ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ. Конспект лекцій з Економіка підприємства. Робота № 485198

Перехід до торгівельного партнера Binance

ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Інші

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Факультет економіки

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2003

Тип роботи:

Конспект лекцій

Предмет:

Економіка підприємства

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ 078-191 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни “ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ” для студентів спеціальностей: 6.050106 “Облік і аудит”, 6.050107 “Економіка підприємства”, 6.050100 “Управління трудовими ресурсами” заочної форми навчання Затверджено методичною комісією факультету економіки“___” ______________ 2003 р, протокол №____ Рівне - 2003 Конспект лекцій з дисципліни “Історія економічних учень” для студентів спеціальностей 6.050106 “Облік і аудит”, 6.050107 “Економіка підприємства”, 6.050100 “Управління трудовими ресурсами” заочної форми навчання / Лень І.І., Гронтковська Г.Е. – Рівне: УДУВГП, 2003.– 72 с. Упорядники: Лень Ігор Іванович, старший викладач Гронтковська Галина Еразмівна, кандидат економічних наук, доцент Відповідальний за випуск: Гронтковська Галина Еразмівна, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри економічної теорії ЗМІСТ стор. 1. Історія економічних учень як наука. ..….......................................................... 3 2. Економічна думка стародавнього світу та середньовіччя.............................. 4 3. Перші економічні школи: меркантилізм, фізіократи..................................... 8 4. Класична школа політичної економії.....................................………….......... 12 5. Еволюція класичної політичної економії......................................................... 16 6. Виникнення альтернативних напрямів і шкіл політичної економії.............. 20 7. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії ............................ 24 8. Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії.... 29 9. Економічна думка в України (ХІХ– початку ХХ ст.).................................... 38 10. Кейнсіанство та його особливості в різних країнах ...................................... 42 11. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм ................................................ 48 12. Інституціоналізм ............................................................................................... 57 13. Розвиток радянської економічної думки ........................................................ 65 Лауреати Нобелівської премії з економіки .................................................... 70 Література ....................................................................................................... 72 “Ідеї економістів і політичних філософів і коли вони правильні, і коли помилкові, могутніші, ніж вважають зазвичай. Насправді саме вони і правлять світом... Діячі, які вважають себе абсолютно вільними від будь-яких інтелектуальних впливів, звичайно є рабами якогось економіста минулого”. Дж. М. Кейнс ТЕМА 1. ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ ЯК НАУКА Історія економічних учень завершує цикл теоретико-економічних дисциплін, які закладають основи світогляду та професійної культури фахівців з економіки. Вона спирається на базу знань, одержаних студентами під час вивчення дисциплін, які складають сучасну економічну теорію, – політичної економії, мікроекономіки та макроекономіки. Водночас курс історії економічних учень надає знання, потрібні для подальшого поглибленого вивчення інших фундаментальних та прикладних економічних дисциплін, розуміння альтернатив реальної економічної політики. Перші спроби осмислення явищ господарського життя відносяться до часів формування соціуму: вже первісні люди мали певні уявлення щодо правил господарювання. Проте можливість вивчення цих уявлень пов’язана з появою писемності. Писемні пам’ятки стародавніх часів (з IV тисячоліття до нашої ери) засвідчують наявність елементів економічного мислення зі спробами аналізу й узагальнення господарських явищ. Але лише у XVII ст., з зародженням політичної економії, починається формування наукових знань. Економічні погляди різних шкіл і напрямів набувають системного характеру. Розвиток економічної думки поступово формує і науку про її власну історію. Перші спроби критичного розгляду теоретичних здобутків попередників зустрічаються у творах давньогрецьких мислителів. Представники класичної політичної економії, зокрема А.Сміт, піддають критичному аналізу погляди меркантилістів. Класичною працею з історії економічної думки стали “Теорії додаткової вартості” К.Маркса. Наприкінці ХІХ ст. курс історії економічної думки починає викладатись в університетах як самостійна дисципліна. Першим сучасним фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають працю Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954 р.). Згодом з’являється чимало інших праць – Е.Жамса, М.Блауга, Б.Селігмена, Т.Негіші, Р.Хейлбронера, які стали найбільш популярними підручниками з історії економічних учень в сучасних університетах. Історія економічних учень вивчає історичний процес виникнення, розвитку і зміни систем економічних поглядів. Об’єктом вивчення є розвиток економічної науки як особливої системи знань від зародження економічних ідей у творах стародавніх мислителів до сучасних економічних концепцій. В історико-економічних дослідженнях застосовуються як загальні (спостереження, статистичний аналіз, економічний аналіз), так і специфічні методи. До специфічних методів дослідження відносять: історичний або хронологічний метод полягає у розгляді ідей і теорій у порядку їх виникнення, передбачає аналіз соціально-економічних умов, в яких формувалися певні погляди та ідеї; логічний метод полягає у дослідженні еволюції певної теорії; територіальний метод передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах; мотиваційний метод (класовий підхід) – ґрунтується на підпорядкуванні аналізу економічної думки економічній мотивації певних соціальних груп. Кожен з методів має свої переваги і недоліки й застосовується залежно від того, які цілі ставить перед собою дослідник. Історія економічних учень займає важливе місце у сучасній складній системі економічних наук, теоретично осмислюючи і узагальнюючи досягнення кожної з них. Водночас вона має самостійне значення: вивчення еволюції економічних концепцій дозволяє зрозуміти, як розгортається процес формування і збагачення наших знань про економіку, як і чому більшість ідей минулого зберігають свою актуальність і сьогодні, яким чином вони впливають на наші сучасні уявлення; ознайомлення з різноманітними школами і напрямками в економічній науці дозволяє повніше усвідомити взаємозв’язок теоретичних концепцій з умовами і причинами їх виникнення, потребами економічної практики, інтересами різних соціальних груп, країн та народів; звернення до історії економічної думки сприяє вмінню об’єктивно оцінювати сучасні теорії, їх взаємозв’язок з економічною політикою, дозволяє уникнути багатьох помилок, пов’язаних з практичною реалізацією тих чи інших теоретичних рекомендацій; в історії економічних ідей сконцентрована історія соціально-економічного і інтелектуального розвитку цивілізації, тому пізнання історичного минулого дозволяє не тільки підвищити рівень ерудованості економіста, але й його здатність орієнтуватися в структурі сучасного економічного знання. Метою курсу історії економічних учень є: вивчення ідей видатних представників економічної науки; поглиблення та розширення знань з економічної теорії; підвищення економічної та загальної культури фахівця з економіки. ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ Писемні пам’ятки стародавнього світу – документи господарської звітності, зведення законів, юридичні акти та твори про управління державою та державним господарством – мали нормативний характер і відображали економічні уявлення суб’єктів традиційної економіки. До найдавніших джерел економічної думки належать писемні пам’ятки Стародавнього Єгипту: “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара” (ХХІІ ст. до н. е.), “Проречення Іпусера “ (ХVІІІ ст. до н. е.), “Пророцтво Нефертіті”, “Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі” (ХХІ-ХVІІІ ст. до н. е). Вони дають уявлення про економічні і політичні функції фараона – глави держави та вищих чиновників; про власність, рабство, товарно-грошові відносини у стародавніх єгиптян. У них знайшли відображення питання організації праці ремісників і землеробів, рекомендації щодо підвищення ефективності функціонування чиновницького апарату. Писемною пам’яткою Вавілонії є “Закони царя Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н.е.), спрямовані на зміцнення економічної влади держави, захист приватної власності, забезпечення податкових надходжень до державної скарбниці, визначення відповідальності для порушників, обмеження свавілля лихварів і боргового рабства. Писемними джерелами Стародавньої Індії є переважно релігійні трактати, в яких економічні проблеми розглядаються лише у контексті певних нагальних соціальних та політичних завдань. Найважливішим з них вважається “Артхашастра” – вчення про доходи (ІV ст. до н.е.). Це трактат про мистецтво державного управління. Головною метою економічної діяльності держави вважається поповнення скарбниці. Основними джерелами доходів названі прибутки від державних (царевих) підприємств, а також податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. До економічних функцій держави віднесені: заселення та облаштування нових земель; надання земельних ділянок за умов сплати податків; будівництво іригаційних споруд; виділення коштів на розвиток торгівлі та ремісництва; фінансування громадських робіт. У трактаті висловлені міркування щодо необхідності досягнення “активного” державного бюджету шляхом скорочення видатків і збільшення доходів, суворого обліку розподілу державних доходів і видатків у спеціальних книгах. Аналогічні ідеї з’являться в Європі лише дві тисячі років по тому. Економічна думка Стародавнього Китаю розвивається як складова тогочасних філософських та політичних учень, основними з яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм (IV-III ст. до н. е.). Конфуціанство, перетворившись на державну ідеологію, чинило вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Конфуцій (Кун-цзи, 551–479 рр. до н. е. ) запропонував програму морального вдосконалення людини як запоруки забезпечення стабільності соціально-економічного устрою країни. Він розглядав державу як велику родину, а її правителя – як батька народу, який повинен прагнути зробити своїх дітей багатими і щасливими. Для цього потрібно забезпечити більш рівномірний розподіл доходів, зменшити податки і залучати народ до громадських робіт так, щоб не завдати шкоди землеробству. Конфуцій вважав, що праця примножує багатство, отже, є його джерелом. Представники легізму – альтернативної течії суспільної думки – вважали, що державне управління повинно ґрунтуватись не на моральних засадах, а на досконалому законодавстві й обґрунтовували необхідність реформування економіки. Фундатор легізму Лі Куй (424-386 рр. до н. е.) висунув ідею державного регулювання цін на зерно шляхом збільшення його пропонування за фіксованими цінами. Легіст Шан Ян (390-338 рр. до н. е.) виступав за жорстку централізацію управління, обмеження торгівлі і товарно-грошових відносин; контроль над цінами; систему колективної відповідальності за виконання робіт та сплату податків. Представники моїзму проповідували природну рівність людей. Ідеологи даосизму створили одну з перших в історії людства соціальних утопій. Особливе місце в історії старокитайської економічної думки займає колективний трактат “Гуань-цзи” (ІV –ІІІ ст. до н.е.) – близько 500 праць кількох тисяч вчених, які працювали в своєрідній академії – “Палаці наук біля Західних воріт”. Програма державного регулювання економіки, викладена у трактаті, передбачала: захист національної економіки від стихії ринку шляхом державного регулювання цін; стабілізацію економіки шляхом прискореного розвитку землеробства й створення державних запасів зерна; проведення оцінки земель і впровадження гнучкого земельного податку; заборона відривати селян від праці на землі; формування державних фінансів без введення прямих податків; контроль за грошовою емісією з метою забезпечення високої купівельної спроможності грошової одиниці. Визначний вплив на подальший розвиток світової економічної думки справили ідеї мислителів Стародавньої Греції – Ксенофонта, Аристотеля, Платона, – у працях яких були здійснені перші спроби теоретичного осмислення економічного устрою сучасного їм суспільства. Давньогрецька концепція економіки полягала в адміністративному мистецтві управління домогосподарством, вона сформувала уявлення про ефективне управління ресурсами для досягнення головної мети – задоволення потреб. Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у ряді праць – “Про доходи Афін”, “Про господарство”, “Економікос”. Завдяки назві останньої в науковий оборот був введений термін "економіка" (“ойкос” – домогосподарство, “номос” – правило, регулювання) – мистецтво управління домашнім господарством (маєтком грека-рабовласника). Основою господарства Ксенофонт вважав землеробство, яке, на його думку, має природно обумовлені переваги над ремісництвом та торгівлею. Він робить цінні спостереження стосовно природи товару і ринку, поділу праці і обміну. Вчений звертає увагу на природне походження поділу праці на розумову та фізичну, на залежність глибини поділу праці від розміру ринку. Він розрізняє дві сторони товару – корисність речей (споживну вартість) та їх здатність обмінюватися (мінову вартість), дає визначення грошей і досліджує їх функції як засобу обігу та нагромадження скарбів. У праці “Про доходи Афін” Ксенофонт розмірковує над проблемою економічної ролі держави і доводить ту невибагливу думку, що держава повинна збагачуватись так само, як і приватні особи. Він рекомендує скуповувати рабів і віддавати їх за плату в найми приватним особам, які орендують у держави срібні рудники – головне природне багатство Афін, поліпшити стан зовнішньої торгівлі, для чого будувати державні торговельні судна і також надавати їх в оренду приватним особам. Платон (428-348 рр. до н.е.). Економічні погляди викладені у двох основних працях – “Держава” та “Закони”, в яких вчений представив моделі ідеального державного устрою. Недоліком будь-якої держави, на думку Платона, є постійна боротьба громадян за свої економічні інтереси і матеріальні блага, розкол на “державу багатих” і “державу бідних”. Нерівність випливає із самої природи людей: здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби – безмежними. Держава повинна забезпечувати соціально справедливий розподіл сукупного багатства, за якого кожна вільна людина одержуватиме свою частку відповідно до її природних здібностей. Положення цих праць у майбутньому стануть вихідними для цілої низки творів про організацію суспільного життя на комуністичних засадах. Соціальним ідеалом Платона була натуральна економіка із використанням рабської праці, він засуджував нагромадження багатства та його джерела — торгівлю і лихварство які оголосив заняттями, недостойними для греків. Досліджував Платон також деякі економічні категорії: поділ праці, товар, гроші та їх функції Одним з перших він поставив питання про природу ціни та фактори, що її визначають. Встановлення і регулювання цін він вважав функцією держави. Аристотель (382-322 до н.е.). Економічні погляди викладені у працях: “Політика”, “Риторика”, Нікомахова етика”. Аристотеля часто називають першим економістом, батьком економічної науки, оскільки саме він вперше окреслив більшість економічних категорій і проблем, які пізніше постали в центрі уваги економістів. Аристотель створив оригінальну теорію поділу праці. Предметом його аналізу були відносини власності, вартість і ціни товарів, йому належить перша спроба аналізу капіталу (хрематистики). Він розрізняв “природні” і “неприродні” явища господарського життя. Виробництво необхідних для життя продуктів та їх справедливий обмін (землеробство, ремесло, дрібна торгівля) – це природна сторона господарської діяльності – “економіка”. Діяльність, спрямована на збагачення (велика торгівля та лихварство), – це хрематистика (chremata – майно, багатство), Аристотелем вона засуджується. З точки зору протиставлення природного неприродному він підходить і до аналізу товару та грошей. Аристотель звертає увагу на подвійне значення благ (споживна вартість і мінова вартість). Обмін, на його думку, повинен відбуватись за “справедливою ціною”, за якої кожен отримує стільки, скільки сам дає іншому. Гроші виступають засобом, який дозволяє порівнювати різні потреби. При цьому роль міри вартості гроші виконують лише тому, що люди просто домовилися приймати їх як оплату товару. Природними функціями грошей він вважає функції засобу обігу й міри вартості, використання грошей як засобу нагромадження віднесені ним до хрематистики. В епоху середньовіччя основу економіки становило натуральне господарство та ремісництво, розвиток торгівлі був незначним. Інтелектуальне життя було підпорядковане релігії. Основні твори і документи цього періоду – це збірки законів і правил, а також релігійні трактати. Найвідомішими законодавчими пам’ятками раннього середньовіччя є “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” (V та ІХ ст., держава франків), “Руська правда” (ХІ-ХІІ ст., Київська Русь). Релігійні трактати цієї доби фіксують настанови щодо господарської діяльності людей, яка є богоугодною. Гонитва за багатством вважається гріховною, оскільки відволікає людину від служіння Богові і знищує добро, яке є в людині. Кожен повинен заробляти на прожиття своєю працею, і тільки вона дає людині право на користування земними благами. При цьому діяльність однієї людини не повинна порушувати інтересів інших, звідси – заборона брати процент за позику, пошуки справедливої ціни в торгівлі. Аквінський Фома (1225 – 1274 рр.) – італійський єпископ і богослов. Економічні ідеї основних його творів “Сума філософії” та “Сума теології” спираються на праці Аристотеля. Передусім це вчення про “справедливу” ціну, яка повинна відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості “праці та витрат” та забезпечувати учасникам обміну певний рівень життя згідно їх соціального статусу. В ціні повинні також враховуватись затрати на зберігання, доставку, а також страхування на випадок можливих втрат внаслідок грабежів на дорогах. Він виступав із релігійно-етичним обґрунтуванням товарного обміну, грошей, ціни, прибутку, проценту; поділяв багатство на природне (плоди землі та ремесла) й неприродне (золото і срібло). Визнавав справедливим отримання надбавки до первісної ціни (ренти) у землеробстві, помірного прибутку, який відповідає місцю виробника чи торговця в феодальній становій ієрархії. Проте вважав гріховними лихварство і лихварський процент, які порівнював з продажем того, чого не існує. Разом з тим, позики на державні потреби вважав допустимими, а процент тлумачив як компенсацію за ризик втрати грошей. ТЕМА 3. ПЕРШІ ЕКОНОМІЧНІ ШКОЛИ: МЕРКАНТИЛІЗМ, ФІЗІОКРАТИ Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму. Меркантилізм (від італ. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості. В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи: ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувався на теорії грошового балансу; зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії торговельного балансу. Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту. Стаффорд Вільям (1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити вивозити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів. Скаруффі Гаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн. Зрілий меркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.). Монкретьєн Антуан (1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичної економії” (1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політична економія”, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії. Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останні лише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратами для іншої. Він обґрунтовує політику торговельного балансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства і торгівлі. Мен Томас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу. Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні. Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів. Лоу Джон (1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банкрутством підприємств і банків. Юм Девід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань торговельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кількісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу. Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії були Афанасій Ордін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту” (1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство” (1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості. Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди. Фізіократи (від грецьк. “physis” – природа, “kratos” – влада) – французька школа політичної економії другої половини XVIІІ ст., що виникла як реакція на меркантилістську політику Людовіка ХІV, внаслідок якої розвиток мануфактур супроводжувався занепадом сільського господарства. На відміну від меркантилістів, фізіократи джерело багатства вбачали не в обміні товарів, а в їх виробництві, хоча й обмежували останнє лише сферою сільського господарства, а всі інші його сфери оголосили непродуктивними. Вони заперечили меркантилістське сприйняття обміну як нееквівалентного і вважали, що товари вступають в обмін із заданими цінами, а сам обмін є обміном еквівалентів. Фізіократи створили вчення про чистий продукт, дали поняття економічного кругообігу і відтворення, капіталу, витрат виробництва. Оригінальність вчення фізіократів відрізняє їх від економістів класичної школи, проте часто фізіократів відносять до французької класичної політичної економії. Кантильон Річард (1680-1734) – англійський економіст, купець і банкір, який багато років жив і працював у Франції. Автор праці “Дослід про природу торгівлі” (1755). Вважається одним з попередників фізіократії, оскільки джерелом багатства вважав землю і працю. Кантильон дав поняття ринкової ціни, попиту та пропонування, здійснив аналіз грошей і грошового обігу, розрізняв прибуток і підприємницький дохід, зробив спробу показати кругообіг промислового капіталу. Кантильон виявляє, що невідповідність ринкового попиту ринковому пропонуванню, прагнення одних “продати дорожче”, а інших – “купити дешевше” зрештою приводить конкурентні ринки у стан рівноваги. Людей, які при цьому прагнуть одержати вигоду, він назвав “підприємцями” . Кене Франсуа (1694–1774) – французький економіст, основоположник школи фізіократів. Основні праці – “Економічна таблиця” (1758), “Природне право” (1765). Світову славу Кене приніс трактат “Економічна таблиця”, в якому представлена перша в історії економічної думки модель суспільного відтворення (господарського кругообігу) – геніальна спроба показати умови макроекономічної рівноваги. Таблиця являє собою графічну ілюстрацію взаємодії трьох основних секторів економіки (фермери, землевласники, промисловці), пов’язаних сіткою натуральних і грошових потоків. Всі фактори, необхідні для виробництва певного блага, застосовуються у фіксованих пропорціях і цінність продукції певного сектору цілком вичерпується його сукупними платежами іншим секторам. В цій праці Кене вперше в науковий оборот введене поняття “відтворення”. Вчення Кене про “чистий продукт” являє собою спробу пошуку джерела багатства. За умов природного порядку земля здатна приносити доход, який перевищує початкові затрати. Землероб збирає пшениці більше, ніж посіяв зерна. Тому тільки в землеробстві виникає “чистий продукт” – доход, який пізніше буде названий “рентою”. Його величина залежить від інвестованого капіталу, у складі якого Кене вперше розрізняє основний і оборотний капітал (“початкові” та “щорічні аванси”). Промисловість не створює “чистого продукту”, оскільки лише переробляє продукцію землеробства, є безплідною. Кене вважав, що збільшенню “чистого продукту” буде сприяти звільнення землеробів від сплати податку. Податок величиною 1/3 чистого продукту повинні сплачувати землевласники. Кене розрізняв два види порядку у суспільному житті: природний – ідеальний, встановлений Богом, і позитивний – створений людьми. Закони економіки є природними, тому держава не повинна втручатися в економічну діяльність, а має лише турбуватися тим, щоб наблизити позитивний порядок до природного, коли кожна людина у господарській діяльності зможе цілком реалізувати свої сили, свою індивідуальність. До функцій держави Кене відносить охорону порядку, просвітницьку діяльність та будівництво шляхів. Невипадково меркантилістська політика протекціонізму у Кене піддається критиці і замінюється на вимогу свободи торгівлі. Гурне Венсан (1712-1759) – французький представник фізіократів, якому приписують знамениту тезу: “Laissez faire, laissez passer” – “дайте нам спокій; дайте людям можливість робити свої справи, а справам йти своїм звичаєм”, яка стала і досі залишається символом вільної конкуренції, економічного лібералізму. Тюрго Анн Робер (1727-1781) – французький філософ-просвітитель, державний діяч, представник школи фізіократів. Основна праця – “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766). Тюрго розглядав економічні відносини як чинник суспільного прогресу і вважав, що господарською діяльністю керують універсальні закони. Він відстоював принципи економічної свободи, критикуючи теорію і політику меркантилізму. Услід за Кене визнавав продуктивним лише сільське господарство, хоча знаходив “чистий продукт” і в промисловості. Він розвинув ідею Ф.Кене про відтворення і економічний кругообіг, виділивши всередині класів фермерів та промисловців найманих робітників і підприємців. Він заклав основи розуміння капіталу і прибутку, який вважав сумою підприємницького доходу, оплати праці і ризику підприємця та земельної ренти. На відміну від Кене, цінність благ Тюрго пов’язує з їх корисністю, а ціну узалежнює від попиту та пропонування. ТЕМА 4. КЛАСИЧНА ШКОЛА ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ Класична школа – основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Її засновниками вважаються видатні дослідники – Вільям Петті в Англії та П'єр Буагільбер у Франції. Класична школа характеризується тим, що в її межах відбувається остаточне формування політичної економії як науки, надалі економічна теорія буде поширюватися, збагачуватися новими ідеями, але у головному буде спиратися на той фундамент наукових досягнень, який був закладений класиками. Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму. Петті Вільям (1623–1687) – видатний англійський економіст і політик, засновник англійської класичної школи. Основні праці – “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична арифметика” (1683). У “Трактаті про податки і збори” – практичному творі про методи забезпечення зростання доходів держави – він виклав основи класичної теорії. Петті вважав, що економіці діють природні закони, а встановлювані державою “громадянські закони” повинні узгоджуватись з ними. Основою багатства нації він вважав матеріальне виробництво, а його джерелом – працю. Тому Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Вартість (“природна ціна”) визначається затратами праці й залежить від її продуктивності в різних галузях. Проте оскільки в обміні товари прирівнюються до певної кількості грошей, вартість у Петті визначається лише працею, затраченою на видобуток золота і срібла. На відміну від “природної ціни”, “політична ціна” (ринкова ціна) визначається не лише затратами праці, але й попитом та пропонуванням товарів, наявністю замінників, новизною товару. Він дає поняття диференційної ренти як продукту праці, розрізняє її за родючістю та розташуванням, визначає ціну землі як капіталізовану ренту. Позичковий процент розглядається ним як “грошова рента”. Заробітну плату він розглядає як ціну праці, – величину об’єктивно обумовлену вартістю засобів існування. Петті робить спробу обчислення національного багатства і національного доходу Англії, започатковує принципи системи національного рахівництва. Буагільбер П'єр (1646–1714) – французький економіст, засновник класичної школи у Франції. Основні праці – “Докладний опис становища Франції” (1699), “Міркування про природу багатства, грошей та податків” (1707). Буагільбер виступив із критикою політики меркантилізму, яка розорила селянство – “годувальників нації”. Джерелом багатства він вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільськогосподарське. Він розрізняє ринкову ціну та “істинну“ або “справедливу” ціну – вартість. “Істинна” вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж часу. Участь в обміні грошей лише порушує природну рівновагу товарного обміну. Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, завдяки дослідженням якого класична політична економія стала дійсною наукою. Сміт завершив епоху політичної економії як системи практичних правил і відкрив епоху “чистої” економічної теорії. На основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які забезпечують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій, розробив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави. Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки. Праця складається з 5 книг: дві перші представляють теоретичні проблеми, третя присвячена історії господарства з часів Римської імперії, четверта є нарисом історії економічних учень з критичним розглядом ідей меркантилізму і фізіократії, п’ята присвячена проблемам економічної політики, системам податків і фінансів. Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”. Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя. Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”. Проблема багатства народів, поставлена Смітом, – це в сучасних термінах проблема економічного зростання. Багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно визначається часткою населення, зайнятого продуктивною працею, та рівнем продуктивності праці. Найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”. Знаряддям обміну є гроші – “велике колесо обігу, велике знаряддя обміну і торгівлі”. Сміт відзначає товарну природу грошей і досліджує їх функції. Він пропонує замінити металічні гроші паперовими, розмінними на золото, з метою здешевлення суспільних витрат обігу. Товари, що вступають в обмін, мають споживну й мінову вартість – “цінність у споживанні” та “цінність в обміні”. Різницю між ними Сміт пояснює на прикладі парадоксу води та діамантів. Він розвиває декілька теорій вартості. Одна з них є варіантом теорії трудової вартості й визначає вартість товару затратами індивідуальної праці товаровиробника. Проте Сміт вважає її справедливою лише для “примітивного” суспільства за відсутності поділу праці. За умов капіталізму вартість є сумою первинних доходів – заробітної плати, прибутку і ренти. Цей варіант теорії вартості Сміта є версією теорії факторів виробництва. Досліджуючи економічну природу заробітної плати, прибутку і ренти він доводить, що всі види доходів мають трудове походження. Працю, що створює цінність і матеріалізується у товарі, Сміт вважав продуктивною; послу...

Конспект лекцій Економіка підприємства

18.11.2011 23:11-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись