Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Соціальний розвиток
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Інститут соціології
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Соціологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Навчальний посібник розглядає актуальні як з теоретичної, так і практичної точок зору проблеми соціального розвитку. У ньому аналізуються передумови, джерела, механізми соціального розвитку, роль ціннісних орієнтацій у виборі суспільством певної історичної перспективи, взаємодія основних соціальних суб’єктів (класів, організацій, інститутів, рухів та ін.) у реальних життєвих ситуаціях. Особлива увага приділяється пошукові об’єктивних і суб’єктивних передумов керованого (підконтрольного суспільству) розвитку. Відповідно до цього пропонується сучасна методологія дослідження та методика викладання.
Посібник призначений для забезпечення навчальних курсів гуманітарних дисциплін вищих закладів освіти, а також спецкурсів “Соціальний розвиток” та “Соціологія розвитку” на соціологічних і гуманітарних факультетах університетів, академій та інститутів, на факультетах підготовки фахівців політичного і державного менеджменту.
Зміст
Передмова
Вступ
Глава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови
§1. Передумови розвитку
1.1. Географічне середовище
1.2. Народонаселення
1.3. Виробництво
§2. Ресурси розвитку
2.1. Наука
2.2. Техніка
2.3. Культура і освіта
2.4. Ідеологія
§3. Проблеми розвитку в контексті різних соціальних підходів
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 2. Перспективні історичні орієнтації
§1. Цінності і норми
§2. Типи орієнтації розвитку
§3. Особа в системі культурно-ціннісних орієнтацій розвитку
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 3. Колективні суб’єкти соціальної динаміки
§1. Соціальні класи
§2. Подвійна діалектика класів
§3. Соціальні (історичні) рухи
§4. Основні соціальні рухи
4.1. Робітничий рух та його соціальні типи
4.2. Буржуазний (капіталістичний) рух
4.3. Інші соціальні рухи
4.3.1. Національно-визвольний рух
4.3.2. Феміністський (жіночий) рух
4.3.3.Студентський молодіжний рух
4.3.4. Екологічний рух
Основні висновки і проблемні ситуації
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 4. Соціотворчий вплив соціальних організацій
§1. Поняття соціальних організацій
§2. Співучасть соціальних організацій у керованому розвитку
§3. Типи соціальних організацій і форм управління за співучастю у розвитку
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 5. Інституційні важелі історичної еволюції
§1. Структура і функції соціальних інститутів
§2. Держава та її соціотворчі можливості
§3. Співучасть держави у соціальному розвитку
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 6. Демократичні засади соціотворчого процесу
§1. Основи демократичного процесу
§2. Історичний досвід демократизації
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Глава 7. Спрямованість соціальних перетворень
§1. Стабілізація
§2. Модернізація
§3. Історичний поступ. Еволюція соціальних систем
Основні висновки
Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації
Теми для рефератів
Література
Додаток. Пропоновані відповіді до тестів, проблемних ситуаційПередмова
Навчальний посібник, який ти тримаєш у руках, любий читачу, можна було б назвати інакше – “Соціологія для розвитку”, тому що в ньому не лише теоретично усвідомлюються проблеми розвитку, а й аналізується соціальна практика як реальний поступ суспільства. Таку проблематику не можна вважати популярною за умов кризового стану суспільства, однак вона є надзвичайно актуальною з наукового погляду. Для цього є ряд об’єктивних і суб’єктивних причин.
Ми намагаємося подолати наслідки досить затяжного і не дуже вдалого експерименту по створенню суспільства принципово нового типу, в результаті якого зазнали значних людських, матеріальних і моральних витрат, так і не досягнувши рівня найрозвинутіших країн світу. Традиційна культура (як елітарна, так і народна) значною мірою була зруйнована, натомість нова, адекватна попередній, кажучи вже про найрозвиненішу (при всій відносності такого визначення рівня культури) не була створена. Народне господарство зазнало в цілому продуктивних змін (індустріалізація, підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів валового національного продукту тощо), але далося все це надто дорогою ціною. Незаперечним треба визнати і певне зменшення соціально-економічного розшарування суспільства, швидше за рахунок загального зубожіння, ніж утвердження всіх соціальних верств населення у добробуті. Успіхи в освіті знецінюються поширенням функціональної неграмотності і нерівністю перед школою різних соціальних груп. Деяка гуманізація знищеним панівним людських стосунків не зняла суперечностей і антагонізмів. На зміну соціальним групам прийшла партійно-державна номенклатура, ставлення якої до власного народу не було розумнішим, відповідальнішим чи справедливішим. Індустріалізація сільського господарства відбулася шляхом знищення хлібороба і заміни його найманим сільськогосподарським робітником.
Збільшилася кількість вільного часу для основної маси населення, але його використання набуло таких убогих і спотворених форм, що негативно позначилося на культурному і моральному рівні особистості. Замість проголошеного відмирання держави відбулося тотальне одержавлення суспільства і нічим не виправдана партизація держави. Мала місце деяка виробнича демократія, але вона не поширювалася на сферу політики й ідеології. Нарешті, був знищений той робітничий клас, в інтересах якого буцімто й здійснювалися всі соціальні перетворення. Він розчинився у безликій масі знеособленого і деструктурованого міського населення. Надмірна секуляризація релігії та утвердження державного атеїзму зовсім не призвели до формування “нової людини”, вільної, незалежної у своїх судженнях і вчинках, раціональної, всебічно і гармонійно розвиненої. Замість науково переконаного атеїста ми маємо швидше невіруючого язичника. Одним словом, це було суспільство далеке, а то й прямо протилежне задуманому. Однак посібник не має на меті заперечити одну утопію і запропонувати іншу критику уваги “реальний соціалізм” і ті ідеологічні засади, на яких він тримався. Така критика, в основному, вже відбулася, щоправда, переважно на журналістському, публіцистичному рівні. Саме таким було соціальне тогочасне завдання, чи, точніше, соціальне замовлення: розвінчати якомога швидше і, по можливості, в зрозумілій для основної маси населення формі. Серйозна і зважена наукова критика, тобто критичний аналіз, ще попереду, але це не є завданням посібника.
Його автори здійснили спробу ознайомитися із зарубіжним досвідом соціальних перетворень, беручи до уваги насамперед той, де такі зміни відбувалися мирно, без насильницьких дій. Але це не є соціальний досвід певної конкретної країни. Жодне суспільство, включаючи й промислово розвинене, не підпадає повною мірою під вироблену тут схему, її слід розглядати як ідеальну модель будь-якого можливого розвитку. Накладаючи цю модель на певне конкретне суспільство, ми можемо визначити, наскільки воно наближається чи віддаляється від теоретично можливого перебігу подій, тобто така модель дозволяє соціологічно діагностувати кожну окремо взяту історичну ситуацію.
Якою мірою реальний досвід промислово розвинених країн насправді знайшов тут відтворення? На це запитання важко відповісти. Безпосередніми учасниками зазначених процесів автори не були. До того ж, безпосередні спостереження не можуть забезпечити всією необхідною інформацією, а тим більше надати для пояснення евристичні моделі. Це здійснюється шляхом теоретичного абстрагування, творчої уяви, шляхом аналізу існуючих наукових концепцій.
Інформаційною базою даного дослідження стали роботи найавторитетніших зарубіжних і вітчизняних учених, зокрема таких, як сучасні французькі соціологи А. Турен, Р. Будон, П. Бурдьє та деякі інші. Запропонована ними методологія дослідження дозволяє зрозуміти специфіку протікання конфліктних соціальних перетворень, що протікають у мирних формах. Зрозуміти сутність функціоналістського підходу до проблем змін і розвитку дозволяють роботи таких відомих американських соціологів, як А. Етционі Т. Парсонс, Р. Мертон. Що ж стосується марксистського підходу, то найкомпетентнішими спеціалістами можна вважати вітчизняних дослідників. Більшого авторитету, як у нас, цей напрям соціально-політичної думки ніде не набув.
Методологія, до якої вдалися автори даного посібника, називається історичним акціоналізмом. Вона є певним синтезом досить поширених у сучасній соціології підходів: функціоналізму, конфліктуалізму і марксизму, однак не зводиться до жодного з них. Крім того, ми сподіваємось, що вона долає їх теоретичну обмеженість. Так, функціоналізм, що розглядається як певна теорія соціальної дії, має свої недоліки. Насамперед, він концентрує увагу на пристосовницьких діях, завдяки яким елементи соціальної системи адаптуються одна до одної: індивід до групи, група до соціальної організації та до інших груп, соціальні організації до соціальних інститутів та один до одного тощо. При такому підході суспільство постає як певним чином організований гомеостазис – система, зайнята лише стабілізацією власних елементів, відтворенням порушеної рівноваги, консолідацією ціннісних орієнтацій, встановлених норм взаємодії, структурно-функційною впорядкованістю. Соціальний порядок при цьому постає результатом виключно добровільної згоди, а відносини між людьми виглядають занадто гармонійними і несуперечливими. Лишається поза увагою той факт, що в суспільстві має місце також нерівність, панування, насильницький примус, ідейно-психологічні маніпуляції тощо. Марксистський підхід, навпаки, акцентує лише на нерівності, насильстві, владних маніпуляціях, несправедливості і т. д. При цьому нехтується певна добровільність обраного суспільством порядку, спрямованість індивідуальних і колективних дій на пошук миру, злагоди, балансу інтересів, взаєморозуміння. Такі вихідні методологічні принципи призводять до однобічного тлумачення конфліктів і суперечностей як джерела суспільних змін і розвитку. У функціоналізмі вони постають чимось небажаним, викликаним невдалою взаємною адаптацією, що треба якнайшвидше усунути задля встановлення порушеної рівноваги. Згідно з марксистською доктриною розвиток постає місією особливого класу та його представницьких організацій, які задля реалізації історичної необхідності (як вони її самі розуміють) можуть нехтувати правом і мораллю. Історичний акціоналізм прагне поєднати суперечливість реального історичного процесу з пошуком миру, злагоди, конфліктність інтересів із можливими компромісами, нерівність соціальних позицій із добровільною згодою всього або більшої частини суспільства на корінні соціальні перетворення.
Існує ще одна, досить непроста проблема: чи можливий взагалі справжній науковий аналіз таких складних соціальних процесів, як розвиток, що здійснюється на добровільній основі, при громадянській злагоді, ненасильницькими методами, при певній керованості (підконтрольності) соціальних перетворень? Чи не пропонується тут ще одна ідеологія або зваблива утопія? Серед соціологів існує досить стійка недовіра до будь-яких загальних міркувань, що досить часто нагадують умоглядні прожекти, містять надто багато ціннісних суджень, є швидше особистими переконаннями авторів, аніж науково вивіреними судженнями. Така небезпека цілком реальна. Щоб їй якось запобігти, при вивченні таких матеріалів слід дотримуватись певних правил: бути критичними і нічого не сприймати на віру, постійно співвідносити теоретичні схеми з досвідом і практикою суспільного життя, уважно прислухатись до протилежних чи просто відмінних міркувань, розглядати запропоновану концепцію як один із можливих варіантів наукового дослідження.
Створення даного посібника зумовлене певними обставинами. Усі або більшість суспільств у той чи інший період своєї історії в силу об’єктивних причин зазнають докорінних соціальних перетворень. Як свідчить наш суспільний досвід, такі перетворення є досить небезпечними, бо супроводжуються значними соціальними потрясіннями, легко виходять з-під контролю, призводять до різкого погіршення рівня життя більшості населення, обіцяють позитивні зміни тільки в історичній історичний перспективі. Тому має певне значення, наскільки суспільство підготовлене до такої ситуації, в тому числі і те, наскільки воно попередньо усвідомило і навіть “проговорило” її. Свідченням того, що Україна знаходиться саме у такій (або дуже близькій ситуації, є те, що ми вже вступили в смугу перманентних змін з поки що непрогнозованим результатом. Формування певних теоретичних засад успішного виходу із ситуації, що склалася, є одним із завдань даної роботи. Ще одним завданням є прагнення вітчизняного суспільствознавства надати проблематиці, нової, сучасної інтерпретації.
Логіка розгортання запропонованої у цьому посібнику концепції така: розкрити передумови розвитку, його рушійні сили та визначальні чинники. Оскільки йдеться про добровільно обраний розвиток, то далі розглядаються ціннісні орієнтації суспільства взагалі та соціального розвитку зокрема. Адже індивіди, групи та інші соціальні утворення керуються у своєму виборі певними ціннісними орієнтаціями. Тут же аналізується питання про індивідуальну поведінку людини в системі ціннісних орієнтацій та про можливість виходу на рівень історичних дій, тобто про можливість соціотворчої роботи. Адже здійснити якісь реальні перетворення окрема людина зможе лише у певному людському оточенні. Тому важливим є питання і про соціогрупові суб’єкти розвитку: соціальні класи, страти, рухи, а також про соціальні організації та інститути. Добровільність і керованість розвитку неможлива без демократичного політичного режиму: цій проблемі присвячено спеціальний розділ. Нарешті, розвиток може набувати різних форм, змісту і спрямованості. У посібнику розглядаються три можливих варіанти: стабілізація, модернізація та історичний прогрес. Звичайно, кожен із них можна при необхідності розглянути на рівні складових частин.
Така в загальних рисах метододогія посібника. Методика вивчення матеріалу конкретизується для кожного розділу окремо.
Вступ
Навчальний посібник “Соціологія розвитку” торкається досить гострих і актуальних проблем соціальної динаміки – суспільних змін і розвитку. Ці проблеми важливі для будь-якого суспільства, але для сучасного українського суспільства вони мають особливе значення. Адже воно знаходиться напередодні кардинальних і радикальних соціальних перетворень, які зачіпають долю всього або переважної більшості населення. Від того, наскільки влада і пересічні громадяни будуть грамотно діяти в такій історичній ситуації, залежить результат соціального реформування суспільства.
Центральною проблемою в цих незвичних умовах є пошук продуктивної взаємодії влади і народу. Звичайно, і влада, і народ не є структурно єдиними і монолітними; вони завжди мають внутрішню стратифікацію – відособлення і розмежування особливих груп і фракцій. Стосовно даної ситуації, вони виступають найбільш могутніми колективними суб’єктами, на плечах яких лежить увесь тягар історичного вибору і пов’язаної з ним відповідальності.
В основі взаємодії влади і народу лежать як спільні інтереси (здійснити соціальний прорив у високотехнологічне суспільство шляхом найменших втрат), так і відмінні інтенції (якнайменше вкласти в цей процес і якнайбільше при цьому отримати). Це – об’єктивна і раціональна групова позиція. Вона випливає із властивих кожному соціальному суб’єкту альтруїстичних мотивів і прагнень із природних егоїстичних домагань, притаманних не лише кожній окремій людині, але й кожній людській спільності. Отже, проблема, полягає в тому, щоб віднайти баланс інтересів, врівноважити потреби і їх задоволення, досягти розумного компромісу і продуктивної суспільної злагоди.
На цей предмет в соціології існують щонайменше дві радикально протилежні і взаємно неприйнятні точки зору: марксистська (радикально конфліктуалістська) і функціоналістська. Перша виходить з того, що народ (насамперед – пролетаріат, або робітничий клас), будучи єдино можливим суб’єктом продуктивної праці, є разом з тим і головним носієм історичної творчості. Влада ж тлумачиться ним як слухняне знаряддя панівного класу, котрий ніколи не зацікавлений у тому, щоб змінити існуючий соціальний порядок, бо він є необхідною передумовою його власного панування. Тому влада, слухняно виконуючи волю панівного класу, завжди чинить опір соціальним перетворенням, використовуючи заради цього весь арсенал фізичного і духовного гноблення. Тому єдино можливим суб’єктом історичної творчості є марксизм, який очолює робітничий клас.
Функціоналістська теорія розвитку (в найбільш класичному вигляді вона викладена у праці сучасного американського соціолога А. Етционі “Активне суспільство”) виходить із прямо протилежних засад. Активною стороною соціальної творчості є, згідно з А. Етционі, керівна еліта суспільства. Народ же виступає пасивним об’єктом їхніх керівних дій, мало придатним на самостійні історичні рішення, продумане проектування і реалізацію майбутнього. Варто згадати, що у свій час приблизно на таких же позиціях стояли російські “народники”. Щоправда, в сучасному функціоналізмі ця ідея має вигляд досить розробленої і деталізованої соціальної технології.
Не важко переконатись, що в обох цих випадках має місце нічим не виправдане спрощення (вульгаризація) реального історичного процесу. І надмірна ідеалізація однієї із сторін, що взаємодіють: пролетаріату (робітничого класу) з боку максимуму і керівної еліти з боку функціоналізму. Теоретично такий перебіг подій в принципі можливий. Але мало вірогідний, бо передбачає завищені передумови реалізації історичного процесу. До того ж кожен із цих варіантів таїть у собі потенційну загрозу деформації або переродження історичного руху. Останній може за несприятливих обставин завершитися диктатурою класу чи правлячої верхівки. Подібних прикладів можна віднайти більше, ніж достатньо, в тому числі у нашій недавній історії.
Пропонована Вашій увазі робота спрямована на пошук інтегративного підходу, де жодна із соціальних груп, організацій чи інституцій не була б позбавлена права і можливості брати співучасть у соціальних перетвореннях, відповідно до наявних ресурсів соціальної творчості. Конфліктність їх взаємодії при цьому декларується на істині, що випливає із практичного досвіду і безпосередніх спостережень. Але вони тлумачаться як необхідне зло. Отже, історична творчість полягає, окрім іншого, і в тому, щоб віднайти необхідні засоби і ресурси такого розв’язання конфліктів, де не було б ні переможців, ні переможених, ні лідерів, ні аутсайдерів. Бо кожна перемога є “пірровою”, веде до нових конфліктів і потрясінь.
Розглядаючи послідовно всі складові соціальної системи (групи, соціогрупову структуру, історичні рухи, соціальні організації та інститути), автори наполегливо шукають і запрошують Вас бути співучасниками конкурсів, знайти відповіді на питання: за яких передумов конфліктна взаємодія може завершитися продуктивним синтезом. У дещо спрощеному вигляді наші відповіді можна звести до таких положень: соціальні конфлікти можна розв’язати прийнятними для всіх учасників взаємодії наслідками за умови, якщо класи будуть соціально зрілими, соціогрупова структура справедливо стратифікованою (за внеском у розвиток), соціальні організації діятимуть ефективно, а соціальні інститути – функціонально (відповідно до назрілих колективних потреб).
Наскільки наша відповідь справедлива, покаже час та подальша історична практика. лава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови
Загальний зміст категорії “розвиток” – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтворюваністю. Часто зміни бувають випадковими, безсистемними, поодинокими, що свідчить про відсутність закономірності. Якщо зміни не мають спрямованого характеру, то це показник відсутності попередньо накопичених передумов. Тому такі процеси позбавлені внутрішнього взаємозв’язку, властивого саме розвиткові. Отже, під розвитком розуміється процес виникнення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Іноді під розвитком розуміють якісну зміну основи існування об’єкта – перетворення світоглядної основи свідомості (Г. Гегель, І. Кант) або способу виробництва (К. Маркс).
Сутнісною ознакою розвитку є час. Залежно від інтерпретації часу розуміється й поняття розвитку. Античні мислителі тлумачили час як циклічний процес, тому й розвиток постає у них як вічний кругообіг, де вихідна і кінцева точки збігаються. Християнський світогляд стверджував ідею лінійного спрямування часу, тому історія подається ним як рух від вихідного начала до кінцевої мети. Вперше завершену всебічну концепцію розвитку запропонував Гегель. Його теорія поєднує античну ідею циклічності і християнську ідею лінійної спрямованості часу. Розвиток тут розуміється як повернення до висхідної точки, але не буквальне її повторення, а з набуттям відповідного позитивного досвіду. Марксизм, що вважає себе теоретичним спадкоємцем гегелівської діалектики, розуміє розвиток як універсальну властивість матерії і водночас як визначальний принцип її пояснення. Джерелом розвитку утверджується боротьба протилежних начал, яка модифікується стосовно форм існування матерії (у суспільстві – це класова боротьба); механізм розвитку вбачається у кількісних і якісних змінах, а напрям – у подвійному запереченні.
Щодо суспільства, категорія розвитку конкретизується у понятті “історичний прогрес”, однак соціологи розуміли його по-різному. На думку О. Конта (“Курс позитивної філософії”), поступ – це постійне гармонійне вдосконалення різних сторін людської природи відповідно до законів еволюції. Маркс і марксизм у цілому розглядають прогрес як поступальну зміну суспільно-економічних формацій у результаті соціальних революцій. Токвіль вбачає в історичному процесі вдале поєднання соціальної рівності і політичної демократії, що запобігає переродженню соціальної рівності у політичну деспотію. Для Дюркгейма прогрес полягає у зростанні рівня соціальної злагоди. Тьонніс, Зіммель і фон Візе розуміють його як двобічний процес соціальної диференціації та інтеграції, їх узгодженість, органічний взаємозв’язок. Наприкінці XIX – початку XX ст. ряд соціологів (Гумплович, Тард, Бугле) вважали, що історичний прогрес полягає у зростанні економії та збереженні сил, тобто у підвищенні ефективності соціальних дій. Деякі інші мислителі (Уорд, Михайловський) пов’язували соціальний прогрес із збільшенням людського щастя або зменшенням страждань. М. Ковалевський і С. Бугле прагнули поєднати різні ознаки. За критерій прогресу вони брали зростання солідарності, соціабельності та рівності. Де-Роберті вважав, що в основі прогресу лежить нагромадження знань та їх практичного застосування. П. Сорокін ідею прогресу тлумачив як об’єктивне удосконалення всіх сторін суспільного буття і відповідно – зростання суб’єктивного задоволення людини своїм існуванням.
У сучасній соціології проблематика дещо втрачає колишню загостреність. Мікросоціологічні концепції (інтеракціонізм, теорія обміну, феноменологія) взагалі уникають її. Довгий час і структурний функціоналізм ігнорував проблему прогресу і звернувся до неї лише у відповідь на гостру критику власних методологічних засад представниками інших напрямів, насамперед, конфліктуалізму, та й то переважно для того, щоб показати широкі евристичні можливості своєї методології.
Пересторога і деяке упередження з боку переважної більшості соціологів до проблеми розвитку зрозуміла: у її постановці і у способах її розв’язання присутній сильний філософський акцент, що потенційно утримує будь-які можливості для підміни позитивного, емпіричного чи експериментально верифікованого знання умоглядними і спекулятивними міркуваннями універсалістського характеру. Проте цілком ігнорувати її недоцільно. Історичний досвід свідчить, що в різні історичні періоди мали місце якісні зрушення у характері суспільних відносин, у соціальній структурі, інституційних, соціальних процесах. У результаті порушувалася безперервність еволюційного ланцюга, утворювалися якісно нові соціальні порядки. Такі моменти супроводжувалися особливим напруженням, гостротою і невизначеністю соціальної ситуації, кризами і катастрофами. Соціологія не може уникнути розгляду таких історичних трансформацій; вона повинна запропонувати своє тлумачення розв’язання цієї складної проблеми.
У суто соціологічному контексті на особливу увагу заслуговує розгляд чинників і механізмів розвитку. Саме на цьому й буде зосереджено подальший виклад проблеми. Під розвитком у загальному його значенні ми розуміємо всю сукупність економічних, соціальних, політичних і духовних процесів, наслідком яких є якісні перетворення в суспільстві. У вузькому значенні – це, насамперед, принципові зміни в соціальній сфері: суспільних відносинах, соціальній структурі, інституціях і процесах. Тобто – це якісні перетворення, що ведуть до зміни даного типу суспільства, основ соціального порядку і соціальної системи в цілому.
§1. Передумови розвитку
Передумови розвитку – це сукупність природних та суспільних ресурсів і можливостей, здатних спричинити соціальний прогрес. Можливість і необхідність розвитку – не одне й те ж. Тут слід розрізняти необхідні та достатні передумови. Необхідні передумови створюють можливість розвитку, але не обов’язково – його незворотність. Остання потребує додаткових чинників, у т.ч. і суб’єктивного вибору суспільством власної історичної перспективи, а, отже, можливих напрямів подальшого руху. Достатні передумови – це вагоміший чинник. Вони зумовлюють високу ймовірність саме зазначеного вибору, чіткіше окреслюють історичну перспективу, вимогливіші до людських дій саме в даному напрямі, визначаючи ціннісні орієнтації та історичний вибір. Достатні передумови – це сукупність засобів розвитку. Тому вони більш дієві, мобільні і визначальні. Необхідними, але не достатніми передумовами розвитку є географічне середовище, населення і виробництво. Розглянемо їх докладніше.
1.1. Географічне середовище
У минулому столітті існувало кілька соціологічних напрямів, які орієнтувалися на принцип географічного монізму (за усталеною вітчизняною термінологією – географічного детермінізму). Методологічною основою їх було переконання, що зміст і напрям суспільних процесів визначається географічним середовищем. Вперше такий погляд висловив Ш. Монтеск’є. У праці “Дух законів” він шукав позитивне співвідношення між кліматом, традиціями і звичаями та характером правових стосунків у суспільстві. Після нього Ле Пле, а особливо його учень Демолен, дійшли у цьому твердженні крайнього радикалізму. Вони обстоювали навіть думку про залежність між географічним середовищем і певними структурами свідомості. Араби, вважали вони, є монотеїстами завдяки великим розмірам і одноманітності пустелі. А стародавні греки були політеїстами через те, що їх ландшафт мав велику кількість маленьких, досить різноманітних долин. Приблизно таким же чином ці мислителі пояснювали специфіку італійського чи фламандського живопису (залежність від прибережного розташування), особливості історії та суспільного устрою Англії (острівне положення). У такий же спосіб фон Тречке доводив слабкість поетичної і в цілому художньої культури Швейцарії, що, на його думку, зумовлене похмурістю громіздких гір, що ніби “паралізують дух”. Географічний монізм (детермінізм) відстоював і К.А. Міллс. У праці “Клімат визначає людину” (1942 р.) він писав, що розвинені цивілізації є продуктом помірного клімату, затримка ж історичного поступу є наслідком несприятливих природних умов.
Було б недоречним заперечувати будь-який вплив на суспільне буття природних чинників взагалі, географічного середовища зокрема. Клімат, грунт, характер земної тверді, наявність чи відсутність корисних копалин, енергетичних і водних ресурсів, звичайно, позначається на характері суспільних процесів. Однак немає підстав вважати їх визначальними чинниками історії. Багато залежить від конкретно-історичних обставин. Зокрема, у первісних та патріархальних (доіндустріальних) суспільствах роль географічного середовища була значною, у промисловому суспільстві його вплив різко зменшується, тому його не можна вважати універсальним. Скажімо, Саудівська Аравія та Арабські Емірати досягли високого рівня розвитку завдяки значним запасам нафти. Проте ефективний вплив географічного середовища тут спричинився завдяки двом обставинам: світова енергетична криза, підвищення світової кон’юнктури на енергоносії та компетенція політичної еліти. За іншої політичної стратегії багаті природні запаси могли б бути вичерпані без такого корисного ефекту. Так, зокрема, сталося в СРСР, де величезні валютні кошти пішли на підтримку військово-промислового комплексу, ідеологічних амбіцій, утримання громіздкого і неефективного управлінського апарату.
Отже, географічне середовище можна розглядати як один із чинників формування суспільства та його розвитку поряд із демографічними і виробничими. Залежність між ними така: чим сприятливіші географічні умови, тим шведше зростає кількість і густота населення. Виробництво, як посередник у стосунках людей з навколишнім оточенням, впливає на це співвідношення. За умов низького рівня його розвитку зростає залежність людини від природних чинників. І навпаки, ця залежність зменшується за умов високого розвитку виробничої діяльності. Певною мірою можна стверджувати, що виробництво допомагає людині послабити цю залежність. Щоправда, це призводить до іншої залежності людини – залежності від виробництва. Постає загроза екологічної та демографічної кризи. Перша загрожує забрудненням навколишнього середовища, знищенням або суттєвою деформації необхідних природних чинників. Як частина природи і важливий ланцюг у кругообігу її речовини та енергії, людина втрачає такою ж мірою, якою знищує природу. Демографічна криза виявляється у дефіциті чи надмірності приросту населення, що теж негативно впливає на нормальний перебіг суспільних процесів взагалі і соціальних трансформацій зокрема.
Конкретні форми впливу географічного середовища на соціальні процеси різні. Передусім це позначається на характері розселення людей. Так, люди завжди розселялися біля води, адже водні артерії є важливими шляхами сполучення, комунікації впливають на інтенсивність суспільних процесів. Водоймища традиційно використовуються для захисту, ізоляції чи самоізоляції. Спостерігається цікава залежність між кліматом і типом будівель, зокрема формою даху. Наприклад, кут нахилу даху від Північної Африки до Скандинавії йде по лінії зростання, сягаючи у Швеції і Норвегії 45О. Ще більшою є залежність між характером знарядь праці (особливо ручних, на доіндустріальній стадії історичного розвитку) і плавкістю відповідних матеріалів (каменю, заліза, міді і т. д.). Зважимо, що тут має місце також історичне наслідування: раз виникнувши, будівельний стиль зберігається, відтворюється, чинить опір технічним нововведенням. Але промислові революції і в цій сфері набувають вирішального значення. У сучасних умовах збереження регіональних особливостей стилю будівель, харчування, одягу, а то й усього способу життя набуває економічного підґрунтя, особливо у зв’язку з розвитком комерційного туризму.
Часом природні чинники стають головним елементом регіональної або навіть континентальної культури. За стилем харчування визначають “винну”, “пивну” або “горілчану” культури. Навіть сьогодні є території, де переважає виробництво певного продукту, що історично виник саме тут. Є регіони, де в основному панує видобуток нафти, газу, кам’яного вугілля, чорних чи кольорових металів, золота, срібла, коштовностей і т. д. Разом з тим, суспільні процеси легітимізують і відтворюють те, що колись було суто природним. Так, християнська релігія, виникнувши в рамках “винної” культури, понесла цей продукт по всій Європі, оскільки вино спочатку використовувалося в її культових обрядах.
Географічне середовище впливає не лише на розселення людей. Воно є водночас і певним чином організованою і структурованою матерією (речовина та енергія), що існує не лише у просторі, але й у часі. Із цього філософського твердження можна вивести не лише залежність простору, а й соціального часу від природних чинників, зокрема й географічного середовища. Звичайно, соціальний час є насамперед суспільним продуктом. Скажімо, у первісному суспільстві переважає вільний час, він розподіляється більш-менш рівномірно серед усіх членів суспільства. Нерівність тут має суто антропологічні (головним чином природні) виміри. Вільний час розподіляється на користь дітей та осіб похилого віку. У буржуазному суспільстві, навпаки, необхідний час (час виробництва, обміну, розподілу і споживання) переважає над вільним. Розподіл вільного часу тут ведеться вже за соціально-економічними і політичними ознаками (багатство, влада, престиж). Соціальні привілеї при капіталізмі набувають вигляду антропологічних, але не є ними по суті. Скажімо, продовження терміну навчання доступніше для заможніших верств населення. У цьому випадку соціальний привілей існує у формі вікових переваг.
На відчуття, сприйняття і переживання часу певним чином впливають і природні чинники, і географічне середовище. Залежно від тривалості дня і ночі, зими і літа люди по-різному “живуть у часі”. У жителів екваторіальної зони інша ритміка часу, аніж у ескімосів або тих, хто мешкає в зонах з полярним кліматом.
Визнаючи певний вплив географічного середовища на соціальні процеси, слід підкреслити, що суспільство – це, передусім, “самотворча” система. Саме в цьому відношенні воно є об’єктом соціологічного дослідження. Тому однією із вимог соціологічної методології існує необхідність пояснювати соціальне лише через соціальне. Географічні чинники тепер необхідно враховувати: визначити той природний простір і час, де розгортаються суспільні процеси, зважаючи, що суспільство не виникає “із нічого”. Для його появи були, а для його розвитку існують і діють такі природні передумови, як зовнішня природа, географічне середовище і природа самої людини. Соціологія, визнавши принцип багаточинникового аналізу, має уникати абсолютизації будь-якого чинника, в тому числі географічного, демографічного, технологічного, економічного чи навіть суто соціального.
1.2. Народонаселення
Під демографічними факторами розуміють кількість, густоту і внутрішню структурованість населення певної території, що впливає на перебіг і розвиток суспільних процесів. Звичайно, народонаселення значною мірою є наслідком соціальних явищ, таких як тип сім’ї, цінність і престиж репродуктивної діяльності, норми і традиції, економічне становище і політичне регулювання народжуваності. У той же час воно є передумовою соціальної еволюції. Тут особливо важливі обсяг і густота населення.
Кількість і густота населення взагалі є дуже значущими величинами. Тому наука завжди прагнула враховувати їх дію. Так, активізація біологічного життя шляхом простої чисельної концентрації заслуговує на увагу вже сама по собі. Її значення неймовірно зростає і для дослідження людського суспільства, де життя індивіда завжди протікало у певних спільнотах, а ізоляція вважається покаранням.
Для чіткості аналізу будемо розглядати демографічний чинник як незалежну величину, маючи на увазі, що мова зовсім не йде про першопричину у її філософському розумінні. Спроби вважати народонаселення визначальним і єдиним чинником історичної еволюції мали місце в науці. Так, англійський економіст Мальтус висунув гіпотезу, що зростання населення та обсягу виробництва предметів споживання відбувається у різних пропорціях: першого – в геометричній, другого – в арифметичній прогресії. Якби його гіпотеза підтвердилася, то неминучими були б досить прикрі висновки. Об’єктивно такої чіткої закономірності не простежується, хоча є суспільства з дефіцитом або надлишком населення. Та це є наслідком інших, конкретних причин і обставин.
Факт залежності людської спільноти від кількості її членів можна проілюструвати історичним матеріалом. Візьмемо для прикладу первісну общину. Така спільність надзвичайно однорідна в соціопсихологічному відношенні. У ній панує відчуття “ми”, а не “я”. Тут діє механічна солідарність (гуртування однакових). Частково саме з цієї причини первісна людина ще не відірвалась від пуповини своєї спільноти. У такому об’єднанні ще немає розподілу праці, діє лише статево-вікова відмінність між людьми. Не сформовані і не окреслені соціальні структури з відповідними їм соціальними функціями. Соціокультурна ідентичність ґрунтується на основі співвідношення з предками (культ предків) або на уособленні з певним біологічним видом (рід орла, тигра, лева, змії тощо). Суспільне відтворення панує над виробництвом нових суспільних відносин. В основу соціального управління і регуляції покладено звичай і традиції, які легітимізуються авторитетом волі предків. Общинна злагода тримається на первісній магії або міфічних переказах.
Демографічне зростання призводить до певних суперечностей між людиною і навколишнім оточенням: вичерпуються ресурси споживання, тваринний чи рослинний світ. Це змушує людський соціум вдатися до соціальних (переважно географічних) переміщень або до налагодження суто виробничих відносин з природою (нові знаряддя, організація праці). Суспільний розподіл праці зумовив землеробські та кочові племена. На певному етапі виникає розподіл на розумову і фізичну, управлінську і виконавську діяльність. Суспільство набуває якісно нових ознак.
Така залежність ще помітніша у промисловому суспільстві. З одного боку, інтенсивне графічне зростання, ущільнюючи геополітичний простір і ускладнюючи проблему виживання, активізує науково-технічний і виробничий прогрес. З іншого – створює умови для збільшення населення. На початку нової ери все населення землі складало близько 1 млн. чоловік. 1700 року воно збільшилося до 400 млн.; 860 р. – 1 млрд. 250 млн.; 1920 р. – 1 млрд. 800 млн.; 1950 р. – 2 млрд. 200 млн.; 1958 р. – 2 млрд. 800 млн.; 1975 р. – 4 млрд. чол. 2000 року передбачається 6 млрд.; 2559 року одна людина буде проживати на 1 м2 землі. Щороку населення землі збільшується на 40–50 млн. чоловік.
Щоправда, є одна, ще не зовсім виразна тенденція, яка може внести свої корективи. У промислово і соціополітично розвинених країнах спостерігається суттєве падіння народжуваності. Але кількість населення якоюсь мірою належною охороною материнства і дитинства, порівняно високим рівнем матеріального споживання і реального соціального благополуччя в цілому стабільна. Найвищий приріст населення сьогодні спостерігається в країнах, що розвиваються, будучи наслідком двох чинників: традиційних матримоніальних орієнтацій і відносного покращання матеріального становища та медичного забезпечення.
Обсяг населення і його густота самі по собі є відносним чинником історичного поступу. Більшого значення набуває якісний склад населення:
– вікова структура, особливо обсяг дієздатної його частини; культурна, освітня і професійна підготовка;
– рівень мотивацій, особливо трудових ;
– законослухняність і соціальна дисципліна; правосвідомість і здатність до самоорганізації, особливо у невизначених і екстремальних ситуаціях. Соціальний розвиток розпочинається з визначення історичної перспективи і здатності діяти відповідно до колективного вибору. З цього погляду особливого значення набувають ціннісні орієнтації основної маси населення, його готовність підпорядкувати свою діяльність і весь спосіб життя історичній необхідності. Люди ведуть себе не як абстрактна маса населення, а як сукупність соціальних суб’єктів, зорієнтованих власними і колективними інтересами, особливим баченням історичної перспективи.
В Україні за попереднім переписом 12 січня 1989 р. нараховувалося 51,7 млн. чоловік. З 1959 по 1989 рр. зростання населення відбувалося так: 1959 – 41,9 млн.; 1970 – 47,1 млн.; 1979 – 49,8 млн.; 1989 – 51,7 млн. (Народное хозяйство Украинской ССР в 1988 году. – К.: Техника, 1989. – С. 91). Очевидною є позитивна динаміка. Але останнім часом темпи зростання дещо уповільнилися, а в окремих випадках спостерігається спад (переважа...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора