Курсова робота з Інші. Робота № 511982

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2008

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ « ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА » КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ КУРСОВА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ « АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ » МОДЕЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ЯК СКЛАДОВІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ ЯДВІЖАК ВІРИ ІВАНІВНИ студентки IV курсу відділення „Міжнародна інформація” Науковий керівник: Ст. викладач Крап Андрій Павлович ЛЬВІВ – 2008 ЗМІСТ ВСТУП………………………………………………………………………………3 РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні аспекти зовнішньої політики держави….5 РОЗДІЛ 2. Зовнішня політика України : перспективи створення нових моделей відносин з партнерами …………………………………………… …..8 2.1. Формування концепції зовнішньополітичного курсу ……………8 2.2. Західний напрям зовнішньої політики України …………………..13 РОЗДІЛ 3. Перспективи і проблеми інтеграції України до Європейського Союзу ………………………………………………………………………………22 3.1. Основні напрями механізми співробітництва між Україною та Європейським Союзом……………………………………………………………22 3.2. Україна на шляху від співпраці до інтеграції з Європейським Союзом …………………………………………………………………………… 27 ВИСНОВКИ………………………………………………………………………. 38 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………….40 ДОДАТКИ………………………………………………………………………….41 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Політичні процеси на сьогодні займають дуже важливу роль в житті українського суспільства. В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави в перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Стратегічним партнером на шляху інтеграції нашої держави до глобалізованого світу виступає Європейський Союз. Поставлене завдання інтеграції до Європейського Союзу є для нас дуже нелегким і гальмується не тільки низькими з боку України темпами розвитку нашої країни та занедбаним станом економіки, але й самим Європейським Союзом. Євросоюз висуває до країни-претендента цілий ряд вимог, що отримали назву «копенгагенських критеріїв» - сукупності економічних, політичних, законодавчих, фінансових, ринкових, соціальних показників, які є в певному розумінні «індикаторами» розвитку даної країни. Проте ці критерії мають недолік в тому, що вони не вказують на точні умови і показники, яким повинна відповідати країна-претендент для вступу в Європейський Союз. Навіть якщо країна й матиме необхідні показники розвитку, що відповідають у цілому «копенгагенським критеріям», вона може і далі чекати на вступ до Європейського Союзу ще не один рік, оскільки тільки Євросоюз зможе визначити коректність і відповідність [1,c.53]. Важливим завданням для України є визначення стратегії інтеграції до Європейського Союзу, основних напрямів інтеграційного процесу і перспективи моделей євроінтеграції, які є складовою здійснення зовнішньої політики України. Адже, стратегія інтеграції України до Європейського Союзу має забезпечити входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору і отримання на цій основі статусу асоційованого члена Євросоюзу, що є головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі [2,c.30]. Метою роботи є комплексний аналіз впливу процесу євроінтеграції на формування зовнішньополітичної діяльності України. Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання: проаналізувати теоретичні аспекти зовнішньої політики держави; дослідити формування моделей євроінтеграції і їхній вплив на зовнішню політику України; проаналізувати перспективи і проблеми співробітництва України з Євросоюзом. Об’єктом дослідження виступає процес здійснення зовнішньої політики України відповідно до встановлених Євросоюзом «копенгагенських критеріїв» для вступу до Європейського союзу. Предметом дослідження є комплекс моделей євроінтеграції, які Україна використовує для здійснення зовнішньої політики. Методологічна основа дослідження. У роботі використано такі неформальні методи дослідження: історичний аналіз, який дав можливість ознайомитися з історією створення програми Європейського Союзу, поставленою метою цієї організації, а також пізнати пріоритет напрямків здійснення зовнішньої політики України і цілі співпраці з Євросоюзом ; політичний аналіз , а саме використання посилань на офіційні документи і їх аналіз; метод аналізу ситуації (оперативно-прикладної) за допомогою якого проводила спостереження і порівняння процесу виконання «копенгагенських критеріїв» країнами-претендентами до вступу у Євросоюз. Когнітивний аналіз (моделювання) використовувала для аналізу політичної ситуації України в ЄС. РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні аспекти зовнішньої політики держави. Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин. Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає «національна держава» - географічно обмежена , законно визнана цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважається єдиною нацією. Цей напрямок діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою. Зовнішня політика - це комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин. У кожному випадку зміст зовнішньої політики визначається прагненням кожної держави-учасниці міжнародних відносин насамперед реалізувати свої національні інтереси. Виділяють 4 види зовнішньої політики держав: агресивна політика характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики; активна політика будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики; пасивна політика є властивою для слабких в економічному, політичному і військовому відношенні держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища , перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав; консервативна політика пов’язана з прагненням колишніх «великих держав» зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою та зовнішньою політикою [3]. Американський дослідник Г. Аллісон виділив три основні моделі формування зовнішньої політики. Перша модель – класична, в якій зовнішня політика подається як результат усвідомленої, цілеспрямованої, раціональної діяльності авторів(держав, урядів чи їх керівників). Друга модель – уявлення про зовнішню політику як наслідок комплексу організаційних актів і процесів; Третя модель – зовнішня політика як результат політичного торгу відомств та їх керівників, який відбувається всередині уряду ,а також в його відносинах з лобістами. Класичний погляд на зовнішню політику представлений насамперед в концепції політичного реалізму в геополітиці та відповідає першій моделі Г. Аллісона, причому ця модель обожнює зовнішню політику з «поведінкою» держави. Держава розглядається як єдине ціле і ототожнюється з однією людиною. Таке розуміння зовнішньої політики є вірним стосовно Стародавнього світу, Середньовіччя, а також у випадках з авторитарними та тоталітарними режимами. Друга модель ґрунтується на розумінні держави як інститута, який складається із сукупності різних організаційних структур та не є чимось однорідним, монолітним. Проблеми міжнародної політики держави мають складний, комплексний характер, і це вимагає їх передачі в компетенцію окремих організаційних структур, які будуть нести на собі всю повноту відповідальності. Сама зовнішня політика складається із окремих дій держав на міжнародній арені, і кожна така дія являє собою результат процесів , які протікають в руслі певних процедур. Ресурси, які використовуються у зовнішній політиці державою (політико-дипломатичні, економічні, військові, правові, інформаційні і тд.), знаходяться в компетенції його окремих структурно-організаційних підрозділів (МЗС, Міноборони, Міністерство фінансів). Коли вища влада вибирає який-небудь альтернативний засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, вона спирається на організаційні можливості відповідних структур державного апарату. Г. Аллісон звернув увагу, що окремі структури всередині державного апарату при формулюванні спільних цілей зовнішньої політики можуть переслідувати свої вузьковідомчі інтереси. Вони прагнуть уникнути таких негативних для себе явищ, як скорочення бюджетного фінансування, а також можуть втручатися в сферу діяльності інших структур. В цій ситуації Г. Аллісон висуває бюрократичну концепцію, яка відповідає третій моделі зовнішньої політики. Бюрократична концепція зовнішньої політики ґрунтується на ідеях теорії організації, доповнюючи їх визнанням того, що зовнішня політика держави, що спостерігається, завжди є підсумком складних відносин між відомствами, які приймають участь у виробленні, прийняття та здійсненні зовнішньополітичного курсу. Кожне таке відомство піддається лобіюванню ззовні і діють в умовах міжвідомчих конфліктів, зіткнень інтересів, амбіцій керівників [3]. Практика і технологія політико-бюрократичних ігор навколо конкретних політичних курсів докладно описана в роботах Г. Кіссінджера, І. Дестлера, Р. Аксельрода, Д. Дейвіса, Г. Аллісона , М. Хелперіна та інших. Наприклад, Г. Кіссінджер пише: « Не існує такої речі, як американська зовнішня політика. Серія кроків, що призводять до певного результату, можливо, навіть не планувалася заради досягнення цього результату» [4]. При прийнятті рішення сторони, які домовляються, керуються не стільки прагматичними міркуваннями, що стосуються вирішення проблеми, скільки міркуваннями відкритої чи прихованої політичної або статусної торгівлі між собою. В підсумку приймається не абстрактно «краще» рішення, а таке, по якому може бути досягнутий компроміс в політичній торгівлі всередині групи, яка приймає рішення. Визнання факту цієї торгівлі та її виключного значення для зовнішньополітичних рішень покликало до життя дослідження ролі еліт та груп тиску у формуванні та здійсненні зовнішньої політики. В роботах Г. Алмонда, Г. Колко, М. Потта, Ф. Хантера та інших дослідників докладно описано роль та значення еліт та груп тиску, а також об’єктивні фактори, які визначають межі їх можливостей впливу на політику загалом і зовнішню політику зокрема [5]. На практиці в процесі формування та здійснення зовнішньої політики держави можна побачити елементи всіх трьох моделей, які описані Г. Аллісоном. Тому практично будь-яка теоретична концепція повинна прийматися до уваги, оскільки вони відображають різні аспекти та сторони такого складного та багатогранного явища, як зовнішньополітичний процес [3]. РОЗДІЛ 2. Зовнішня політика України: перспективи створення нових моделей відносин з партнерами. Формування концепції зовнішньополітичного курсу. Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Перед Україною на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю. Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність. Зовнішня політика України спрямовувалася на: утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера. У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також в межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО. В основу моделі зовнішньої політики 1991—1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо. Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД. Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави. Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної й Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України — до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці орієнтації можна, проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах. Важливим аспектом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави [9]. У своїй інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Л. Кучма в черговий раз підтвердив стратегію багатовекторної політики нашої держави. Серед магістральних напрямів значилися США, ЄС, та Росія, які, на думку українського керівництва, не заперечують, а доповнюють один одного: підтримання добрих відносин зі Сходом є надійною запорукою успішного просування України на євроінтеграційному шляху, а її європейський вибір, у свою чергу, служить орієнтиром демократичного розвитку для інших держав СНД, а отже — гарантією стабільності на східних кордонах. На початку 2001 р. Україна підтримувала дипломатичні відносини із 153 країнами світу. На цей час за кордоном діяло 55 українських посольств, 8 постійних представництв при міжнародних організаціях, 10 генеральних консульств. Протягом 1991—2000 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991—1994) в його основу було покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом». Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років: 1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами; 2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя; 3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я); 4) блокування з країнами Причорноморського басейну; 5) союз із Росією та іншими країнами СНД. Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій національно-демократичного спрямування. Саме тому в цей період було прийнято за орієнтир першу модель. Її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 р., у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви. Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки». Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала. Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи. Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою. Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді— грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспії, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину. Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991— 1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей. Отже, протягом 1991 —1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД [7]. Західний напрям зовнішньої політики України Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, характерними рисами якої політологи та історики вважають: - тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку; - значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі; - активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили; - появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості; - енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця в структурі світової спільноти. Зазначені чинники спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився в період «холодної війни»; по-друге, швидка інтеграція могла перенести «віруси» економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи в стабільний західноєвропейський регіон [10]. На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами «Вишеградської трійки» (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні умови: для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з «тіні Росії», яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу; вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в «черзі за інтеграцією із Заходом», серед держав Центральної та Східної Європи; республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок — ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн. Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 p.). У січні 1994 р. під час зустрічі в Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання — вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту. Все це спричинило наприкінці 1994 р. своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання відповідних процесів і тенденцій на міжнародній арені, поява нових акцентів у зовнішній політиці України: 1) інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські, політичні та економічні структури; 2) зміцнення зв'язків з НАТО; 3) активізація двостороннього співробітництва із західними державами; 4) налагодження регулярного конструктивного політичного діалогу із СІЛА. У культурно- цивілізаційному аспекті європейська інтеграція — це входження до сім'ї європейських народів, повернення до європейських політичних і культурних традицій. За оцінками експертів, саме така інтеграція є для України одним з найоптимальніших способів реалізації національних інтересів — побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Орієнтація на європейський геополітичний вектор у перспективі сприятиме вирішенню проблем у різних сферах суспільного життя. За минулі роки Україна чимало зробила для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Вона першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (ЄС) (березень 1994 p.), стала повноцінним членом Ради Європи (РЄ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Співпрацює вона з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримання міжнародного миру. Важливою віхою в процесі інтеграції України до європейських структур став Гельсінський самміт Євросоюзу (грудень 1999 р.), на якому вперше в офіційних документах було визнано «європейські прагнення України», позитивно оцінено її «проєвропейський вибір». В ухваленій Спільній стратегії щодо України, розрахованій на чотири роки, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайповніше відповідає інтересам ЄС. Відзначалася необхідність політичного діалогу щодо запобігання конфліктам; конструктивного вирішення проблем роззброєння; співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ, боротьби з незаконною імміграцією, зокрема жінок, відмиванням грошей, наркобізнесом тощо. Широко окресливши сфери співробітництва та взаємодії, Спільна стратегія ЄС, як і попередні документи, не визначила перспективи повноправного членства України в ЄС. На сучасному етапі основними формами співробітництва України та Європейського Союзу є технічна допомога, торгівля й інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна посідає друге місце після Росії серед пострадянських держав. Нині ЄС є найбільшим після колишніх радянських республік торговельним партнером України: у 1999 р. на частку ЄС припадало 18% зовнішньоторговельного обороту України (16,1% товарного експорту та 19,8% імпорту). Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті ЄС поки що невелика (на початок 2001 р. — 0,42% загальної торгівлі ЄС). Порівняно незначними є і обсяги прямих іноземних інвестицій країн Європейського Союзу в українську економіку [7,c.101]. Активізації інтеграційних процесів перешкоджають такі чинники: 1. Суттєві відмінності нормативно-правової бази України та ЄС. Вони не дають змоги органічно вписатися в європейські структури. Вступ до РЄ вимагає навіть на початковій стадії приєднання до 150 міжнародних конвенцій з прав людини. 2. Зношеність основних виробничих фондів української економіки. Вона не дає змоги провідним вітчизняним галузям (сільське господарство, чорна металургія, легка промисловість) зайняти належне місце на європейському ринку. 3. Низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств. У разі застосування до їх продукції правил та стандартів ЄС це може призвести до негативних серйозних економічних та соціальних наслідків. 4. Нинішній стан української економіки поки що не дає змоги повноправної фінансової участі в діяльності ЄС. 5. Швидка інтеграція України в європейські структури могла б дестабілізувати ситуацію. Керівництво Євросоюзу, розглядаючи кандидатури претендентів на членство в ЄС, піклується про те, щоб розширення кола Європейського Союзу не порушило існуючого балансу сил, не послабило досягнутого рівня інтеграції. Крім того, суттєво ускладнюють процес інтеграції України до європейських структур корпоративна закритість системи державного управління, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвинутість громадянського суспільства, утиски свободи преси, політичні проблеми, що спричинили критику Ради Європи, відсутність стабільного національного консенсусу з провідних питань внутрішнього розвитку і зовнішньої політики. Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна в межах процесу інтеграції до європейських структур активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього в травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в цьому альянсі (це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО). 9 липня 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав — членів альянсу — було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Хартія містить принципи відносин, структуру і характер взаємодії між НАТО й Україною, форми та механізми консультацій, базові засади гарантування безпеки в Європі. Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, у листопаді 1998 р. 11 країн — учасниць НАТО надали допомогу українському населенню, що проживало в затопленому басейні р. Тиса. Протягом 1994—1999 pp. Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою «Партнерство заради миру» (підписала її першою з країн СНД 8 лютого 1994 р.), у тому числі й спільних військових навчаннях. Наприклад, у 1999 р. на Яворівському військовому полігоні відбулися комплексні багатонаціональні командно-штабні комп'ютерні навчання «Щит миру—99», у якому брали участь військовослужбовці з Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великобританії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Румунії, США, Туреччини та Угорщини. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, в яких з липня 1992 р. було задіяно 9 тис. українських військовослужбовців під загальним керівництвом Північноатлантичного союзу. На 1 січня 2000 р. з питань міжнародної військової та військово-технічної співпраці укладені й діють понад 180 міжнародних документів із 40 країнами. Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двосторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце у сфері двостороннього партнерства посідає Німеччина, яка однією з перших серед країн «Великої сімки» визнала нашу державу (26 грудня 1991 р.). У 1993 р. під час візиту в Україну федерального канцлера Німеччини Г. Коля укладено рамковий документ — Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН. Після президентських виборів в нашій країні 1994 р. розпочався новий етап українсько-німецьких відносин, які стають більш динамічними та дієвішими. За обсягом прямих інвестицій Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. На початок 1997 р. договірноправова база українсько-німецьких відносин налічувала 49 міждержавних, урядових та міжвідомчих документів. Останнім часом активізуються українсько-британські економічні відносини. За часткою в загальному обсязі приватних іноземних інвестицій в економіку України Велика Британія разом із США, Німеччиною, Голландією та Росією перебуває в п'ятірці найбільших зовнішніх інвесторів. Співробітництво з Британією в економічній сфері потребує подальшого розвитку, поглиблення та спеціалізації, адже Україна серед держав, у які надходять британські інвестиції, посідає лише 120-те місце. Наприкінці XX ст. помітно активізувалися контакти та співробітництво України з Італією, Францією, Австрією, Канадою [1]. Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми європейськими державами. Активно розвиваються контакти з Польщею, яка першою визнала Україну незалежною державою (2 грудня 1991 р.). У травні наступного року було укладено українсько-польський Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. Пріоритетними напрямами в економічній сфері договір визначав співробітництво в сільському господарстві та переробці сільськогосподарської продукції, фармацевтичній промисловості, енергетиці та охороні природи. У 1993 р. українсько-польські відносини набули нового імпульсу після утворення Консультаційного комітету президентів України і Польщі, покликаною врегулювати проблеми не тільки двостороннього співробітництва, а й міжнародних питань, насамперед у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Плідно розвиваються міжпарламентські контакти, які стимулює діяльність польсько-української (у Польщі) та українсько-польської (в Україні) парламентських груп. Польща намагається сприяти реалізації прагненнь України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ України до Ради Європи, її прагнення стати повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Починаючи з 1994 p., вищого рівня досягли українсько-польські економічні відносини. Лише в 1994 та 1995 pp. торговельний оборот між ними щороку подвоювався і вже в 1997 р. Польща посіла 4—5-те місця серед економічних партнерів України. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Помітні зрушення в економічному співробітництві стали передумовою для відповідних політичних рішень — у 1997 р. було підписано спільну польсько-українську заяву «До порозуміння і єднання». Втім на українсько-польські відносини впливає і багатовікова історія відносин двох народів, на психологічному рівні яких залишилися елементи недовіри. Крім того, вступ Польщі до НАТО та ЄС змусить її виконувати нові обов'язки та підкорятись новим правилам, що може вступити в протиріччя з польсько-українськими угодами (наприклад, безвізовий в'їзд з України до Польщі) [11]. За роки незалежності Україна налагодила відносини та контакти і з іншими сусідніми європейськими державами, зокрема зі Словаччиною. За десять років українсько-словацьких відносин було укладено до 50 державних угод, які відкривають перспективи для співпраці, взаємних капіталовкладень, створення спільних підприємств, ефективної транзитної торгівлі. Плідно розвиваються українсько-угорські відносини. Угорщина першою уклала з Україною Договір про основи добросусідства та співробітництва (6 грудня 1991 p.). Сторони визнали кордони обох держав непорушними, передбачили надання взаємодопомоги, зобов'язалися брати участь у захисті етнічних, культурних, мовних та релігійних прав і свобод національних меншин відповідно до міжнародних документів. Наприкінці XX ст. в Україні функціонувало до 180 спільних українсько-угорських підприємств, переважно у вугільній, машинобудівній, металообробній галузях, у внутрішній торгівлі. Неоднозначно розвивались протягом певного часу українсько-румунські відносини. Визнавши суверенітет України, румунська сторона одночасно висунула територіальні претензії стосовно Північної Буковини і Бессарабії. Сторонам вдалося знайти компромісне рішення, 2 червня 1997 р. було укладено Договір про відносини добросусідства і співробітництва, який вирішив більшість проблем. Протягом останнього десятиріччя динамічно і складно розвивалася ситуація ще на одному з магістральних напрямів української зовнішньої політики — американському. Після проголошення незалежності України протягом двох з половиною років США дотримувались політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої країни на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. З часом ці відносини розвинулися на рівні партнерських. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти, схвалення Палатою представників Конгресу СІЛА резолюції на підтримку України, в якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам СІЛА; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України в 1996/97 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США. За оцінками експертів, увага західних держав, передусім США, до України визначається не стільки її партнерським потенціалом, скільки їх своєрідним місцем у суперництві між Росією та Заходом. Саме в цьому аспекті роль України досить помітна. Водночас політологи зазначають, що за цих обставин Україна наражається на серйозну загрозу перетворення на об'єкт маніпулювання, а задеклароване стратегічне партнерство може трансформуватися в стратегічну залежність від набагато потужніших держав [10]. Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР, тощо. Співпраця з різними державами створила підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин. РОЗДІЛ 3. Перспективи і проблеми інтеграції України до Європейського Союзу. Початок співпраці України з Євросоюзом можна віднести до 1993 року, коли Верховна Рада прийняла постанову про основні напрями зовнішньої політики України, де вперше було сформульовано позицію держави щодо Європейського Союзу. У ній уже висувалася перспективна мета - членство України в Євросоюзі. 16 червня 1994 року у Люксембурзі було підписано історичну Угоду про партнерство та співробітництво між Україною та Євросоюзом. Україна стала першою з країн СНД, яка заключила таку Угоду з Євросоюзом. Ратифікована Угода Україною в листопаді 1994 року. Внаслідок складної процедури прийняття відповідальних рішень в Євросоюзі Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Євросоюзом вступила в дію тільки в березні 1998 року, коли вона була ратифікована національними парламентами країн-членів Євросоюзу. Вона стала базовим документом, який визначив правовий механізм двостороннього співробітництва України та Євросоюзу i розрахована на 10 poків з наступним автоматичним пролонгуванням, якщо не буде денонсована однією зі сторін. 3.1. Основні напрями і механізми співробітництва між Україною та Євросоюзом 11 грудня 1999 року в Гельсінкі Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Євросоюзу щодо України, яка орієнтована на зміцнення i поглиблення стратегічного партнерства Україною. Спільна стратегія Євросоюзу передбачає підтримку демократичних та економічних перетворень в Україні, вирішення спільних проблем щодо підтримання та безпеки на Європейському континенті, зміцнення співпраці між Євросоюзом та Україною в контексті перспектив розширення Євросоюзу. В Стратегії наголошується, що Угода про партнерство i співробітництво між Україною та Євросоюзом є основою відносин між ними, а реалізація Угоди - одним з пріоритетів Стратегії. Приймаючи спільну стратегію Європейська Рада вирішила, що кожна Головуюча в Євросоюзі держава повинна готувати відповідний Робочий план реалізації Спільної стратегії Євросоюзу щодо України, який грунтується на: визнанні України сферою спільних важливих країн-членів Європейського Союзу; визнанні стосунків між Україною та Євросоюзом стратегічним та унікальним партнерством; визнанні права вступу України до Євросоюзу за умов повного виконання Копенгагенських критеріїв; спільному iнтepeci країн-членів Євросоюзу зміцнити у Європі мир та безпеку, благополуччя та процвітання, демократію та повагу до прав i свобод людини; спільному iнтepeci країн-членів Євросоюзу підтримати Україну на шляху до утвердження громадянського демократичного суспільства, ринкової економіки, створення основ стабільної та процвітаючої держави, самодостатнього економічного i соціального росту; - спільному iнтepeci країн-членів Євросоюзу сприяти розвитку стабільної, демократичної i передбачуваної України, яка рухається у напрямку європейської iнтeграції, здійснює спільні з Євросоюзом кроки у сфері зовнішньої політики та політики безпеки; - спільних економічних інтересах країн-членів Євросоюзу та їх відповідності довготерміновим економічним iнтepecaм України; впливі України на енергетичну безпеку країн-членів Євросоюзу внаслідок розташування на її території трансконтинентальної нафто- та газотранспортної мережі; спільному iнтepeci країн-членів Євросоюзу утвердити співробітництво з Україною як важливу підвалину розвитку центрально-східноєвропейського peгіонy як peгіону безпеки, добробуту та процвітання на шляху побудови єдиного європейського дому; - необхідності повномасштабної pеалізації Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом; - необхідності встановити новий тип piвноваги у Центрально-Східній Європі, яка зазнає кардинальних змін під впливом розширення Європейського Союзу; - необхідності уникнення нових ліній поділу у Європі за рахунок координації швидкості інтеграції централъно-східноєвропейських країн до Євросоюзу, адаптації кожної з країн регіону до реалій, що виникають у процесі входження до Євросоюзу країн-кандидатів. Аналізуючи визначені Європейською Радою основи Робочих планів реалізації Cпільної стратегії Євросоюзу щодо України, неважко переконатися, що вони однозначно грунтуютъся на спільних інтересах країн-членів Євросоюзу, а не на альтруїстичних намірах допомогти Україні. На це варто звернути увагу тому, що не тільки на piвнi побутової свідомості пересічних громадян України, а й на рівні свідомості багатьох, хто відносить себе до політичної еліти, неадекватно розуміється афористичний вислів "Захід нам допоможе". Дійсно, чим Захід нам може допомогти - це прикладом норм i принципів суспільного життя, правослухняності, поваги до прав i свобод людини, науково-обгрунтованих рішень та дійових механізмів їх реалізації i таке інше. Корисним для України може бути приклад Євросоюзу в реалізації власних рішень. Так, прийнята в грудні 1999 року Спільна стратегія Євросоюзу щодо України почала реалізовуватися уже в січні 2000 року у відповідному Робочому плані. В процесі реалізації "бельгійського Робочого плану" (друге півріччя 2001р.) було ухвалено План спільних дій «Україна-Євросоюз» у сфері юстиції та внутрішніх справ, поглиблено політичний діалог у контексті розвитку Спільної Європейської політики безпеки та оборони. Під час головування в Євросоюз Іспанії (перше півріччя 2002 р.) було продовжено роботу в напрямі поглиблення співробітництва у сфері Спільної Європейської безпеки та оборони. В цей час було: започатковано механізм експертних консультацій щодо укладення Угоди між Україною та Євросоюзом про використання Євросоюзом стратегічного авіаційно-транспортного потенціалу України; затверджено документ "Механізм консультацій та співпраці між Україною та Євросоюзом у сфері врегулювання кризових ситуацій"; до законодавства Євросоюзу внесено зміни, які дозволяють Євросоюзу надавати практичну допомогу Україні у ліквідації боєприпасів, непридатних для подальшого використання та зберігання, а також протипіхотних мін; - активізовано діалог щодо можливого фінансування Євросоюзом утримання українських підрозділів у складі поліцейської мiciї Євросоюзу у Боснії та Герцеговині; налагоджено діалог між Українським Центром по підготовці фахівців МВС для участі у міжнародних миротворчих мiciях з відповідними органами Швеції, Іспанії та Єврокомісії; - схвалено Графік реалізації Плану дій Євросоюзу щодо України у сфері юстиції i внутрішніх справ. Під час головування в Євросоюзі інших країн-членів Україна активно співпрацювала з ними в процесі реалізації Робочих планів. Одночасно з удосконаленням організаційно-правових основ взаємовідносин між Україною i Євросоюзом, розширювалося i їх економічне співробітництво. У другій половині 90-х років минулого століття суттєво посилюється орієнтація України на Євросоюз у її зовнішньоекономічній політиці. Про це свідчить той факт, що, якщо в 1995 р. експорт українських товарів до країн Євросоюзу складав 10,7% від супутнього товарного експорту України, то в 2000 p. він складав 16,2 %. Відповідні показники по імпорту складали 14,9% та 20,6%. Основним торговим партнером України (після держав СНД) є Євросоюз, але треба усвідомлювати i те, що доля України в зовнішньоекономічному оберті Євросоюзу складає тільки 0,42 %. На долю Німеччини, Iталії, Франції, Іспанії, Австрії та Нідерландів приходиться 78% товарообігу між Україною та Євросоюзом, а на долю інших дев'яти країн - тільки 22%. Така диспропорція свідчить, по-перше, про наявність великого потенціалу зростання товарообігу між Україною та Євросоюзом i, по-друге, про недостатню роботу по розгортанню двосторонньої економічної cпівпраці між Україною та країнами Євросоюзу. В сучасній ситуації розгортання cпівпраці на двосторонній основі може бути найбільш ефективним способом входження України до Європейського Союзу. Образно кажучи, подружившись з кожним членом цієї елітної компанії, Україна без юридичного оформлення свого членства, зможе користуватися її благами. Якщо піти цим шляхом, то через якийсь час набуття членства в Євросоюзі стане простою формальністю, бо співпрацюючи з усіма державами-членами Україна сама підніметься до їх рівня. Але це тільки один із вapiaнтів можливого поглиблення співробітництва України з Євросоюзом як цілісним міжнародним організмом. Що стосується іноземних інвестицій в економіку України, то i в цьому відношенні Євросоюз займає провідне місце. Його сукупні внески в інвестиційні проекти України є більшими, ніж інвестиції США i Російської Федерації разом взятих. Але це не дає підстав для задоволення, бо, якщо порівняти iнвестиції Європейського Союзу в економіку України з інвестиціями в економіку інших країн Центральної та Східної Європи, та за абсолютними показниками Україна займає одне з останніх місць. Для практичної реалізації Угоди про Партнерство i Співробітництво та Спільної стратегії Євросоюзу щодо України було створено три контрольні Комітети: Рада з питань співробітництва між Україною i Євросоюзом; Комітет з питань співробітництва між Україною i Євросоюзом; Комітет парламентського співробітництва. Рада з питань співробітництва між Україною i Євросоюзом скликається раз на piк. З боку України до Ради входять члени Уряду України, а з боку Європейського Союзу -члени Ради Європейського Союзу та члени Європейської Kомісії. Вона слідкує за виконанням Угоди i Спільної стратегії i має право обговорювати будь-які питания, що цікавлять обидві сторони та давати рекомендації. Одним з ключових завдань Ради є вивчення заходів по контролю eміграції, умов праці громадян країн обох сторін, умов соціального забезпечення, умов для ділових людей, надання рекомендації по відкриттю ринку послуг, надання рекомендацій по захисту прав інтелектуальної власності, надання рекомендацій по галузевому співробітництву та технічній допомоз

Курсова робота Інші

01.01.1970 03:01-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись

Інформація про навчальний заклад

Інформація про роботу

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Коментарі

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Оголошення від адміністратора

Admin

Вхід на сайт

Поскаржитися на роботу