Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Недемократичні політичні режими та особливості їх трансформації в напрямку демократії
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Києво-Могилянська Академія
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Недемократичні політичні режими та особливості їх трансформації в напрямку демократії.
9.1 Тоталітаризм і його ознаки та види.
9.2. Авторитаризм
9.3. Трансформація недемократичних режимів
9.3.1. Глобальний процес демократизації і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії.
9.3.2. Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії.
9.3.3. Типи переходу до демократії.
9.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств.
9.3.5. Особливості та труднощі переходу до демократії в Україні.
В попередньому розділі була дана характеристика демократичного політичного режиму та форм правління в демократичних суспільствах. Наголошено, що демократичні цінності успішно реалізуються в багатьох країнах, однак демократії ще не стали домінуючими в сучасному світі, де переважають або традиційні автаркії (типу абсолютиських монархій), або різноманітні сучасні форми недемократичних режимів.
Вони поділяються на два підтипи: тоталітарні і авторитарні, що в свою чергу мають свої особливості та різновиди.
9.1 Тоталітаризм і його ознаки та види.
Тоталітаризм – деспотичний, диктаторський режим, який в першій половині ХХ століття встановлюється в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки.
Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 року став Радянський Союз. В 20-30-ті роки тоталітаризм утверджується в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформувалися в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В’єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі і на Кубі.
Чим же є тоталітаризм ( від лат. totalis - весь, цілий, повний)? Відповідь на це питання дають дослідження багатьох політологів та соціологів (Х.Аренд, Ф.Гаєк, К.Фрідріх, З.Бжезінський, Л.Шапіро та інші), які прийшли до висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан всієї соціальної системи. Втручаючись в усі сфери життєдіяльності суспільства ( до приватного життя громадян включно) режим встановлює над ним тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство у відповідності до своєї доктрини.
Таким чином, тоталітаризм- це певний політичний режим і суспільна система, які характеризуються насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої еліти, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат, очолюваний вождем (фюрером, дуче, каудільо) , тотальним контролем над суспільством і особистістю, нічим не обмеженим втручанням в усі сфери життя громадян.
Для тоталітарного політичного режиму притаманні наступні ознаки:
Основною ланкою в політичній структурі тоталітарного суспільства виступає єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером. Відбувається зрощення партії з державою. Політизуючи всі органи державної влади (через контроль за призначенням на посади) партія підпорядковує їх, перетворюється в “партію-державу” шляхом злиття з державними інститутами, які переходять під повний партійний контроль. Політична опозиція знищується. Партія встановлює всеохоплюючий контроль над всіма сферами суспільного і приватного життя громадян.
Панування тоталітарної еліти (номенклатури, партократії) спирається на тоталітарну економіку з системою жорсткого централізованого контролю і управління всіма її галузями та на політизовану соціальну ієрархію, у якій кожна група має свій набір привілеїв, залежно від її статусу. Противники режиму із соціальної структури виключаються, ізолюються, втрачають привілеї або й засоби до життя. Піраміда тоталітарної влади складається з декількох вертикальних структур – політичної, господарської, військової, ідеологічної, наглядової і каральної. Всі вони замикаються на фігурі вождя, в руках якого зосереджена вся повнота влади.
Наявність партійно-державної, обов’язкової для всіх ідеології, відкрита незгода з якою карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія, що базується на соціальних міфах (чи то про керівну роль робітничого класу, чи то про зверхність арійської раси ) видається режимом як єдино вірне вчення. Ця ідеологія служить засобом легітимації режиму. Саме за її допомогою він намагається виправдати репресії і обгрунтувати своє право на існування. Тоталітарні ідеології, як правило, відкидають минуле і сучасне в ім’я “великого і світлого майбутнього”.
З метою маніпулювання масовою свідомістю встановлюється монополія на засоби масової інформації, створюються потужні системи ідеологічної обробки населення. Масам пропонується лише дозована інформація про події і лише їх офіційна інтерпритація. Режим культивує нетерпимість до будь-якого інакомислення, розглядаючи ідейних опонентів як політичних противників, вони переслідуються і знищуються.
Для тоталітаризму притаманна зростаюча одномірність політичного, економічного, соціального і духовного життя. Відсутність можливостей відкритого прояву специфічних інтересів різних соціальних груп, витіснення з життя суспільства будь-якої альтернативності. Суспільству пропонується один суспільний вибір, один тип власності, одна партія, одна ідеологія, один вождь тощо.
Тоталітаризму властива так звана “активна несвобода” особи. Людям не просто забороняють мати відмінні від офіційних погляди та брати участь в опозиційних чи не схвалених владою організаціях. Їх постійно примушують демонструвати лояльність до режиму, надавати йому активну підтримку у різного роду мобілізаційних кампаніях, демонстраціях, мітингах тощо. Несанкціоновані форми суспільної активності забороняються. Інститути громадянського суспільства руйнуються
Визначальною ознакою тоталітаризму є застосування особливої системи насильництва і масового терору як специфічного засобу контролю над суспільством. Діяльність величезного наглядового і карного апарату заснована на сваволі, беззаконні та псевдосудочинстві. Відбувається зрощення партійно-державного апарату з репресивною системою. Тоталітарний режим встановлює контроль над зброєю, монополію на засоби збройної боротьби, мілітаризуючи всі сфери суспільного життя.
Соціально-психологічним підгрунтям для репресій стало формування режимами “образу ворога” і на цій основі – агресивної політичної свідомості. Німецький нацизм, що будував свою ідеологію на засадах крайнього шовінізму і расизму, зверхності арійської раси, оголосив ворогами усі “ неарійські” меншини Німеччини ( насамперед євреїв і циган ), а потім і решту націй, що відкинули претензії “арійської раси” на керівництво світом. Більшовизм же оголосив ворогами всіх, хто не належав до „передового робітничого класу”.
Переслідував комуністичний режим і за національною ознакою, депортуючи з їхніх етнічних територій цілі народи: німців Поволжжя, кримських татар, народи Північного Кавказу.
Злочини тоталітарних режимів незліченні. Та особливо жахливими серед них були: холокост – послідовне і суцільне знищення нацистами євреїв в Німеччині і на захоплених нею територіях в 1933-1945рр та організований більшовицьким режимом штучний голодомор 1932-1933 років в Україні- акт геноциду українського народу.
Холокост ( від грец. Holocaustosis- жертва всеспалення ) був вираженням фашистської ідеології і політики державного антисемітизму, доведеного до свого крайнього, практичного втілення – геноциду значної частини єврейського народу. В нациських катівнях загинуло 6 млн. євреїв- 1/3 світового єврейства.
Нацистська ідеологія бачила в євреї “недостойну звання людини антитезу” германського арійця. Ця параноя від ідеології людиноненависництва повинна була виправдати винищення “расово неповноцінних нелюдей”, юдофобію та антисемітизм, що стали в Німеччині державною політикою .
Особливо величезними були жертви холокосту на території Польщі, В Освенцімі, Майданеку, Треблінці, Собиборі, Бельжеці та інших концтаборах було знищено понад 3 млн євреїв. В Україні за роки другої світової війни нацистами було винищено півтора мільйона євреїв.
Символами холокосту в Україні стали такі місця знищення євреїв як “Бабин Яр” у Києві-160 тис., “Дробицький Яр” у Харкові- 16 тис., “Гостра могила” у Луганську- 10 тис. та ін. Страхітливою була трагедія галицького єврейства. За переписом 1931р на території Східної Галичини проживало близько 1 млн євреїв ( для порівняння – в довоєнній Німеччині- біля 500 тис.). Майже всі вони були знищені. З вересня 1941 р по червень 1943 року в північній частині міста Львова функціонувало єврейське гетто, в якому загинуло 136 тис. чол., в основному стариків, жінок і дітей. В іншому львівському концтаборі, так званому Янівському, було ліквідовано 200 тис. чоловік, більшість з них, понад 100 тисяч, були євреями.
Холокост є загальнолюдською, а не лише вузьконаціональною єврейською трагедією. Він з’явився відображенням кризового стану всієї системи сучасної цивілізації, її політичних, правових і моральних структур, що допустили виникнення фашизму. І про це людство повинно постійно пам’ятати.
Сталінізм, керуючись теорією класової боротьби, спрямував свою політику масових репресій на непролетарські верстви. Послідовно нищилась буржуазія, дворянство, духовенство, так звана “буржуазна” і “націоналістична” інтелігенція. Наприкінці 20-х- початку 30-х років ворогами була оголошена найчисельніша соціальна верства країни – трудове селянство, яке мужньо протистояло більшовицькій політиці примусової колективізації. Спочатку репресії спрямовувались проти економічно незалежної, заможної частини селянства (так званих “куркулів” і “підкуркульників” ), а потім , щоб остаточно зламати супротив селян, значна його частина була виморина штучно створеним більшовицьким режимом голодом 1932-1933рр., який став інструментом масового політичного терору.
Всебічне дослідження причин голоду переконливо свідчить, що він був не тільки і не стільки наслідком недостатнього врожаю 1932 року чи просто примусових хлібозаготівель, хоча їх розміри і були дуже завищені, голод був організований тоталітарним режимом. Терор голодом при цьому здійснювався як за класовими так і за національними критеріями. Надзвичайні заготівельні комісії особливо лютували в Україні і на Кубані, де дві третини населення було українським. Саме тут на селян ( так званих “боржників” і “саботажників”) накладалися натуральні штрафи. При невиконанні планів хлібозаготівель до селянських сімей застосовувалися такі нелюдські санкції як конфіскація всіх продовольчих запасів, в тому числі і незернових. Свідки тих жахливих подій розповідають:” А які запаси у нас були, то власті забрали. Вигрібали все, де квасолинку яку, чи крупи, нишпорили по всіх закутках, родина прирікалася на голодну смерть.” Це була політика творення голодомору.
Національний вимір голодомору 1932-33 років в Україні переконливо свідчить, що терор голодом був не тільки одним з методів прискорення суцільної колективізації українського селянства та примусу до їх сумлінної праці в колгоспах, але й методом політичного упокоєння українців. Тобто українців нищили і як селян, що опиралися колективізації та хлібозаготівлям і як громадян республіки зі стійкими традиціями визвольної боротьби. Влада і не приховувала цієї мети. Так секретар ЦК КП (б) У Постишев в січні 1934 року відверто заявив: “Украинський голодомор 1933 года был годом поражения украинской националистической контрреволюции. Партия проделала гераклов труд по ликвидации националистических елементов на Украине” (Цит.за журн.Віче.-2003-N3, с.34.). Свідченням такої мети було і те, що голодомор не випадково збігся з масовим знищенням національної інтелігенції. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932 і 1933 роки 199 тис. осіб проти 115 тис. в три попередні роки. Не випадково 30-ті роки минулого століття назвали роками розстріляного національного відродження.
Наслідки голодомору були жахливими. За різними підрахунками в Україні загинуло від 7 до 10 млн. чоловік. Це була трагедія вселенського масштабу. Людські втрати України дорівнювали населенню таких європейських країн як Болгарія, Угорщина чи Бельгія. Голодомор 1932-33 рр. був визнаний міжнародною громадкістю актом геноциду українського народу. В 1988 р. Конгрес США на підставі висновків спеціальної комісії визнав, що Сталін та його оточення здійснило геноцид проти українців в 1932-33 роках. До такого ж висновку ще в часи існування Радянського Союзу прийшла міжнародна комісія юристів. В травні 2003р. на спеціальному засіданні щодо вшанування пам’яті жертв голодомору Верховна Рада України в своєму зверненні заявила: ”Голодомор 1932-1933 був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду”. На пропозицію України в листопаді 2003 року генеральна асамблея ООН визнала винним в організації голодомору 1932-33 років в Україні тоталітарний сталінський режим.
Тоталітарний політичний режим функціонував у двох формах: праворадикального тоталітаризму ( фашизму, нацизму) і лівоекстремістського тоталітаризму (комунізму, сталінізму). Перший характеризувався встановленням відкритої терористичної диктатури, мілітаризацією всіх сфер життя, придушенням демократичних свобод, вождиським принципом побудови державного управління, ідеологічна концепція фашизму заснована на шовінізмі і расизмі. Лівоекстреміська форма тоталітаризму характеризується всевладдям бюрократичного партійно-державного апарату і його зрощенням з репресивною системою, економічним і духовним відчуженням людини, люмпелізацією особистості, пануванням міфологічної державної ідеології.
Тоталітаризм в обох його різновидах на нинішньому етапі суспільного розвитку зазнав поразки. Але це ще не означає що він не може відновитися в майбутньому. Після низки невдач на шляху демократизації посттоталітарних суспільств може настати фаза згортання демократії. Окрім того існує загроза встановлення тоталітарних режимів у західних країнах. Для цього, як вважає Вацлав Гавел, існують соціальні та психологічні передумови, які є невід’ємними характеристиками сучасної цивілізації. Серед них: бюрократизація і некерованість сучасних суспільств; технологічний імператив; можливості сучасних засобів маніпуляції і переконання; споживацька зорієнтованість суспільств; пристосуванство (конформізм) як розповсюджена риса індивідуальної поведінки та інше.
9.2. Авторитаризм
Як вже вказувалось раніше, підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом їх об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Разом з тим тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. табл.9.1).
Таблиця 9.1.
Відмінності тоталітаризму і авторитаризму.
Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.
Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини ( монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.
Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити наступні різновиди:
Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.
Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.
Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.
Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.
Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці і БААС у Сирії).
В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання завдань економічного розвитку (Чілі, країни Південно-Східної Азії). На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії. Безумовно, для успішного вирішення завдань трансформації суспільства потрібна чітка організація владної системи. Але це не значить, що сильна влада обов’язково повинна набирати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які здійснили успішний безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно розв’язати надскладні завдання трансформації. До того ж не виключено, що у авторитарного лідера може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких “непопулярних” кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси- у перебільшеній критиці дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія).
Перехідний період – це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Так, як не побувши у воді, не можна навчитися плавати, так і не розбудовуючи демократію, не можна перейти до неї.
8.4. Форми демократичного правління
Демократичні політичні режими не є повністю тотожними і, насамперед тому, що існують різні форми державного правління. Виходячи з характеристик, що визначають форму правління (порядку формування вищих органів державної влади, їх правового статусу та співвідношення між ними) можна виділити наступні різновиди форм демократичного правління:
Конституційні монархії:
а) дуалістичні монархії;
б) парламентські монархії;
Президентські республіки;
Парламентські республіки;
Парламентсько-президентські республіки (див табл. 8.4.)
В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) державна влада поділяється між двома суб’єктами (монархом і парламентом – звідси й назва „дуалістична”). Законодавчі повноваження монарха обмежені. Він підписує прийняті парламентом закони, а також має право видавати укази, які мають силу закону. У сфері виконавчої влади повноваження монарха більш широкі – він призначає і звільняє уряд. Проте уряд відповідальний не тільки перед монархом, але й перед парламентом, який може висловити йому недовіру.
В монархіях парламентського типу (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Японія та ін.) король чи імператор виконує лише представницькі повноваження, виступає як символ держави і єдності нації. Вся повнота влади належить парламенту та сформованому ним уряду. У разі, якщо монарх за конституцією наділяється державними повноваженнями, то реалізує їх не інакше як за згодою уряду. В Конституції Японії, наприклад, записано: „Всі дії імператора, що стосуються справ держави, можуть бути здійснені не інакше як за порадою і за згоди Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність”.
Імператор Японії за вказівкою парламенту призначає голову уряду і головного суддю Верховного Суду. За вказівкою і зі схвалення уряду він оприлюднює закони, укази Кабінету і договори, скликає парламентську сесію, розпускає нижню палату і оголошує вибори до парламенту, завіряє призначення і відставку міністрів, нагороджує орденами і присвоює почесні звання, виконує церемоніальні функції тощо.
В деяких країнах повноваження монарха є ширшим. Він може представляти свою країну у міжнародних зносинах, бути верховним головнокомандувачем, відігравати важливу роль у консультаціях щодо формування уряду. В сучасних умовах інститут монархії розглядається як фактор стабільності. Підтвердженням цього може слугувати той факт, що з 21 стабільних демократій 11 є парламентськими монархіями (див табл. 8.4.). Більше того, монарх нині може відігравати значну роль у здійсненні демократичних реформ, як це було, наприклад, у 70-х роках в Іспанії.
Президентська республіка (США, Філіппіни, Мексика тощо) як форма правління базується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад, їх взаємної непідпорядкованості і невідповідальності однієї перед одною, при наявності, однак, механізмів взаємних стримувань і противаг. Президентська форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, з повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних органів.
Президент обирається на всенародних зборах (в США – колегією виборщиків, обраних всенародно), є главою держави та виконавчої влади. Президент формує уряд (самостійно, або за згодою парламенту стосовно декількох ключових посад) очолює його і несе персональну відповідальність за його діяльність. Керівники міністерств і департаментів фактично не утворюють колективного виконавчого органу з самостійними повноваженнями. Рішення приймається президентом і проводяться в життя міністрами за його дорученням. Міністри і держсекретарі призначаються і звільняються президентом і звітують лише перед ним. Весь апарат державного управління працює в умовах жорсткого підпорядкування президентові.
Таблиця 8.4.
Форми правління в державах стабільних демократій
Сильна виконавча влада в президентській республіці врівноважується наявністю також сильного і незалежного органу законодавчої влади. Притаманний президентським республікам чіткий поділ влад досягається за допомогою механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг. Ось декілька їх прикладів:
законодавча влада належить парламентові, президент позбавлений права законодавчої ініціативи, але йому належить право відкладального вето і, щоб його подолати, парламент повинен набрати 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження свого попереднього рішення. На практиці це вдається дуже рідко і суперечність між президентом і парламентом, переважно, долається через компроміс.
президент очолює виконавчу владу і виступає ініціатором національних програм, але питання про їх фінансування вирішуються тільки парламентом.
Парламент приймає закони, а президент і інші структури виконавчої влади – виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішень щодо їх конституційності належить Верховному (Конституційному) судові та уповноваженим на те іншим судам, які діють на незалежній основі. Їх рішення мають обов’язковий характер як для законодавчої так і для виконавчої влади. Ця система стримувань і противаг дуже чітко окреслена в Конституції США. (див табл. 8.5.).
Ця система витримала перевірку часом, адже Конституція США без особливих змін діє понад 200 років.
Парламентська республіка (Австрія, Італія, Португалія та ін.) характеризується наявністю вищого органу державної влади. Верховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). Спираючись на делегований виборцями суверенітет
парламент формує уряд, який є відповідальним перед ним. В разі втрати довіри парламенту до створеного ним уряду і висловлення йому недовіри останній змушений піти у відставку.
Отже, на відміну від президентської форми врядування в парламентській республіці виконавча гілка влади не є самостійною, її влада виводиться з влади законодавчого органу, який передає частину свого владного суверенітету урядові. Парламентська форма правління передбачає поділ виконавчої влади.
Таблиця 8.5.
Складові елементи системи стримувань і противаг, втілені в Конституції США.
Керівництво виконавчою владою покладається на прем’єр-міністра, а представницькі – на президента. Глава держави (президент) обирається парламентом або спеціальними зборами. Наприклад, у ФРН президент на 5 років обирається Федеральними зборами (вони складаються з депутатів бундестагу і такої ж кількості представників земель). Поряд з виконанням представницьких повноважень глави держави президент в парламентських республіках відіграє важливу роль у формуванні уряду, подоланні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом, він приймає відставку уряду, призначає нові вибори до парламенту.
Парламентським республікам притаманна більш послідовна реалізація такого демократичного принципу як виборність державних органів та їх відповідальність. Наявність в більшості парламентських республік коаліційних урядів дозволяє репрезентувати в них більш широкий спектр політичних сил. Ця перевага, проте, може перетворюватися у серйозний недолік, якщо жодній з політичних сил не вдається отримати стійку більшість або сформувати тривалу партійну коаліцію. Таке становище викликає часту зміну урядів і дестабілізує ситуацію у країні.
В залежності від способу формування парламентами урядів виділяються наступні різновиди парламентських систем:
Парламентська система однопартійної більшості характернна для країн з двома сильними конкуруючими партіями, або з однією домінуючою партією (Великобританія, Японія). Партія, що перемогла на виборах і завоювала в парламенті більшість, одержує переважне право здійснювати законодавчу і виконавчу владу. Одноосібно і самостійно формує уряд, який спирається на однопартійну більшість. Здійснює вирішальний вплив на розробку і реалізацію законодавчої програми парламенту.
Парламентська коаліційна система притаманна для країн з декількома впливовими політичними партіями, але не настільки, щоб самостійно сформувати уряд. В такому випадку влада формується на основі коаліцій політичних партій.
Коаліції можуть бути довготривалими (двоблокова система в ФРН на основі коаліцій ХДС-ХСС і партії вільних демократів та СДПН і партії “Зелених”) і недовготривалі коаліції (Словаччина, Чехія, Португалія), що не дає можливості сформувати стабільний уряд.
Коаліційні системи переважно співіснують з пропорційною, або змішаною виборчою системою.
Коаліційна парламентська система консенсусного типу властива країнам де існують і на консенсусній основі співпрацюють більш-менш рівновеликі регіональні чи етнічні спільноти. Така система успішно функціонує в Бельгії, де проживають великі общини франкомовних валонів і нідерландськомовних фламандців. Всі питання, що стосуються цих спільнот, розв’язуються через спеціальні паритетні комісії на основі консенсусу.
Парламентські системи “великих коаліцій”, що є різновидом консенсусної демократії, діють в багатоскладникових (сегментованих) суспільствах з різними політичними, етнічними, конфесійними, ідеологічними субкультурами (Швейцарія, Нідерланди, Австрія, Бельгія). Стабільність тут досягається завдяки створенню “великих коаліцій” політичних еліт всіх значимих субкультур на основі їх вільного доступу до влади. Форми такої коаліції можуть бути самі різні:
розподіл важливих посад (президент - прем’єр - спікер парламенту);
колективне президенство;
послідовне проведення принципу пропорційності представництва (до завищеного передставництва меншості) при розподілі посад;
високий ступінь автономності субкультури в реалізації своїх внутрішніх справ.
Така система вимагає довіри між партнерами, та їх постійної готовності до добровільних взаємних поступок і добре діє в суспільствах з розвинутою демократичною культурою.
Парламентсько-президентські республіки ( Фінляндія, Франція), це змішана форма врядування, в якій наявні ознаки президентської і парламентської форм правління. При цій формі функціонує інститут сильної президентської влади. Президент обирається всенародним голосуванням, не підзвітний парламенту і наділяється широкими повноваженнями, як представницького, так і виконавчого характеру. Він є главою держави, головнокомандуючий збройними силами, пропонує парламенту на затвердження главу уряду і призначає міністрів з врахуванням розстановки політичних сил в парламенті. Уряд підзвітний президенту і парламенту. В разі втрати підтримки більшості в парламенті ( недовіри прем’єру) уряд може подати у відставку.
Парламентсько-президентська форма врядування є спробою забезпечити стабільність державної влади ( через широкі виконавчі повноваження президента ) і в той же час гарантувати парламентський контроль над виконавчою владою та надати можливість ширшому (ніж за перезидентського правління) колу політичних сил брати участь у здійсненні влади. Є приклади країн, де такий компроміс між представницькою і виконавчою гілками влади діє ефективно (Фінляндія, Франція). Разом з тим спроби поділити владу між двома суверенами (всенародно обраним президентом і всенародно обраним парламентом) нерідко приводить до протистояння між ними, яке набуває гостроконфліктного характеру ( пригадаймо події у Москві у вересні-жовтні 1993 року). Подолати цю суперечність можна через чітке конституційне визначення їх повноважень, розбудову системи незалежної судової, розроблення механізмів взаємних стримувань і противаг, політичну культуру компромісів. Гілки влади мають перебувати у постійному динамічному зв’язку, пошуку рівноваги в системі державної влади. І тоді ця система правління може стати ефективною.
Саме в цьому напрямі розвивалася політична система Франції, після глибокої реформи органів державної влади здійсненої Шарлем де Голем у 1958 році. Згідно з новою Конституцією, в країні була сформована парламентсько-президентська форма правління з сильною президентською владою, цій змішаній формі врядування властиві риси, як президентської так і парламентської республіки.
Ключовою фігурою, від якої залежить політичний курс держави, є всенародно обраний президент, термін перебування якого на посаді становить 5 років ( з правом переобрання ще на один термін). Як глава держави президент виконує важливі функції із забезпечення діяльності публічних властей, очолює збройні сили, стежить за дотриманням конституції, виступає гарантом національної незалежності і територіальної цілісності. Він є також і главою виконавчої влади. Президент головує в Раді міністрів, призначає прем’єр-міністра і міністрів, заміщає цивільні і військові посади, підписує акти, обговорені урядом ( ознака президентської форми правління).
Однак під час формування уряду президент зобов’язаний враховувати розстановку політичних сил в парламенті і на посаду прем’єр-міністра призначати представника парламентської більшості ( сформованої за результатами виборів, тобто у відповідності до волі виборців) - як за парламентської форми правління. Президент не може відкликати прем’єр-міністра, який залишає свою посаду, або втративши довір’я парламенту, або самостійно подавши у відставку ( ознаки парламентської форми правління).
Згідно повноважень у законодавчій сфері президент Франції: обнародує закони; має право вимагати від парламенту нового обговорення закону, в цьому йому не може бути відмовлено, хоч це й не є право відкладального вето, оскільки парламенту не потрібно його долати кваліфікованою більшістю голосів; може той чи інший закон винести на референдум, ( але права законодавчої ініціативи не має); видає ордонанси і декрети. Після консультації з прем’єр-міністром і головами палат, президент може розпустити Національні збори.
Конституція Франції передбачає також наділення президента надзвичайними повноваженнями за кризових обставин ( практично необмеженною владою). Поки, що жоден з президентів навіть не намагався скористатися цією можливістю. Саме в цьому ( високому демократизмі людей, які виконували повноваження президентів, особливо де Голя, який сам передчасно пішов у відставку в умовах, коли інша людина якраз могла б скористатися цим положенням конституції) вбачають західні політологи причину успішного функціонування французької моделі врядування, як демократичної. Для інших молодих демократів з недостатньо розвиненою політичною культурою, цей взірець може містити значну небезпеку авторитарного переродження влади. Так, принаймі вважає один із найвпливовіших вчених, що досліджував переходи до демократії, Х.Лінц.
За винятком цього, дещо ризикованого положення французької конституції, загалом можна стверджувати, що система державної влади у Франції поєднує позитивні сторони, як президентської, так і парламентської форми правління: наявність сильної виконавчої влади і можливість контролю за діяльністю уряду з боку представницької влади.
Ефективне функціонування французької владної системи в значній мірі є результатом послідовного і продуманого втілення в життя принципу поділу влад - фундаментального положення демократичної організації влади, передумови її успішного функціонування при будь-якій формі демократичного врядування. Відповідно до цього принципу всі гілки влади відносно самостійні і разом з тим тісно пов’язані між собою єдиним державним механізмом. Самостійність і незалежність влад можливі лише на основі рівнооднакового для всіх закону, на визначені законом ролі кожної з них, принцип верховенства закону реалізується через незалежність суду. Між органами державної влади, які здійснюють законодавчі, виконавчі і судові функції підтримується певний баланс, діє система противаг і стримувань.
Разом з тим заслуговує на увагу тенденція на посилення ролі виконавчої влади у владному трикутнику. Це знайшло свій вираз у наданні парламентами виконавчим органам права на видання нормотворчих актів, що мають силу закону - так зване делеговане законодавство. В Данії ці акти мали назву − тимчасові закони, в Іспанії − законодавчі акти, у ФРН − постанови, у Франції − ордонанси, в Індії та Україні − укази. Делеговане законодавство, як правило, передбачалося Конституціями. При чому за парламентами зберігалися контрольні функції за нормотворчою діяльністю виконавчої влади. Так, в ст.76 Конституції Італії говориться: “Здійснення законодавчої функції Урядом можливе не інакше, як із вказівкою керівних принципів і критеріїв (конституційних) і виключно на обмежений час і стосовно певного кола питань”. Практика видання урядами таких документів дуже поширена. У Великобританії вони щорічно сягають 97% від загального обсягу “продукції” нормотворчої діяльності держави.
Це, безумовно, певне порушення принципу поділу влад, а може точніше, певне зміщення акцентів в поділі, якщо для цього в реальній практиці демократичного врядування виникають достатні підстави. До того ж принцип поділу влад - це не стільки встановлення між гілками влади чіткого розмежування (бар’єрів), скільки наявність у гілок влади можливостей стримувати дії одна одної, не допускати концентрації повноважень в руках однієї з них.
Обмеження виконавчою владою повноважень представницьких органів знаходить свій вираз і у звуженні ролі парламентів в процедурах формування урядів і контролю за їх складом. Теоретично за парламентської форми врядування саме представницькі органи мають формувати і контролювати уряди. В політичній же практиці цілого ряду держав, і зокрема, Великобританії, ФРН, та інші, проявляються тенденції виведення урядів з під парламентського контролю.
У Великобританії уряд формується лідером партії, що перемогла на виборах. Прем’єр-міністру належить право призначати членів кабінету і міністрів, та інших службовців на провідні посади в державному апараті і звільняти їх. Він уповноважений одноособово , або з відібраним ним же вузьким колом осіб вирішувати усі значні питання внутрішнього і зовнішнього життя, зокрема укладати договори з іншими державами без погодження з парламентом. Прем’єр не зобов’язаний представляти в парламент для схвалення склад кабінету і уряду, чи отримувати підтримку на проведення кадрових перестановок. Тобто у формуванні уряду парламент участі не бере. Мало того через підпорядковану йому парламентську більшість прем’єр-міністр фактично керує Палатою громад. Апарат правлячої партії, через механізми партійної дисципліни депутатів, встановлює контроль над законодавчою діяльністю парламенту. Водночас, згідно з чинною у Великобританії системою парламентського відповідального правління, уряд має подати у відставку в разі оголошення йому вотуму недовіри в Палаті громад. Ця відповідальність колективна, а тому недовіра, висловлена парламентом навіть одному міністру, тягне за собою відставку всього уряду. Передбачаючи таку можливість прем’єр ( точніше за його порадою королева) може розпустити парламент і тим самим зберегти уряд.
Політичний лад Федеративної Республіки Німеччини часто називають “канцлерською демократією”, підкреслюючи ключову роль канцлера в житті країни. Згідно конституції ФРН саме він “визначає основні напрямки політики і несе за них відповідальність”. Кандидатура канцлера визначається партійною коаліцією і після її перемоги на виборах, на пропозицію президента затверджується парламентом без обговорення. У формуванні уряду парламент не втручається, проте члени уряду складають перед парламентом присягу. Парламент не може також звільнити міністра - це справа канцлера. Контроль бундестагу за діяльністю уряду здійснюється за допомогою запитів, роботи слідчих комітетів і так званого “конструктивного вотуму недовіри федеральному канцлеру”. Процедурно такий вотум передбачає одночасне призначення нового канцлера. Така ускладнена процедура відставки канцлера зміцнює позиції уряду в парламенті і сприяє його стабільності.
Отже, ми маємо справу із різноманітною практикою пошуку ефективних форм організації державного правління в демократичному суспільстві. З цього можна зробити принаймі два висновки:
по-перше, в кожному суспільстві демократичні цінності реалізуються в конкретних умовах, що властиві цьому суспільству, а тому модель державного правління, обрана тією чи іншою країною, має відповідати не лише демократичним цінностям, але й, насамперед стану суспільства, інтересам і очікуванням громадян;
по-друге, практика вдосконалення функціонування демократичної системи дає величезний фактичний матеріал, для теоретичних узагальнень в різноманітних концепціях демократії. Розглянемо основні з них.
9.3. Трансформація недемократичних режимів
9.3.1 Глобальний процес демократизації
Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значного числа держав – це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і саму потужну хвилю демократизації. (див. табл.9.2).
Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіпінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік- рік оксамитових і не тільки оксамитових ( Румунія ) революційн...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора