Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ДЕРЖАВА ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 5. ДЕРЖАВА ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
5.1. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Найважливішим компонентом будь-якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб ор ганізації публічної політичної влади у суспільстві.
Держава є похідною від громадянського суспільства, його соці ально-економічних, політичних та психологічних відносин. Вона му сить забезпечувати реалізацію законів, гарантувати функціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи грома дян та їх об'єднань.
Взагалі термін "держава" може тлумачитися з трьох поглядів:
1. У буденній свідомості під не розуміють організацію великої суспільної групи і використовують як синонім понять - країна, народ, батьківщина.
2. Кваліфікують її і як відносини політичної влади або сукупність зв'язків між громадянами і органами держави, з одного боку, і між ними і політичними партіями та суспільними організаціями, з іншого.
3. У вузькому розумінні держава ідентифікується з адміністративно-розпорядчими органами та системою правових норм, які визна чають їх функціонування. Основними ознаками держави є присутність державного апарату, права, своєї території, населення і суверенітету. Розгляньмо ці поняття детальніше.
1. Державний апарат
Державний апарат - це особлива система органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання і контролю), які є, по суті, спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно з законодавством даної держави.
Сучасні держави, як правило, мають п'ять основних елементів організаційної структури державного апарату:
1. Представницькі органи (парламент, органи місцевого само управління і самоврядування).
2. Виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (пре зидент, уряд та його регіональні органи).
3. Судові органи.
4. Прокуратура.
5. Органи державного контролю.
Законодавча, виконавча і судова влади повинні доповнювати і контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві собі обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокура тури і державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.
2. Право
Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який є відображенням основних цілей і принципів державного уст рою. Таким чином, право має політичний вимір і не є лише тех нікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонова них державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій по винні підкорятися всі суб'єкти і об'єкти політики.
У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою тільки за умов існування демократичної правової організації держави та її органів.
Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, всенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Сама воля народу, узгоджена в рамках демократичних процедур, завдяки реалізації свободи особистості, держави і суспільства в цілому і є правом.
Головним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто загальна і рівна міра свободи для держави та її ор ганів, суспільних груп і окремих особистостей. Виступає право у суспільному житті у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).
3. Територія
Держава існує на-певній території, на яку поширюється її юрис дикція, а влада і закони мають характер обов'язкових для вико нання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна оз нака є невід'ємним атрибутом держави, її територію визначають кордони окремих країн, які встановлюються на основі двосторонніх і багатосторонніх договорів.
4. Населення
Держава охоплює своїм впливом всіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, позаяк приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється державним правом.
5. Суверенітет
Суверенітет держави означає, що найвищу і необмежену владу стосовно внутрішніх суб'єктів має держава. Цей суверенітет повинні поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки треба мати на увазі міжнародні і внутрішні зв'язки, що можуть обмежувати державну владу.
Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і це треба мати на увазі під час аналізу проблем державотворення та спів існування держав.
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
Форми активності держави стосовно суспільства, інших держав характеризуються функціями держави, які поділяються на внутрішні і зовнішні.
До внутрішніх функцій держави належать:
1. Економічна функція, в якій держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів.
У різних суспільствах ця функція може набувати протилежного вигляду. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава пере важно виступає координатором підприємницької діяльності, пла нуючи діяльність лише ключових для неї галузей — космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науко во-технічної тощо.
Країни соціалізму та такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує абсолютно інших управлінських рішень і дій. Хоча є чимало прикладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кількість підприємств перебуває в державній власності.
2. Культурно-виховна функція полягає у підтримці державою тих І соціальних інститутів, які займаються цією сферою суспільного, життя (освітою, наукою та технологіями, культурою, спортом, пропагандою тощо).
3. Соціальна функція, в якій держава виступає організатором системи охорони здоров'я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.
4. Функція підтримки порядку, реалізація якої має два аспекти:
• гарантування елементарного громадського порядку (правосуддя боротьби зі злочинністю, утримання правоохоронних органів, в'язниць);
• захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.
Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усі суспільствах, то правоохоронно-політична функція має відмінності від соціально-політичних характеристик держави (правова, демсикратична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська тощо).
У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спец-і служби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави ш гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т.д.
Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політичних ; цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розглядають через призму трьох видів державних інтересів:
1. Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємовідносини суб'єктів міжнародних відносин, їх систему та ін.
2. Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням авто номності, суверенності, участі, співробітництва, взаємної вигоди, позицій, ролі даної держави та інших суб'єктів міжнародних відносин.
3. Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефек тивності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій тощо.
Проте існують й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядають не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих ці лей. Такий підхід, враховуючи тенденції до міжнародної економіч ної, політичної, екологічної, епідеміологічної залежності, не потре бує розподілу функцій держави на внутрішні і зовнішні.
5.2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ ТА УСТРОЮ
Під формою державного правління розуміють організацію вер ховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус, співвідношення між вищими органами державної влади, ор ганізацію та механізми їх діяльності.
Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.
В історичному плані, наприклад, марксистська доктрина виок ремлює форми державного правління виходячи з суспільно-еконо мічного базису: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціаліс тична. Розглядають також азійську, тоталітарну, диктаторську та ін. форми правління.
Парламентська республіка виникла і оформилася у Франції у 70-х роках XIX століття, а надалі прижилася в інших країнах, де було скинено монархію. Концептуально вона будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої і судової влади.
Головою парламентської республіки, як правило, є обраний пар ламентом президент, функції якого є чисто представницькими. Ре альну владу у такій державі має уряд, що формується двопалатним парламентом. Перед парламентом уряд несе політичну відповідаль ність (звітує і т.д.). Найбільш характерними прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінлян дії, Індії та ін.
Президентська республіка також будується на принципі роз поділу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опосе редковано через колегію виборців) обраний президент.
Президент, наприклад у США, має повноваження глави держави і водночас - глави уряду, який призначається ним особисто і не підзвітний парламенту. А парламент, наділений всією повнотою за конодавчої влади та певними контрольними функціями, не зале жить від президента, який не має права на розпуск парламенту.
Воднораз президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президентських рес публік, парламент має або скорегувати цей варіант закону, або підтвердити його конституційною більшістю (2/3 від усього складу парламенту).
Значні конституційні повноваження як глави держави і глави уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосуванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.
Президент не підзвітний парламенту, однак за наявності пору шень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (імпічмен том) він може бути усунений з посади і притягнений до криміналь ної відповідальності.
Президентська республіка вперше була встановлена у США, де й донині діє. Така ж форма устрою використовується зараз у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменистані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.
Парламентська і президентська республіки є спорідненими фор мами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємозближення.
Конституційна монархія у сучасному вигляді існує як парла ментська монархія, де пост глави держави (короля, імператора, ве ликого герцога тощо) передається за принципом успадкування. За конодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча - уряду, який формується останнім.
Монарх, як правило, є символічною постаттю, що об'єднує націю переважно на рівні національної, державної свідомості та усталених політичних традицій країни.
Подібні форми правління використовуються у Бельгії, Велико британії, Данії, Іспанії, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії тощо.
Воднораз слід зауважити, що у східних країнах (Бахрейн, Йор данія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монархам - королям, емірам, шейхам, султанам і т.д. Роль пар ламентів у них є незначною, здебільше символічною. А скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.
В цілому ж у сучасному світі монархічний лад утримується в 34 країнах планети.
Форма державного устрою складається з адміністративно-територіального устрою та механізмів взаємовідносин між держа вою та її складовими частинами, центральними та місцевими орга нами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і кон федеративна (рідко зустрічається) форми державного устрою.
Унітарна форма характеризується присутністю для всієї країни єдиних вищих органів влади і управління та поділення на адмініст ративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така по будова використовується у Польщі, Угорщині, Франції, Чехії тощо.
Федеративна форма є наслідком добровільного об'єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-правової самостійності, власний адміністративно-територіальний поділ і т.д.
Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні: територію, армію, податкову і митну систе ми, союзні: конституцію (поряд з конституціями суб'єктів феде рації), уряд, законодавство і суд, громадянство (поряд з громадян ством суб'єктів) тощо.
Отже, федерація, яка створюється переважно у багато національних країнах, має загальні для всіх суб'єктів федерації вищі органи влади і управління за одночасного збереження вищих органів влади і управління суб'єктів федерації. Ця форма держав ного устрою використовується в Австралії (6 суб'єктів федерації), Австрії (9), Аргентині (22), Бельгії (3), Бразилії (26), Венесуелі (20), Індії (25), Канаді (10), Малайзії (13), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (16), Об'єднаних Арабських Еміратах (7), Пакистані (4), США (50), Швейцарії (23) тощо.
Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове ут ворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об'єднання використали Єгипет і Сирія, що співіснували упродовж недовгого часу у вигляді Об'єднаної Арабської Республіки (1958-1961), а також Сенегал і Гамбія - у вигляді Сенегамбії (1982-1989). Однак існує й приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федеративну державу.
Однією з важливих характеристик сучасності є система правлін ня, або політичний режим, під якою розуміють сукупність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають взаємовідносини суспільства, держави і особистості. Виокремлюють демократичну і тоталітарну (авторитарну) системи правління.
Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості і верховенстві закону, гарантіях свободи і рівності можливостей для кожного громадянина. За такої системи влада є підзвітною виборцям і зо бов'язаною виконувати норми законів.
Тоталітарна система правління характеризується спиранням політико-владних структур на пряме насильство (або загрозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеологічно і
соціально-політично панує над особистістю і пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остання, як прави ло, висуває зі своїх рядів авторитарну особистість, здатну викону вати соціальні настанови своєї спільноти.
5.3. ПРАВОВА СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА
Для того, щоб мати уявлення про вже напрацьовані людством моделі побудови держави, розгляньмо основні принципи право вої держави демократичного режиму, які можуть стати в нагоді у процесі державотворення.
Як ми вже відзначали/витоки ідеї правової держави ми можемо знайти ще у працях давньогрецьких мислителів Платона і Арістотеля. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави закла ли Ш.Монтеск'є (концепція розподілу влад), Ж.Ж.Руссо (ідея на родного суверенітету) та І.Кант (концепція держави як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам).
Основна проблема концепції правової держави полягає у співвідношенні держави і права: що повинно переважати - право над діяльністю законодавця (парламенту та інших державних ор ганів) чи супервлада парламенту?
У першому випадку розуміють знаходження міри свободи і від повідальності державних органів та особистості залежно від волі громадян (права), у другому - відповідно до рішень власне парла менту. Однак останній шлях призводить до заміни права законом, абсолютизації волі законодавця. У такий спосіб можна оголосити правовою будь-яку державу, де діє принцип формальної ієрархії юридичних норм (конституція - закони - підзаконні акти).
Світова політологічна думка виокремлює такі принципи право вої держави:
• загальність правління правових законів;
• розподіл влад;
• пріоритет прав і свобод людини;
• юридична взаємовідповідальність держави і особистості.
Загальність правління правових законів полягає у тому, що і громадянин, і держава (законодавчі, виконавчі і судові органи) ке руються у своїй діяльності виключно законом. Тільки законодавчий орган може їх приймати, змінювати або скасовувати (знову-таки згідно з відповідними законодавчими процедурами).
Основою всього життя є правління Конституції країни.
На відміну від громадян, що повинні діяти за принципом: дозво лено все, що не заборонено законом, державним органам, які пов'язані з адміністративним управлінням, заборонено все, що не дозволено законом.
У правовій державі правлять не окремі особи, а закони, які є основними регуляторами суспільного життя. Порушення законів має каратися знову-таки в межах законів.
Розподіл влад передбачає оптимальне співвідношення компетенцій між законодавчою, виконавчою та судовою владами, узгод ження суперечностей між ними, а також між особистістю, держа вою і суспільством.
Обрана демократичним шляхом законодавча влада реалізує на родний суверенітет, формулює норми суспільного і державного життя, які є обов'язковими для виконання всіма громадянами та суспільними інститутами.
Своєрідний правовий контроль у державі здійснює Консти туційний суд, а виконавча влада реалізує закони, ухвалені парла ментом, формується ним і звітує перед ним.
Якщо вища посадова особа держави (президент) обрана безпо середньо населенням, вона в межах законодавства також підзвітна парламенту. Однак і сама вона має юридичні важелі впливу на за конодавчий орган. Наприклад, може розпустити парламент та при значити згідно з конституційними нормами дострокові, позачергові вибори.
Судова влада є арбітром і покликана вирішувати спірні питання між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між ними і громадянами. Вона повинна бути незалежною і діяти виключно на основі існуючих у державі законів.
Пріоритет прав і свобод громадянина означає гарантію зако нодавчого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх за хист виконавчою владою.
Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, поглядів, переконань, релігії, зборів, пересувань та ін. Кожен має право брати участь у вільних і справедливих виборах, володіти власністю, працювати тощо. Ніхто не повинен затримуватися правоохоронними та іншими органами без юридичних підстав, захисту, справедливого судового розгляду у випадках офіційно висунених йому звинувачень тощо.
Під юридичною взаємодією держави і особи розуміють од ночасне забезпечення виконання прав і свобод громадян з відповідальністю останніх перед державою і суспільством.
Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня правової та політичної культури. Воднораз правова держава має застосовувати згідно з законо давством певні санкції за невиконання загальноприйнятих юридич них норм поведінку.
Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформація для громадян (за винятком тієї, що становить державну таємницю), судове оскарження дій посадових осіб за ущемлення прав грома дян тощо.
Звичайно, кожна держава має свої відмінності у внутрішній по будові, однак загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної і правової думки.
Політичний аспект проблеми правової держави полягає в тому, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від то талітаризму до демократії.
Проте існує і чисто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава, як джерело формування права, на певному етапі суспільного прогресу й сама потрапляє під "п'яту" права і стає правовим явищем.
Воднораз правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найбільш розвиненим ступенем суспільства є не просто правова держава, а правове соціальне суспільство, в якому встанов люється безумовне верховенство права, абсолютне і непорушне панування його принципів і цінностей. У такому суспільстві, окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та утверд ження культури права, значно підвищуються права людини, які набувають безпосередньо юридичного і соціального значення.
Підсумовуючи відзначимо такі засадничі принципи правової дер жави:
• громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом;
• держава може робити тільки те, що визначено законом;
• правосуддя має бути незалежним і ґрунтуватися на презумпції
невинуватості.
Але недостатньо досліджувати лише правові норми регуляції суспільного життя. Інтереси розбудови розвиненого громадянського суспільства вимагають урахування і соціальних регуляторів. Це дає підстави говорити не тільки про правову, а й про соціальну держа ву, основними принципами якої є:
• забезпечення гідних умов для життя людини;
• соціальна, екологічна, морально-психологічна та ін. відповідаль ність власника, держави тощо за наслідки своєї діяльності. Отже, проблема державотворення є ключовою під час розбудови системи управління суспільством та соціальними процесами, що відбуваються в ньому. І за оптимального вибору моделі, з ураху ванням політичної, правової, психологічної культури (про що ми по говоримо пізніше) можна побудувати суспільство без соціальних катаклізмів і катастроф, забезпечити його еволюційний розвиток.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора