Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Оподаткування за часів УНР, Директорії та Гетьманату
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Податкова система
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки України
Національний університет водного господарства
та природокористування
Кафедра фінансів і економіки природокористування
КУРСОВА РОБОТА
З дисципліни “Податкова система”
на тему:
“Оподаткування за часів УНР, Директорії та Гетьманату”
Індекс УДК-026
Медведюк Андрій
студент напрямку підготовки 6.030508 “Фінанси і кредит”
3-го курсу, групи Ф-31,
факультету економіки і підприємництва
“Оподаткування за часів УНР, Директорії та Гетьманату”
Дана праця містить історичні та науково-методичні дані, що дають можливість комплексно розглянути поставлені запитання та дати вмотивовану відповідь на них. Також в ній досліджено аналіз витоків, ідеологічних та економічних засад, політичної спрямованості та конкретної реалізації податкової політики в часи УНР, Директорії та Гетьманату. Розглянуто основні етапи становлення та розвитку оподаткування в ті часи, проаналізовано історичне минуле та механізм функціонування податкової системи.
Ключові слова: декрети з оподаткування, революційний податок, контрибуція, пряме оподаткування, ставка податку, митні збори, податкове навантаження, спеціальна система оподаткування, податкове зобов’язання.
Зміст
Вступ.............................................................................................................................4
Розділ І Передумови для розвитку державності в Україні
на початку ХХ ст.……………………………………………….………………….6
1.1.Утворення Української Народної Республіки.....................................................6
1.2. Становище в період Гетьманату ………………………..…………………….11
1.3. Українська держава за Директорії …………………….......…………………13
Розділ ІІ Оподаткування за часів УНР,
Директорії та Гетьманату ……………………………………………….………21
2.1. Фінансова та податкова політика за часів української державності (1917—1919 pp.)......................................................................................................................21
2.2.Перші податкові заходи Радянської влади ………………….………………..30
Розділ ІІІ Нинішня податкова система України на противагу часів УНР, Директорії та Гетьманату ………………….…………………………………..……...….36
3.1. Стан чинної податкової системи …………………………………….……….36
3.2. Шляхи вдосконалення податкової системи України ………………..…...….44
Висновок……………………………………………………………………………46
Список використаної література………………...………………………….…..48
Практична частина…………………………………………………….………….49
Завдання №1 Обчислення суми сплати ПДВ……………………………………49
Завдання № 2 Обчислення податку з доходів фізичних осіб (ПДФО)……….…53
Задача № 3 Визначення розміру збору за викиди забруднюючих речовин…….56
Вступ
У всі часи державно організова не суспільство не могло і не може обходитись без такого важливого соціального інституту, як сис тема оподаткування. Завдяки податкам держава мас можливість накопичувати і зосереджувати матеріально-фінансові ресурси, необхідні для її функціонування: управління суспільними справа ми, підтримання громадського правопорядку, про ведення необхідної суспільству господарської діяль ності вирішення різноманітних соціальних проб лем питань духовно-культурного життя, оборо ни країни. Податки є основою формування бюдже ту держав завдяки якому вона здійснює видатки на різні суспільні потреби. Податки - це атрибут і прерогатива держави. Оскільки держава є інсти тутом загальносуспільного представництва, то й її невід’ємна складова - податки мають загально суспільну ситність.
Податки є дуже важливим засобом сприяння тим чи іншим стратегіям суспільного розвитку. Досвід минулого і сучасна практика різних країн переконують у цьому. Сплачені громадянами податки у різ номанітних формах повертаються суспільству в ці лому і окремим його членам зокрема. У всі часи сплату податків вважали одним з головних обов'язків громадянина. Але цей обов'язок, у свою чергу, є сплатою державі за різноманітні послуги, надані нею кожному у громадянинові, які він самотужки неспроможний собі забезпечити, а обійтися без них не може.
Актуальність теми. Актуальність теми дослідження визначається тим, що податки є не обхідною ланкою економічних відносин в суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток і зміна форм державного устрою завжди супроводжують ся вдосконаленням системи податків, адже вони є платою суспільства за ви конання державою її функцій.
Одну з характерних рис утвердження незалежної української державності становить процес національно-культурного відродження. Його складовим чинником, без сумніву, є підвищення інтересу до ключових аспектів української історії, що спостерігається в усіх верствах нашого суспільства.
У історії України ХХ ст. однією з важливих проблем є податкова політика УНР, Директорії та Гетьманату. Важливі сторінки історії Україні ХХ ст. до недавнього часу були для широкої громадськості або “білими плямами”, або подавалися у вкрай спотвореному вигляді. Лише із здобуттям Україною незалежності розпочався процес подолання такої ситуації.
Питання про місце та роль податкової системи особливо важливе в сучасних умовах, коли в Україні формується нова економічна модель функціонування аграрного, економічного та податкового сектора господарства. Політичні, державні діячі, економісти повинні усвідомити досвід історії в тому, що виважена податкова політика – запорука економічного процвітання України. І навпаки: вразі ігнорування корінних інтересів її народу, його суспільно-економічних потреб, незбалансованості податкової політики, економіка України ще довгий час буде знаходитися в кризі.
Таким чином, виходячи із зазначеного вище, тема роботи має наукове, загальногуманітарне, суспільно-політичне значення, що і обумовлює її актуальність.
Предметом є податкова діяльність урядів УНР, Директорії та Гетьманату.
Завданням роботи є: аналіз податкового навантаження на платників податків, при тогочасній системі управління.
Об’єктом стало: характер та соціально-економічна спрямованість тодішньої української податкової системи та законодавча діяльність влади по організації податкової справи.
Метою є аналіз витоків, еволюції, ідеологічних та економічних засад, політичної спрямованості та конкретної реалізації податкової політики в часи УНР, Директорії та Гетьманату.
Дана тема оподаткування була досліджена професором Нечай Н.В., який виклав основні свої погляди в праці “Нариси з історії оподаткування”.
РОЗДІЛ І Передумови для розвитку державності в Україні
на початку ХХ ст.
1.1. Утворення Української Народної Республіки
Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.
Важливою подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні була дуже зруйнована.
Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.
У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується України.
Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках – Росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.
У Києві 4 (за новим стилем – 17) березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.
Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України”. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.
Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.
Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Перший універсал , у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності.
Центральна Рада стала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України.
Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський).
Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.
В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.
У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.
Жовтневий переворот більшовиків докорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортанню революційного, національно-визвольного руху. У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал , яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.
У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.
Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу.
Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 17 грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради” . Заявляючи, що “рада Народних Комісарів признає українську Народну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії”, РНК висувала різні звинувачення УНР, зокрема стосовно дії Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.
У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту , в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій.
У ці тривожні дні Центральна Рада 22 січня 1918 р. приймає Четвертий універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.
Україна, зазначалося в Четвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладнення справедливого миру.
В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.
Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. Встановлювалися монополія держави на зовнішню торгівлю, контроль держави над усіма банками, “які допомагали визискувати трудові класи”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.
Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін.; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.
Проте у січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.
Об’єднані російсько-українські радянські війська 8 лютого 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.
У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.
Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки – Основний закон держави.
У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.
Відразу за першим загальним розділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. У Конституції підкреслювалося (ст.12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання , освіти, майнового стану. На території УНР скасовувались як вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людську гідність та честь.[2, с.25]
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія розподілу влади – на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам, виконавча –Раді Народних Міністрів, судова –Генеральному суду.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи – у громадах (сільських і міських), волостях, землях.
Парламент країни – Всенародні Збори – мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100тис. жителів строком на три роки.
Закони приймаються тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність – як кожен міністр зокрема, так і уряд загалом.
Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, - рівними перед судом і перед законом.
Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.
1.2. Становище в період Гетьманату
З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського, в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради, насамперед в сфері економіки.
Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної Ради", П.Скоропадський виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. В своїй "Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 р. він визначив основні напрямки діяльності уряду Української держави. Неабиякого значення в цей період набуває аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. З метою підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У жовтні 1918 р. створено Вищу земельну комісію, яку очолив П. Скоропадський. На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами площею не більше, як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.
Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України, вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця - карбованець, становище якого зміцнилось. Він забезпечувався природними багатствами країни. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон.
Гетьманське правління пішло на більші поступки німецько-австрійській військовій адміністрації. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 р. на 1918-1919 господарський рік уряд Української держави дозволив вивезти 100 млн. пудів хліба, худоби до 11 млн. пудів (у живій масі), овець — 300 тис. гол., птиці — 2 млн. штук, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м'ясних консервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2,5 млн. пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини.
Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало 4, а на кінець серпня - 2. Восени 1918 р. із 102 мартенівських печей у дії були тільки 7, працювало лише 7 прокатних станів. Порівняно з 1913 р. виплавка чавуну скоротилася в 11 разів, сталі — в 13, виробництво прокату — в 15, видобуток залізної руди — в 17, марганцю - у 10 разів. Весь гірничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криворіжжя був суцільним промисловим кладовищем.
Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко неповними даними, у 1918 р. тільки у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних.
Були підірвані продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 р. посівних площ майже наполовину, порівняно з довоєнним періодом, зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та товари масового вжитку різко зросли. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день
У грудні 1918 р. Гетьманат був повалений Директорією.
1.3. Українська держава за Директорії
Після зречення гетьмана Дире кторія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:
"Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ".
18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В.Чеховським.
Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові поз бавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.
Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресле ним в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політич ної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголошеною програмою.
Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьман ський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.
Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Пів денна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята фран цузами.
Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під прово дом різних отаманів.
Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьма на та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.
Політична структура України була такою: представники соці алістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції: професори, адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Вибор чих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі на родних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".
5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говори лось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.[6, c.34]
Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового кон гресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.
23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;
були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.
Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержа ли завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Кон грес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.
Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.
Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Дирек торії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директо рії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.
Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — ци вільної людини на пост Головного отамана.
Держави Антанти і Директорія. В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовиць кими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Дире кторія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну.
Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду вста новити контакти з командуванням військ Антанти, переважно фра нцузькими, які окупували південну Україну. Командування фран цузького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шу кати контактів з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб э неї вийшли В.Вин-ниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали фо рмування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.
І хоча Директорія не бажала поступатися української держав ності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати перего вори з французькими представниками.
Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.
Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові переговори.
Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж.Клемансо почав поволі формувати не прийнятну для України думку між західними державами.
Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Дирек торії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.
Зусилля Директорії по удержанню влади. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".
Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовиць ких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.
На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, од ного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Дирек торія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.
Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до бороть би з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.
Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.
У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії про понувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вима гає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.
У той же час до Києва спішно наближалися загони Доброво льчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупу вала західну Волинь та Поділля.
Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регу лярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.
Варшавський договір. На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В По льщі не було одностайного ставлення до Української держави:
соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо.
В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропо нувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.
Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) поль ський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директо рію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.
Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Під ляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядко ване Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковува лись польському управлінню. Український уряд зобов'язувався по стачати польському війську харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике незадоволення, особли во в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за неза лежність і передавав її під владу Польщі.
Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.
Ризький договір. З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено пере мир'я.
Радянський уряд використав перемир'я для підготовки насту пу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.
18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалі стичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщи-на, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Поль щі, Східна Волинь — радянській Україні.
Ризьким договором заборонялося перебувати на території По льщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.
Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
Ще одна спроба зробити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.
Отже, початок XX століття подарував Україні шанс у справі відроджен ня української державності. Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Тра гічними для України були перші роки революційного державотво рення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьмана ту, Директорії, послугував майбутньому України, по повнив скарбницю її державотворчого досвіду.
РОЗДІЛ ІІ Оподаткування за часів УНР, Директорії та Гетьманату
1.1. Фінансова та податкова політика
за часів української державності (1917—1919 pp.)
Протягом майже 150 років — з кінця XVTII до початку XX ст. — українці перебували під владою двох бюрократич них імперій — Австро-Угорщини і Росії, панівна верхівка яких збирала податки (більша частина яких спрямовувалась на утримання її самої та армії). Наслідком такої політики й стала Лютнева революція 1917 р. Повалення царизму, утво рення Тимчасового уряду повністю змінили політичну, еко номічну і соціальну політику Російської імперії, що відобра зилося на внутрішній ситуації в Україні.
Українська державність на початку XX ст. зароджувалась та розвивалась в умовах революційних подій в Росії 1917 р. Лютнева революція та повалення царизму, утворення Тимча сового уряду та прихід до влади більшовиків позначились на соціально-політичних процесах, що відбувались тоді в Україні.
У березні 1917 р. було створено Українську Центральну Раду, яка відразу перетворилася на вагомий чинник політич ного життя в Україні. її головою було заочно обрано лідера українського національного руху М. Грушевського, який на той час перебував у засланні. У перших відозвах Централь ної Ради національна програма розглядалась переважно в культурницькій площині. Після повернення із заслання М. Грушевський висунув гасло національно-територіальної автономії України у складі Росії. Тимчасовий російський уряд змушений був визнати Центральну Раду державним ор ганом. На початку липня 1917 р. Рада прийняла II Універсал, в якому говорилось про утворення Генерального Секретарі ату і розробку закону про автономний устрій України.
Проте вже 25 жовтня 1917 р. більшовики повалили Тим часовий уряд і на II Всеросійському з'їзді Рад утворили Рад-нарком на чолі з В. Леніним. На цю нову політичну ситуацію Центральна Рада зреагувала, видавши III Універсал. У ньому йшлося про утворення Української Народної Республіки (УНР). Раднарком відповів на цю декларацію наступом заго нів Червоної гвардії та утворенням у Харкові альтернативно го Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки.
У результаті наступу радянських військ керівництво Цен тральної Ради в ніч на 22 січня 1918 р. оприлюднило остан ній, IV Універсал, в якому Україна проголошувалась незалеж ною республікою.
Фактично Центральна Рада до проголошення незалежно сті України не проводила своєї особливої фінансової політи ки, хоча і був створений Генеральний Секретаріат фінансо вих справ на чолі з X. Барановським. Україна не мала ні своїх грошей, ні свого банку, ні своїх податків. 20 грудня 1917 р. бу ло видано постанову Генерального Секретаріату Української Народної Республіки про внесення податків на утримання українських державних установ, проте реально вона не діяла.
Особливістю революції стало припинення надходження будь-яких податків безвідносно на чию користь: держави, місцевих органів чи суспільних організацій.
Революція та хаос, який вона викликала в економіці, при звели до того, що податки перестали надходити до державної скарбниці, і обігові гроші до держави не повертались. В результаті виник грошовий голод, зникли дрібні грошові зна ки. За розмін великих купюр на дрібні посередники брали 10 — 14 відсотків комісійних. Для боротьби зі спекулянтами про водились спеціальні облави. Так, в Києві за один грудневий день було ...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора