Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Складання навчального плану підготовки фахівців за спеціальністю
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра ЕП
Інформація про роботу
Рік:
2007
Тип роботи:
Індивідуальна робота
Предмет:
Інші
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки України
Національний університет
Львівська політехніка
Індивідуальна робота
«Складання навчального плану підготовки фахівців за спеціальністю»
План.
1.Вступ.
2.Підготовку фахівців з вищої освіти.
3.Поділ вищих навчальних закладів.
4.Оновлення напрямів спеціальності.
5. Використана література.
1.ВСТУП.
Освітянська діяльність ¬ навчання і виховання підростаючого покоління ¬ у філософ сько-педагогічних системах світу завжди пов’язувалася з її якістю, обґрунтуванню механізмів впливу на яку (для її підвищення) присвячували свої трактати філософи і педагоги різних часів і народів світу. В умовах переходу національної системи вищої освіти до Болонського алгоритму освіти виховна робота у вищих навчальних закладах докорінно змінюється, оскільки в ліберальній парадигмі розвитку суспільства вона втрачає чітко виражений колективістській характер, що був властивий радянській системі освіти, і набуває рис чітко вираженого індивідуалізму. Це зумовлює необхідність пошуку нових підходів до виховання молодої генерації громадян, особливо студентської молоді, яка за кілька років становитиме «ядро» української національної інтелігенції та визначатиме соціально-економічний і духовний потенціал країни. Істотною ознакою генерації є не лише вік, а й єдність переконань, поглядів, мети, спільність переживань і ставлення до життя.
При визначенні орієнтирів і завдань у виховній роботі студент ської молоді треба враховувати, що:
¬ студенти ¬ це молоді люди від 14 років (училища, технікуми, коледжі) до 21¬ 22 років (старші курси університетів і академій), тому спектр виховної роботи має бути широким і пристосованим до конкретної вікової групи;
¬ студентське середовище розшароване за соціальним і майновим станом, тому виховна робота повинна об’єднувати студентську спільноту на основі духовних інтересів, християнської моралі та патріотизму;
¬ виховна робота має стати бар’єром для агресивного впливу зовнішнього середовища (низькопробних ЗМІ, некоре ктної реклами, політичного, економічного, ідеологічного цинізму).
Треба взяти до уваги, що сьогодні формується новий тип культури, який передбачає опанування молоддю нових моделей поведінки і діяльності.
Для реалізації виховної роботи у вищих навчальних закладах потрібно створювати умови для особистісно-розвивального спрямування навчально-виховного процесу; реалізації варіативності навчально-виховної системи; утвердження діалогу між різними групами учасників виховного процесу за умов постійного оновлення методів виховної роботи. Арсенал таких методів може бути надзвичайно широким: діалогічні, активні та інтерактивні, групові та індивідуальні тощо.
Ректори вищих навчальних закладів вживають активних заходів щодо організації навчально-виховної роботи. Так, у Миколаївському державному університеті імені В.О. Сухомлинського діють 10 творчих об’єднань молоді. Плідно працює гурток «Світлиця» студент ського дослідно-пошукового товариства Торговельно-економічного коледжу Київського національного торговельно-економічного університету. Гурток «Едельвейс» Севастопольського національного технічного університету об’єднує 235 студентів.
Керівники ВНЗ сприяють участі студентів у всеукраїн ських комплексних еколого-природознавчих експедиціях та міжнародних еколого-краєзнавчих експедиціях (Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка; Національний педагогічний університет іме ні М.П. Драгоманова; Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет; Уманський державний педагогічний університет; Ніжинський державний університет; Чернігівський педагогічний університет; Київ ський міський педагогічний коледж, Відкритий університет «Україна»).
Серед головних позитивів виховної роботи треба відзначити відновлення руху студентських будівельних загонів, участі студентів у реконструкції та благоустрої міст і селищ, соціальній допомозі тощо. В Україні набирає розмаху волонтерський рух. Волонтерські загони займаються соціальною роботою з сім’ями та молоддю, зокрема, профілактикою правопорушень і негативних явищ, сприяють працевлаштуванню та вторинній зайнятості.
2.Підготовка фахівців.
В Україні підготовку фахівців з вищою освітою здійснюють 920 вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності, у тому числі 184 уні верситети, 58 академій, 125 інститутів, 1 консерваторія, 199 коледжів, 210 технікумів і 143 училища. До вищих навчальних закладів державної форми власності належать 225 навчальних закладів ІІІ ¬ IV рівнів акредитації та 274 навчальні заклади І ¬ ІІ рівнів акредитації. До комунальної форми власності належать 11 вищих навчальних закладів ІІІ ¬ IV рівнів акредитації та 211 вищих навчальних закладів І ¬ ІІ рівнів акредитації, серед приватних функціонують 114 навчальних закладів ІІІ ¬ ІV рівнів акредитації та 85 ¬ І ¬ІІ рівнів акредитації.
Протягом останніх десяти років спостерігається стала тенденція щодо загального скорочення мережі вищих навчальних закладів. Порівняно з 2005/2006 навчальним роком її чисельність зменшилася на 31 одиницю, в основному за рахунок реорганізації вищих навчальних закладів I ¬ ІІ рівнів акредитації. Але це формальне скорочення, ос кільки вони діють в іншому юридичному статусі з відповідним фінансуванням. Разом з тим кількість вищих навчальних закладів ІІІ ¬ ІV рівнів акредитації збільшується, і це стосується усіх форм власності.
Як відомо, в Україні вищі навчальні заклади підпорядковані 28 міністерствам і відомствам, при цьому 10 з них мають у підпорядкуванні лише по одному закладу. Такої практики немає ніде в світі, крім країн СНД. Відомча замкнутість навчальних закладів заважає їхній подальшій співпраці, застосуванню єдиних підходів до організації навчального процесу. Тому треба відпрацювати нову парадигму взаємовідносин навчальних закладів як з міністерствами і роботодавцями, так і з системою вищої освіти держави в цілому. Думаю, що це питання має бути вирішене на державному рівні прийняттям відповідного урядового рішення.
Частина міністерств ¬ проти передачі відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування МОН. Логіку та мотивацію такого супротиву на державному рівні зрозуміти важко. Найчастіше йдеться про специфічні умови існування, підтримку галузевими міністерствами «своїх». Про яку підтримку можна говорити, якщо медицина, культура, аграрний сектор, молодіжні питання та й деякі сектори промисловості самі потребують державної підтримки? Мінтранс, маючи у підпорядкуванні вищі навчальні заклади залізничного транспорту, не особливо переймається підпорядкованістю МОН вищих навчальних закладів, які готують фахівців для автомо більного, морського, річкового та авіаційного транспорту, а МОЗ ¬ проблемами медичних факультетів Дніпропетровського, Ужгородського, Сумського та Харківського уні верситетів. Мало опікується й Мінагрополітики долею факультету аграрного менеджменту в Чернігівському державному інституті економіки і управління. Думаю, що підпорядкування вищих навчальних закладів МОН ¬ питання часу, і сьогодні треба подумати над етапністю, термінами та процедурою цього процесу, спіль но працювати над розв’язанням проблем змісту і якості підготовки, зокрема практичної, визначення кваліфікацій, визначення оптимальних обсягів підготовки, працевлаштування тощо.
Результати останніх перевірок діяльності вищих навчальних закладів, особливо у регіонах, підтверджують відому істину, що в освіті між кількістю і якістю є зворотний зв’язок. Проста арифметика доводить, що маючи сьогодні 350 вищих навчальних закладів ІІІ ¬ ІV рівнів акредитації, в яких навчається понад 2,3 мільйона студентів та працює понад 72 тисячі викладачів з науковими ступенями і вченими званнями, враховуючи наявність потужних університетів з кількістю студентів понад 10 тисяч, говорити про високу якість підготовки у малих університетах дуже важко. Особливу стурбованість у нас викликають вищі навчальні заклади, в яких навчається по 4 ¬ 5 тисяч студентів; квазікафедри по 5 ¬ 6 науково-педагогічних працівників, відсутність єдиної наукової тематики і перспектив створення наукових шкіл та підготовки науково-педагогічних кадрів. Навантаження у професора понад 800 годин, одночасне викладання одним викладачем по 4 ¬ 5, іноді неспоріднених дисциплін ¬ головна прикмета діяльності таких закладів. Усе це відбувається на фоні масового дублювання «популярних» спеціальностей, випускники яких утворюють довжелезні черги в місцевих центрах зайнятості.
Аналогічна ситуація і в мережі вищих навчальних закладів І ¬ ІІ рівня акредитації, оскільки сьогодні в її структурі є технікуми з чисельністю студентів понад 3 тисячі, а є і такі, де кількість студентів менша за 150 осіб.
Аналіз зарубіжного досвіду показує, що в країнах з ідентичними демографічними умовами середня кількість студентів становить в університеті, наприклад, в Іспанії ¬ 22 тисячі, в Італії ¬ 23 тисячі, у Греції ¬ 14 тисяч студентів, у Словенії ¬ 8 тисяч студентів, в Україні ¬ 6,5 тисячі.
Незважаючи на це, ми кілька разів на рік отримуємо клопотання від регіонів про реорганізацію інститутів на уні верситети й академії, а коледжів ¬ на інститути. Варто навчальному закладу хоча б ілюзорно наблизитися до мінімальних вимог акредитації, як надходить відповідне клопотання місцевої влади із зазначенням видатних здобутків навчального закладу і крайньої необхідності його існування в регіоні саме у більш високому статусі. На жаль, ця підтримка швидко зникає, коли виникає потреба надання фінансової допомоги, розвитку мате ріальної бази, навчання за кошти юридичних осіб, замовлення фахівців та працевлаштування. А оскільки власних сил конкурувати з великими університетами у таких вищих навчальних закладів немає, починається процес занепаду. В колективах виникають конфлікти, скарги тощо.
3.Поділ вищих навчальних закладів.
Вже сьогодні треба подумати над можливим поділом вищих навчальних закладів: на заклади, які надають університетську (академічну) освіту; заклади, котрі надають вищу професійну освіту.
На часі є створення:
1) дослідницьких університетів для підготовки магістрів і докторів наук та проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень на міжнародному рівні;
2) корпоративних університетів для підготовки бакалаврів, магістрів і докторів наук та проведення наукових досліджень на загальнонаціональному та регіональному рівнях;
3) професійних регіональних університетів для підготовки бакалаврів і магістрів з незначної кількості спеціальностей та проведення наукових дослі джень з деяких галузей.
Але це можливо лише за умов: розуміння освітянською громадою самої проблеми і переваги загальнодержавних інтересів над місцевим «патріотизмом»; активної позиції регіональних державних органів управління та органів місцевого самоврядування.
Є два шляхи розв’язання цієї проблеми. Перший ¬ почекати кілька років, поки це питання вирішиться само собою за рахунок прогнозованого зменшення кількості випускників загальноосвітніх навчальних закладів і, як результат, поступового зникнення кафедр, факультетів, а надалі і навчальних закладів загалом; другий ¬ розпочати роз’яснювальну та організаційну роботу вже сьогодні. Думаю, що перший шлях неприйнятний для нас як з державної, так і з суспільної точки зору, оскільки його наслідки можуть бути дуже важкими для суспільства.
Зрозуміло, що без участі органів місцевих рад і державних адміністрацій реалізація такої програми неможлива. Тому, шановні представники обласних державних адміністрацій, просимо вас внести виважені пропозиції щодо вдосконалення структури вищих навчальних закладів вашого регіону. І не просто внести, а разом з нашими департаментами переконати колективи навчальних закладів у доцільності реорганізації, заручитись підтримкою, а не навпаки ¬ спровокувати їхній супротив.
Хочу ще раз повернутися до проблеми структурно відокремлених підрозділів. Це питання розглядається останніми роками на кожній розширеній колегії, спеціальних колегіях і нарадах. Але віз і нині там. Останні перевірки діяльності таких підрозділів у багатьох регіонах показали, що стан роботи в більшості з них вкрай незадовільний.
Майже всі відокремлені структурні підрозділи готують фахівців з економіки, управлін ня або права, перенасичуючи регіональні ринки праці відповідними фахівцями. Так, в Автономній Республіці Крим, кожний другий із 54 перевірених структурних підрозділів готує фахівців за напрямом «Економіка і підприємництво», кожний третій ¬ за напрямом «Менеджмент». Всього підготовка з напряму «Економіка і підприємництво» здійснюється у 47 навчальних закладах автономії, «Менеджмент» ¬ 43, в той час, коли на обліку центрів зайнятості понад 40 тисяч фахівців з вищою економічною освітою.
«Освітній наступ» на Крим ський півострів вищих начальних закладів інших регіонів, аби «погрітися», призведе до того, що ліцензований обсяг незабаром перевищить кіль кість дорослого населення Криму. Як жарт сприймається існування відокремлених структурних підроз ділів регіональних університетів у м. Києві, скажімо Донецького інституту штучного інтелекту.
Пропонуємо ректорам ще раз повернутися до розгляду доцільності існування структурних відокремлених підроз ділів у всіх формах і скоротити їхню кількість самостійно, як це зробили у Сумському державному університеті, Придніпровській державній академії будівництва та архітектури та деяких інших вищих навчальних закладах.
Непростою в системі вищої освіти є проблема взаємодії вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації. Хочу нагадати, що сьогодні у складі 57 вищих навчальних закладів ІІІ ¬ ІV рівнів акредитації, підпорядкованих МОН, знаходиться 131 коледж і технікум. До складу аграрних університетів і академій інтегровані майже всі технікуми і коледжі, створено регіональні університетські центри. Така інтеграція, побудована на галузевих принципах, дає можливість разом використовувати наявну навчально-матеріальну базу і розвивати її, а також залучати професорсько-викладацький склад, забезпечувати ступеневу систему освіти, зменшити навантаження на державний бюджет скороченням терміну навчання для випускників технікумів і коледжів, динамічно реагувати на демографічну ситуацію на ре гіональному рівні тощо.
Разом з тим у цьому плані виникає багато проблем як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Це, зокрема, дублювання підготовки бакалаврів у коледжі і університеті, структурним підрозділом якого він є; втрата певних позицій у підготовці молодших спе ціалістів, особливо у частині їхньої практичної підготовки і здобуття робітничих професій. Відсутність нормативних засад, взаємовідносин вищих навчальних закладів двох типів з різними функціями призводить іноді до втрати матеріальної бази коледжів і технікумів, неузгодженості мети і, як наслідок, виникнення конфліктів як виробничого, так і особистісного характеру ¬ наприклад, Севастопольський морський коледж Київської академії водного транспорту, Токмацький механічний технікум Запорізького національного технічного університету.
У багатьох випадках університети ініціюють приєднання технікумів і коледжів тільки заради нарощування власної матеріальної бази, не обмежуючи себе в кількості таких закладів і не турбуючись про відповідність профілів підготовки.
Болючим є питання надання вищим навчальним закладам статусу національного. Їх сьогодні 87. Так, ця «зрівнялівка» призвела до нівелювання почесного статусу і створила додаткове навантаження на державний бюджет. Крім того, сьогодні такі заклади не повною мірою виконують свою головну місію ¬ бути базовими з точки зору формування єдиних підходів до змісту і критеріїв якості освіти, визначення кваліфікацій, модернізації структури ступеневої освіти. Достатньо пригадати темпи, за якими розроблялися державні стандарти вищої освіти саме національними вищими навчальними закладами і те, що деякі з них не розроблені й досі.
Враховуючи викладене, міністерство не може бути осторонь цих питань і має внести пропозиції Президенту України та Кабінету Міністрів України щодо їх кількості та якості освітніх послуг.
Вважаємо за доцільне:
1) розглянути питання щодо розробки і застосування критеріїв та системи оцінки діяльності вищих навчальних закладів для надання статусу національного;
2) надавати цей статус на певний термін;
3) ввести моніторинг оцінки якості освіти для підтвердження цього статусу;
5) зробити процедуру надання статусу національного відкритою і прозорою із залученням до прийняття відповідного рішення освітянської громадськості.
Тут можна застосувати й інший варіант розв’язання проблеми, а саме: відмовитись від будь-яких статусів і запровадити суспільне визнання навчального закладу за його рейтингом у загальнонаціональному моніторингу якості освіти.
4.ОНОВЛЕННЯ НАПРЯМІВ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ, КВАЛІФІКАЦІЙ –
BАЖЛИВА ВИМОГА ЧАСУ
Питання формування нового переліку програм підготовки фахівців і професіоналів у вищих навчальних закладах України є однією з необхідних умов реалізації завдань, визначених Болонським процесом. Необхідність модернізації чинних переліків викликана тим, що для них характерні недоліки, які виявлені в процесі користування та пов’язані з невідповідністю європейським вимогам, зокрема, спеціальності недостатньо структуровані; є спеціальності схожі за змістом, деякі з них не мають адекватного відображення в системі праці тощо. Кількість спеціальностей невиправдано велика, порівняно з відповідними європейськими аналогами.
При формуванні нового Переліку підготовки бакалаврів основоположними принципами були: наступність і збереження національних особливостей вищої освіти; адекват ність ринку праці; інтегрованість у міжнародний та європейський освітній і науковий простір; навчання за галузями знань; навчання впродовж життя.
Водночас у новому переліку напрямів підготовки бакалаврів уже враховано вимоги законодавчих і нормативних актів у галузі освіти, а також досвід підготовки аналогічних документів у зарубіжних країнах, які є учасниками Болонського процесу, відпо відність галузей освіти і напрямів підготовки міжнародній класифікації.
Формування бакалаврських програм здійснювалося за критеріями: наявність об’єкта діяльності; можливість відображення кваліфікації через назву відповідної професії; спільність загальнопрофесійної підготовки.
Але складність переходу на нові переліки ми відчули вже на першому етапі його запровадження. Цей досвід свідчить, що будь-якому реформуванню, тим більше, коли це стосується всієї галузі, має передувати ґрунтовна підготовка, аби уникнути суперечностей у співвідношенні старих і нових переліків при формуванні державного замовлення, заміни ліцензій та акредитаційних сертифікатів, нарешті, фінансового забезпечення цього процесу.
Досвід, здобутий при орга нізації підготовки бакалаврів, має бути врахований при реалізації наступних етапів введення нових переліків, зокрема, при підготовці молодших спе ціалістів цього року та підготовці магістрів у 2008 році.
Принаймні вже сьогодні має бути розпочата робота з визначення доцільності підготовки молодших спеціалістів за такою кількістю спеціальностей, ліквідації спеціальностей, які взагалі не мають застосування у відповідних галузях економіки, та модернізації інших, відповідно до сучасних запитів економіки, а також щодо знаходження точних траєкторій для подальшого здобуття молодшими спеці алістами базової вищої освіти.
Це має робитися обов’язково із залученням відповідних міністерств і роботодавців, аби уникнути ситуації з переліком бакалаврів, коли після його затвердження виникали питання доцільності або обґрунтованості того чи іншого рішення.
Набагато складніше вирішити ці питання щодо магістер ського переліку. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне вже в 2007 році розпочати розробку і реалізацію:
¬ національної системи кваліфікацій, адаптованої до Рекомендації Європейського Парламенту і Ради Європи щодо введення Європейської структури кваліфікацій для навчання впродовж життя (Brussels, 5.9.2006 COM(2006) 479 final) та робочого документа Європейської комісії «До європейської кваліфікаційної рамки для навчання впродовж життя» (Brussels, 8.7.2005 SEC(2005) 957);
¬ дескрипторів рівнів ква ліфікації в Україні з урахуванням резюме рівнів EQF і Дублінських дескрипторів у відповідності до робочого документа Європейської комісії «До європейської кваліфікаційної рамки для учіння впродовж життя» (Brussels, 8.7.2005 SEC(2005) 957);
¬ адаптації Переліку напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра, до вимог Директиви 2005/36/EC Європейського парламенту та Ради Європи від 7 вересня 2005 року щодо визнання професійних кваліфікацій, а також Міжнародних класифікаторів видів економічної діяльності (ISIC, NACE) і Державного класи фікатора видів економічної діяльності ДК 009-95.
Нам треба подумати також і над тим, з яких спеціальностей варто збільшити термін навчання на рівні «магістр», «спеціаліст» і скоротити бакалаврат, тобто застосовувати схеми 3 р. + 2 р. та 3,5 р. + 1,5р. Значною мірою ця робота буде залежати від активності членів науково-методичних комісій Науково-методичної ради МОН.
Прийняті щодо цього рішення мають бути зрозумілими і послідовними та легалізованими в нормативних документах МОН. Треба сказати, що робота з удосконалення чинного переліку триває. Так, наприклад у 2007 році буде запрова джено підготовку фахівців з нових спеціальностей «Управління інноваційною діяльністю» та «Менеджмент інноваційної діяльності».
Практика розробки стандартів минулого покоління показала: відсутність матеріальних стимулів у цій роботі призвела до того, що і сьогодні, після багатьох років за окремими напрямами підготовки, стандартів вищої освіти немає взагалі. Тут треба шукати рішення у двох напрямах. По-перше - переглянути склад науково-методичних комісій МОН, оскільки незацікавлених людей у них просто не повинно бути. По-друге, треба думати і про фінансування цієї роботи.
Складною проблемою є розробка нової системи кваліфікацій, особливо для фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра. Такої практики в нас не було, як власне і досвіду у вирішенні таких питань. Крім того, наша система кваліфікацій має бути узгодженою з європейською. Оскільки кваліфікації є функціональним питанням Мінпраці, нам треба негайно шукати контакти, відпрацювувати спільні підходи і, як результат, вносити відповідні зміни до Державного класифікатора професій.
5.Список використаної літератури :
1. Ермолин А. Молодь Росії в несистемному аналізі національної ідеї // Народна освіта. - 2004. - №1. - З. 181-187.
2. Кремінь В. Вимога годині – модернізація освіти // Освіта України. - 2003. - № 39(5056). - 27 серп.-З верес. - З. 2-6
3. Кремень В.Г. Освіта i наука України: шляхи модернізації (Факти, роздумі, перспективи). - К.: Грамота, 2003. - 216 з.
4. Похресник А.К. Європа і Україна: трансформації суспільства і життєві орієнтації молоді // Персонал. - № 12. - 2002. - З. 62-67.
5. Статистичне складання навчального плану. / 2. - К.: Держкомстат України, 2004. - З. 173-175.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора