ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ. Конспект лекцій з Політологія. Робота № 501015

Перехід до торгівельного партнера Binance

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2011

Тип роботи:

Конспект лекцій

Предмет:

Політологія

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Тема 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ Досліджуючи політологічне надбання нашої цивілізації, можна не без здивування переконатися, що за кілька тисячоліть свого існування як зорганізованої світової спільноти людство віднайшло не так уже й багато моделей політичного розвитку і форм своєї внутрішньої структурної побудови та організації. 1.1. ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ (VI ст. до н.е. - V ст.н.е.) На першому етапі становлення держави, коли знання про витоки держави і влади ще не були узагальнені, їхньою основною формою були політичні міфи. Наприклад, в одному з "Текстів пірамід" (2700-2400 рр. до н.е.) йдеться про те, що єгипетський фараон Непі народився від шлюбу бога сонця і смертної жінки. Таким чином, він є спадкоємцем бога. Аналогічні версії походження влади і у політичних міфах Еллади. Отже, боги були у давніх єгиптян і греків безпосередніми володарями у заснованих ними державах. Божественне походження влади зафіксоване і в "Законі Ману" (Стародавня Індія), де закріплено священність не тільки царської влади, а й усієї соціальної структури давньоіндійського суспільства. 3 накопиченням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов своє відображення у формі зороастризму, який у VII ст. до н.е. був дуже поширений у Стародавній Персії. Згідно з цим вченням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя. Корисним буде і знайомство з політичними парадигмами Стародавнього Китаю. Китайський мислитель Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) висунув патріархально-патерналістську концепцію держави. Він трактував її як велику родину, влада імператора ("сина неба") виступала аналогом влади батька, а відносини правителів і підданих - як родинні відносини старших і молодших. Конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, проте пропагувало громадянський мир і злагоду і стверджувало, що сенс і ціль державної політики полягають у тому, щоб впроваджувати етичні принципи вчителя у життя. Поступово воно стало впливовою політичною течією, а в II ст. до н.е. - навіть офіційною ідеологією і державною релігією. Як противага конфуціанству виникла доктрини Мо-цзи (479-400 рр. до н.е.) вважав, що верховна влада мусить належати народу, а держава виникає на основі суспільного договору. Разом з тим у китайській політичній думці виникла ідеологія легізму (IV - III ст. до н.е.). Суть цієї доктрини, полягає у відкиданні гуманності і справедливості у політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. (Слабкий народ - означає сильна держава. Ослаблення народу - головне завдання держави" - основний постулат легізму. Прибічником правління аристократів крові ("благородних") був Фєогнід Мегарський (УІ-У ст. до н.е.), і Геракліт (VI - V ст. до н.е.), вони виступали за аристократичне правління нової знаті - власників. Платон (427-347 рр. до н.е.) у працях "Політик", "Держава", "Закони" (147) та Арістотелем (384-322 рр.до н.е.) - "Політика", "Велика етика", "Афінська політія". Зібрали величезну кількість даних про конституційний лад грецьких держав-полісів. Піддаючи критиці крайню демократію, де верховна влада, належить демосу, а не закону, Арістотель виявив себе прихильником цензової демократії, що мала б поєднуватися на примиренні багатих і бідних і пануванні законів. Найкращою формою держави Арістотель вважав "політію", яка мусить об'єднати у собі переваги олігархії і демократії. "Політія" - "середня" форма держави, в якій панує "середній" клас та поміркованість, а по суті - ідеологія центризму. Феномен полісу, який виник у VIII - VII ст. до н.е., пов'язують з широким вжитком писаних законів і рівності громадян полісу перед законом, що стало підставою, зокрема, для грецької демократії. Принцип республіканізму, що й нині досить поширений у політичній практиці сучасного світу, полягав у виборності всіх посад, звітності посадових осіб та обмеженості їх перебування біля влади, а також використання суду присяжних. Ідея тахісу полягає в єдності всіх громадян полісу, які повинні ставити інтереси громади вище своїх приватних інтересів. Ця ідея - інтегральне поняття справедливості. Ідея імперії, втілена у життя учнем Аристотеля Олександром Македонським, включала в себе одновладність, впровадження культу можновладця - автократора, який поєднував у своїй особі законодавчу, виконавчу і судову влади. По суті реалізація імперської ідеї сприяла уніфікації державного будівництва з системою податків, єдиною фінансовою системою (македонською монетою), утвердженням де-факто державної грецької мови тощо. Республіканський Рим, розвинув інститут громадянства. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами були тільки вільні жителі Риму, потім його союзники, а згодом - вільні жителі провінцій. Громадяни мали право голосу в коміціях, могли домагатися всіх посад. Але згодом республіканська ідея дає дорогу імперській, коли Сенат перетворюється в дорадчий орган, а імператор - у необмеженого правителя. Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обгрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки в Римі, а й Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на політичному міфі божественного походження влади. 1.2. ПОЛІТИКО-ПРАВОВА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА НОВОГО ЧАСУ (V - XVIст.) Політико-правова думка Середньовіччя (V - XV ст.) розвивалася у поєднанні з формуванням тисячолітньої імперії ромеїв - Візантії та державними утвореннями на території колишніх західних римських провінцій. Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності. Основними рисами цієї доктрини були: • абсолютний характер імператорської влади; • панівним становищем світської влади над релігійною, яка полягала в союзі держави і церкви за домінування держави в особі монарха; • високий рівень централізації; • відмова від домінування римських ідей та перехід на використання елліністичних традицій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) та відповідну культурну спадщину. На території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Велася боротьба між світською і духовною владами. Церква перемагала у VII-IX ст. та XII-XIII ст., але після XIV ст. її політична сила почала зменшуватися, а християнський світ охопила криза феодальної системи. Загальні риси політико-правової думки Західної Європи: • панування системи, в якій держава і церква складали одне ціле, а світська влада була підпорядкована церкві; • надмірна централізація влади; • доктрина проверховенство папської влади; • боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Велика хартія вольностей (1215). рейхстаг та магдебурзьке право (1188). У X-XIII століттях набирають силу так звані єресі. Виникнення в надрах феодального суспільства бюргерства спричинило оформлення його політичної парадигми, її виразником виступив ректор Празького університету Марсилій Падуанський (1275-1343) який у праці "Захисник миру" (1326) захищав сміливу на той час тезу, що джерелом влади є народ. Політику як автономну сферу суспільства першим виділив Нікколо Макіавеллі (1469-1527), що дослідив типи держави. Держава для нього - найвище породження людського розуму, яке має приборкувати природний егоїзм людини. Макіавеллі, можна вважати одним із засновників чисто світської політичної теорії, полягав у твердженні, що в основі політичної поведінки є не християнська мораль, а вигода і сила. На відміну від легістів він вважав, що народ повинен бути незалежний, сильний, міцний духом. На думку Макіавеллі, державність мусить пройти два ступені: монархічної, одноосібної диктатури і республіки. Голландський мислитель Гуго Грацій (1583-1645) у своїй фундаментальній праці "Про право війни та миру" (1625) першим виклав ідеї "природного права" та "суспільного договору", які стали обґрунтуванням права народу на революцію. Визнаючи республіку найдавнішою формою держави, що відповідає нормам природного права, він вважав владу монарха тимчасовою: рано чи пізно вона має повернутися до народу як свого джерела. Так, Томас Гобі (1588-1679), філософсько-політичні погляди викладені у книзі "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651), концепція укладення громадянського договору, поняття "суспільство", "держава" і "уряд", вважаючи їх тотожними носіями переданої народом суверенності, виразниками державної волі. 1.3. ЗАРОДЖЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПРОВІДНИХ ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ І ДОКТРИН (XVI - поч. XX ст.) 1.3.1. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж.Локка, Дж.Віко, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбаха, І.Канта, Б.Констана, А. де Токвшля. Вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за рамки конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права І законності, права на приватну власність, її недоторканність, наполягали на політичних свободах та вільній конкуренції. Автор соціально-політичної концепції лібералізму і поняття "громадянське суспільство" Джон Локк (1632-1704) розглядав їх у праці "Два трактати про державне правління" (1690). На його думку, лише народ є повним носієм влади, якій він передає тільки ті права, що пов'язані з діяльністю правосуддя, здійснення виконавчих функцій управління державою та відносин з іншими державами. Звідси й розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і федеральну (зовнішні зв'язки). Твердження Локка, що для жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків щодо виконання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні. Джамбатіста Віко (1668-1744), професор Неаполітанського університету. Він вважав, що суспільство розвивається по спіралі (дитинство, юність, зрілість, а потім розпад і повернення до початку), а кожна нація проходить три цикли. Фундаментальну соціологічну теорію суспільства виклав Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755) у своїй праці "Про дух законів”. Він розробив принципи розподілу влади і типологію видів правління (республіканський, монархічний, деспотичний), запропонував концепцію "географічного напряму", згідно з якою географічне середовище, в першу чергу клімат, є основною причиною різноманітності у формах державного устрою. Монтеск'є, розрізняв громадянські і державні (політичні) закони. Перші, на його думку, регулюють недержавні, неполітичні відносини (скажімо, у сфері права власності). Другі регламентують в основному політичні права і свободи громадян. Ідея суспільного договору знайшли своє втілення у концепції “правової держави", одним з основних творців якої був засновник німецької класичної філософії Еммануїл Кант (1724-1804). Діалектичне розглядаючи сутність громадянського суспільства, Кант дійшов висновку, що останнє має бути побудовано на таких принципах: • свободі члена суспільства як людини; • рівності його з іншими як підданого; • самостійності члена суспільства як громадянина. Французький соціолог Токвілль (1805-1859). У своїх міркуваннях він виходив з порівняння і певного протиставлення "аристократичного" і "демократичного" суспільств. Аристократичне суспільство уособлював, за Токвіллем, "старий режим" феодальної влади, а демократичне - політичний режим, який був встановлений у США. Разом з тим він пише про "тиранію більшості", коли людина, залишається одинокою у протистоянні з владою, що має легітимний мандат. Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст.. На його думку, "люди не народжуються, а стають тими, хто вони є", тобто формуються завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов'язаний випадкові. Для прикладу, він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як браконьєра і покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв). В політичному сенсі Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, що мають право опору тиранам. Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі "Про суспільний договір, чи Принципи політичного права" (1762). Головною ідеєю "суспільного договору" є ідея народу як суверена - носія верховної влади. Свобода людей є їхнім природним правом, а тому людина не має прав розпоряджатися собі подібними. Пропонував для врахування і виконання волі народу проводити всенародні плебісцити - опитування. Республіканських ідей дотримувався Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) - ректор Берлінського університету, який вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов'язував із соціальним оновленням. Важливим кроком уперед стала соціологія Огюста Конта (1798-1857). Конт вважав, що панувати у суспільстві має соціократія. Джон Стюарт Мілль (1806-1873), виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер. Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі: 1. Оптимізм, віра в прогрес. 2. Індивідуалізм. 3. Широкі права і свободи особи. 4. Принцип приватної власності як основа свободи. 5. Обмеження функцій держави. 6. Обмеження влади державного апарату. 7. Толерантність. 1.3.2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ КОНСЕРВАТИЗМУ (XVI - XIX ст.) Прихильники цієї версії походження консерватизму вважають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну ходу в світі політичному після виходу праці британського мислителя Е.Берка "Роздуми про Французьку революцію" (1790). Сам же термін "консерватизм" почав активно використовуватися після заснування 1815 року Шатобріаном журналу "Консерватор". Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю проблематику, насамперед варто згадати Ж.Бодена, А.Рішельє, Дж.Мазаріні. Жан Боден (1530-1596), який розглядав державу як сукупність родин. Але на відміну від родини держава має суверенітет. Боден відкидав божественне походження влади і обстоював ідею монархії, обмеженої законом. Започаткував становлення географічного напрямку в соціології, розглядаючи географічне середовище як чинник суспільного життя. Він вважав, що клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості суспільної побудови, психічні та інтелектуальні якості населення. Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демократія. Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був Рішельє (1585-1642), який зробив блискучу кар'єру, розпочавши її у 21 рік єпископом і закінчивши кардиналом, герцогом і керівником Королівської ради — першим міністром і фактично правителем Франції, визначаючи її політику упродовж 18 років без перерви. Він вважав податки головним двигуном держави. Міць держави повинна спиратися на регулярну армію, в якій чини мають надаватися лише залежно від доблесті і відданості держави. Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рішельє королю Людовіку XIII, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолютну монархію. Його концепція абсолютизму полягала в політиці підтримки церкви, за що остання повинна була захищати королівський абсолютизм. Р.Філмер (праця "Патріархат, або Природна влада королів", 1680), держава створена як за ініціативою Бога, так і за згодою людей. Його ідеал - абсолютна монархія, яка допускає створення зборів представників для вирішення важливих питань. Едмонд Берн (1729-1797), член англійського парламенту і один з керівників британської партії консерваторів, вважав революції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії і пристосування її до нових умов. Жозеф де Местр, який вбачав причини демократичних революцій не лише в атеїзмі, а й у поганій природі людини взагалі. Гегель (1770-1831). Замолоду Гегель дотримувався досить демократичних поглядів, однак згодом його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним парламентом і розподілом влади на законодавчу і виконавчу. Захищав пангерманську месіанську ідею. Артур Шопенгауер (1788-1860), який відкидав ідею прогресу, вважав народ натовпом і виступав на захист необмеженої абсолютної монархії. На його думку, держава необхідна для противаги егоїзмові і вродженій несправедливості людського роду, який потребує існування привілейованого класу вождів (аристократії). Ніцше (1844-1900), який вважав, що від народної демократії можуть врятувати "люди нової віри", себто аристократія. Погляди Ніцше - це бунт проти приходу мас у політику, панування посередностей, зрівнялівки, духовного зубожіння. Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитися як на органічну і цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом. Тут ідеться не тільки і не стільки про класи та інші соціальні чи етнічні групи, що займають панівне, привілейоване становище у суспільстві. Часто-густо консерватизм є своєрідною захисною реакцією середніх, а то й знедолених верств населення (підприємців, фермерів, ремісників, селян), які відчувають страх перед невідомим майбутнім і можливістю втрати навіть того, що вони мають на той час. 1.3.3. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СОЦІАЛІЗМУ, КОМУНІЗМУ, АНАРХІЗМУ Як революційний виклик індивідуалізмові, приватній власності, жорстокій державі і лицемірній релігії виникла концепція утопічного соціалізму, основоположниками якої були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639). Ця доктрина пропагувала колективізм, общинність, державну народну власність, істинну віру і справедливу державу, передбачала виборність і колективне керівництво суспільством. Це, на думку утопістів, мало забезпечити рівність, справедливість і загальне щастя людей. Томас Мор після навчання в Оксфордському університеті зробив блискучу кар'єру після обрання у 29-річному віці депутатом британського парламенту. Він займав різні впливові державні посади, був спікером парламенту, а 1529 р. став першим світським лордом-канцлером. Проте Мор займав активні позиції в релігійних питаннях. Зокрема, він активно підтримував англійського короля Генріха VIII у боротьбі з реформізмом. Але коли він порвав з папою, то полишив свою посаду і відмовився присягти королю як главі англіканської церкви, за що й був страчений (канонізований Римо-католицькою церквою1935 р.). "Утопія", вперше надрукована латиною 1516 р. Утопія - це острів, на який потрапив випадково моряк, що розповідає про тамтешні звичаї. Життя там нагадує монастирське, з детальною регламентацією всіх його аспектів. Суспільство уявлялось автором як авторитарне, ієрархічне і патріархальне, де існують народні збори і сенат. Останній таємним голосуванням обирає правителя, висуненого народом.. Найбільш важливі посадові особи обирають з числа вчених. Лише ця група людей мала право не працювати, решта громадян мусила працювати по шість годин щодня. Томмазо Кампанелла 27 років провів у в'язниці, де й написав більшість своїх творів. Брав активну участь у боротьбі за звільнення Італії від іспанських завойовників. Найбільш популярний його твір "Місто Сонця" (1601), в якому він змальовує ідеал суспільного устрою, заснованого на спільній власності, спільній праці. Автор концепції "індустріального суспільства" Сен-Сімон (1760-1825), вважав, що кожна суспільна система поступово розвиває свої ідеї і домінуючі форми власності, після чого доба "органічна" (розбудовна) змінюється "критичною" (ринковою), яка веде до побудови більш високорозвиненого суспільства. Франсуа Марі Шарль Фур'є (1722-1837). Ідеал цього мислителя-мрійника - всезагальна рівність, подолання суперечностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею. Роберт Оуен (1771-1858), англійський мислитель. Полемізуючи з економістами, він пропонував розглядати не прибуток, а працю у вигляді купона праці (нагадує трудодень у колгоспах СРСР, чи не так?). Купони, на його думку, повинні замінити гроші. Нове суспільство повинно було, на думку Оуена, будуватися вже не на індивідуалістичних, а соціалістичних принципах. У середині XIX ст. на авансцену виступає радикально-комуністична течія суспільно-політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895). В концептуальному сенсі ця течія містила такі тези: • рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба; • за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, що виконує месіанську роль; • пролетаріат має здійснювати свою диктатуру; • пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення політичної революції і побудову комуни; • для перемоги пролетаріату потрібна своя політична партія. За Марксом та Енгельсом, рушійною силою зміни "способу виробництва" є внутрішні суперечності, які підривають його зсередини та готують перехід до "наступного способу* виробництва. По суті, марксизм є певною філософією історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Той же Арон вбачав у ній "світську релігію", яка базується на обіцянці спасіння. Комунізм - безкласове, справедливе суспільство, якому не потрібна держава, суспільство, покликане забезпечити щастя всім людям. Піку популярності марксизм набув у XX ст., але наприкінці його практично зійшов нанівець після того, як не справдилася більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму та потерпіла фіаско система так званих соціалістичних країн. Надалі соціалістичні ідеї розробляли Е.Бернштейн, К.Каутський, Г.Плеханов та ін. Едуард Бернштейн (1850-1932) небезпідставно вважається "батьком сучасної соціал-демократії". На відміну від Маркса він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, оскільки останній не має відповідного рівня інтелекту і морального духу для управління суспільними процесами. Карл Каутський (1854-1938) визнається політологами як ідеолог соціал-демократії і видатний популяризатор марксизму. Він висловив ряд нових ідей: про перенесення центру революційного руху із Західної Європи на Схід, акцентував необхідність легального, мирного завоювання політичної влади в розвинених країнах, а більшовицьку практику оголосив псевдомарксизмом. Каутський сформулював і альтернативу більшовизму у вигляді соціал-демократичної концепції. Представники політичних концепцій анархізму - найбільш помітними є М.Штірнер, П.Прудон М.Бакунін і Ж.Сорель. Штірнер (справжнє ім'я Шмідт Каспар) (1806-1856). Він називав себе "смертельним ворогом держави", "Для мене немає нічого вищого за Мене". Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних зборів, заперечував будь-яку державність як основне суспільне". Ідеал для нього - суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814-1876) закликав до повного знищення держави, церкви та приватної власності, встановлення "колективної й невидимої диктатури", створення комітетів громадського порятунку. Французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922). Сформулював політичну доктрину синдикалізму (від франц. - профспілка) і став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи з Всезагальною конфедерацією праці, заснованою 1895 року. Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — все, що носило відбиток державності. Головним методом революційної боротьби вважав насильство. 1.4. ПЛЮРАЛІЗМ ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ XX ст. XX століття характеризується великим розмаїттям політичних концепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм, тоталітаризм та соціал-демократію. 1.4.1. НЕОПОЗИТИВІЗМ ЯК ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ XX СТ. З початку 20-х рр. XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Особливої популярності у середині нинішнього століття набула концепція технократії, найбільш характерним представником якої є Дж.Гелбрейт . На думку прихильників цієї теорії, потрібно встановити політичну владу технократів, які будуть керувати суспільством, виходячи не з інтересів окремих класів, а на основі наукових знань і в інтересах усього суспільства. Аналізуючи інститут влади, Гелбрейт виділяв три типи влади: заслужену, компенсуючу і регулюючу. На його думку, вони відповідно використовують такі форми впливу як силу, нагороду й переконання. Ця так звана "академічна" політична філософія у XX столітті здобула немало опонентів. Скажімо, Н.Пулантзас (1936-1980) працював над модернізацією марксизму з урахуванням соціальних змін, що відбулися у нинішньому столітті. Політологія розпочала з вивчення й аналізу інститутів влади (парламенту, виконавчої влади, верховного суду) і боротьби з "академічною" політичною філософією. Але з 20-х років нинішнього століття політологи перейшли до вивчення відносин суспільства з державним механізмом, дослідження громадської думки та специфіки міжперсональної комунікації у процесі політичної діяльності. За основу був узятий біхевіористський підхід, на ґрунті якого найбільшого розвитку набули: • "силова модель", що розглядає владу як тяжіння до влади (Г.Лассуел, Дж.Кетлін); • "ринкова модель", яка передбачає розгляд політичних відносин як ринок влади (Ч.Меррієм); • "ігрова модель", що характеризується розглядом політичного ринку як змагання суб'єктів влади (Ф.Знанецький). Прихильники теорії опору (психологічний підхід) - Д.Картрайт, Дж.Френч, Р.Рейвен, досліджують опір підлеглих індивідів у психологічних змінах. Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розвинув Д.Ронг, спрямована на вивчення еволюції соціальних відносин. Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е.Дюркгейма (1858-1917), М.Вебера, Т.Парсонса. Так, Е.Дюркгейм розвинув концепцію солідаризму, вважав, що підвалинами сучасного суспільства повинні стати профспілки-синдикати, це зведе до мінімуму соціальну боротьбу. М.Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціальний груп, представницької демократії і політичного панування, концепцію бюрократії. Головним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав боротьбу між політичними партіями і бюрократичним апаратом. 1.4.2. НЕОЛІБЕРАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Найбільш характерними з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії. 33 В основі лежить твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації постіндустріального суспільства, вільного волевиявлення політична влада і прийняття рішень стають результатом гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Творці теорії еліт Вільфредо Паретто (1848-1923) і Гаетано Моска (1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту інтересів статусних і престижних груп правлячого класу. Г.Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібералізму, вважав неможливою стабільність суспільства без оновлення політичної еліти. На його думку, це зумовлене тим, що будь-яка еліта має тенденцію до перетворення її в "закриту" спільноту, а потому й до виродження. Роберт Міхелс (1876-1936) працював над ідеєю про неминуче олігархічне переродження усіх демократичних партій і систем. 1.4.3. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НЕОКОНСЕРВАТИЗМУ Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричинилися до відродження консерватизму, особливо після Першої світової війни, що його почали називати неоконсерватизмом. Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що певною мірою відмовився від імперських амбіцій, взяв на озброєння ряд ліберальних ідей та цінностей. Характерними його рисами залишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних й розподільно-розпорядчих функцій. Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості і політико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкретними політичними партіями. Консерватизм є багатошаровим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу. Особливість цього періоду полягала в кризі лівих, цей вакуум заповнили праві і консервативні політичні доктрини. Як наслідок - перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 роки), Великобританії (Маргарет Тетчер, тричі підряд з 1979 до 1989 року), Німеччині Гельмут Коль, Чотири рази підряд з 1982 р і т.д. Традиціоналістський консерватизм представлений англійським торрізмом, французькм голлізмом, німецькими правими консерваторами та частиною соціал-консерваторами Німеччини. Підсумовуючи відзначимо, що сучасний консерватизм є надзвичайно суперечливим явищем. З одного боку, він виступає за відновлення вільної конкуренції і відповідних соціально-економічних відносин, з іншого - підтримує традиційні цінності з акцентом на сім'ю, громаду, церкву, які руйнуються внаслідок функціонування вільноринкової економіки. 1.4.4. СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНІ І ТОТАЛІТАРНІ ДОКТРИНИ Дослідники і політичні діячі небезпідставно кваліфікували XX століття "соціал-демократичним". Взагалі ж під цим терміном, як правило, розуміють теорію і практику усіх партій, що входять до Соціалістичного Інтернаціоналу.. Всередині цього руху виокремлюють латинський, або середземноморський соціалізм (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Португалія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина) соціалізм тощо. В цілому ж варто зауважити, що в кожній з країн Європи існує своя модель соціал-демократії, яка має національну специфіку. Ідейні витоки соціал-демократії беруть свій початок з ідей соціалістів-утопістів, хоча не можна недооц-створення соціал-демократичних партій: у Німеччині (Соціал-демократична партія, 1871), Данії (Соціал-Демократична, 1871), Австрії (Соціалістична, 1889), Великобританії (Лейбористська, 1900) та ін. Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основі якої лежала програма інтеграції робітничого класу в існуючу суспільну систему. Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В.Ленін, Л.Троцький, Й.Сталін) можна назвати: домінування класової боротьби в суспільстві, зв'язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідея пролетарської, соціалістичної демократії. Одночасно визначаються риси сталінізму як специфічної форми тоталітаризму. Спільні характерні риси є: 1) встановлення однопартійної системи; 2) будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова, регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність всіх громадських об'єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація. Демократичний соціалізм, зорієнтований на поступове реформування суспільства, сформульовано Л.фон Штайном, Е.Бернштейном. Відкидаючи насильницькі методи політичної боротьби, вони переконували в необхідності переведення соціал-демократії на парламентські рейки народного законодавства.. На думку Бернштейна: • децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства; • розширюватиметься акціонерний капітал; • із зростанням чисельності робітничого класу та підвищенням його освітнього рівня диктатура пролетаріату перетворюється на релікт низької культури; • розвиток парламентаризму;

Конспект лекцій Політологія

01.01.1970 03:01-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись