Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2011
Тип роботи:
Конспект лекцій
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Розділ 12. ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
12.1. ПОНЯТТЯ, ФУНКЦІЇ І ВИДИ МЕНЕДЖМЕНТУ. ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
П
ід менеджментом (походить від англ. тападетепі — керува ти, управління) взагалі розуміють процес управління матеріаль ними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного викори стання з метою досягнення цілей управління суспільством, політич ною, економічною або соціальною структурою, окремими спільно тами тощо.
Зрозуміло, що цей процес здійснюється певними групами людей, які відповідно до законодавства та усталених соціальних і психіч них норм поведінки, прийнятих у суспільстві, беруть на себе зобо в'язання з реалізації влади над державною, комунальною, корпора тивною власністю, власністю фірми і т.д.
Отже, менеджмент розглядається з двох поглядів:
• як соціологічне вчення, яке розглядає проблеми управління;
• як практичні рекомендації з управління великим підприємством, фірмою, концерном і т.д.
Як соціально-економічне вчення менеджмент виник наприкінці XIX століття, коли були здійснені перші спроби систематизувати знання у галузі управління виробництвом. 1881 року американець Джозеф Вартон розробив перший систематичний курс управління для викладання цієї наукової дисципліни у коледжі. Але широке впровадження менеджменту у практику розпочалося після публіка ції 1911 року книги Фредеріка Тейлора "Принципи наукового уп равління" та організації Хорлоу Персон першої наукової конферен ції з даного питання.
Подальший розвиток теорії менеджменту пов'язують з ім'ям керівника великої вугледобувної компанії Генрі Файоля, який сформулював основні принципи і функції менеджменту. Метою його концепції було обгрунтування універсальних принципів управління:
• необхідності підтримки дисципліни;
• ієрархічне підпорядкування;
• одноосібне керівництво;
• корпоративний дух;
• орієнтація на прибуток тощо.
Пізніше у теорії менеджменту були сформульовані основні функції управління: організація, фінанси, виробництво, мар кетинг.
Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX столітті виникло кілька наукових напрямів менеджменту: раціоналістична школа, школа людських відносин, школа взаємопов'язаних дій — управлінських функцій та ін.
Раціоналістична школа досліджувала питання відповідності фізич них та інтелектуальних даних людей виконуваній ними роботі, вив чала проблеми попередньої підготовки працівників до роботи на виробництві. Засновником цієї школи був американський інженер Тейлор.
Теорія людських відносин, біля колиски якої стояв Фоллетт Мейо, базувалася на розумінні того, що навіть і чітко відпрацьовані виробничі операції та висока заробітна плата не завжди призводять до адекватного зростання продуктивності праці і прибутків. Прибіч ники цієї теорії не без підстав вважали, що соціально-психологічні чинники також відіграють серйозну роль у даних процесах. Такі чинники, як сприятливий морально-психологічний клімат у колекти ві, турбота керівництва про підлеглих робітників підвищують задо воленість останніх своєю роботою, а відтак призводять до зростан ня ефективності виробництва.
Але теорія людських взаємин не могла дати відповідь на всі за питання, які виникали у процесі управління і взаємин людей у про цесі виробництва. Спробу інтегрального розгляду цих питань
здійснив Дуглас Макгрегор, який створив управлінську концепцію на основі поєднання досягнень науки про людську поведінку, пси хологію з процесом управління. Ця концепція, яку ще називають поведінською, допомагала працівникам щонайповніше розкрити свої здібності та потенціал.
Новий якісний крок у розвитку теорії менеджменту став можли вим з появою кібернетики та широким запровадженням у практику обчислювальної техніки. Внаслідок цього виникли кількісні теорії управління, які, відштовхуючись від конкретно сформульованих змінних характеристик об'єкта управління, розробляють матема тичні моделі вирішення конкретних проблем управління на основі оптимізації процесу прийняття управлінських рішень.
Нині характер сучасного виробництва фахівці розглядають як процес безперервних взаємопов'язаних дій, кожна з який, своєю чергою, також є процесом. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій.
Коротко розгляньмо кожну з цих функцій.
Планування полягає у формулюванні цілей об'єкта управління та шляхів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та вірогідного розвитку, а та кож найбільш ефективні способи здійснення поставлених завдань.
Організація відповідає на запитання щодо організаційної побу дови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих людей.
Мотивацію використовують для створення відповідних ма теріальних і моральних стимулів для працівників щодо забезпечен ня виконання ними своїх обов'язків стосовно об'єкта управління та суспільства в цілому.
Контроль полягає у ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їх структурі організації, відповідності самої структури цілям організації і т.д. Результати контролю використо вуються під час вироблення нових управлінських рішень та коригу вання раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.
Реалізація управлінських функцій потребує не тільки певних управлінських рішень, а й присутності необхідної інформації для прийняття зазначених рішень та зворотного зв'язку про виконання раніше прийнятих управлінських рішень.
Все, що було сказано про менеджмент у виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), можна і потрібно застосу вати у політичній діяльності, яка, зрозуміло, має свою специфіку. Починаючи з об'єктів та суб'єктів політики і закінчуючи процесами прийняття політичних рішень і власне політичними* рішеннями та
наслідками їх реалізації. Недарма ж талановиті менеджери у ви робництві часто-густо стають відомими політиками та державними діячами, які знаються не тільки на принципах управління, а й політичного маркетингу.
Взагалі політичний менеджмент полягає у безпосередньому розгляді, ухваленні і втіленні у практичне життя політичних рішень. Займається цією діяльністю спеціалізована група людей (політична, правляча еліти і т.д.), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь і маніпуляцій. Останні три види соціотехніки управління ще інакше називають інструментами регулювання впливу на людей.
Окрім санкцій за порушення суб'єктом або об'єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група може використовувати і засоби заохочення.
До перших можна зарахувати такі засоби переслідування, як звільнення з роботи, заборону на професії, урізання певних прав (можливості їздити за кордон, публікувати свої твори та праці то що), обструкція у засобах масової інформації, судове та адмініст ративне переслідування і т.д.
Серед засобів заохочення можна назвати доступ до матеріаль них благ та послуг (квартир, прибуткових посад, спецмагазинів та інших пільг), популяризація у засобах масової інформації і т.д.
Такі види впливу на громадськість застосовуються насамперед для того, щоб роз'єднати ті чи інші суспільні групи, які не розділя ють панівні у суспільстві норми поведінки, моральні цінності, оцінки суспільно-політичної ситуації.
Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються переконати останніх у не обхідності того чи іншого політичного вибору. Техніка умовлянь пе редбачає використання раціональної та нераціональної аргумен тації. У першому випадку активно використовують статистичні дані, факти, прагматичні аргументи, результати конкретних соціологічних та соціопсихологічних досліджень, логічно пов'язані між собою та аргументами, якими оперують агітатори.
Під час використання техніки нераціональної аргументації зацікавлені особи покликаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, що поділяють аналогічні думки. Отже, у даному випадку звертаються і покликаються на авторитети, думки більшості громадян і т.д. Крім того, до цієї групи соціотехнічних прийомів зараховують і техніку формування емоційного компонен ту, за якої звертаються до стереотипів, національних інтересів, та ких засобів емоційної реакції, як осміювання, залякування і т.д.
Маніпуляцію суспільною свідомістю використовують тоді, коли є потреба вплинути на певні суб'єкти або об'єкти політики, які не повинні знати про наміри правлячих або інших впливових кіл.
Засоби, які сприяють маніпуляції, можна поділити на мовні і не-мовні. Перші передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних та політичних кліше і т.д. До других можна зарахувати маніпулювання інформацією: блокування "невигідної" інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе контексті.
Найчастіше використовують фрагментарність інформації, яка уне можливлює оцінити ту чи іншу подію у повному обсязі, об'єктивно. Це, так б.и мовити, пасивний варіант маніпуляції. До активних нале жить насадження стереотипів та "правильних" норм і цінностей.
У пристосуванні до політичної сфери суспільства виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди і менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм і т.д. При цьому процес управ ління може розглядатися на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому тощо. Іншими словами, скажімо, менеджмент виборчої кампанії можна здійснювати на рівні виборів депутатів від сільської до Верховної Рад народних депутатів. Аналогічний підхід застосовується і щодо менеджменту діяльності правлячої команди і окремих політичних кампаній.
12.2. МЕНЕДЖМЕНТ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ
12.2.1. ФОРМУВАННЯ КОМАНДИ
П
роцес організації і проведення виборчої кампанії політичного лідера є надзвичайно складним. Він потребує не тільки знач них матеріальних і фінансових ресурсів, відповідного політич ного капіталу лідера]та його інтелектуального потенціалу, а й добре_ організованої, згуртованої команди професіоналів у галузі політич них технологій, політології, соціології, соціальної психології та ме неджменту? Останніх у нас, до речі, несправедливо і принизливо називаютьапаратниками-бюрократами, хоча без цих чорноробочих полі-тичної кухні ще не звівся на ноги жоден більш-менш відомий професійний політик.
Отже, принципове завдання, яке має вирішити кандидат, це фор мування працездатної команди. Вона, своєю чергою, вже й займа тиметься проблемами матеріально-фінансового забезпечення кам панії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями, що повсякчас виникатимуть упродовж виборчого мара фону.
* Фахівці радять звернути особливу увагу на розподіл функцій всередині команди політичного лідера на тих, хто готує матеріали для кандидата безпосередньо, і тих, хто займається поточними ор-
ганізаційними проблемами. Такий розподіл обов'язків дає змогу кандидатові уникнути відволікання на дрібні щоденні справи і уможливлює зосередитися на стратегічних питаннях.
Досвід показує, що загалом найближче оточення кандидата за кількістю не повинно переважати відоме "психологічне число" — 7 плюс-мінус 2 особи. Хоча, звичайно, догматизму тут не повинно бу ти, оскільки психологічний потенціал кожної людини є різним. Існують люди, які можуть ефективно керувати й більшою кількістю людей водночас, не втрачаючи контролю за контактами з ними і пам'ятаючи про те, що, кому і в який термін доручено зробити. Лідер за такої організації роботи є об'єднуючим ланцюгом, який збирає всю інформацію, організовує її аналіз і продукування мож ливих варіантів політичних рішень.
В ідеалі команда кандидата повинна бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди, яка в разі перемоги без особливих труднощів зможе взяти на себе важелі влади. Хоча в житті все відбувається набагато складніше, і часто-густо люди, які певною мірою "зробили" президента або депутата, не знаходять собі аде кватного місця в урядовій команді. А якщо, все-таки, політичний лідер, що переміг, надає їм досить впливові посади в апараті своєї адміністрації, трапляється, що вони не завжди під силу цим людям. І тоді ця, здавалося б, морально-етична проблема набуває практич ного втілення, якщо люди, які непогано справлялися зі своїми обов'язками під час виборчої кампанії, в "мирних" умовах, навпаки, гальмують роботу тепер вже урядової команди.
Перша, патронажна частина команди як правило включає до се бе 1-2-х менеджерів, радників з економіки, внутрішньополітичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретаря і фахівця зі створення відповідного іміджу.
Друга, апаратна частина команди, яку очолює головний менед жер, займається впровадженням у життя стратегічних і тактичних задумів мозкового центру команди, конкретними питаннями полі тичного рекламування і т.д.
Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у стосунках з виборчими комісіями, органами влади і засобами масової інформації. Українське законодавство 1994 року дозволяло кандидату у президенти мати до ЗО, кандидату у мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидату в депутати парламенту — до 5, а кандидату до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб.
Але перебільшувати роль офіційних довірених осіб не варто, оскільки досвід показує, що дуже часто кандидати не використо вують і цих, відведених законом лімітів.
Функціонально команда кандидата повинна мати такі структурні підрозділи (розгляньмо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Клінтона): групи політичного аналізу, преси, пла нування, розповсюдження матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи із штатами, організації масових заходів, служба редагуван ня вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, прав-ників, мовників і т.д.), а також "бригада швидкого реагування". Ос новним завданням останньої є організація відгуків на всі події, зая ви і дії конкурентів.
Аналіз виборчої^ кампанії з виборів першого Президента неза лежної України показав, що кандидати на цю посаду певною мірою використовували зарубіжний досвід у подібних справах.
Наприклад, переможець виборчої кампанії 1991 року Л.Кравчук розподілив мандати довірених осіб порівну між областями (по од ному на область), а решту віддав фахівцям у галузі економіки, пра ва, вивчення громадської думки, преси, громадським діячам.
Його регіональні групи підтримки очолювали довірені особи і на раховували до 20 осіб. Ці групи мали таку структурно-функціональ ну побудову:
1. Керівник групи підтримки — довірена особа кандидата.
2. Заступники керівника з:
• організаційно-масової роботи;
• зв'язків з громадсько-політичними організаціями;
• зв'язків із засобами масової інформації;
• зв'язків із трудовими колективами.
3. Керівники підгруп щодо роботи з:
• громадсько-політичними організаціями;
• трудовими колективами;
• молоддю;
• ветеранськими організаціями;
• жіноцтвом;
• військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;
• конфесійними організаціями;
• національними меншинами.
У виборчій кампанії 1991 і 1994 років команди кандидатів прак тично не дійшли до створення груп підтримки на рівні району та міста, населеного пункту, але з розвитком політичних структур суспільства можна сподіватися, що на наступних виборах вони вже працюватимуть.
Основним заняттям груп підтримки на етапі висування претен дентів у кандидати була агітація за збір підписів на користь свого лідера. (Нагадаймо, що для реєстрації кандидатом у президенти України було необхідно зібрати 100 тисяч голосів виборців). А
після реєстрації кандидатів групи підтримки розпочали політичне рекламування програм і особистостей своїх протеже.
Крім цього, під час організації проведення виборів бажано також утворити неформальні групи підтримки:
1. Групу прихильників у складі досить відомих і популярних пред ставників творчої та наукової інтелігенції, які можуть використо вуватися як "фігура ретранслятора", що користується повагою громадськості.
2. Групу організаційно-методичного і наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту і мар кетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів. Ця група прихильників покликана розробляти необхідні ма теріали, рекомендації та зразки наочної агітації. Це можуть бути плакати, карикатури, комікси, відеокліпи, брошури, статті, книги, які рекламують імідж і програму кандидата.
3. Групу швидкого реагування — оперативного вивчення громадсь кої думки, її моніторингу в сенсі дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних на станов та аспектів і особливостей формування політичного іміджу кандидата.
На основі цих даних проводиться коригування стратегії і тактики передвиборних дій, реального іміджу кандидата.
Аналіз президентських кампаній в Україні 1991 і 1994 років по казав, що засоби масової інформації досить активно висвітлювали основні положення програм кандидатів та їхні біографії, але прак тично нічого не висвітлювали з діяльності членів команд, їх осо-бистісних і професійних якостей.
Воднораз у повсякденному житті ми дуже часто користуємося принципом: "Скажи мені, хто твій друг, і я скажу — хто ти". А в умовах недорозвинутості політичних структур суспільства, коли ав торитет політичних партій і рухів доволі низький, за присутності яс кравої команди інтелектуалів цей чинник можна використати на всі сто відсотків. Воістину, повторимося — короля створює оточення.
Зробімо невеличкий ліричний відступ і уявімо собі, що кандида ту, який не мав сильної команди, дуже поталанило й він виграв ви бори. Навіть якщо він дуже талановитий організатор і суперради-кал, йому не вдасться перебороти інерцію старого апарату без розстановки своїх кадрів на ключових посадах. В іншому випадку його будуть майстерно "підставляти", подавати неякісну й перекру чену інформацію, що сприятиме прийняттю помилкових рішень. А якщо він зачепить інтереси впливових еліт суспільства, його просто скинуть або поставлять у такі рамки, що нашому герою мало що вдасться зробити. Ви вже переконалися, що гарна команда — то половина справи? Ні? Тоді пригадайте талановитого (доведіть, що це не так!) більшовика В.Леніна: "Дайте нам організацію революціонерів, і ми перевернемо Росію"... Перевернули...
Підбираючи команду, бажано не передати куті меду й не пере брати з так званими "весільними генералами". Останні через свою виняткову популярність і зайнятість не є найефективнішим засобом досягнення перемоги на виборах.
Політична практика свідчить, що члени передвиборчої команди лідера мають досить високі шанси на перебування у складі правля чої команди після виборювання влади на виборах. Насамперед, йдеться про керівників передвиборчих штабів. Наприклад, перший Президент України Л.Кравчук формального менеджера виборчої кампанії О.Білоуса призначив на посаду посла України в США, а координатора виборчої кампанії М.Михальченка — керівником вунтрішньополітичної служби. Його заступник з виборчої команди В.Науменко очолив економічну службу. Але не ці люди керували фактичною, реальною роботою виборчої машини Л.Кравчука. На справді ж на нього працював практично весь державний апарат, від чиновників Верховної Ради до голів сільрад. А очолювали цю ро боту В.Шляпошников, який надалі був призначений прес-секрета-рем, і О.Мельник, який обійняв посаду першого помічника Прези дента.
Другий Президент України Л.Кучма також призначив свого полі тичного радника і водночас одного з керівників виборчої кампанії Д.Табачника Главою Адміністрації Президента України. Був повер нений на свою попередню посаду Міністра Кабінету Міністрів і го ловний менеджер кампанії В.Пустовойтенко (який згодом очолив і уряд в цілому).
Характерно, що Л.Кучма більшою мірою, ніж Л.Кравчук, послу говувався принципом особистої відданості у доборі кадрів своєї ад міністрації. І тут, безперечно, на нього мав певний вплив Д.Табач-ник, молодий, енергійний і амбіційний політик. Саме з його санкції отримали свої посади такі члени команди, як П.Лелик (керівник внутрішньополітичного управління), В.Кузнєцов (керівник управлін ня з питань економіки), В.Яцуба (керівник управління з питань те риторій) та інші. На лояльність, звичайно, перевірялися і профе сіонали, які в політичному сенсі не "засвітилися" під час виборчого марафону.
Але потрапити до правлячої команди значно легше, ніж утрима тися в президентській обоймі.
Це не вдалося В.Науменку і В.Шляпошникову в адміністрації Л.Кравчука (першого "пішли" у заступники міністра економіки, а другого перемістили з прес-секретарів, що мають щоденний доступ до президента, у керівники інформаційної служби, який в даній адміністрації не впливав на прийняття серйозних рішень).
Аналогічні проблеми виникли і у багатьох з команди Л.Кучми: Л.Новохатька, який був змушений залишити посаду керівника служ би з гуманітарних питань, М.Дорошенка (прес-секретар), О.Новіко-ва та І.Салія (послідовно — керівники контрольної служби), О.Ра-зумкова (перший помічник), Д.Табачника (Глава Адміністрації Пре зидента) тощо.
Отже, під час формування урядової команди на основі передви борчої варто приділити особливу увагу не тільки політичним та професійним аспектам персонал-менеджменту адміністрації, а й проблемам психологічної сумісності команди. Але ці аспекти ми розглянемо пізніше на прикладі організації роботи урядової коман ди, оскільки вона принципово відрізняється за принципами своєї побудови від команди передвиборчої. Основна ж відмінність поля гає в тому, що кандидат формує свою команду за принципом "як хочу", а переможець — "як можу", позаяк, враховуючи передви борчі обіцянки, він змушений формувати свою адміністрацію не завжди на основі особистих симпатій-антипатій. Що вдієш, політика вимагає від лідера і таких жертв...
12.2.2. ОЦІНКА ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ
П
еред початком передвиборчої кампанії конче необхідно мати об'єктивну, ґрунтовну інформацію для аналізу політичної ситу ації в країні в цілому і обраному виборчому окрузі у тому числі. Це потрібно тим більше тому, що кожен кандидат вирішує для себе проблему оптимізації людських (команда), фінансових (передвибор чий фонд), матеріальних (транспорт, поліграфія, множильна техні ка) та часових ресурсів, відведених на виборчу кампанію. А без правильної, адекватної оцінки розкладу політичних сил унеможлив люється прийняття відповідних політичних рішень.
Для всебічної оцінки ситуації у виборчому окрузі необхідно мати таку інформацію:
• історичні та географічні особливості округу;
• соціально-демографічний портрет округу;
• соціально-економічну структуру, стан її розвитку, проблеми і перспективи розвитку промисловості, сільського господарства, сфери обслуговування і т.д.;
• транспортну мережу;
• діяльність політичних партій, суспільних організацій, груп тиску неформальних структур тощо;
13*
• карту округу з кордонами виборчих дільниць, кварталів, вулиць з кількістю виборців;
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора