Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ЯК ЦІЛЕ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 3. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ЯК ЦІЛЕ
3.1. ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ
Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера політич ного життя не обмежується відносинами "держава-суспіль ство". Відтак і терміни "держава", "уряд", "нація" набувають більш вузького й інституціонального змісту, позаяк належать до конкрет них інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.
У середині XX століття характер дослідження проблем держав ного управління радикально змінився після введення до наукового обігу поняття "політична система", яке набуло широкого розпов сюдження, оскільки охоплює всю політичну сферу суспільства. Іншими словами, поняття "політична система" є більш широким, ніж поняття "державне управління", позаяк охоплює всіх осіб і всі інститути, які беруть участь у політичному процесі, а також нефор мальні і неурядові чинники, що впливають на механізми виявлення і постановления проблем, на генерування і реалізацію рішень у сфері державних відносин.
Однак спочатку - про суспільну систему.
Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки й інші суспільні групи, створені ними інститути і механізми, що гарантують реалізацію гру пових інтересів і потреб, їхні зв'язки і залежності, які об'єднують означені компоненти у суспільство, зорганізоване в державу
Під політичною системою розуміють сукупність політичних ор ганізацій, норм, відносин, діяльності і свідомості, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, уможливлюють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби і суспільну волю через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення.
Згідно з Г.Алмондом і Г.Пауелом загальним для всіх ви значень терміну політичної системи є асоціація її з фізичним при мушенням у суспільстві, яке конституйоване законодавче. На роз виток цих ідей Д.Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р.Даль - про владу, управління і авторитет. Всі ці визначення пе редбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує "правил гри", встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, але її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають "політичний" компонент поняття. А "система" передбачає взаємо зв'язок її складових, а також певні кордони між нею і зовнішнім середовищем. Кордони політичних систем можуть змінюватися. На приклад, вони розширюються під час війни, коли великі маси насе лення мобілізуються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється .
Структура політичної системи будь-якого суспільства включає державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об'єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою ос новою і політичною ідеологією. Кожен з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання і функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.
Отже, політична система є субсистемою (елементом) сус пільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування і функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості вирішення на рівні політики основних проблем суспільного життя.
Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяє перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри". Але й елементи політичної системи, своєю чергою, впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а відтак і на функціону вання суспільної системи.
Політична система певною мірою є автономною сферою, однак її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виник нути загроза існуванню суспільного цілого як такого.
Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати у діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних можливостей неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Таким чином, бажано дотримуватися принципу єдності економіки, політики та ідеології.
Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної сис теми. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінки суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної системи в цілому, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.
Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи - протиріччя між напрямами діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп тощо.
У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси і енергія, необхідні для впровад ження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститу тів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важли вого інструменту суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.
Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини і взаємообмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати і випуск (вхід і вихід).
Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зроби ли Т.Парсонс, який започаткував основи системного аналізу суспільного життя в цілому, та Д.Істон, який застосу вав загальну теорію систем в аналізі політики.
Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимо ги і підтримку, між якими повинні бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинни ки разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т.д.
У.К.Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами і підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування і ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатися як поєднання мети, цінностей і регулюван ня. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і ви трат.
Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму корегування поведінки політичної системи неможливо позбутися чи зменшити соціальну напругу в суспільстві, реагувати на зміну ситуації.
Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є пробле ма типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна і специфічна.
Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз бу ла типологізація Платона, який виокремив: монархію і ти ранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антиподу демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.
Арістотель, на розвиток ідей Платона, запропонував два ос новні критерії оцінки політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх і коли у власних інтересах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію і "політику", у другому - ти ранію, олігархію і демократію.
М.Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати "на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на підставі традицій, харизми і легітизму.
Г.Алмонд виокремлював англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну і доіндустріальну системи. Дж.Коулмен - конкурентну, напівконкурентну і авторитарну системи, а Д.Ептер - диктаторську, олігархічну, опосередковано-представницьку і пряму представницьку системи.
Гаджієв запропонував, окрім врахування однолінійної, ти пології на кшталт:
•рабовласницькі - феодальні - капіталістичні;
•патріархальні, традиціоналістські - раціоналістські;
•колективістські - індивідуалістські;
•диктатори - ліберальні;
•тоталітарні - демократичні політичні системи, враховувати співвідношення різних типів типологізації на кшталт: демократія - унітаризм; тоталітаризм - федералізм; демокра тія - федералізм тощо.
У першому випадку він говорить про типи політичних систем, у другому - про типи політичних режимів, у третьому - про форми державно-адміністративного устрою.
3.2. ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Для політології політична система є важливою не стільки сама собою, скільки через суспільні функції, які вона виконує. Йдеться про те, що має робити політична система і яким чином (за допомогою яких структур, з якою ефективністю) це робиться?
Погоджуючись з Д.Істоном, пов'язують політичну систему із сус пільством вже згадувані Г.Алмонд і Г.Пауел, які виокремлюють у функціонуванні політичної системи три аналітичні рівні: розглядання системи у взаємодії останньої із зовнішнім середовищем, її внут рішньому функціонуванні, її збереженні і адаптації.
Всі ці автори поділяють функції політичної системи на вхідні і вихідні.
Функціонування політичної системи відбувається на двох рівнях:
1) як елемента суспільства;
2) всередині самої політичної системи.
У першому випадку розглядають дії політичної системи, виходя чи з чотирьох основних її цінностей: регулюючої, видобувної, роз подільної і реагуючої здатностей.
Регулююча здатність полягає в управлінні, координації по ведінки індивідів і груп. Ця здатність може бути реалізована вве денням юридичних та інших норм, адміністративного впливу і т.д. У тоталітарних суспільствах регламентація є більшою, в ліберальних - меншою, однак у цілому без неї неможливо обійтися.
Видобувна здатність полягає у спроможності видобувати не обхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні (у ви гляді підтримки) ресурси, які можуть братися з внутрішнього або зовнішнього середовища.
Розподільна здатність пов'язана з розподіленням через політичну систему благ, послуг окремим особам або соціальним групам (дотації, фінансування, пільги, нагороди тощо), які перероз поділяються після отримання останніх із зовнішнього середовища. Наприклад, податкова система, яка є видобувним механізмом, мо же, по-перше, розподіляти податкові пільги, а по-друге, і сама спо живати частину тих же фінансових ресурсів, що витрачаються на оплату персоналу, оренду приміщень, придбання і експлуатацію техніки і т.д.
Реагуюча здатність покликана "відповідати" на імпульси (вимоги, побажання, очікування), які надходять на вхід політичної системи. Одні системи можуть бути гнучкими і динамічними в да ному контексті, інші є досить жорсткими і консервативними. Зро зуміло, що перевагу мають ті політичні системи, що можуть швидко адаптуватися і відповідно реагувати на суспільні потреби.
Виокремлюють також і символізуючу здатність політичної сис теми, що пов'язана з потребами легітимності і суспільної підтримки, здатністю системи формулювати популярні символи і гасла, пере конання, погляди, соціальні міфи, маніпулюванням суспільною свідомістю з метою підтримки і підсилення легітимності влади за для ефективного здійснення своїх функцій.
Оцінка політичної системи за цими параметрами (регулююча, ви добувна, розподільна, реагуюча і символізуюча здатності), яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, ступінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнення цілей уряду, є дуже важливим компонентом функціонального аналізу політичної системи суспільства.
Другий рівень функціонування політичної системи віддзеркалює те, що відбувається в ній самій. Йдеться про способи перетворення вхідних імпульсів на вихідні, до яких належать: нормотворчість, "застосування правил", контроль за виконанням норм, політична комунікація. Конкретизуємо кожну з них.
Функція нормотворчості полягає в підготовці правових доку ментів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві. У де мократичних суспільствах термін "нормотворчість" практично збігається з терміном "законотворчість", яка перебуває в компе тенції парламенту і значно меншою мірою - виконавчих органів та інституцій - президента, уряду тощо. А в більшості авторитарних, тим паче тоталітарних систем, нормотворчістю займаються вико навчі органи. Як правило, процес прийняття рішень має кілька етапів: вироблення політики, вибір загальних цілей і стратегії їх ре алізації, розроблення і реалізація рішень - конкретних правил, спрямованих на реалізацію стратегічних цілей.
Функція застосування правил передбачає приведення розроб лених правил або законів у дію. І ця функція є надзвичайно важли вою, оскільки часто трапляються випадки, коли прекрасні з погляду права закони і постанови просто не виконуються.
Крім того, слід зауважити, що в багатьох політичних системах реалізація цієї функції стимулює діяльність не тільки виконавчої влади, а й законодавчих структур. Отже, чітких кордонів між ви робленням правил та їх виконанням немає.
Функція контролю за виконанням правил включає тлумачен ня законів та постанов, а також дії щодо запобігання їх невиконан ню. Хоча контроль переважно перебуває в компетенції судових ор ганів, ці функції повинні займати відповідне місце в діяльності за конодавчої та виконавчої гілок влади.
Слід зауважити, що ця функція може тісно пов'язуватися і з функцією законодавчою. Наприклад, Верховний суд США завдяки своєму праву інтерпретації Конституції цієї країни відіграє важливу-, роль і в законотворчості, оскільки має право скасовувати, корегу вати і ратифікувати закони і постанови, ухвалені законодавчими і виконавчими органами на конституційній основі.
Остання - функція політичної комунікації, яка забезпечує розповсюдження і передачу політичної інформації між різними елементами політичної системи, між правителями і тими, ким керу ють.
У принципі функція політичної комунікації є функцією, яка діє в двох напрямах і забезпечує двосторонній зв'язок, взаємообмін інформацією, хоча і класифікується здебільше як функція виходу політичної системи.
Особливе значення мають функції збереження і адаптації системи, тобто політичне рекрутування і політична соціалізація.
Перша полягає в реалізації процесів підготовки і селекції персо налу, який візьме на себе функції управління політичною системою. Друга сприяє засвоєнню індивідами соціальних, правових та психо логічних норм, прийнятих у суспільстві (детальніше про це - в розділах, присвячених елітам і політичній соціалізації).
3.3. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ
Формою організації і функціонування політичної системи є політичний режим, який визначає конкретні процедури і способи організації установ влади і врядування, стиль ухва лення громадських рішень, відносини між державою та громадяна ми. По суті це поняття означає, як уряд користується владою, кон тролює і управляє процесами у суспільстві.
Політичні режими розрізняються за такими критеріями:
• спосіб формування органів влади;
• співвідношення між законодавчою, виконавчою і судовою влада ми;
• співвідношення між центральною і регіональною владами та місцевим самоврядуванням;
• становище і роль елементів і структур громадянського суспіль ства (громадян, їх груп, громадських організацій та партій); встановлена правова система, її особливості і характер; співвідношення між правовими, соціальними і психічними регуля торами суспільного життя; рівень соціально-економічного розвитку; політико-психологічна культура; рівень політичної стабільності суспільства; характер реалізації силових функцій держави тощо. Іншими словами, політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.
За типологією розрізняють демократичні, авторитарні і то талітарні режими. Різновиди - фашистський, комуністичний, тео кратичний, ліберально-демократичний і т.д.
Порівнюючи політичні режими, застосовують такий критерій, як місце керівника країни, що символізує суверенітет і велич держави. Цей керівник може носити офіційний титул короля або королеви в конституційних монархіях (Швеція, Норвегія, Данія, Великобри танія, Іспанія, Нідерланди) або президента в президентській (США, Франція, Росія, Польща, Україна) чи в парламентській республіках (Німеччина, Італія, Туреччина, Індія та ін).
У парламентській республіці президент країни обирається парламентом і залежить від нього, хоча його представницькі пов новаження і функції, які є не дуже політичне вагомими в контексті реалізації влади, зазвичай не стають предметом гострих суперечок між згаданими суб'єктами політики. Основну владу в парламентській республіці має голова уряду, який може називатися прем'єр-міністром (Великобританія, Туреччина, Індія), канцлером (Німеччина, Австрія), головою ради міністрів (Італія) тощо. Уряд в подібному випадку формується політичною партією чи партійними коаліціями, які мають більшість у парламенті.
У президентській республіці глава держави обирається всім населенням і після перемоги на свій розсуд формує уряд та апарат президентської адміністрації. Проте ключові посади уряду, як правило, проходять через затвердження у парламенті. До таких посад, як правило, зараховують посади прем'єр-міністра, міністрів оборони, внутрішніх та закордонних справ, економіки і фінансів тощо.
Виокремлюють два види президентської республіки, вихо дячи з критеріїв внутрішньої структури виконавчої влади. Тут йдеться про відсутність або присутність посади прем'єр-міністра в президентській республіці. Наприклад, у США президент є водно час і головою уряду, а в таких країнах як Франція, Росія, Україна, Болгарія головою уряду є прем'єр-міністр. В останньому випадку є свої переваги і вади з погляду забезпечення стабільності політичної системи та функціонування різних гілок влади у державі. Переваги другого типу президентства полягають у тому, що в умовах певної нестабільності президент може змінювати прем'єр-міністра і уряд, випускаючи у такий спосіб "пару" незадоволення людей розвитком ситуації в країні. Хиби у структурі виконавчої влади полягають в тому, що президент і прем'єр-міністр (особливо, якщо останній має певні політичні амбіції) та апарати адміністрації і уряду об'єктивно змушені конкурувати між собою у боротьбі за владу під впливом груп тиску і можливими наслідками відповідальності за свої дії пе ред виборцями та парламентом.
У випадку, коли президент сам очолює уряд, така конкуренція всередині виконавчої вертикалі відсутня. Проте в умовах реалізації такого політичного режиму у випадках, коли в суспільстві зростає невдоволення і ситуація виходить з-під контролю уряду, президент змушений подавати у відставку що неминуче призводить до дост рокових загальних виборів. А це, зрозуміло, пов'язано з витратою великих коштів на проведення виборчої кампанії, неактивністю уряду, який знає, що навряд чи залишиться на своїх робочих місцях, і т.д. У результаті цього керованість суспільними процесами у цей період значно зменшується.
Але якщо суспільство розвивається стабільно, державні інституції та політична система взагалі функціонують більш-менш нормально, однорідна структурованість виконавчої гілки влади, безперечно, сприяє еволюційному, спокійному розвиткові ситуації.
Проте всі зазначені вади суто президентського політичного ре жиму не означають, що він не має можливостей враховувати роз виток ситуації і не має власних засобів "випуску пари". За умов існування відповідних політичних традицій і стереотипів громадської думки президент і без відправлення прем'єр-міністра у відставку може враховувати (або робити вигляд, що враховує) вплив громадської думки на дії урядової команди. У такому випадку той са мий президент США може відправити у відставку міністрів або відповідальних працівників апарату адміністрації, які піддаються найбільшій критиці громадськістю через пресу, парламентаріїв чи впливових і численних соціальних груп виборців.
Ще раніше ми з вами переконалися, що політичне життя є наба гато складнішим за прості, а часом і спрощені форми й моделі політичних режимів. Скажімо, існування чи відсутність того чи іншого суспільного інституту або окремої посади не є загальними критеріями в оцінці суб'єктів політики.
Саме тому багато політологів говорять про президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські політичні режими, в яких керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і уря ду, що є відповідальним перед парламентом. Згідно з Конституцією України, яка була ухвалена 1996 року, в нашій країні реалізовано президентсько-парламентський політичний режим.
Разом з тим варто зазначити, що навіть якщо розподіл влади і здійснено в межах конституційного поля, це абсолютно не означає надалі відсутність боротьби між гілками влади за розширення своїх владних повноважень. Це нормальний політичний процес і головне тут, щоб він відбувався правове, демократично і не супроводжував ся загостренням ситуації у суспільстві, загальносистемні цілі якого спрямовано на стабільний й еволюційний розвиток.
Наостанок повернімося до понять демократичного, авторитарно го і тоталітарного режимів. Раніше вже йшлося про те, що політичний режим визначається на основі взаємодії держави і громадянського суспільства.
В цілому демократія є певним політичним ідеалом, який виходить з визнання таких концептуальних засад:
• визнання особистої свободи і права громадян на участь у фор муванні органів державної влади;
• необхідності контролю за діяльністю влади;
• впливу на ухвалення спільних для усіх рішень на основі загаль ного рівного виборчого права через вибори, референдуми тощо.
Демократичний режим характеризується гармонійним поєднан ням правової соціальної держави і розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.
Авторитарний режим ґрунтується на значному зосередженні влади в руках однієї особи чи обмеженої групи, звуженні грома дянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій) та жорсткого примушення до дотримання, можливо, не популярних, але формально легальних вимог (законів). За умов авторитаризму вельми характерним є патерналізм (від латинського раtеr - батько), який виходить з того, що держава, влада мусить по-батьківськи турбуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій "для їхнього ж блага".
Деякі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом форму вання громадянського суспільства під час переходу від то талітаризму до демократії.
Тоталітарний режим характеризується практично повним погли нанням державою громадянського суспільства, всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання владної волі. Такий режим намагається контролювати всі сфери суспільного життя адміністративне. Він фактично ліквідовує або ви холощує конституційні права і свободи громадян і реалізує доміну вання однієї політичної партії та ідеології.
В межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, нацист ський і фашистський режими.
Нарешті зазначимо, що політична система, яка по суті складаєть ся з сукупності взаємопов'язаних між собою політичних інституцій і політичних відносин, є надзвичайно складною системою, яка по требує стабільності й еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни її руйнують і призводять до розбалансування її діяльності, значних людських, матеріальних і духовних втрат суспільства.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора