Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Демократія: сучасні форми, інститути.
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Демократія: сучасні форми, інститути.
Зміст
Вступ.......................................................................................................................3
Розділ І. Загальна характеристика поняття демократії
1.1. Виникнення поняття демократії ...................................................................5
1.1.1. Виникнення демократії ...............................................................................5
1.1.2. Демократія в історіях країн світу...............................................................7
1.2. Демократія: поняття та засади.....................................................................11
1.2.1. Поняття демократії.....................................................................................11
1.2.2. Функції та принципи демократії...............................................................15
Розділ ІІ. Сучасні форми демократії
2.1. Форми та інститути демократії....................................................................18
2.2. Поняття безпосередньої демократії.............................................................24
2.3. Особливості представницької демократії...................................................29
Розділ ІІІ. Проблеми розвитку демократичних інститутів в Україні
3.1. Проблеми розвитку.......................................................................................30
3.2. Недоліки демократії.....................................................................................35
Висновки...............................................................................................................39
Список використаних джерел...................................................................................................................41
Вступ
Що таке Демократія? Чи часто ми над цим замислюємся? Чи розуміють поняття демократії однаково в усіх країнах світу? Чи однаково думають про демократію презмдент держави, робітник на підприємстві, або засуджений, що відбуває покарання в „зоні суворого режиму”? І взагалі – чи є однозначне визначення демократії?
Поняття демократії існує вже дві з половиною тисячі років. У різні часи історії політичної думки цьому терміну давалося неоднозначне тлумачення. В міру багатовікової зміни й ускладнення політичної картини і нашарування на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії, остання здобувала самі різні інтерпретації.
Класичне визначення демократії нерозривно зв'язано з його етимологічним походженням. Термін походить від грецького слова, що складає у свою чергу з двох слів: demos – народ і kratos – влада, правління. Зародившись ще в античності, демократія дослівно перекладається як “влада народу” або “народовладдя”
Мета
Метою роботи є дати відповідь на питання “що таке демократія”. Але щоб краще зрозуміти суть демократії потрібно зазирнути у минуле, і добратись до самих коренів цього поняття, та визначити його роль у суспільстві. Необхідно також дослідити вплив демократії на суспільне життя людей, які прагнули справедливості та рівноправності. В результаті розвитку демократія розробила принципи які супроводжують її в сучасному суспільстві.
Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб дальше розвивати її, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії.
Актуальність
На даний час питання демократії дуже болюче. Та це й не дивно, адже молода Українська держава ще стоїть на шляху розвитку правових принціпів. Владні структури неохоче беруться за розвиток Української демократії. Але перед черговими виборами політики знову починають говорити про демократію, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах. Вже після виборів все затухає. Це і є помилки Української демократії. Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати Українську демократичну державу.
Об’єкт
Об’єктом даної роботи є демократія як політичний режим зі всіма його особливостями та недоліками
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОНЯТТЯ ДЕМОКРАТІЯ
1.1 Виникнення поняття демократія
1.1.1. Виникнення демократії
Людям давно відкрилися помилки деспотичної влади, побудованої за принципом військово-бюрократичної ієрархії. Вчені шукали спосіб як організувати владу в державі, щоб вона залежала від народу і служила йому.
Уперше демократія затвердилася в древніх Афінах у V столітті до н.е. Афіни послужили прикладом для інших міст Древньої Греції.
Громадяни давньогрецьких міст-держав вважали основою основ волю людини, невідчужувані права, що належать їй від народження. Цю волю гарантувала приватна власність на майно, у тому числі на землю. Тому в Греції розвився вільний ринок, що забезпечував її жителям більш високий рівень життя, чим у сусідніх народів.
Почуваючи себе вільними, знаючи свої права і можливості, греки вірили у свої сили, знали, що зможуть поліпшити життя своєю працею.
Громадяни почувались вільними, тому що могли безпосередньо впливати на внутрішню і зовнішню політику свого міста-держави. Адже усі важливі питання життя міста і його взаємин із сусідами вирішували збори громадян. Воно приймало закони й обирало вищих посадових осіб.
Оскільки громадяни брали участь у роботі таких зборів особисто, а не через своїх представників, демократія була безпосередня. У наш час пряма демократія теж має місце, наприклад, у формі волевиявлення громадян на референдумі.
Для виконання рішень, прийнятих загальними зборами громадян, призначалися посадові особи, відповідальні за збір податків або командування військом. Вони не обиралися, а визначалися по жеребу. Афиняни думали, що будь-який громадянин здатний займати державну посаду.
Але при цьому тільки лише п'ята частина жителів мала громадянство. Цих прав не було в жінок, вільновідпущеників і імігрантів, хоча вони були особисто вільні і мали землю у власності.
Недоліком давньогрецьких демократій було те, що збори простою більшістю голосів могли вирішити практично будь-яке питання без усяких правових обмежень. Не було конституції, зводу законів, суди звершувались присяжними (у складі 501 громадянина), більшістю голосів вирішували винна людина чи ні. Не зв'язана рамками закону демократія в Афінах часом приводила до парадоксальних результатів - демократичні Афіни за критику на своїй адрес присудили до смерті філософа Сократа.
Інший класичний приклад демократії - республіка Древнього Риму. З вигнанням з міста пануючого Тарквінія Гордого в 510 році до н.е. у Римі була встановлена республіка. З тих пір Римом і його провінціями керували виборні і щорічно змінювані консули, претори, народні трибуни і квестори. Для прийняття законів скликались Народні Збори. Закони, що виносились на рішення попередньо обговорював Сенат, що складався з 300 сенаторів. На відміну від давньогрецьких міст-держав, у Древньому Римі була представницька демократія, при якій громадяни обирали в органи влади людей, що представляють їхні інтереси.
Найбільшим внеском римлян у розвиток демократії стало римське право. У 450-451 роках був прийнятий перший в історії Риму звід законів - Дванадцяти таблиць. Вони містили головні правила, за якими повинні були здійснюватись угоди, дозволятися суперечки, установлюватися покарання за карні злочини. Тексти цих законів відлили в бронзі і вивісили у виді таблиць на центральній площі Риму - Форумі.
У європейських країнах у міру відмирання феодальних відносин і становлення вільного ринку середньовічне феодальне право замінялося класичним римським правом. Сьогодні його норми тією чи іншою мірою включені в національні правові системи всіх розвинутих країн світу.
1.1.2 Демомократія в історіях країн світу
В історії демократії можна побачти злети і падіння. Історією зафіксовані моменти встановлення та краху демократичного режиму. Можна навести деякі моменти тріумфудемократії.
Англія – ХІІІ ст.
В англійській монархії, зрозуміло, влада зосереджувалася в руках короля, але рицарі були зацікавлені в тому, щоб вона була обмеженою. Коли король Джон Безземельний підвищив податки, мало не дійшло до відкритого бунту баронів, духовенства й міщан. Король, якому загрожувало скинення з трону, в 1215 році видав Велику Карту Свобод, яка стала фундаментом англійської демократії. Вона забороняла впровадження нових податків без згоди Великої ради, а, крім того, ув’язнення і кару конфіскацією майна вільних людей без судового вироку. Отож, в цих ситуаціях королівська влада повинна була уступати правопорядку. Велика Карта Свобод підтримувала право протесту підданих правителю, який правив несправедливо й нарушив признані привілеї. Майже через п’ятьдесят років виник новий конфлікт між королем та його підданими. Його наслідком було скликання перших зборів представників різних станів; збори мали розширити свої уповноваження й стати двопалатним парламентом, який складався б з Палати лордів і Палати громад.
Польща – ХVІ-ХVІІ ст.
Коли скінчилася ягелонська династія (1572), перед польською шляхтою постала проблема престолонаступництва. Вирішили обрати короля шляхом вільних виборів, у яких можуть взяти участь всі шляхтичі, незалежно від їх багатства й суспільного становища. Новообраний правитель, Генрик Валєзи, змушений був визнати зобов’язання щодо дотримання певних устроєвих засад. “Генриківські статті” суттєво обмежили королівську владу. Король повинен був раз на два роки скликати сейм, згодитися зі всіма дотихчасовими привілеями й законами Речіпосполитої під загрозою непослуху підданих. Його політика поточно котролювалася радою шістнадцяти сенаторів. Шляхта зажадала також визнання права віросповідання: боялися, що король, який походить із роздертої релігійними війнами Франції, може проігнорувати цю чинну для Польщі засаду. Шляхетська демократія істотно відрізнялася від інших відомих демократичних режимів – грунтувалася вона не на волі більшості, а на згоді всіх. На загальному сеймі рішення приймалося не більшістю голосів, а згодою всіх трьох станів, що брали участь у сеймі. Спочатку цей принцип не заважав роботі сейму, оскільки дотримувалися його не надто суворо. Однак з часом висловлення відвертого заперечення (liberum veto – “вільно, не дозволяю”) що раз частіше вело до зірвання сейму без прийняття будь-яких рішень.
Франція – XVIII ст.
У XVIII ст. філософів захоплювала ідея суспільного договору, згідно з якою суспільство треба було розуміти як добровільне об’єднання розумних індивидів, які домовляються в справі покликання політичної влади. Право на правління, таким чином, виникало виключно за згодою підлеглих. Цю ідею старалися втілити в життя під час французької революції, коли було схвалено Декларацію Прав Людини та Громадянина, яка гарантувала всім громадянам свободу й рівність перед правом. Потверджувала вона також, що метою правителів мусить бути збереження натуральних прав людини – свободи, власності, безпеки й протесту проти гноблення. Декларація формулювала також принцип суверенності народу: вся влада мала походити тільки й виключно з надання народом. Під час революції були прийняті дві конституції: перша давала громадянам виборчі права, але робила їх залежними від майнового цензу, друга поширювала їх на всіх чоловіків, незалежно, чи багатими були, чи бідними.
Сполучені Штати – XVIII ст.
Англійські колонії в Америці, об’єднані в боротьбі за незалежність з англійською монархією, утворили нову федеративну державу – Сполучені Штати. Побоюючись, що така велика держава не буде тривкою, Отці Засновники Сполучених Штатів залишили більшу частину влади в руках окремих штатів (колишніх колоній). Федеральна влада, тобто центральна, мала займатися лише необхідними справами. Їхні завдання й уповноваження були записані в конституції. Було впроваджено принцип поділу влади на три гілки, згідно з яким законодавча влада мала займатися насамперед ухваленням законів, виконавча влада – дійсним правлінням, а суд повинен був залишитися незалежним арбітром, який розв’язує всі спори. З часом Найвищий суд почав виконувати ще одну, дуже істотну функцію: провіряв, чи постанови законодавчої влади не суперечать конституції. Якщо виявляв, що справді суперечать, вони втрачали свою чинність. Таким чином, влада більшості стала обмеженою – вона не могла представляти довільних прав, а лише такі, які узгоджувалися з конституцією. До прийнятої в 1787 році конституції через рік було долучено десять поправок, у яких записані фундаментальні права, що належать американським громадянам.
Суфражистки в Америці та Європі XIX-XX ст.
У ХІХ ст. поступово все більше людей діставали виборчі права, та завжди вони стосувалися лише чоловіків. Суфражистки, які боролися за рівноправність жінок, вважали це вкрай несправедливим. На їх думку, переконання, що жінок не цікавлять суспільні справи і що вони не вміли би прийняти розважних політичних рішень, було глибоко несправедливим. Учасниці конференції в Сенека Фоллз у 1848 році оголосили декларацію про елементарні права жінок. У кінці кінців їхня нелегка боротьба увінчалася успіхом. Першими виборче право дістали мешканки Вайомінгу в Сполучених Штатах. У Європі найраніше – бо в 1906 р. – допустила жінок до виборів Фінляндія. Після здобуття незалежності Польща також впровадила (1919) загальне виборче право для всіх громадян, незалежно від статі. Та не всі країни прийняли таке рішення: найдовше опиралася Швейцарія, де жінки здобули виборчі права на федеративнім рівні в 1971 р., а в однім з кантонів – лише в 1991 р. Цікаво, що швейцарський парламент підготував проект закону про загальне виборче право набагато раніше, але він був відкинений референдумом, у якому могли брати участь лише чоловіки...
Загальна Декларація Прав Людини – 1948 р.
Трагічний досвід ІІ світової війни дав зрозуміти народам, якою важливою річчю є визначення елементарних і необхідних прав кожної людини, які не може скасувати жодна – навіть демократична – влада. У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну Декларацію Прав Людини, в якій потверджувалося, що кожна людина народжується вільною і рівною, має право на життя, працю й відпочинок. Держави, які прийняли Декларацію, задекларували цим самим, що запишуть ці права у своїх конституціях і законах. Однак треба підкреслити, що Декларація не має правової сили, є добровільною, а міжнародне спільнота не має засобів, щоб змусити дотримуватися її засад державу, яка порушує права людини.
1.2 Демократія: поняття та засади
1.2.1. Поняття демократії
Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.
Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися найвидатніші вчені людства, розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джеф-ферсон (СІЛА, XVIII ст.), І. Франко (Україна, кінець XIX — початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Ґете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій».
Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.
Слово «демократія» вживається в різному значенні:
• як форма держави;
• як політичний режим;
• як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.
Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма Держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб’єктами демократії є насамперед громадянин і народ.
Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:
1) визнанням народу вищим джерелом влади;
2) виборністю основних органів держави;
3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при
прийнятті рішень.
Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.
Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:
(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;,
(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
(4) верховенство закону;
(5) поділ влади та ін.
Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.
Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державі ними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів. Розглянемо ознаки демократії.
1. Демократія має державний характер:
а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належні йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;
б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;
в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.
2. Демократія має політичний характер:
а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок —партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.
Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:
1) загальне право голосу;
2) рівність при виборах;
3) таємне голосування;
4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;
б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.
3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само — й їх обов'язки відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії Прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p. Набрали сили від 23 березня 1976 p., та ін.).
4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.
1.2.2 Функції та принципи демократії.
Функції демократії — основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.
Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан спільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.
Функції демократії можна поділити на дві групи:
• що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;
• що виражають внутрішні функції діяльності держави.
До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.
1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктам демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами.
2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб'єктів демократії.
3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.
4. Установчу — формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).
5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).
6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.
Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.
Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.
Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.
Основні принципи демократії:
1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;
2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом.
Рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом.
Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;
3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення — допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;
4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;
5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості — означає поєднання волі більшості її гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;
6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм — множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.
РОЗДІЛ ІІ. СУЧАСНІ ФОРМИ ДЕМОКРАТІЇ
2.1. Форми та інститути демократії.
Функції демократії реалізуються через її форми та інститути.
Форма демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:
1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:
Пряма — представницька демократія Непряма — безпосередня демократія
— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування) — форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)
2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:
3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.
Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:
— економічна;
— соціальна;
— політична;
— культурно-духовна та ін.
Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).
Форми демократії знаходять свій прояву її інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).
Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його юридичне оформлення, узаконення.
За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, та управління відрізняють інститути демократії:
Структурні Функціональні
— сесії парламентів — депутатські запити
— депутатські комісії — накази виборців
— народні контролери тощо — громадська думка тощо
За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:
Консультативні
- мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян:
- всенародне обговорення законопроектів;
- мітинги; анкетування та ін.
У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.
Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.
Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлені гарантій проти тиску на нього.
На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської! селищної, міської ради та їх голови).
Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система — система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між: партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.
Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів — 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).
Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.
Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.
Референдуми за предметом проведення:
• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;
• законодавчі — на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;
• консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.
Референдуми за ступенем обов'язковості проведення: обов'язковий — предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);
• факультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).
Предметом референдуму можуть бути питання: — що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні (міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві; — що мають істотне значення для вдосконалення системи управління усередині (адміністративно-правові питання) — вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.
Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:
1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.
2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання.
Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.
За територією проведення референдум може бути:
(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усій країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.
Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.
Референдум в Україні не допускається щодо законопроекти з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
(2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.
Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вищу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.
Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум — через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.
У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.
У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали практикуватися плебісцити — всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.
2.2. Безпосередня демократія.
Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності гро мадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державно го і суспільного значення, прийняття відповідних рішень та їх втілення в життя. Його витоки беруть початок з часів первіснооб щинного ладу, де воно було природною формою здійснення вла ди народу. Безпосереднє народовладдя передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань самими громадянами, що сприяє підвищенню їхньої політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без будь-яких посередницьких інстанцій. Історичними формами прояву прямого народовладдя були на родні збори в Афінах, народні ради і віче республік періоду се редньовіччя, козацькі збори в Україні.
При безпосередній (прямій) демократії громадяни самі безпосередньо (без будь-яких органів-посередників) беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень, а також в управлінні суспільними і державними справами. Така система найбільш ефективна при відносно невеликому числі людей, наприклад, в громадських або племінних радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів. Так, в Стародавніх Афінах пряма демократія здійснювалася за допомогою періодичних зборів, в яких брало участь 5-6 тисяч чоловік. З розвитком і розширенням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливим вирішувати всі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цих процесів всього населення, яке постійно збільшувалося.
Різновидом безпосередньої демократії вважається плебісцитна демократія. Якщо класична безпосередня демократія припускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу здійснення влади (у підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх здійсненням), то при плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян обмежені участю в референдумах і інших актах волевиявлення по вже підготовлених органами влади рішенням. Громадянам за допомогою голосування надається можливість схвалити або відкинути той чи інший проект закону або Іншого рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів невеликі.
Практика розробила різні форми здійснення безпосередньої демократії, але найбільше визнання і розповсюдження отримали вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування, а також референдум. Конституція України закріпила як основні форми безпосередньої демократії вибори і референдум, при цьому не виключаючи і інші форми. Наприклад, в діяльності місцевого самоврядування можливі збори і сходи громадян.
Вибори - це процес формування складу представницького органу або заміщення посади шляхом голосування.
У Україні існують наступні види виборів:
1. вибори народних депутатів України; 2. вибори Президента України; 3. вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 4. вибори депутатів місцевих рад; 5. вибори сільських, селищних і міських голів. Порядок проведення виборів визначається Конституцією і законами України.
В умовах сучасності саме наявність інститутів безпосереднього народовладдя створює найбільш сприятливі умови для викорис тання громадянами своїх демократичних прав. Як головні форми здійснення народовладдя Конституція України закріплює вибори та референдуми. Безпосереднє волевиявлення населення може та кож проявлятися у проведенні громадських та всенародних обго ворень з питань місцевого та загальнодержавного значення у таких формах прояву прямого народовладдя, як проведення мітингів, зборів і демонстрацій з метою сприяння вирішенню пи тань державної ваги. Народна ініціатива може полягати у зборі підписів з вимогою проведення референдуму. Вирішення найбільш важливих справ місцевого значення може здійснюватися загальни ми зборами територіальних громад. Конституція України дозво ляє створення за ініціативою громадян будинкових, квартальних, вуличних та інших органів самоорганізації населення. В кінцевому підсумку здійснення прямого народовладдя відповідає інтересам як особистості, так і народу в цілому.
Однак безпосередня демократія не може вирішити питань, ,що виникають в ході державного будівництва. Так, прийняття законів безпосередньо на народних зборах (прихильником цьо го був Ж.-Ж. Руссо) можливе лише в масштабах дрібних дер жавних утворень (як це робилось і робиться в деяких кантонах Швейцарії) і не пристосоване для великих держав. Крім того, значна кількість проблем потребує для їх вирішення ретельного попереднього дослідження і наявності спеціальних знань. Такі питання бажано вирішувати на рівні досвідченої спільноти. Особливо це стосується нашого періоду інтенсифікації науко во-технічного прогресу, який робить можливим вирішення ба гатьох складних проблем лише з допомогою застосування спеціальних знань.
Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими. Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні “обсягу” безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої і...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора