Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 4. СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ
4.1. ПОЛІТИЧНА СУБ'ЄКТНІСТЬ. КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ'ЄКТІВ ПОЛІТИКИ
Аналізуючи політичну сферу суспільства, дуже важливо визна читися з поняттям суб'єкти політики, під якими розуміють носіїв предметно-практичної діяльності і пізнання у політичній сфері.
Суб'єктом політики може бути особистість, організація або сус пільна група, яка здатна творити політику й ініціювати суттєві зміни у політичних відносинах.
Здатність творити політику характеризують терміном політична суб'єктність, яка залежить від об'єктивних можливостей діяти (об межених структурою політичних сил та рівнем розвитку суб'єкта) і суб'єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).
Суб'єкти політики можна класифікувати за такими ознака ми:
1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політич ну Владу:
• громадянське суспільство загалом;
• соціальні, етнічні та конфесійні групи;
• окремі особистості.
2. Соціально-становою приналежністю:
• стани (робітничий, селянський тощо);
• політичні лідери (еліта) станів.
3. Соціально-професійною приналежністю:
• громадяни, які мають політичні права і професійно не займають ся політикою;
• громадяни, які тимчасово професійно займаються політичною діяльністю внаслідок обрання до представницьких, виконавчих або судових органів влади;
• громадяни, які професійно займаються політичною діяльністю (теоретичною чи практичною);
• громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.
4. Належністю до організованих етно-конфесійних груп:
• етно-політичні об'єднання і рухи (домінуючих етносів чи нацмен шин);
• конфесійно-політичні об'єднання і рухи.
5. Ступенем та мірою організованості:
• державні організації та інституції;
• політичні партії;
• громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;
• політичні блоки, фракції, угруповання тощо.
Велика суспільна група стає суб'єктом політики за умов:
1) міцних внутрішніх зв'язків і єдності;
2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з гру пою, внутрішньої солідарності та ін.;
3) організації, тобто координації керівними центрами поведінки дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій.
Марксистська доктрина розглядала суспільне значення діяль ності і сфери впливу індивідів і організації як результат віддзерка лення певного рівня самосвідомості й організованості великих сус пільних груп, їх інтеграції, зв'язків конкретних людей і колективів з великою суспільною групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами, верствами, національностями і т.д.).
В інших концепціях, як правило, домінує погляд, який базується на особистості. Остання вважається реальним суб'єктом політики, а колективні форми діяльності і впливу розглядаються як сума або сумарний вектор індивідуальних дій.
У формально-інституціональних концепціях вирішальну роль надають політичним організаціям та інститутам (державним орга нам, партіям, об'єднанням, елітам, керівним групам). Свідомість суспільних груп тут розглядається як результат діяльності організа цій та їх керівників, а маси - як об'єкт управління соціальними інститутами.
Отже, на цій основі можна зробити висновки про нерівнозначність різних суб'єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними за функціями, роллю та формами участі у політич ній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та рядові громадяни. Крім того, потрібно врахову вати ролі суб'єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих та малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб'єктності або впливовості сил, які діють на одному і тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні й відомі суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери тощо.
4.2. СУСПІЛЬНІ СУПЕРЕЧНОСТІ І УЗГОДЖЕННЯ ІНТЕРЕСІВ. КОНФЛІКТ І КОНСЕНСУС
СУСПІЛЬНІ СУПЕРЕЧНОСТІ
Зміст суспільних (політичних) відносин визначають суперечності між різними суспільними групами, їхніми потребами, інтересами, суспільними очікуваннями, побажаннями, мріями, напрямами соціальної активності тощо. Ці суперечності виникають на всіх ета пах суспільного розвитку, виникають постійно, хоча і в різних фор мах та з різною мірою активності. Взагалі суспільні суперечності є рушійною силою розвитку суспільства і його політичної системи.
Отже, суперечності є взаємодією протилежних тенденцій і на прямів, які взаємовиключають один одного, у розвитку предметів, подій, явищ, які з'єднані між собою, є джерелами руху, об'єктив ного розвитку світу та людського пізнання.
Філософія поділяє суперечності на внутрішні і зовнішні, анта гоністичні і неантагоністичні, основні і неосновні.
Подібна класифікація може бути використана і під час дослід ження й аналізу суспільних суперечностей, які є однією з форм су перечностей у цілому. Відповідно можна використовувати даний методологічний підхід і для аналізу політичних суперечностей, які, своєю чергою, є поняттям, що включається до поняття суспільних суперечностей.
Скажімо, якщо одна суспільна група експлуатує іншу, привлас нює продукти праці, створювані останньою, зрозуміло - йдеться про антагоністичні відносини. А наприклад, взаємини між партіями-партнерами з передвиборної або урядової коаліції є неанта гоністичними.
Основними суперечностями можуть бути такі, що пов'язані, скажімо, з поглядами на питання власності (приватна чи колектив на), державного устрою (президентська чи парламентська рес публіка, диктатура чи монархія і т.д.). До неосновних суперечно стей можна зарахувати суперечності у поглядах, наприклад, мо нархістів (конституційна чи абсолютна монархія) або прихильників президентської форми правління (міцна чи слабка модель прези дентства).
Будь-який суб'єкт політики (так само, як і будь-яке суспільство) має повний набір суперечностей.
Марксистська доктрина тлумачить, що антагоністичних супереч ностей можна позбутися лише через ліквідацію привілейованого стану у процесі революції. Але тоді з'являється новий привілейова ний стан і все починається спочатку. Таким чином, шлях революцій, постійного насильства не є найкращим. Набагато привабливішою є
Ідея еволюційного вичерпання антагоністичних та інших суперечно стей, постійної модернізації суспільних відносин правовим демокра тичним шляхом.
Виходячи з такого розуміння, розгляньмо наступні базові кате горії - суспільний (політичний) конфлікт, компроміс і консенсус.
СУСПІЛЬНИЙ КОНФЛІКТ
Суспільний (політичний) конфлікт - форма виявлення, яка ха рактеризує свідомість і поведінку учасників суспільних процесів. Такий конфлікт може виступати у різних сферах і набувати різних форм. Це може бути конфлікт між суспільними станами (наприк лад, робітничим і буржуазним), що протистоять один одному, між інститутами, створеними останніми для реалізації власних потреб та інтересів, тощо.
Багато фахівців тлумачить політичний конфлікт як протистояння різних політичних сил з тих чи інших питань.
Якщо виходити з таких позицій, політичний конфлікт постає як певний екстремальний стан політичного впливу різних інститутів, що представляють інтереси різних великих суспільних груп. У подібному випадку учасники конфлікту використовують майже всі свої резерви політичної активності, залучають до нього свою суспільну базу. Такий перебіг подій не може не заважати функціонуванню суспільного цілого.
Правлячі групи завжди намагаються не допустити різкого проти стояння суспільно-політичних сил, пом'якшити конфліктні ситуації через узгодження позицій і обмеження взаємних політичних вимог.
Таким чином, концепція створення механізмів вирішення конфліктних ситуацій, яка може прогнозувати відкрите протистоян ня антагоністичних сил, вступає в суперечність з марксистською концепцією боротьби станів. Але, на нашу думку, не варто відкидати жодну із згаданих доктрин, творчо використовуючи набу тий ними досвід вирішення суспільних конфліктів відповідно до конкретної політичної ситуації.
Аналіз соціальних функцій суспільного конфлікту уможливлює виокремити таку їх типологію:
• функція розрядки напруженості, яка сприяє звільненню суспіль ного життя від напруги;
• комунікативно-інформаційна функція, яка дає змогу краще ро зуміти один одного, а відтак зблизитися на основі загальної платформи;
• функція стимуляції соціальних змін;
• функція переоцінки цінностей і норм;
• функція підсилення лояльності спільнот, консолідації суспільства;
• функція гарантії розвитку суспільства завдяки зіткненню проти лежних інтересів, їх аналізу та виробленню шляхів вичерпання умов конфліктів.
СУСПІЛЬНИЙ КОМПРОМІС
Суспільний компроміс є характеристикою рівня розвитку суспіль ства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнений лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, "грають за одними правилами" і досягають угод зі спірних питань через взаємні поступки. За відсутності таких умов конфлікт не мо же вичерпатися мирним шляхом, як наслідок — конфронтація, во рожнеча, революційне право правлячих кіл і т.д.
СУСПІЛЬНИЙ КОНСЕНСУС
Встановлення суспільного консенсусу з тих чи інших питань є надзвичайно важливою проблемою для будь-якого суспільства. Найважливішим тут є винахід таких механізмів його досягнення, які виключали б проходження політичного процесу через гостру конфліктну стадію. Для цього необхідно постійно працювати у двох напрямах:
• удосконалювати механізми виявлення і кристалізації суспільних настроїв, соціальних настанов і потреб;
• створювати механізми запобігання перетворенню неантагоністич них суперечностей в антагоністичні і відповідні конфлікти. Перший напрям передбачає, насамперед, постійне вивчення гро мадської думки (моніторинг). Для цього потрібно регулярно прово дити вибори, референдуми, опитування громадської думки з най важливіших питань суспільного життя, аналізувати соціальну інформацію, яка надходить через державні канали інформації (органи статистики, внутрішніх справ, фінансів, економіки і т.д.), засоби масової інформації, звернення громадян до органів пред ставницької, виконавчої та судової влад. Надзвичайно важливу інформацію можна отримати за допомогою соціологічних та соціопсихологічних досліджень.
За чітко налагоджених технологій збирання й аналізування соціальної інформації, її вірогідності створюються об'єктивні умови для врахування реалій під час вирішення суспільних протиріч.
Сприяють цьому і відповідні суспільні інститути, які акумулюють соціальну інформацію, аналізують її і передають по щаблях ієрархії влади. Такими інститутами є представницькі і виконавчі органи, партійно-політичні, громадські, професійні структури тощо. При цьому не варто забувати, що окремі концепції вирішення політич них суперечностей і конфліктів віддзеркалюють різні інтереси ши рокого спектру суспільних груп.
Таким чином, можна зазначити, що вибір суспільством конкрет них типів вирішення суперечностей і конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико-ідеологічної боротьби.
4.3. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА
Під владою розуміють здатність і можливість здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів - авторитету, права, насильства і т.д. По суті влада - це вид суспільних відносин, який є:
• виразником потреб складної соціальної системи в організації і саморегуляції (незалежно від типу суспільства);
• наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних
відносин між ними.
Виокремлюють економічну, політичну, державну, сімейну та інші види влади.
Політична влада є одним з найважливіших видів влади, під яким вбачають реальну спроможність даного стану, групи, індивіда провадити свою волю у політиці і правових нормах. Вона характе ризується соціальним пануванням і керівництвом тих чи інших станів, соціальних груп тощо. Останні мають у своєму розпоряд женні засоби фізичного, економічного, психологічного примушення, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм.!
Основним видом політичної влади є державна"Тїлада, яку ми розглянемо більш докладно пізніше.
Воля і підтримка керівної групи є умовою і джерелом спромож ності певних інститутів нав'язувати суспільству рішення, зразки по ведінки тощо і в такий спосіб здійснювати керівництво. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що правлячі стани є кінцевими субєктами Влади.
Своєю" чергою, безпосередніми субєктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керівництва різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (такі як координація, примушення, контроль, насильство, тощо), обирають цілі і спосіб їх використання.;
Практично всі теорії та концепції політики побудовані на ро зумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу у державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу.
Виокремлюють п'ять основних типів (груп) концепцій полі тичної влади:
1. Марксистський, який розглядає проблеми панування станів (насамперед через диктатуру пролетаріату), ролі держави, співвідносин між становими і загальними суспільними інтересами у динаміці політичних процесів.
2. Нормативно-формалістський, що вважає джерелом і змістом влади систему правових, соціальних та інших норм.
3. Організаційний, який робить акцент на загальних функціях влади, що розглядаються як характеристики політичної системи в цілому (функціоналістські, структуралістські, солідаристські концепції тощо).
4. Суб'єктивістсько-психологічний, в якому основа і суть влади пояснюється генетичними схильностями людей до агресії, воло дарювання, накопичення благ, формою самореалізації певного типу індивідів.
5. Індивідуально-соціологічний, який базується на інтерпретації влади на основі гри індивідуальних інтересів суб'єктів, супереч ностей між свободою одних і обмеженням інших, укладення суспільних договорів тощо.
У цілому слід зазначити, що марксистська концепція влади тлу мачить останню з погляду масовидних явищ та боротьби станів, за лишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю.
Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості остан ньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики.
На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використо вувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної спе цифіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності.
Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності і структури великою мірою визначаються суспільно-економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми ре алізації політики центрами влади (президентом, парламентом, уря дом) переважно опосередковано, хоча можуть і виходити за певних умов на перший план.
Засоби політичної діяльності (у тому числі примушення, ко мунікації, зв'язку тощо) пов'язані з суттєвими матеріальними витра тами. Зрозуміло, що за таких умов ті суспільні групи, що можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транс порт, зброю і т.д., засоби масової інформації, монополізують або, принаймні, максимізують свій політичний вплив у суспільстві.
Разом з тим влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:
• об'єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;
• вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем тощо;
• масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування прий няття певних рішень та ін. Підсумовуючи зазначимо, що завданням безпосередніх суб’єктів влади є:
• забезпечення панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;
• гарантування суспільної рівноваги та інтеграції як наслідок по годження інтересів привілейованих суспільних груп з усім зага лом громадян;
• прогнозування та розроблення напрямів, форм і методів дій.
За умов виконання цих вимог гарантується еволюційний розвиток суспільства із стабільним функціонуванням суспільно-політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.
4.4. КЕРІВНІ ГРУПИ СУСПІЛЬСТВА. ПОЛІТИЧНА І ПРАВЛЯЧА ЕЛІТИ
4.4.1. ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ КЕРІВНИХ ГРУП СУСПІЛЬСТВА
Особливим типом суб'єктів політики є керівні групи суспільства, які визначають мету діяльності, ухвалюють рішення про її форми та засоби, керують колективною політичною діяльністю, а також самі реалізують певні владні функції.
Керівні групи є виразниками інтересів окремих великих суспіль них груп, хоча вони й нав'язують свою волю даним суспільним гру пам і суспільству в цілому.
Виокремлюють такі типи керівних груп у суспільстві:
1. Керівні центри суспільних рухів та формальних інституцій (партій, об’єднань, блоків).
2. Групи лобіювання інтересів великих суспільних спільнот.
3. Транснаціональні формальні керівні групи (комуністичний, соціа лістичний, християнсько-демократичний інтернаціонали, церковні об'єднання тощо.).
4. Транснаціональні неформальні керівні групи ("Велика сімка", "Тристороння комісія", "Римський клуб", об'єднання масонів і Т.Д.).
Керівні центри суспільних рухів і формальних політичних інститу цій формуються великими суспільними групами на основі волі, ак тивної чи пасивної підтримки даної спільноти. Вони мають певні завдання і повноваження, сфери діяльності, спрямовані на реаліза цію очікувань своєї спільноти і певною мірою підконтрольні їй, а в межах законодавства - державі.
У межах керівних центрів можуть виокремлюватися і нефор мальні керівні групи (фракції, угруповання), які не обов'язково збігаються з формальними керівними органами цих керівних центрів.
Скажімо, у формально обраному правлінні партії або суспільної організації можуть виникнути внутрішні групи, пов'язані особистими або іншими зв'язками. Такі внутрішні групи можуть мати певний ав торитет у суспільстві і даній спільноті, здатність мобілізувати свою спільноту, нав'язати їй свою волю, соціальні стандарти, регулювати та контролювати поведінку нижчих рангом тощо.
Існують й інші неформальні керівні групи. Такі, скажімо, як "Велика сімка" (об'єднання найбільших країн Заходу, лідери яких регулярно зустрічаються для обговорення нагальних проблем роз витку та перспектив). Це неформальна керівна група формальних, легітимне обраних лідерів країн.
А "Тристороння комісія", створена свого часу для координації дій капітанів великого бізнесу капіталістичних країн (США, Європи і Японії), є об'єднанням неформальних лідерів світу - бізнесменів, науковців, політиків, громадських діячів.
До найвпливовіших керівних центрів належать і церковні струк тури, масонські ложі тощо, вплив яких на суспільне життя годі пе ребільшити, оскільки вони генерують керівні імпульси своїм при хильникам у багатьох країнах світу.
Взагалі керівні центри виконують такі функції:
1. Згуртовують свої спільноти, створюють внутрішні зв'язки з метою реалізації цілей останніх.
2. Маніпулюють структурними підрозділами спільноти, обмежують їхню свободу дій або самореалізації з метою збереження єдності структури і досягнення їхніх вищих інтересів.
3. Формулюють перспективні цілі і завдання, здійснюють вибір форм, методів і засобів діяльності.
4. Організують роботу внутрішніх структур спільноти, розподіл функцій, визначають завдання і контролюють їх виконання.
5. Приймають рішення з конкретних питань.
6. Нав'язують виконання прийнятих рішень у межах даної групи і на цій основі - в усьому суспільстві.
7. Репрезентують ці спільноти у відносинах з іншими спільнотами і центрами влади у державі.
8. Організують політичну боротьбу та співпрацю з іншими спільнотами, створюють широку електоральну підтримку своїй групі.
9. Забезпечують існування і функціонування своєї спільноти через постійну підтримку організаційно-інституційних зв'язків, фор мальних структур, генерування соціальних настанов, цінностей, стандартів поведінки, політичних гасел тощо. До речі, однією з основних функцій керівної групи є ідеологічна функція, на основі реалізації якої розгортається виконання ор ганізаційно-політичних заходів керівної групи і очолюваної нею ве ликої суспільної групи або спільноти.
4.4.2. КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ. ПОЛІТИЧНІ І ПРАВЛЯЧІ ЕЛІТИ
Політична еліта є частиною великої суспільної групи (спільно ти), яка усвідомлює свої інтереси, власну специфічність, пев ною мірою організована (має досить стабільні й міцні внутрішні зв'язки), диктує внаслідок цього способи і умови реалізації інтересів своєї групи (спільноти). Вона обмежує досить вузьке коло людей, які реалізують функції управління суспільством, розвитком науки, освіти, культури, економіки тощо.
Теорія еліт, що набула розвитку на початку XX ст., розглядає політичну владу як основну частину суспільних відносин. Найбільш вагомими з них вважаються відносини панування і підкорення.
Еліту може виділити зі свого середовища лише велика суспільна група, яка має досить високий рівень політичної суб'єктності. Однак непоодинокими є випадки, коли політична еліта виходить з-під ре ального контролю власної спільноти. За сприятливих для себе умов, відповідного співвідношення сил всередині спільноти еліта може перетворитися на самостійного розпорядника політичної ре презентації не тільки керівної групи, а й всього стану, прошарку тощо.
Такий перебіг подій може бути реальним завдяки тому, що еліта об'єднує найбільш впливові кола й угруповання спільнот, станів і т.д., а також окремих особистостей, які зосередили у своїх руках матеріальні запаси, організаційно-технічні засоби, джерела і засоби масової інформації, мають залежні від них кадри (політиків, ідеологів, апаратників).
Стосовно своєї групи (спільноти) можна виділити такі основні функції політичної еліти:
1. Розроблення політичної стратегії і тактики, механізмів реалізації політичної волі своєї групи.
2. Політична репрезентація спільноти у відносинах із суб'єктами політики і владою.
3. Регулювання діяльності щодо політичного представництва своєї групи (спільноти), посилення або обмеження його інтенсивності.
4. Добір і підготовка кадрового резерву спільноти.
Отже, еліти опосередковано керують сукупною політичною прак тикою, розробляють основні засади політичної стратегії (цілі, зав дання, загальні підрахунки вигоди і суспільних витрат), а також інструменти її реалізації (примушення, агітація тощо).
До складу політичної еліти правлячого стану, як правило, вхо дять вищі управлінські кадри та ідеологи (інтелектуали, богема, ду ховенство). Вони набираються переважно із представників свого стану і мають найбільш вагомі матеріальні і суспільні позиції. Воднораз доволі часто зустрічаються ще два шляхи поповнення політичних еліт:
• перехід частини ідеологів і політиків на службу до "більш прогресивного стану";
• постійний відбір талановитих особистостей з підкорених станів через надання їм привілеїв і можливостей для професійного та матеріального зростання.
Окрім зазначених соціальних груп, до складу еліт входять члени сімей впливових осіб з економічних, адміністративних, політичних кіл. До речі, механізми родинних і особистих зв'язків, протекції суттєво впливають на спосіб функціонування еліт, і це треба врахувати під час проведення аналізу суспільної практики та планування політичних акцій.
Проблеми політичних еліт, як і проблеми політичної діяльності, .Дослідники тлумачать неоднозначно.
Наприкінці XX ст. у політології сформувалися три основні кон цепції функціонування політичних еліт: елітарна модель, теорія Плюралізму еліт і моделі майбутнього державного управління.
Елітарна модель передбачає провідну участь у політичній діяль ності еліти суспільства, вважаючи участь народу в управлінні державою непотрібною справою. В межах цієї концепції виокремлюють такі напрями:
• макіавеллізм, або теорію захоплення влади правлячою верхівкою (В.Парето, Г.Моска, Р.Міхелс);
• теорія занепаду американської демократії (Р.Міллс);
• теорія самовідновлення панівного стану (П.Бірнбаум).
Розгляньмо коротко ідеї цих дослідників.
Роберто Міхелс, досліджуючи внутрішнє життя соціал-демокра-тичної партії Німеччини, дійшов висновків, що будь-якою організа-цією керує привілейована меншість; вона намагається зберегти та посилити свою владу; цей процес є незворотним і характерним для усіх, у тому числі і демократичних партій.
Гаєтано Моска узагальнив теорію Міхелса, поширивши її на все суспільство. Він, зокрема, стверджував, що будь-яке суспільство керується елітою; еліти поділяються на аристократичні (закриті) і демократичні (відкриті); закритість-відкритість еліт не обов'язково збігаються з диктаторською чи демократичною системами правління.
Вільфредо Парето збагатив цю концепцію твердженнями, що еліта є однорідною, її зверхність є природною, хоча й не стійкою; гарантією її живучості є оновлення або циркуляція еліти.
Райт Міллс дослідив владну еліту американського суспільства, відзначивши її єдність, однорідність і аристократизм, що позбавляє народ здійснення своєї суверенної влади власноруч.
П'єр Бірнбаум на французькому матеріалі переконався, що управління державою є привілеєм "спадкоємців" з вищого стану, які не допускають до своїх рядів "соціальних інородців". Його висновок - демократичні принципи управління державою безнадійно спотворені.
2. Теорія плюралізму еліт критично ставиться до однорідності 1 панівного стану, вважаючи, що говорити про еліти слід у мнем жині (Дал, Арон). Роберт Дал - засновник руху до "поліархії" - дослідив генезу і місцевої еліти одного міст США (1961) від періоду влади "патриціїв" до доби "підприємців" і влади поліархічного типу "екс-плебеїв" з його "розсіяною нерівністю".
Отже, на його думку, суспільством керує конгломерат диференційованих і спеціалізованих елітних груп, які укладають угоди між собою і очолюються більш-менш підприємливими людьми.
Роберт Арон запропонував концепцію "правлячих категорій" (1965), в якій виокремив меншість, що впливає на управління суспільством: політиків, вищих адміністративних та військових кадрів, лідерів громадських організацій (профспілок), керівників підприємств, "духовну владу" - діячів церкви, фахівців, мислителів. Він вважав, що демократія є результат суперництва та впливу різних керівних категорій людей.
3. Моделі майбутнього державного управління базуються на тезі, що складність стосунків між державним апаратом і суспіль ством у цілому сприяє різноманітності форм державного управ ління. Представники цієї концепції вважають, що модель державного управління можна сформулювати на основі аналізу суміжних процесів у межах соціології громадських організацій і соціології політичної діяльності.
М.Кроз'є та Е.Фрідберг у праці "Індивід і система" (1981) сфор мулювали основи теорії політичної діяльності. Остання стверджує, що не існує суспільств, де б індивіди були справді незалежними, позаяк на них чинить тиск система (з невизначеними зонами та розпорошеними ресурсами).
Проблеми корпоратизації державної політики опинилися в центрі уваги П.Мюллера і Б.Жобера (1988), які зазначили, що групи тиску не тільки висувають свої вимоги, а й впливають на механізми ухва лення політичних та інших рішень і розроблення стратегій розвитку суспільства.
Ознайомившись з деякими сучасними теоріями, не можна не дійти висновку щодо необхідності розрізняти політичні і правлячі еліти. Перші існують в усіх суб'єктних станах, а другі репрезенту ють інтереси правлячої спільноти, яку ще називають елітою влади.
Еліти влади складаються з представників законодавчої, виконав чої, судової влади всіх рівнів, промислових, банківських, аграрних кіл, військово-промислового комплексу, керівних кадрів правоохо ронних органів, засобів масової інформації та пропаганди, науко вих і навчально-просвітницьких організацій.
Особливу вагу мають правлячі еліти за умов перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, коли партійно-політичні структури суспільства ще перебувають у зародковому стані, а контроль з бо ку колишньої політичної еліти (комуністичної, фашистської і т.д.) відсутній.
Правлячі еліти у цьому. випадку не мають чіткої структури і зв'язків всередині своєї спільноти на неформальному рівні," проте демонструють схожі політичні й ідеологічні позиції з багатьох пи тань. По суті правлячі еліти посттоталітарних суспільств можна кла сифікувати як соціальний стан номенклатурного дворянства, яке сформоване не тільки за клановими, родинними, ідеологічними критеріями, а й відповідно до лояльності та особистих якостей індивідів.
4.5. ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ'ЄКТ ПОЛІТИКИ
Ступінь політичної активності окремих особистостей, їх вплив та форми участі у політичній діяльності можуть суттєво відрізняти ся. Залежно від соціальних ролей, які відіграють у політиці особи стості, виокремлюють таку їх типологію:
1.Пересічний громадянин, який має статус предмета політики, себ то не виявляє активності, не зацікавлений політикою і не впливає на неї
2.Громадянин, який є членом суспільно-політичної організації, ру ху, опосередковано включений до сфери політичної практики саме завдяки членству у згаданих організаціях.
3. Громадянин - член політичної організації (партії), який бере безпосередню участь у діяльності останньої. При цьому ступінь його участі у зазначеній діяльності залежить від його прагнень, інтересів і можливостей, зумовлених суспільною вагою цієї ор ганізації та соціальною роллю в ній самого громадянина. 4.Громадський, особливо політичний діяч.
5.Професійний політик, для якого політична діяльність є джерелом існування і змістом життя.
6.Політичний лідер - інституйований, духовний, інтелектуальний, формальний або неформальний, який має певний авторитет у суспільстві та своїй спільноті.
Безумовно, перебування на найвищих щаблях цієї ієрархії не виключає для особистості можливостей грати соціальні ролі, які є типовими для нижчих ступенів. Скажімо, політичний лідер є водно час громадянином держави, може бути членом громадської ор ганізації та професійним політиком і т.д.
Розгляньмо основні об'єктивні чинники, від яких залежить ступінь участі особистості у політиці:
1. Приналежність до певного соціального стану, суспільного статусу останнього, його місця у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. (Заможні стани, зрозуміло, мають тут набагато більше можливостей впливати на політику).
2. Місце особистості в управлінні виробництвом, розподілом, обмі ном, споживанням, духовним життям суспільства. (Представники суспільно-професійних груп, які обслуговують ідеологічну та адміністративно-політичну надбудову суспільства, також мають суттєві переваги. Вони тримають у своїх руках засоби влади, інформації, мають набагато більший доступ до культурних над бань, що й зумовлює їхні переваги).
3. Соціальний статус суспільної групи, до якої належить осо бистість, та співвідношення політичних сил у суспільстві, панівні форми організації групових суб'єктів, їх програми, соціальна ба за, сфера і стиль діяльності.
4. Соціально-політична обстановка на певних етапах розвитку сус пільства, суспільної групи, індивіда. (За кризових ситуацій, мас штабних змін у структурі політичних сил, формах організації та політичного представництва великих суспільних груп і суспіль ства в цілому процеси зміни політичної суб'єктності індивіда при скорюються).
5. Вплив держави на особистість виявляється через встановлення конституційно-правової регламентації становища і діяльності громадянина, соціалізації особистості через участь у функціонуванні суспільно-політичних інститутів держави, формуванні політичної свідомості (у вигляді державної приналежності і державної свідомості).
Кожна особистість об'єктивно зацікавлена у способі організації і функціонування держави, оскільки остання завжди може захистити її, гарантувати, розширити або обмежити її права. Отже, осо бистість багато в чому залежить від держави, яка визначає умови і способи реалізації інтересів особистості: як члена стану, суспільної групи, члена сім'ї тощо.
Держава, по суті, виступає основним носієм процесу соціалізації особистості через ідеологічне виховання, політичну індоктринацію, підбір політичних кадрів. Вона сприяє формуванню державної свідомості особистості. (Остання характеризується знанням своїх основних обов'язків громадянина, прав і потенційних можливостей участі у політичному житті суспільства за допомогою представниць ких органів, інститутів вивчення громадської думки тощо).
Рівень державної свідомості залежить від багатьох чинників: сту пеню демократизму суспільства, його політичної культури і мен тальності, статусу суспільної групи, до якої належить особистість, тощо.
Підсумовуючи зазначимо, що особистість, якщо вона бажає жити у правовій демократичній державі, мусить займати активну життєву позицію і намагатися бути не лише об'єктом, а й суб'єктом полі тики.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора