Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Відповіді до теоретичних питань 1-30
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Державний іспит
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
1. Суспільне виробництво. Фактори виробництва
Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.
Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.
Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки:
завжди є суспільним виробництвом;
має безперервний характер розвитку, постійно повторюється, тобто відтворюється;
у процесі виробництва виникають економічні відносини між людьми;
є важливою складовою частиною тієї чи іншої соціально-економічної системи.
Суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери:
матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги;
нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні та соціальні потреби людей.
Суспільне виробництво має і галузеву структуру:
а) матеріальне виробництво:
промисловість, с/г, лісове господарство, будівництво, особисте, ремісниче господарство;
комунальне господарство і побутове обслуговування, які надають матеріальні послуги;
транспорт, зв’язок, торгівля (в частині обслуговування процесу виробництва).
б) нематеріальне виробництво:
охорона здоров’я;
освіта, інформатика;
культура, мистецтво;
спорт, туризм;
духовне виробництво (праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ – книг, картин, скульптур тощо. Але все ж таки духовне виробництво відносять до нематеріального виробництва, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична цінність, глибина духовного відображення реального світу через талант людини).
Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форму “товару-послуги”, яка має ряд ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва:
1. сутність послуги, як правило, полягає не в матеріально-речовій формі, а в корисному ефекті певної трудової діяльності;
2. процес виробництва послуги збігається з моментом її споживання в часі й просторі (послуга лікаря, музиканта тощо).
3. послуга, як правило, не може накопичуватись й транспортуватись.
Між сферами нематеріального і матеріального виробництва існує тісний взаємозв’язок та взаємодія. Так, матеріальне виробництво створює матеріально-технічну базу для функціонування і відтворення як самого себе, так і сфери нематеріального виробництва. Нематеріальне виробництво задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному піднесенні, забезпечуючи тим самим умови для нормального відтворення усіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва.
У сучасних умовах значення сфери нематеріального виробництва і послуг значно підвищується, його зростання стає закономірністю соціально-економічного розвитку всіх країн, особливо розвинутих цивілізованих держав. Сьогодні у сфері нематеріального виробництва і послуг розвинутих країн зайнято понад 55% працездатного населення й виробляється від 60 до 75% ВНП. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб. В Україні ці показники значно нижчі. Тому найважливішим стратегічним завданням для нашої економіки повинно бути прискорення розвитку галузей, що задовольняють духовні й соціальні потреби людей.
Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови – фактори виробництва.
Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.
Немає одностайного визначення у літературі видів факторів виробництва. Однак всі притримуються думки, що на кожному етапі розвитку суспільного виробництва під впливом НТП постійно зароджуються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого великого розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори виробництва.
Сучасна вітчизняна і світова економічна думка до складу факторів виробництва відносить: праця, капітал, земля, підприємницькі здібності, інформація. Можемо до факторів виробництва віднести ще й науку, екологію, енергію.
Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.
В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.
Людський капітал — сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.
Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.
Земля як фактор виробництва включає в себе землю, лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.
Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор виробництва, що відображає діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.
Інформація в сучасних умовах виступає найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах її життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.
Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційномісткість виробництва, праці та продукту.
Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.
Екологічний фактор — це система спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.
На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск конкретної продукції, або, навпаки, значно збільшувати витрати виробництва. На макроекономічному рівні зростання суспільних екологічних витрат суттєво впливає на динаміку продуктивності суспільної праці, обсягів ВНП та національного доходу.
З розвитком виробництва змінюються фактори виробництва, характер їх взаємодії, зростає значення енергії. Початкове енергія не виділялась як самостійний фактор виробництва, її забезпечувала або рушійна сила людини, або робоча худоба, яку застосовували у виробництві. Ще в першій половині XIX ст. з усіх видів енергії, що вироблялись і споживались на Землі, 96% припадало на мускульну силу людини та свійських тварин і лише 4% становила частка водяних коліс, вітряків та перших парових машин. Сьогодні проблема енергетичного забезпечення виробництва стала першорядною. Без потужних джерел енергії взаємодія факторів виробництва вже неможлива.
Окремо слід згадати про такі елементи виробництва як предмети праці, засоби праці і продуктивні сили суспільства.
Предмет праці — це те, на що спрямована праця людини і що становить основу майбутнього продукту. Нині абсолютна більшість предметів праці є результатом попередньої праці, тобто сировиною; створюються предмети праці, яких не дає природа. Проте зрештою всі предмети праці взяті з природи. Тому дуже мудро сказав Петі: "Праця — батько багатства, земля — його мати".
Засоби праці — це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. Вирішальними є механічні засоби праці (машини, устаткування) — кісткова й мускульна системи виробництва. Вони є визначальною ознакою кожної історичної епохи. До засобів праці належать також усі матеріальні умови процесу праці — виробничі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної системи виробництва виділяють ще й судинну систему (труби, бочки, чани і т.д.). Залежно від функцій, які виконує в процесі праці та чи інша річ, вона може бути і предметом, і засобом праці. Так, діючий токарський верстат належить до засобів праці, а той, що в ремонті, — до предметів праці.
Предмети праці й засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва, які є речовим фактором виробництва. Робоча сила становить особистий фактор виробництва.
Засоби виробництва разом з робочою силою становлять продуктивні сили суспільства.
2. Економічні системи сучасного світу
Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:
— за формою власності на засоби виробництва;
— за способом управління господарською діяльністю. На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командну, змішану.
Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою.
Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси виважене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.
Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення, їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду. Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.
Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:
1) високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;
2) різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпоративних, держа них);
3) поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
4) орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.
Згідно іншого підходу, який пояснює характер економічної системи на підставі продуктивних сил, виробничих відносин і їх взаємодії, економічні системи можна класифікувати за різними критеріями, наприклад, за рівнем розвитку продуктивних сил, за формою власності та ін.
Так, за рівнем розвитку продуктивних сил, розрізняють: до індустріальне суспільство – економічна система, в якій панує ручна праця; індустріальне суспільство – основою якого є машинна праця; постіндустріальне суспільство, що ґрунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп’ютерною інформацією.
За панівною формою власності прихильники цього підходу виділяють такі економічні системи (або способи виробництва): первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний.
Економіки багатьох країн є перехідними, тобто одну економічну систему заміняє інша. Так, вітчизняна економіка нині переходить від командних до ринкових відносин.
3. Національний продукт. Розподіл національного доходу.
Макроекономіка виявляє закономірності розвитку національної економіки як єдиного цілого. Для цього обчислюються агрегатні, тобто сукупні, економічні показники, які називають національними рахунками. Національні рахунку виконують для економіки в цілому ті самі функції, що й бухгалтерський облік на окремому підприємстві.
Інформація, яку дають національні рахунки, є основою для розроблення і реалізації заходів держави, спрямованих на поліпшення функціонування вітчизняної економіки. Без таких рахунків економічна політика держави ґрунтувалася б на здогадках.
В Україні впродовж усього періоду перебування її в складі СРСР макроекономічні показники обчислювалися на підставі Балансу народного господарства (БНГ), згідно з яким уся національна економіка поділялася на два нерівнозначні складники: матеріальне виробництво і невиробничу сферу. Відповідно до концепції БНГ, у матеріальному виробництві (промисловість, сільське господарство, будівництво та ін.) створюються товари і виробляється національний продукт. Невиробнича сфера (освіта, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування тощо), яка надає різноманітні послуги, розглядалась як непродуктивна, в якій національний продукт не створюється. Такий підхід, безперечно, є неправильним.
У країнах з ринковою економікою обчислення макроекономічних показників ґрунтується на Системі національних рахунків (СНР), яка містить упорядковану інформацію, по-перше, про всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі — юридичні особи та домогосподарства. По-друге, про всі економічні операції, пов'язані з виробництвом та розподілом доходів, нагромадженням активів та іншими складовими економічного процесу. По-третє, про всі економічні активи і зобов'язання, що становлять національне багатство.
Основним показником у системі національних рахунків є валовий внутрішній продукт, який характеризує обсяг виробництва в країні.
Виробництво здійснюється для задоволення потреб людей. У кожній країні за деякий проміжок часу (наприклад, за рік) створюється певна кількість різних товарів і послуг. Як виміряти сумарний обсяг продукції, яка вироблена у вітчизняній економіці? Для цього обчислюють валовий внутрішній продукт.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартість усік кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів і послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже, й про стан справ в економіці країни. Аналіз динаміки реального ВВП показує, що періоди його зростання чергуються з роками скорочення. Економісти називають короткострокові коливання обсягу виробництва діловим, або економічним, циклом. Діловий цикл охоплює дві головні фази — піднесення і спад та два поворотні пункти циклу — вершину і дно. У фазі спаду реальний ВВП скорочується, зростають масштаби безробіття, знижуються доходи населення. Під час піднесення реальний ВВП збільшується, чисельність безробітних зменшується. Найвищу точку піднесення називають вершиною, а найнижчу точку спаду — дном. Тривалість ділового циклу різна — від 2 до 10 і більше років.
Коливання реального ВВП простежується здебільшого лише в короткостроко вому періоді. У тривалому періоді більшість країн світу демонструють стале збільшення реального ВВП і підвищення рівня життя людей, що в макроекономіці називають економічним зростанням.
Для визначення тенденції економічного зростання використовують показник природного ВВП. Для розуміння суті цього показника до уваги треба взяти взаємозв'язок між інфляцією та безробіттям, який існує в ринковій економіці в короткостроковому періоді. Зі збільшенням зайнятості ВВП зростає, але водночас прискорено починають зростати й ціни; у фазі спаду масштаби безробіття зростають, але темпи зростання цін уповільнюються.
Між високим і низьким рівнем безробіття є такий його рівень, який називають природною нормою безробіття. За природної норми безробіття темп інфляції залишається практично сталим. Валовий внутрішній продукт, що відповідає природній нормі безробіття, називають природним ВВП.
Упродовж ділового циклу фактичний ВВП відхиляється від природного. У роки спаду фактичний ВВП менший за природний, а в роки піднесення може перевищувати його. Різницю між природним і фактичним ВВП називають ВВП-розривом. Цей розрив може бути зі знаком "плюс", зі знаком "мінус" або дорівнювати нулю. ВВП-розрив зі знаком "плюс" означає, що економіка перебуває у фазі спаду, недовиробляючи потрібні суспільству товари і послуги. Протилежна ситуація простежується, коли ВВП-розрив має знак “мінус”. Це означає, що економіка виходить за межі природного ВВП і ціни починають прискорено зростати.
Під час обчислення ВВП не враховують: продаж уживаних речей, невиробничі фінансові операції, що здійснюються в економіці (державні трансферні платежі, які охоплюють видатки держави на соціальне страхування, допомогу з безробіття, пенсії тощо, та приватні трансферні платежу, наприклад, щомісячні суми, які студенти отримують із дому, операції з цінними паперами тощо), оскільки особи, які одержують ці виплати, не роблять будь-якого внеску до поточного виробництва. Крім того, для правильного визначення ВВП треба, щоб усі продукти і послуги, вироблені протягом року, були враховані лише один раз (не допущення подвійних рахунків). Тому під час вирахування ВВП беруться до уваги кінцеві товари – товари і послуги, які купують для споживання, а не для перепродажу, подальшого оброблення чи перероблення. Щоб уникнути подвійного рахунку при обчисленні ВВП, необхідно враховувати у ньому тільки додану вартість, створену кожною фірмою – різницю між виторгом фірми та вартістю сировини і матеріалів, які вона придбала в постачальників.
ВВП найчастіше обчислюють трьома методами:
1) як суму видатків покупців на придбання товарів і послуг (за видатками – метод кінцевого використання);
2) як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами – розподільний метод);
3) як суму доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг (за галузями – виробничий метод).
Існує низка взаємопов'язаних національних рахунків, які обчислюють на основі ВВП.
Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни, наприклад України, незалежно від того, де використовувались ці фактори — в Україні чи за кордоном. Навпаки, та частка продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, що належать іноземцям, вираховується із ВНП України.
Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих іноземних факторних доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в даній країні):
ВНП = ВВП + надходження за фактори з-за кордону – платежі за фактори решті світу
Якщо надходження в країну за фактори виробництва від решти світу переважають над платежами за фактори решті світу, то ВНП країни перевищує її ВВП. І навпаки, якщо ці надходження менші за платежі, то ВВП країни більший, ніж її ВНП. Для більшості країн різниця між ВВП і ВНП незначна і змінюється з перебігом часу повільно, але існують винятки. Чимало швейцарських компаній мають свої філіали за кордоном. У результаті її ВНП перевищує ВВП приблизно на 5%. Окремі країни, в тому числі й Україна, публікують лише показник ВВП, що можна пояснити значними статистичними труднощами обчислення ВНП.
ВВП як вимірник загального обсягу виробництва має такий недолік: він завищує обсяг продукції для споживання і для нагромадження нового капіталу. Річ у тім, що з нього не вираховується та частина річного обсягу виробництва, яка , потрібна для відшкодування капітальних благ, використаних у виробництві впродовж року. Щоб отримати річний обсяг виробництва, який іде на споживання і на приріст капіталу, обчислюють чистий внутрішній продукт.
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань:
ЧВП = ВВП — Амортизація.
Він вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка — домогосподарства, фірми, уряд та іноземці — може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.
У системі національних рахунків особливу значущість має національний дохід (НД). Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:
НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.
Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.
Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.
У вітчизняній практиці національний дохід досі поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.
Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).
Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.
4. Економічні функції держави
Жодна сучасна національна економіка не обходиться без участі держави у її регулюванні. Держава впливає на економічну діяльність домогосподарств і фірм через систему важелів та інструментів: інфраструктури, грошей, цін, кредитів, податків, дотацій, субсидій, ліцензій, квот, інвестицій, патентів, амортизації тощо. Однак погляди на роль держави в економіці зазнали значних змін.
У XVI — XVIII ст., коли ринкова економіка тільки формувалася, панували ідеї меркантилізму. Економічна доктрина меркантилізму базувалася на визнанні безумовної необхідності державного регулювання розвитку торгівлі та мануфактурного виробництва.
В основі ідеології меркантилізму лежав принцип: державна влада має забезпечувати монополії (привілеї) для вітчизняних підприємців та комерсантів на внутрішньому і зовнішньому ринках. Держава своєю політикою повинна була: сприяти експорту готової продукції; сприяти імпорту дешевої сировини і підтримувати національного виробника; обмежувати імпорт промислових товарів і захищати національного виробника; обмежувати експорт сировини.
У кінці XVIII ст. на зміну меркантилізму приходять ідеї економічного лібералізму, які заперечували необхідність державного втручання в економіку. Згідно з поглядами А. Сміта, ринкова система сама здатна до саморегулювання, в основі якого лежить власна вигода. Вважалося, що економіка буде функціонувати ефективніше, якщо виключити її регулювання державою. Основним принципом економічного лібералізму був принцип невтручання держави. На цих позиціях стояли Д. Рікардо, Ж. Сей, Дж. Міль, А.Маршал та ін.
У 30-ті роки XX ст. було теоретично доведено і практично підтверджено, що сподівання тільки на ринкове саморегулювання є вкрай небезпечними і можуть загрожувати розвалом самої системи. Особливо чітко це проявилося в період Великої депресії у США (1929-1933 рр). Дж. М. Кейнс довів необхідність державного втручання, яке здатне урівноважити сукупний попит і сукупну пропозицію, вивести економіку з кризи і сприяти її стабілізації та прискоренню економічного зростання.
У 70-ті роки прихильники монетаризму (М. Фрідман) обґрунтовують ідею про те, що потрібне не стільки фіскальне регулювання, скільки створення державою фінансових умов для нормального функціонування ринку на основі монетарної політики.
Марксистські погляди на економічну роль держави втілено в адміністративно-командній системі (АКС). По-перше, важливі економічні функції в АКС виконують державні планові органи, які координують господарську діяльність і підтримують параметри існуючих економічних структур. У командній економіці підприємства не закриваються, люди не бояться втратити роботу, рівень доходів гарантований, поява підприємств можлива тільки після узгоджень з вищими державними інстанціями.
По-друге, у командній економіці держава встановлює ціни на господарські блага. При цьому встановлена державою ціна зовсім не впливає на становище підприємства. Якщо витрати перевищували доходи, то підприємство отримувало від держави дотації. Якщо ж доходи перевищували витрати, то значна частина прибутку вилучалася у державний бюджет.
Низькі державні ціни на предмети першої необхідності часто породжували дефіцит і порожні полиці в крамницях. Потреби домогосподарств у різних товарах і послугах задовольнялися через довгі і тривалі черги, хабарі та послуги чорного ринку.
По-третє, у командній економіці держава виконує функцію єдиного підприємця. Саме вона, а не самостійні фірми, приймає рішення про те, що виробляти, як, за якими цінами, для кого.
По-четверте, в централізованій економіці держава стимулює гігантизм і монополізм.
По-п'яте, у командній економіці держава приймає всі рішення про виробництво, розподіл і споживання господарських благ. З огляду на специфіку АКС усі функції держави націлені на забезпечення переважно екстенсивного розвитку та господарювання.
Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, нині всі вони по суті сходяться на тому, що "невидима рука" ринку має доповнюватися "видимою рукою" держави. У ринковій системі економічні функції держави визначаються основними недоліками ринку, а саме:
1. В економіці існують сфери, які перебувають за межами досяжного впливу ринкового механізму. Це передусім стосується суспільних благ. Ринковий механізм не може забезпечити виробництво громадських благ, бо у приватних підприємств немає економічних стимулів, щоб займатися цим бізнесом. За цих обставин у ринковій системі держава бере на себе функцію організатора і виробника громадських благ.
2. Ринковий механізм закономірно породжує недосконалу конкуренцію і монополізацію економіки. Вільна, або досконала, конкуренція як умова найбільш повного вияву регулятивних функцій ринку підривається елементами монополізму. За недосконалої конкуренції відповіді на запитання "що, як і для кого виробляти", які дає саморегульований ринок, не завжди відповідають дійсним потребам суспільства. На монопольних ринках домінує диктат виробника, а не споживача. Конкурентний ринковий механізм утрачає свою силу, і ефективність розподілу ресурсів зменшується.
Через те, що ринковий механізм сам по собі не виключає можливості появи монополій, а в міру розвитку технічного прогресу виникає дедалі більше об'єктивних і суб'єктивних передумов монополізації виробництва, то до числа важливих економічних функцій держави належить антимонопольне регулювання.
3. Ринковий механізм байдужий до проблем справедливості й рівності. Він нерівномірно розподіляє майнові та грошові доходи, породжує соціальні контрасти між бідними і багатими і посилює проблему незахищеності людей. Якщо ринковий розподіл доходів не влаштовує значну частину населення, то це може загрожувати соціальним вибухом. Коригувати ринковий розподіл доходів повинна держава. У перерозподілі доходів з метою соціального захисту населення полягає іще одна економічна функція держави.
4. Ринковий механізм зовсім не вирішує проблему зовнішніх (побічних) наслідків виробництва або споживання благ. Побічні наслідки виробництва або споживання благ виробниками і споживачами — це витрати або вигоди, які отримують треті особи, що не є продавцями чи покупцями цих благ.
Коли виробництво асфальту приводить до забруднення джерельного озера, то потрібні додаткові витрати на очищення води, яку комунальні служби постачають мешканцям міста для побутових цілей. Однак на ціні асфальту, виробництво якого породило подібні шкідливі побічні ефекти, це може і не відбитися. Інакше кажучи, ринковий ціновий механізм може не відреагувати на явища, які стали для людей бідою. Це приклад негативних побічних наслідків (витрат), які не враховує ринок.
Позитивним побічним наслідком виробництва або споживання благ є вигоди, за які третім особам не потрібно платити. Наприклад, відкриття вакцини проти СНІДу принесе вигоди всьому суспільству, а не лише вакцинованим. Невакциновані особи матимуть очевидні вигоди від сповільнення поширення хвороби. Однак на ціну вакцини або на ціну здоров'я подібні наслідки не вплинуть. Отже, ринок не відреагує на явище, яке стало великим благом для людей.
У визначенні обсягів побічних позитивних чи негативних наслідків, обґрунтуванні соціальних витрат на виробництво чи споживання благ, які не можуть бути врахо вані тільки на основі ринкового механізму, полягає розглянута економічна функція держави.
5. Періодичні спади і піднесення виробництва під час ділових циклів, коливання валютних курсів, індексів цінних паперів та споживчих цін, рівня безробіття і позичкового процента вносять у ринкову економіку елементи нестабільності. Такі різкі стрибки в економіці часто є руйнівними, і тому держава виконує функцію макроекономічної стабілізації, застосовуючи фіскальні та монетарні інструменти впливу на економіку.
У ринковій економіці виділяють два основні види державного регулювання економіки:
1) економічний дирижизм – передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни (участь держави – максимально допустима, державний сектор – значний, його роль суттєва, державні витрати – 45-50% ВВП). Характерний для країн: Японія, Німеччина, Швеція та ін.
2) економічний лібералізм – система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму (участь держави – мінімальна, державний сектор – незначний, державні витрати – 30-35% ВВП). Характерний для країн: США, Канада, Великобританія, Австралія та ін.
Основні форми державного регулювання економіки:
1) бюджетно-податкове регулювання – пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-економічного розвитку країни;
2) кредитно-грошове регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки;
3) адміністративно-економічне регулювання – передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація, роздержавлення, макроекономічне планування, регламентування ЗЕД тощо);
4) цінове регулювання – вплив держави на ринкове ціноутворення шляхом законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою проведення кон’юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, посилення конкурентноздатності національної економіки тощо.
5. Суспільне виробництво та його структура
Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.
Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.
Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки:
завжди є суспільним виробництвом;
має безперервний характер розвитку, постійно повторюється, тобто відтворюється;
у процесі виробництва виникають економічні відносини між людьми;
є важливою складовою частиною тієї чи іншої соціально-економічної системи.
Суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери:
матеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, які виробляють матеріально-речові блага й надають матеріальні послуги;
нематеріальне виробництво – сукупність галузей і сфер, що виробляють нематеріальні блага та нематеріальні послуги, які задовольняють духовні та соціальні потреби людей.
Суспільне виробництво має і галузеву структуру:
а) матеріальне виробництво:
промисловість, с/г, лісове господарство, будівництво, особисте, ремісниче господарство;
комунальне господарство і побутове обслуговування, які надають матеріальні послуги;
транспорт, зв’язок, торгівля (в частині обслуговування процесу виробництва).
б) нематеріальне виробництво:
охорона здоров’я;
освіта, інформатика;
культура, мистецтво;
спорт, туризм;
духовне виробництво (праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ – книг, картин, скульптур тощо. Але все ж таки духовне виробництво відносять до нематеріального виробництва, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична цінність, глибина духовного відображення реального світу через талант людини).
Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форму “товару-послуги”, яка має ряд ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва:
1. сутність послуги, як правило, полягає не в матеріально-речовій формі, а в корисному ефекті певної трудової діяльності;
2. процес виробництва послуги збігається з моментом її споживання в часі й просторі (послуга лікаря, музиканта тощо).
3. послуга, як правило, не може накопичуватись й транспортуватись.
Між сферами нематеріального і матеріального виробництва існує тісний взаємозв’язок та взаємодія. Так, матеріальне виробництво створює матеріально-технічну базу для функціонування і відтворення як самого себе, так і сфери нематеріального виробництва. Нематеріальне виробництво задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному піднесенні, забезпечуючи тим самим умови для нормального відтворення усіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва.
У сучасних умовах значення сфери нематеріального виробництва і послуг значно підвищується, його зростання стає закономірністю соціально-економічного розвитку всіх країн, особливо розвинутих цивілізованих держав. Сьогодні у сфері нематеріального виробництва і послуг розвинутих країн зайнято понад 55% працездатного населення й виробляється від 60 до 75% ВНП. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб. В Україні ці показники значно нижчі. Тому найважливішим стратегічним завданням для нашої економіки повинно бути прискорення розвитку галузей, що задовольняють духовні й соціальні потреби людей.
6. Фактори виробництва
Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови – фактори виробництва.
Фактори виробництва – це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ.
Немає одностайного визначення у літературі видів факторів виробництва. Однак всі притримуються думки, що на кожному етапі розвитку суспільного виробництва під впливом НТП постійно зароджуються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого великого розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори виробництва.
Сучасна вітчизняна і світова економічна думка до складу факторів виробництва відносить: праця, капітал, земля, підприємницькі здібності, інформація. Можемо до факторів виробництва віднести ще й науку, екологію, енергію.
Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг.
В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства.
Людський капітал — сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.
Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг.
Земля як фактор виробництва включає в себе землю, лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі.
Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор виробництва, що відображає діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.
Інформація в сучасних умовах виступає найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах її життєдіяльності й насамперед в економічній сфері.
Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційномісткість виробництва, праці та продукту.
Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства.
Екологічний фактор — це система спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення.
На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск к...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора