Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ТЕХНОЛОГІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Тема 8. ТЕХНОЛОГІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
8.1. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: ПОНЯТТЯ І РОЛЬ У МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ВЛАДИ
Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які активно впливають на події, а відтак і на хід історичних процесів. У зв'язку з цим, вивчаючи проблему лідерства, звертають насамперед увагу на такі чинники:
• особистість і походження лідера; процес, завдяки якому він став лідером;
• характерні, риси груп та індивідів, якими керує лідер;
• характер взаємин між лідером і підлеглими;
• умови, в яких здійснюється роль лідера;
• результати взаємодії лідера і підлеглих.
Характер лідерства залежить від того, як і в яких варіаціях ці чинники впливають на політичне лідерство.
Отже, незалежно від політичного устрою та форми державного правління в кожному суспільстві політична влада здійснюється пев ною групою людей - елітою. Остання висуває зі своїх рядів полі тичних лідерів, які реалізують функції управління в цій державі (країні).
Взагалі "лідерство" (від англ.., керівник, ведучий) є од ним з механізмів регулювання взаємин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Його сутністю є відносини пану вання, підлеглості, впливу, наслідування тощо.
Лідер об'єднує і спрямовує діяльність групи, що сприймає і під тримує його ідеї. Звідси й розуміння лідерства як такого, що ха рактеризує соціально-психологічні аспекти самоорганізації.
Тип лідерства пов'язаний з природою суспільного устрою, спе цифічним характером і структурою груп, конкретно-історичними умовами і особистістю лідера.
Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упро довж багатьох століть. Геродот, Плутарх, їхні послідовники-історики вивчали діяльність видатних лідерів - монархів, полководців, державних діячів тощо. Н.Макіавеллі досліджував проблеми досягнення політичних цілей лідерами держави, Ф.Ніцше вба чав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г.Тард - наслідування послідовників, З.Фрейд - наслідки ущемле ного лібідо, М.Вебер - результат дії авторитетів тощо. Отже, існує багато концепцій, які пояснюють природу лідерства з тих чи Інших позицій і відкидати жодну з них неправомірно.
На особливу увагу заслуговують глибоко розроблювані західними дослідниками питання лідерства у малих групах, серед яких і можна виділити такі концепції:
• "теорія рис", де лідерство розглядається як феномен, що по роджується специфічними рисами характеру лідера;
• "ситуаційна теорія", згідно з якою лідерство конкретної особистості є функцією ситуації;
• "теорія визначальної ролі послідовників", згідно з якою лідерство є функцією від очікувань послідовників (що визнають чи не визнають даного лідера), рис характеру лідера і специфічних І умов, в яких він діє, а також характеру групи та її членів.
Воднораз слід зазначити, що ці теорії лідерства мають свої вади. Теорія рис, наприклад, не враховує, що різні епохи, суспільно-політичні сили потребують не тільки лідерів із загальними, а й із специфічними рисами. До того ж участь у політичній діяльності сприяє формуванню нових рис, необхідних для реалізації лідерсь ких функцій. Ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення но вої політичної ситуації.
Теорія визначальної ролі послідовників, яка вважає, що лідером керують його прихильники (за Е.Фроммом, такий лідер є "флюге ром"), перебільшує вплив умов на політичну поведінку лідера.
Вивчення лідерства зорієнтоване на розроблення ефективних ме тодів селекції лідерів та забезпечення адекватної ситуації соціаль ного менеджменту. Західна соціологія нараховує чимало спроб ем піричного дослідження проблем політичного лідерства.
Серед цих спроб можна назвати праці таких вчених, як З.Фрейд, Т.Боттомор, Р.Донован, Л.Фальковскі. Однак за відсутності єдиної наукової теорії вони не можуть бути універсальними для різних со ціальних спільнот і суспільств.
Наприклад, М.Дюверже розцінював політику і політичне лідерст во з погляду боротьби за владу між окремими індивідами і група ми, в якій переможці використовують виграш на власну користь. Він вважав, що основне (на його думку) протиріччя капіталізму - між збільшенням кількості продукції і деградацією якості життя - може бути вирішене лише через перехід до "демократичного соціа лізму".
Загальноприйнятого тлумачення політичного лідерства поки що не існує. Воно розглядається через такі аспекти як:
• взаємовплив суб'єктів політичної діяльності у політичній сфері суспільства;
• ефективність політичної діяльності;
• механізми інтеграції групової діяльності регулювання відносин людей, мистецтво встановлення консенсусу індивідів, соціальних груп, політичних інститутів, суспільства в цілому;
• вияв "творчого інстинкту" людини тощо.
Скажімо, Ж.Блондель вважав, що за сутністю і формою політич не лідерство є феноменом влади. Він розглядав його як спосіб ор ганізації влади, згуртування громадян у спільній діяльності.
А М.Дж.Херманн визначав такі параметри політичного керівницт ва: особистість і родовід лідера, шлях його до лідерства, харак терні риси груп та індивідів, якими він керує, характер взаємин між ними; умови, в яких здійснюється керівна роль лідера, результати взаємодій між лідером і підлеглими і т.ін.
Прибічники психологічного напряму в оцінці політичного лідерст ва вважають, що суспільство поділяється на психічно нормальних і ненормальних людей. Саме останні, на їхню думку, й здатні бути політичними лідерами, оскільки тут спрацьовує механізм компенса ції владою власних фізичних або психічних вад лідерів. (Згадаймо травми Дж.Кеннеді, дефект руки Й.Сталіна, малий зріст Наполеона, нерухомість Дж.Рузвельта, відсутність кількох пальців на руці Б.Єльцина і т.д.).
Упродовж тривалого періоду основою поділу на лідерів і підлег лих вважалися особисті якості людей. Однак згодом науковці де далі більше беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.
Взагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набува ють популярності, особливо в країнах, що здійснюють перехід до демократії.
Аналіз політологічної літератури дає змогу зробити припущення, що на політичне керівництво можуть впливати такі чинники:
• політичні переконання лідера;
• політичний стиль лідера;
• мотиви, якими керується лідер, намагаючись стати керівником;
• реакція лідера на тиск і стресові ситуації;
• шлях, яким він прийшов до політичного керівництва;
• попередній політичний досвід лідера;
• політичний клімат, в якому він розпочинав свою політичну діяль ність.
Під час проведення дослідження політичного лідерства гармоній не поєднання всіх означених чинників допомагає не тільки дізнати ся про характер лідерів, а й дає підстави для прогнозу їхньої полі тичної поведінки у тих чи інших умовах.
Необхідно розрізняти характеристики, які сприяли досягненню і індивідом лідерства, і характеристики, які він демонструє під час і виконання власне ролі лідера. Крім того, бажано звернути увагу на різні вимоги до політичного лідера залежно від ситуації. Серед них - завдання (мета) групи, її структура та ситуаційний контекст.
За стилем розрізняють авторитарне (передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили) і демокра тичне (дає змогу членам групи брати участь у формулюванні мети діяльності групи та керівництва нею) лідерство. В організаціях також виділяють формальне (на основі встановлення процедур призначення керівників та функціональних взаємин між ними і групою) і неформальне (виникає на основі особистих взаємин учасників) лідерство. Ці типи лідерства можуть підвищувати (в разі збігу або доповнення одне одного) або зменшувати ефективність керівництва організацією.
Політичне лідерство фіксує морально-політичні і психологічні стосунки між суб'єктом і об'єктом політики, які не є механічними. Лідерство - процес двосторонній, оскільки об'єкт не тільки сам обирає собі лідерів, а й певною мірою коригує їхню політичну по ведінку.
Об'єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Ця необхідність виникає, якщо є потреба прове дення оцінок політичної ситуації та здійснення від імені великої суспільної групи певних дій. З усіх претендентів на лідерство оби рається особа, яка виділяється найбільшою активністю, інформованістю, інтелектом і ефективністю політичної діяльності.
Потреба у лідерах виникає тоді, коли об'єкт шукає мету дальшо го розвитку і шляхи її досягнення або пропонує нові засоби ре алізації раніше поставлених завдань. Суб'єкт пропонує своє ро зуміння першого і другого, згуртовує об'єкт (якщо погляди збіга ються) і забезпечує просування вперед. Таким чином, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.
Лідерами не народжуються, однак опанувати мистецтво лідер ства може далеко не кожний суб'єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої суспіль ства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зрозумілим для об'єкта, приймати наближені до реалій політичні рішення тощо.
Отже, можна констатувати, що політичне лідерство передба чає:
• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегру вати їх, коригувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;
• вміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;
• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо. За умов більш-менш демократичного суспільства (наслідком яко го є зростання ролі суб'єктивного чинника) підвищується рейтинг лідерів, які не адмініструють, а керують об'єктом на основі допомо ги йому в самостійному знаходженні оптимальних управлінських рішень.
Авторитетний лідер веде за собою об'єкт, неавторитетний - змушує йти за ним силовими методами.
Лідером, як правило, є окремий політик, хоча може бути й су купний суб'єкт - держава, партія тощо. Однак і всередині сукуп ного суб'єкта призначається, обирається або власноруч захоплює владу окрема особистість (або група особистостей).
Колективний лідер в основному створюється у перехідні періоди існування держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, ко ли структура об'єкта зміцнюється, його керівна група висуває (або він самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з пер шого тріумвірату Стародавнього Риму (Ю.Цезар, Г.Помпей, Л.Красс) вийшов одноосібний диктатор Цезар (60-й рік до н.е.). Так було у Франції, коли влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта (1792-1802). Так було і в СРСР, коли післяхрущовське колективне керівництво країни змінилося одно осібною владою Л.Брежнєва.
Типи політичного лідерства. Соціолог М.Вебер на основі типів влади (правління) виокремлював такі типи політичного лідерства:
• традиційне, яке передбачає віру підлеглих у те, що влада є за конною, оскільки була і є завжди;
•харизматичне, коли влада ґрунтується на вірі у винятковий та лант, дар, особливі магічні здібності лідера, який, на думку підлеглих, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію;
• легальне, що здійснюється через демократичні процедури шля хом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавст вом і контролюються виборцями.
Взагалі вивчення політичного лідерства вимагає конкретно-істо ричного підходу. Тип політичного лідера залежить від багатьох чин ників: суспільно-політичного устрою, політичного режиму, політико-психологічної, правової, загальної культури суспільства тощо. Ска жімо, залежно від політичного устрою виокремлюють лідерів де мократичних і авторитарних режимів (олігархічних, воєнних, тоталі тарних, диктаторських).
За соціально-діяльнісними настановами лідерів можна класифіку вати як консервативних, реформаторських та революційних. Кон сервативні лідери не схильні до змін у суспільстві, обстоюють ба зові цінності та форми суспільного життя, що вкорінилися у даному суспільстві. Реформатори, відстоюючи базовий міф політичного суспільства (за Р.Таккером), його ідеальну модель побудови, праг нуть усунути відхилення практики від моделі. Революціонери вва жають, що єдиний шлях поліпшення колективної ситуації - у фун даментальній перебудові суспільства.
Функціонально політичний лідер покликаний формувати політич ний курс, стратегію і тактику, реалізація яких здійснюється на рів нях: оцінки суспільної та групової ситуації; вироблення лінії по ведінки; виконання мобілізуючих функцій своєї спільноти.
Індивідуальне політичне лідерство у загальнонаціональному масштабі (на відміну від лідерства у відносно малих групах - партіях, організаціях, асоціаціях та ін.) відрізняється:
• дистанційністю, коли спілкування лідера з його послідовниками є опосередкованим засобами масової інформації, організаціями та людьми, які обслуговують державну машину;
• багаторолевістю, коли лідер намагається дотримуватися .опти мального політичного курсу, враховуючи очікування свого безпосереднього оточення, політичних сил та електорату, що його підтримують;
• корпоративністю, яка означає символічність лідера (у певному розумінні), оскільки його численні ролі грає за нього "виконавча еліта";
• нормативно-правовою обмеженістю, позаяк лідер діє в певно му нормативно-правовому просторі, який визначає реальні мас штаби його влади та шляхи її реалізації.
Характер і механізми функціонування політичного лідерства сут тєво залежать від форми реалізації влади. Тоталітаризмові відпові дає насильство, "авторитет сили", демократії - "сила закону", "си ла авторитету". В останньому випадку зміна політичних лідерів здійснюється не через революції, заколоти і т.д., а демократичними методами (виборами). Крім того, слід зазначити, що в правових державах існує спеціальна процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського суду (імпічменту) в разі порушен ня конституції.
Таким чином, стає зрозуміло, що тип моделі політичного лідер ства суттєво впливає на політичне життя суспільства і водночас є однією з визначальних характеристик політичної культури та чин ником впливу на формування останньої.
Отже, дослідження проблем політичного лідерства надзвичайно важливі під час аналізу технологій, реалізації політичної влади. Во ни розкривають психологічну природу завоювання і утримання по літичної влади як феномену суспільного життя, дають особистісний матеріал для оцінки політичних подій і явищ, політичного прогнозу вання ситуації.
8.2. ТЕХНОЛОГІЇ ЗАВОЮВАННЯ ТА УТРИМАННЯ ВЛАДИ. ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС: МЕХАНІЗМ ТА ПРОЦЕДУРА
Політологія виокремлює два основні шляхи завоювання та утри мання політичної влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Але життя, безперечно, є набагато складнішим за описува не політологічними схемами. Історія знає немало прикладів того, як після проведення відносно демократичних виборів правляча еліта переходила до диктаторських методів правління і знищення своїх політичних опонентів (згадаймо прихід до влади нацистів у Німеччи ні 1934 р.). Так само історія знає приклади, коли тоталітарні, дик таторські режими були змушені піти на проведення демократичних виборів, внаслідок чого суспільство мирним шляхом еволюціонува ло ві,і, насильницьких до демократичних методів передачі політич-ної влади (Іспанія, Португалія, Чилі, зрештою - країни колишньої так званої соціалістичної співдружності).
Демократичні вибори дають змогу громадянам вибирати і скида ти державних діячів (президентів, членів уряду, парламентів, мерів, губернаторів, суддів та інших представників правлячої еліти). В принципі, вибори є чи не єдиним засобом впливу на державних і політичних лідерів, завдяки якому навіть найпасивніші члени суспільства можуть опосередковано реалізувати свою політичну волю і побажання.
Присутність такої політичної технології як вибори стимулює дос лідження проблем проведення і організації виборчих кампаній.
По суті, вибори слугують правовим механізмом реалізації суспі льних санкцій або заохочень, заміняючи неформальні акції на кшталт революцій, заколотів, демонстрацій тощо.
Можливість громадян демократичним шляхом впливати на пове дінку своїх правителів має кілька важливих наслідків:
1. Вибори формалізують і фундаментально змінюють характер сус пільного впливу на дії уряду, хоча, звичайно, громадська думка Може впливати (і впливає) на державних діячів задовго до про ведення виборів.
Правителі, напевно, найбільше стурбовані побажаннями народ них мас тоді, коли військові та управлінські можливості щодо вико нання їхніх наказів є обмеженими, і найменше - коли влада є сильною і стабільною.
Створення механізму демократичних виборів, однак, свідчить, що і в умовах, коли правляча еліта має змогу силовим шляхом приму сити до покори, значення громадської думки не знижується. Про сто вибори сприяють інституціалізації впливу громадської думки, певною мірою "випускають пару", знімають соціальну напругу в суспільстві.
2. Вибори є засобом врахування масових настроїв, які можна фор мально і неформально контролювати. В кожній країні правила і процедури виборів є інструментом політичної боротьби, який дістав назву виборчої інженерії (її особливості детальніше роз глянемо пізніше). Виборчі процедури можуть використовуватися і для зменшення і, навіть, для виключення впливу громадян на їхні результати. Численні випадки проведення безальтернативних ви борів свідчать про те, що й хорошу ідею проведення виборів можна вихолостити до такого ступеня, що ця демократична про цедура втратить будь-який сенс. У демократичному суспільстві намагаються не заважати волевиявленню Электорату шляхом прямих і рівних виборів, а, скоріше, вплинути на суспільну думку, використати її силу для зміцнення політичного режиму.
3. Вибори обмежують вплив широких мас населений на політичні та управлінські процеси, оскільки на певний період дають політич ним і державним лідерам можливість правити від їхнього імені. Крім того, вибори не завжди спрацьовують на кшталт референдума з оцінки тієї чи іншої політичної лінії. Дуже часто суспіль ний загал концентрує свою увагу не на тому, що має робити президент, парламент, уряд, а на тому, хто займає високі дер жавні посади.
4. Вибори обмежують інтенсивність масової політичної діяльності. Вони сприяють перетворенню останньої із засобу інституціалізації своїх вимог на колективну заяву на дозвіл чого-небудь. Людей, які мають власну мотивовану думку про політичні проце си, що відбуваються у суспільстві, не так вже й багато. Більшість людей беруть участь у виборах, незважаючи на свою відносну апатію до державних питань. Немало з них голосують тому, що "так треба", "за традицією" тощо.
Підсумовуючи, варто відзначити, що, даючи змогу електорату формально відбирати й скидати політичних лідерів, вибори роблять можливим співіснування суспільного впливу і державної влади. Це є принциповим у відносинах між громадянами і державою. Вибори - засіб контролю народу над суспільством, але водночас вони - засіб контролю народу над державою, що контролюється самою державою. На практиці це виглядає так:
• правлячі еліти намагаються регулювати склад електорату, щоб зменшити вагу тих груп або ідей, які розглядаються першими як небажані;
• правлячі кола суспільства маніпулюють результатами виборів завдяки різним варіантам формування виборчих округів і прий няття щодо них рішень;
• майже всі правлячі еліти намагаються, принаймні частково, ізо лювати процес формування політики від впливу масової, громад ської думки через регулювання зв'язків між рішеннями, пов'яза ними з виборами, та складом і організацією роботи урядових структур.
Отже, всі ці процедури дають змогу тим, хто перебуває при вла ді, контролювати можливі наслідки масової участі громадян у полі тичному житті. Однак подібні технологічні хитрощі не обов'язково ведуть до обмеження можливостей громадян впливати на правлячі кола. У кожному суспільстві точиться діалектична боротьба за де мократію, з одного боку (з боку народу), і обмеження її, з другого (з боку влади). Цей процес нескінченний, оскільки він рухає суспільний прогрес.
Таким чином, можна констатувати, що депутатському корпусу і тим посадовим особам з виконавчої та судової гілок влади, які обираються безпосередньо населенням, відводиться роль вираз ників народного суверенітету. А вибори в даному випадку є одним з найважливіших інститутів легітимізації політичної системи і політичного режиму. Акт участі громадян у виборах вже сам собою підвищує їхню віру в законність і відповідальність державних інсти тутів. Крім того, слід відзначити, що заходи, які стимулюють участь громадян у виборах, не тільки підсилюють політичний інтерес, а й впливають на настанови громадян стосовно процесів соціального управління.
Відносна легкість, з якою можна замінити діючий уряд у країні, значно згладжує гостроту можливих вимог про зміну самого політичного режиму та його інститутів. Саме це й зумовлює пере творення в сучасних умовах інституту загальних виборів на один з найважливіших елементів політичної системи, який діє в більшості країн світу. Але для того, щоб загальне виборче право було запроваджено в політичній практиці, знадобилося понад двісті років бо ротьби демократичних сил.
Зокрема, в Нідерландах 1800 року мали виборче право тільки 12% дорослого населення, а 1900 - 63%. Загальне ж виборче право було запроваджене для чоловіків 1917, а для жінок - 1919 року.
До речі, жінки отримали право участі в голосуванні в США 1918, Франції - 1944, Італії - 1945, Греції - 1956, а Швейцарії - ли ше 1971 року.
Перелік посад, які заміщуються за допомогою виборів, є дуже великим. У такий спосіб можуть обиратися президент або глава уряду, губернатори, депутати всіх рівнів, мери міст та інших насе лених пунктів, прокурори, судді та ін.
У більшості країн процес і порядок проведення виборчих кампа ній регламентується законодавчими нормами. В Японії, наприклад, заборонено робити подарунки виборцям, обіцяти їм просування по службі і обходити будинки виборців з агітаційними цілями. В Німеч чині заборонено публікувати результати опитувань громадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії — у день виборів. Досить ретельно регламентується використання засобів масової інформації, особливо телебачення і радіо.
В основі регламентації виборчих кампаній лежать три найваж ливіші принципи:
1. Обмеження суми пожертв приватних осіб і організацій до перед виборчих фондів або взагалі здійснення фінансування виборчої кампанії за рахунок держави.
2. Принцип лояльності стосовно конкурентів, недопущення образ, фальсифікацій тощо.
3. Нейтралітет державного апарату та його невтручання в процес виборчої кампанії.
4. Надання всім партіям і кандидатам рівного ефірного часу на те лебаченні і радіо, а також однакових розмірів газетної площі на шпальтах друкованих засобів масової інформації.
Важливим аспектом є і реєстрація громадян як виборців. У біль шості країн це роблять спеціальні представники місцевих органів влади, які створюють для цього відповідні виборчі комісії. Але ці функції можуть виконуватися й безпосередньо виконавчими струк турами (міністерство внутрішніх справ у Німеччині). Досить часто використовується так званий ценз осідлості як для виборців, так і для кандидатів на виборні посади. Насамкінець зауважимо, що запровадження і використання ви борчих процедур є предметом численних досліджень, які прово дяться суспільствознавчими науками. Але про це ми поговоримо пізніше.
8.3. ОСНОВНІ ВИДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ
Для проведення виборів вся територія країни (області, міста, району) поділяється на виборчі округи, в межах яких і прово дяться вибори. Сам же виборчий процес відбувається на основі ви борчих процедур, установлених згідно з механізмами їх реалізації в конкретних виборчих системах.
Розгляньмо існуючі у світовій політичній практиці види виборчих систем, виходячи з таких їхніх характеристик, як число голосів на одного виборця, спосіб комплектації виборців в округи, кількість голосів, що обираються від кожного округу.
МАЖОРИТАРНІ ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Вони є найпростішими і найбільш поширеними. Розрізняють од номандатні, багатомандатні й преференційні мажоритарні системи.
В першому випадку вся територія поділяється на округи. Від кожного округу обирається по одному депутату, який отримує на виборах відносну більшість голосів. У більшості випадків за аль тернативних виборів мало кому вдається перемогти в першому турі. Тому проводять другий тур голосування, в якому переможцем стає той, хто випередить іншого фіналіста бодай на один голос. Однак існують виборчі системи, в яких другий тур голосування не прово диться.
Одномандатна мажоритарна система діє в США, Великобританії, Канаді, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Авст ралії, Франції та ін..
За багатомандатної мажоритарної системи кожен виборець має стільки голосів, скільки обирається депутатів від цього виборчого округу. У такий спосіб обирають депутатів місцевих органів влади Великобританії та Нової Зеландії. А в Японії, наприклад, під час виборів депутатів нижньої палати парламенту виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів (однак все одно більше од ного).
За багатомандатної мажоритарної системи виборець вирішує пи тання вибору не тільки "найкращої" партії, а й "найкращого" кан дидата. Внаслідок цього в округах, в яких партія має обмежений вплив, вона змушена висувати лише одного кандидата, щоб не роз порошувати голоси "своїх" виборців. Американська система голосування відрізняється тим, що вибор ці обирають свого президента не безпосередньо, а передовіряючи свої повноваження колегії виборців. Чисельність останніх дорівнює кількості сенаторів від штату плюс кількість членів палати представ ників Конгресу США. Але якщо кількість сенаторів від кожного штату дорівнює 2, то кількість членів палати представників обчис люється виходячи з результатів останнього перепису населення країни.
У цьому разі виборці зобов'язані голосувати за партію, яка от римала просту більшість голосів у даному штаті. Це призводить до того, що перемога (навіть і мінімальна) у великому штаті є ва гомішою, ніж перемога в кількох штатах з невеликою кількістю на селення.
До речі, в історії США було три випадки, коли президентом ста вала людина, яка в цілому отримала меншу кількість голосів ви борців, ніж конкурент, але більше голосів уповноважених виборців завдяки саме не зовсім справедливому виборчому механізмові.
Однією з удосконалених модифікацій мажоритарної виборчої системи є так звана преференційна виборча система, за якої виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден з них не отримає абсолютної більшості, з усього списку кандидатів виклю чають того, який набрав найменше "перших місць". Його "перші місця" анулюють і передають тим кандидатам, які у цих же бюле тенях отримали другі позиції.
Знову йде підрахунок "перших місць" і знову виводять з "гри" кандидата, який отримав найменше за всіх "перших місць".
Така процедура підрахунків повторюється доти, поки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів (тобто 50% плюс 1).
На практиці преференційну систему використовують вкрай рідко через те, що вона є досить складною і не позбавлена вад, які має й проста мажоритарна система. Крім того, за такої виборчої про цедури виборці, особливо з невисоким рівнем освіти, часто-густо розставляють кандидатів просто відповідно до алфавіту. А якщо додати до цього ще й помилки, які виникають під час підрахунків, стає зрозуміло, що ця система не є найкращою для використання у політичній практиці.
Запровадження мажоритарної системи проведення виборів за "правильних" (з погляду правлячих кіл) нарізань кордонів округів може суттєво вплинути на результати виборів, чим, до речі, дуже часто користуються у світовій політичній практиці.
ПРОПОРЦІЙНІ ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Цей вид виборчих систем характеризується розподілом депу татських мандатів пропорційно до кількості голосів, поданих за кожну з партій у багатомандатних виборчих округах. При цьому кількість мандатів від даного виборчого округу вираховується за лежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни.
За пропорційних виборчих систем виборці голосують передусім за політичні партії, які представлено списком кандидатів. Меншою мірою виборці орієнтуються на конкретну особистість.
У деяких виборчих системах пропорційного типу прізвище обра них депутатів називає сама партія. Ця процедура виглядає так: пе ред виборами на з'їзді партії або пленумі її правління визначаються з кандидатами, які можуть претендувати на депутатські мандати. (Тобто проводиться своєрідний рейтинг кандидатів). Якщо на вибо рах дана партія виборола, скажімо, 5 мандатів, їх отримають п'ять перших з того списку кандидатів.
У багатьох країнах виборці, голосуючи, можуть вказати у бюле тені прізвища одного або кількох кандидатів від цієї партії. В ре зультаті процедури виборів переможе той кандидат, який набере кількість голосів, більшу за встановлену у даному виборчому окрузі квоту (наприклад 50 процентів).
У цьому випадку основною проблемою є встановлення даного кваліфікаційного бар'єру, який розділяє кандидата й депутата. Це намагаються зробити так, щоб залишки голосів після ділення на них загальної кількості зібраних кожною партією голосів у даному окрузі були мінімальними.
Такі виборчі системи розповсюджені у країнах з великими пар ламентськими традиціями, з досить високим рівнем політичної культури населення (Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції).
ЗМІШАНІ ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Ця група виборчих систем базується на комбінації елементів пропорційної та мажоритарної систем. Найбільш характерним при кладом може бути названа виборча система Федеративної Рес публіки Німеччини. Вона відрізняється тим, що половина депутатів бундестагу (національного парламенту) обираються за принципами одномандатної мажоритарної системи, а друга - за пропорційною системою згідно зі списками кандидатів, які подають партії в кожній з федеральних земель.
У цьому разі в першому випадку використовується кваліфікацій ний бар'єр для блокування партій, які наберуть менше 5 процентів голосів виборців. До речі, під час розподілу мандатів на основі го лосування за списками голоси, які були подані за партії, що не по долали 5-процентний бар'єр або не перемогли хоча б у 3-х вибор чих округах, не враховуються.
Такий спосіб побудови виборчої системи сприяє стабільності пар тійно-політичної структури суспільства, тому що прихильники "ма лих" партій змушені голосувати за одну з "основних" партій полі тичного спектру країни.
Але, за умов неструктурованості суспільства, якщо більшість партій не подолає кваліфікаційний бар'єр, може утворитися ситуа ція, коли загальна кількість голосів, поданих за партії-переможниці, буде меншою, ніж у невдах виборчого марафону. Подібна ситуація склалася 1995 року в російській Думі (нижній палаті парламенту), коли кваліфікаційний бар'єр пройшло кілька партій, які в цілому отримали менше половини виборців. Зрозуміло, що в такій ситуації використання даної виборчої процедури призводить до значного, цілком легального перекручення волі виборців, а відтак - і до сумнівів щодо легітимності обраної у такий спосіб влади.
КУРІАЛЬНІ ВИБОРЧІ СИСТЕМИ
Такі виборчі системи створюються у суспільствах, де існує гостра проблема забезпечення представництва у парламенті нечисленним етнічним або соціальним групам.
Для кожної курії передбачаються свої норми представництва і під них відповідно створюються виборчі округи.
За куріальною виборчою системою проводять вибори однопалат ного парламенту Нової Зеландії, у Зімбабве, на Фіджі. Аналогічна система функціонувала в Абхазії (Грузія).
Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система була викори стана в СРСР та Росії у 1989-1990 роках, коли КПРС та офіціозні суспільно-політичні організації мали гарантовану кількість мандатів на вищих представницьких органах - з'їздах народних депутатів.
Насамкінець варто зауважити, що та чи інша виборча система обирається правлячою елітою на основі врахування таких чинників, як розстановка політичних сил, традиції формування органів влади та форм їх реалізації, політико-психологічної культури суспільства тощо.
8.4. ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ, ЇЇ ФУНКЦІЇ І ЗАСОБИ. ПОЛІТИЧНА СИМВОЛІКА
Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, мусить постійно враховувати зміну внутрішньої і зовнішньої до неї ситуації. У своєму функціонуванні вона повсякчас залежить від інформації, яка надходить ззовні, а також від власних субсистем про розвиток самої системи.
З погляду К.Дойча (Гарвардський університет США), який вико ристав під час аналізу політичної сфери загальнокібернетичні ідеї Н.Вінера, політична система ніколи не перебуває в стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політика і врядування досліджуються в даному випадку як процес управління і координації зусиль щодо досягнення певних цілей (116).
Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності полі тичної системи? Яким чином вона реагує на зміну ситуації, чи не запізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, пере дбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на не бажані зміни? Все це - життєво важливі проблеми. Відтак необ хідними і першочерговими для політичної системи є політична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.
Особливу увагу дослідники сфери суспільства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів ма сової інформації та зв'язків влади з громадськістю.
Якість урядових рішень, передбачення і випередження залежать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через достовірність або недостатність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відображає її політичний досвід. Процес пе редачі політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною і суспільною система ми, а також між суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією.
Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розви вається паралельно з політичними структурами. Але існує безпосе редній зв'язок між рівнем економічного розвитку суспільства і рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визна чається як технічним рівнем передачі інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.
Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації. Ліберальні структури політичної комунікації характеризуються демократичним підходом, якщо існує постійний діалог між владою і суспільством. З погляду цієї концепції в даному випадку можна го ворити про "уряд громадської думки", який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями і підлег лими.
Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз повинен враховувати проблеми інформації і політичної кому нікації у поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери сус пільства.
Наприклад, Г.Алмонд і Дж.Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.
У розвинених суспільствах політичні "послання" (тексти, повідом лення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони зна ють певні загальноприйняті "правила гри". А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприєм ці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про се редній загальний рівень культурного і політичного розвитку країни.
Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює в її каналах. Якщо, скажімо, газети і журнали доходять до читачів ли ше через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою ви сокого рівня розвитку політичної системи взагалі і системи політич ної комунікації зокрема. Те ж саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політич них системах інформація надходить не тільки зверху-вниз дирек тивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.
Політична та інша інформація може передаватися трьома ос новними способами комунікації: завдяки засобам масової інфор мації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер та інші) засоби масової інформації. У другому випадку маються на увазі комунікативні можливості політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску тощо. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями і під леглими громадянами.
Процес комунікації через неформальні контакти характеризуєть ся двома ступенями передачі інформації. Аудиторія сприймає ін формацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на ліде рів громадської думки, а друга вже йде від них. Таким чином, ос танні виступають по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо).
І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найбільш ефективним у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним з найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.
Невід'ємною частиною формування, фіксації і самовідтворення ідентичності будь-якої нації і держави як соціокультурної і політич ної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозумі ло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.
Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. В широкому вжитку символ - це образ, у структурі якого предметний образ і зміст виступають як нерозривні частини одного цілого.
Символи можна відображати графічно - у вигляді християнсь кого хреста, герба, прапора, серпа і молота або такими людськими постатями, як дядько Сем (США), Джон Булл (Великобританія), Маріанна (Франція).
Символами держави можуть виступати меч, військо, поліція, уря дові будинки (Білий дім, Кремль, Єлисейський палац) тощо.
Різноманітні символи відіграють велике значення в житті людей. За допомогою символів вони взаємодіють один з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регуляції соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, які мають для нього певний смисл.
Кожен народ створює і шанує свої власні національно-державні символи, які будуються упродовж тривалого часу і базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина запро ваджується політичними елітами.
Центральне місце в цій системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприк лад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом "громадянської релігії", харак терної для того чи іншого суспільства.
Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є символом "американської мрії", успіхів країни необмежених можливостей.
Виразником національного духу, чинником, що сприяє форму ванню національної самосвідомості і водночас символом країни, можуть виступати ті чи інші міста. Скажімо, Київ для більшості ук раїнців - це, насамперед, Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Печерська лавра та Софійський собор.
Символічним є і вибір назви національної грошової одиниці Ук раїни - гривні. В контексті того, що в той час, як Україна не мала власної державності, Московське царство перебрало на себе, влас не кажучи, українську назву держави - Русь, введення назви ук раїнської гр...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора