: «В бога ми віримо». На суді та в державних установах вимагається релігійна присяга. В 16 штатах США діють закони, караючі за богохульство, що забороняють атеїстам вести педагогічну діяльність. Багатотисячна армія священнослужителів на підприємствах, в навчальних закладах, у в'язницях і військових частинах, в лікарнях і будинках призріння ведуть релігійну та політичну пропаганду, щедро оплачувану за рахунок держави. Незважаючи на формальне відділення церкви від держави, в США існує релігійна присяга службових осіб на Біблії, включаючи і президента при вступі на посаду. Економічний зв'язок церкви з буржуазією забезпечується отриманням від неї величезних коштів на потреби церкви, на релігійну пропаганду, па утримання церковної ієрархії. Багато церков виступають не тільки як органи релігійного культу, а й як підприємці та землеволодарі, мають акції в американських трестах і завдяки беруть участь в експлуатації трудящих. «Ми, американці, - саркастично помітив Марк Твен, - пишаємось трьома неоцінимими дарами - свободою друку, свободою совісті та свободою не користуватися ані тим, ані іншим». Такий висновок, зроблений ще 70 років назад, залишається вірним і для сучасної американської держави.
Зрозуміло, існує в більшості країн світу нерозривний зв'язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має відношення до духовної сфери, здійснюваною церквою. З початку 90-х років XX ст. православна і католицька церква забороняють священникам займатися політичною діяльністю, перебувати членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. І в ряді зарубіжних країн депутатами стають священники, як активні суспільні діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що «церква не зв'язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лівою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об'єднання в служінні добру людей». В 60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім Собором католицької церкви. Церква не зв'язана ані з якою формою людської культури, особливою політичною, економічною або соціальною системою. Папа Іоанн-Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне підґрунтя. Це - спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації в підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для Ватікану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, здійснюючи немовби загальнолюдську, а не політичну позицію.
Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Верхи держави, ідо правлять, прагнуть використати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко суперечній інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської федерації та України, і не без успіху, зустрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної церкви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної боротьби двох гілок влади, що загострилася, російська православная церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби рішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну кров - буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розправи з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних людей. Майже всі органи масової інформації наражали на гостру критику дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мовчання. І, надто певно, що в таких подіях церква силою морального авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояччину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, церква бере курс на клерика-лізацію політичного, суспільного та духовного життя на основі її визнання державною церквою. Митрополит Санкт-Петербурзь-кий та Ладозький Іоанн намагається обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що «критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність, що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі - народно-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, російського християнсько-демократичного руху, Української християнсько-демократичної партії та інших об'єднань, що підтримують тісний зв'язок з церквою та її політичну доктрину.
Істотні відмінності у взаємовідносинах держава і церква
Держави з церквою виникають лише в умовах влади Рад в період перебудови, що виступає перехідним від радянського до пострадянського етапу в державному устрої. Жовтнева революція принципово вирішила релігійне питання. В його основу покладено два докорінних принципи: відділення церкви від держави і школи від церкви, що забезпечують свободу совісті і віросповідання. Вже з самого початку встановлення Радянської влади, народний уряд прийняв ряд законодавчих актів: про секуляризацію церковних земель нарівні з поміщицькими землями; про передачу виховання і освіти з духовного відомства у ведення міністерства народної освіти і передачі йому також середніх і вищих духовних шкіл, семінарій, академій; про перехід актів громадянського стану (народження, шлюбу, розлучення, смерті) від церкви в державні органи і ліквідації інституту військового духівництва; про припинення державного фінансування церковних об'єднань. Тоді ж російська православна церква визначила свою негативну позицію у ставленні до держави, хоча ще не мала ясного уявлення про ті реформи, що вживе Радянський уряд і навіть незалежно від них. Тут вирішальну роль відіграли не церковні інтереси, яким доки ще нічого не погрожувало, а інтереси суто політичні.
Вороже ставлення заможних класів до Жовтневої революції не могло не зустріти співчуття і підтримку верхівки церкви, яка за своїм соціально-економічним становищем і світоглядом примикала до поміщиків і буржуазії, і, як правило, поділяла їх політичні погляди. Відбився і вплив тих кіл церкви, що особливо підтримували царську реакцію в боротьбі проти революційного руху. Великий вплив на позицію церкви мали представники російської інтелігенції, особливо професура, вище чиновництво і генералітет, зайнявши непримиренну позицію у ставленні до революційного перевороту і відкрито виступили проти Рад. Церковний Собор російської православної церкви одностайно засудив Жовтневу революцію. В рішеннях Собору декларувалися нове правове становище православної церкви, висувалася ідея христі-анізації держави. «Всяка влада повинна бути християнським служінням», «політичний лад має бути пройнятий християнським духом». Тому глава держави, міністри освіти і сповідування, їх заступники повинні бути православними людьми. Собор вимагав поширення впливу церкви на всі сфери життя держави і суспільства, а радянську державність проголосив «царством звіра».
Клерикальні домагання православної церкви заперечувалися навіть Тимчасовим урядом, а тим більш не могли бути прийняті Радянською владою. Це добре розуміли самі церковники, але висували їх свідомо з метою загострення відносин з державою. Аналізуючи радянський декрет «Про відділення церкви від держав и і школи від церкви» (23 січня 1918 року), важливо відзначити, що основний зміст - демократичне рішення релігійного питання, характерне для багатьох тодішніх демократичних держав. Відділення церкви від держави і школи від церкви в різних специфічних формах мало місце в ряді країн Заходу - в Франції та Італії, а також в Японії, входило в програму лівих партій і навіть кадетів в Росії. Принцип свободи совісті в Росії, що лежить в руслі демократичних прав особи, діяв в багатьох країнах, означаючи лише свободу віросповідання. Вперше Радянська влада надала свободу віросповідуванню, здійснила право вибору релігії і право виходу з православ'я і переходу в інші конфесії, права невіруючих зберігати свої погляди і поширювали невірство. Порівнювались в правах перед законом всі конфесії, надавалося вільне відправлення релігійного культу всім без винятку церквам, а не тільки православним. Відміна релігійної присяги і клятви, релігійних обрядів і церемоній в державних установах, також випливало з принципу відділення церкви від держави. Здійснювані Радянською владою заходи, спрямовані на демократизацію віросповідних відносин, ніскільки не ущемляли прав церкви, декларувалося вільне відправлення релігійної обрядовості і не містились жодні атрибути державного управління церквою. Однак ряд положень Декрету виходять за межі демократичних перетворень, відображаючи класове спрямування політики Радянської держави та необгрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об'єднань до буржуазно-поміщицьких організацій, оскільки вони і тоді діяли у згоді. Декрет позбавляє церковні та релігійні общини права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізує все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням.
Правда, секуляризація церковної власності неодноразово мала місце і при царизмі, але й тоді націоналізація була ис повною, залишаючи у церкви значну частину її власності. Жорстокі обмеження прав церкви Радянською владою пояснювалися антира-дянською політикою більшості церков. У боротьбі проти декрету, що обмежив права церкви, згуртувалось більшість релігійних об'єднань, що стали на шлях контрреволюційної боротьби проти Радянської влади. В білогвардійських арміях Деникіна і Колчака бились екіпіровані за рахунок коштів церкви «полки Ісуса», «полки Богородиці», «полки святого духу», «дружини святого хреста», і багато інших військових частини. Активна ворожість і діяльність духівництва (не тільки православної, але й інших конфесій) не могла не викликати відповідних заходів з боку радянського уряду. Жоден державний лад не може терпіти такої діяльності, не могла його терпіти і молода Радянська влада тим більш, що країна знаходилась тоді в кільці ворожої блокади і героїчно чинила опір натиску переважаючих сил внутрішніх і зовнішніх ворогів. Тому позиція держави у ставленні до тих священників, які стали на шлях боротьби проти Радянської влади, була такою ж, як і у ставленні до інших політичних супротивників. Ворожістю церкви до Радянської держави пояснюється і застосування репресій. Але тут допущені й серйозні помилки, через які постраждали не тільки контрреволюціонери, але й багато священників і навіть мірян, непричетних до антирадянської боротьби.
Мабуть, одностороннім підходом можна вважати пояснення тільки антирадянською позицією церкви обмеження її прав і служителів, масове закриття в 30-х роках церков, монастирів, духовних навчальних установ, репресії. Адже і після переходу церкви в 20-х роках при митрополиті Сергії на лояльні позиції у ставленні до держави, політична недовіра до церкви збереглася, адміністративні і репресивні заходи тривали, а в законодавстві не тільки не пом'якшилися умови діяльності церкви, а, навпаки, одержували дальше погіршення. Закріплюється обмеження церкви суто релігійними функціями, забороняється культурно-просвітницька, благодійна, морально-виховна, виробничо-господарська функції. Лише згодом в 40-х роках церковним об'єднанням дозволено виробляти церковну начиння, предмети релігійного культу, купувати транспортні засоби і приміщення для релігійної мети. Важливою причиною тих ненормальних відносин, що складалися між радянською державою і церквою, вважається укорінене помилкове уявлення про церкву, як «політичну ворожу» силу, що протистоїть будівництву нового суспільства.
Дискримінація церкви і віруючих поєднувалася з піднесенням ролі атеїзму як державної ідеології. Задумана як теоретична полеміка з науковою ідеологією, атеїстична пропаганда перетворювалася в антицерковну з грубим ганьбленням релігії та церкви. Висуваючи завдання подолання релігійних забобонів, атеїзм пророкував швидке відмирання релігії, незважаючи на відносно високий рівень релігійності населення. Розбещування, що виступали під гаслом наукового атеїзму, насправді нічого загального з ним не мали. В науковому атеїзмі, що увібрав найціннішу спадщину багатовікової історії, є категоричне засудження будь-яких спроб обмеження прав релігії, церкви, віруючих, неприпустимість підміни теоретичної боротьби з релігією, що ведеться у всьому світі, політичною війною держави проти церкви та її ідеології. Але заради справедливості поряд з людьми, які спотворили суть і засоби атеїзму, безкорисливо діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси науковий світогляд, роз'яснювали віруючим і невіруючим проблеми природи, суспільства, людини. Неправдивими тлумаченнями суті релігії та церкви багато в чому визначається курс політичної партії, що править, і держави у ставленні до церкви та релігії, прагнення ізолювати церкву від суспільства.
Лише в період Вітчизняної війни (1941-1945 років) багато в чому змінилося ставлення держави до релігії і церкви у зв'язку з патріотичною позицією російської православної церкви, що внесла значущий вклад в перемогу над фашизмом. На кошти церкви і віруючих побудовані авіаційна ескадрилья і танкова колона та ін. За період війни по приходам церквами передано більш 200 мільйонів карбованців на потреби фронту. Керівництво Радянської держави врахувало це православній церкві, що виступала стабілізуючою суспільно-політичною силою. Церква діяла в інтересах державної політики і в миротворчій діяльності. Враховувалося також і те, що на територіях, що зазнали фашистської окупації, православні церкви не закривалися, а частина закритих з них до війни спромоглися відновити діяльність. Створена Рада у справах російської православної церкви мала право остаточного рішення питань про відкриття або закриття храмів, що перешкоджало свавіллю місцевої влади. Однак російська православна церква, задовольнившись виконанням ряду своїх побажань, не виявила достатньої наполегливості, щоб використовуючи нові сприятливі умови поставити у реальну площину питання про відновлення багатьох тисяч раніше закритих храмів тощо. Незважаючи на довголітнє обмеження інтересів церкви і віруючих, на грубі порушення органами влади своїх же законів, керівництво церкви у виступах, в тому числі і за рубежем, давало незмінно високу оцінку політики Радянської влади у ставленні до релігії і церкви, дезорієнтуючи суспільну думку на Заході.
Сучасний етап в життєдіяльності православної церкви бере початок з перебудона сучасному етапі приблизно з середини 80-х років, коли взятий курс на демократизацію суспільно-політичного і духовного життя суспільства, на відмову від адміністративно-командних засобів управління державою, на виправлення помилок викривлень, в тому числі і у ставленні до релігії і церкви. В основі нових підходів державних органів до релігії лежало попередвизначення помилкових концепцій та дій, широко розповсюджених в період Радянської влади. По-перше, відділення церкви від держави трактувалося як відділення її від суспільства і тому ЇЇ функції законодавчо обмежувалися винятково відправленням релігійного культу. Тепер церква зізнається не тільки релігійною установою, але й соціальним інститутом, покликаним до виконання важливих суспільних функцій, що виходять за межі релігії і традиційно притаманних церквам всього світу. По-друге, релігія розглядалася Радянською державою і атеїзмом, як чужорідний елемент в суспільному організмі, що підлягає витисненню і відмиранню. А звідси випливала дискримінація церкви й в тому числі віруючих в повсякденному житті. Тепер релігія набула справедливого розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості і важливий елемент національної культури, що відображає погляди почуття мільйонів людей, що заслуговує високої поваги суспільства. Держава визнала необхідність створення сприятливих умов для задоволення релігійних потреб віруючих та виконання своїх функцій церквою. .
Відновлюючи історичну справедливість у ставленні до релігії і церкви, уряд України на новій концептуальній основі переглянув статус церкви, її права і функції, її взаємовідносини з суспільством і державою. Держава повернула православній церкві сотні храмів, десятки монастирів, раніше відібраних у неї або які припинили своє функціонування з інших причин. Широко розгорнулося будівництво нових храмів, чисельність яких в п'ять разів вище рівня 80-х років XX ст. Виникло та діє багато нових релігійних навчальних закладів різних рівнів для підготовки священників і богословів. Православна церква отримала самі широкі і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітніших галузях: благодійної, охорони здоров'я, культурно-просвітницької, релігійно-пропагандистської, редакційно-видавничої, господарської, виробничої. Церква володіє правом власності і юридичної особи, створює необхідні їй підприємства і організації, свої видавництва і друкарні, культурно-просвітницькі суспільства, недільні школи, бібліотеки і читальні, крамниці для продажу релігійної літератури, видає багато десятків газет, журналів, використовує для своєї мети і загальні засоби масової інформації. Церква має опорні пункти в сфері охорони здоров'я і соціального забезпечення. Проголошена в законах України рівність прав і можливостей всіх віросповідань справді здійснила високі права лише для однієї православної церкви. Саме їй одній виявляються всілякі привілеї і почесті, хоча в Україні є і ряд інших впливових конфесій. Тисячоліття Хрещення Русі відзначалося в усій країні не тільки як церковна, але й як державна подія великого масштабу. Різдво і Пасха стали державними святами. Релігійні церемонії і обряди за законом, що проводяться в самій церкві або в будинку віруючих, тепер проводяться на території державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітніші громадянські події, особливо урочисті акти, супроводжуються церковним освяченням - відкриття нових підприємств або цехів, проведення ярмарків, конференцій, спуск на воду нових кораблів, багато іншого, як і в царський період, благословляється молитвою священника з окроплянням об'єкту «святою» водою.
Серйозні зміни сталися в структурі православної церкви в Україні. В минулому єдина православна церква, що функціонувала під егідою Московської і всія Русі патріархії - російської православної церкви. Сама велика її частина залишилася в складі Московської патріархії на колишньому правовому становищі - Українська православна церква московського патріархату, інша ЇЇ частина проголосила себе автономною православною церквою Київського патріархату - УГЩ-КП. Третя виникла шляхом відриву від неї - Українська автокефальна церква. Найбільша з них -Українська православна церква московського патріархату об'єднує більш п'яти тисяч парафій. Інші церкви значно менші. Починаючи з 90-х років з боку державної влади України вживалися неодноразові спроби об'єднання всіх церков України під егідою Київського патріархату. Рішення про їх об'єднання прийняте на Архієрейському соборі (червень 1992 року) з участю колишнього президента України Леоніда Кравчука та уряду. Це пряме порушення принципу відділення церкви від держави. Активно втручаються в справи церков України і деякі депутати парламенту, які особливо впливають на Українську православну церкву Київського патріархату. На помісному Соборі Української автокефальної православної церкви створено керівний орган - Вища Церковна Рада, до складу якої, поряд зі священнослужителями, увійшли політичні діячі, депутати парламенту.
Демократична, правова держава повинна однаково ставитись до релігії і до атеїзму, не надавати жодному з них будь-яких переваг або привілеїв, рівно застосовувати до них законодавство про свободу совісті і віросповідань. Необхідно суворо охороняти світський характер держави від втручання релігій, протидіяти клерикалізації суспільного життя, несумісного з інтересами населення - віруючих і невіруючих. Тільки при старанному дотриманні законодавства і конституційності держава спроможеться забезпечити лояльне співробітництво і невіруючих у боротьбі за поліпшення умов віруючих, за моральне оздоровлення суспільства, за зміцнення справжньо демократичних основ розвитку.
Висновки
У нових політичних умовах, коли відбувається боротьба за стабілізацію становища в Україні, за гуманізацію і демократизацію всіх суспільних процесів, важливе значення має вироблення науково обгрунтованої політики відносно релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямі їхні можливості і вплив на віруючих.
Одним із важливих завдань державних органів є надання допомоги в пошуках спільної платформи по налагодженню співробітництва в рамках Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, здобуття підтримки з боку національних помісних церков процесу становлення й канонічного оформлення в Україні єдиної Помісної Православної церкви.
Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.
Ставлення держави до релігії сильно впливає на її позицію на міжнародній арені. Оскільки релігійна свобода – це одна із найцінніших свобод людини, яка стосується її гідності, то жодна політична система, що порушує цю свободу, не має законних підстав вимагати членства у співтоваристві демократичних держав, де поважаються основні права людини.
Список використаної літератури
1. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 1. С. 360.
2. Саидбаев Т.С. Религия и политика. // Политология. Отв. ред. Краснов Б.И. М., 1991. Вып. 2. С. 100.
3. Тихомиров Л.А. Монархическая государственность. М., 1990. С. 139; Боднар А. Наука о политике. Варшава, 1984.
4. Бердяев Н. Истоки и смысл коммунизма. М., 1991.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора