Міністерство освіти та науки України
Національний університет „Львівська політехніка”
Кафедра соціології
та соціальної роботи
Контрольна робота на тему :
«Ідея як форма наукового пізнання та її пізнавальне значення»
2008
План
Вступ
Ідея як форма наукового пізнання. Форми наукового пізнання.
Ідея та її місце серед наукових теорій.
Ідеї з точки зору їх пожодження та природи.
Ідеї з точки зору їх об’єктів.
Десять категорій ідей Арістотеля.
Ідеї речей та ідеї знаків.
Ідеї, які розглядають з точки їх складності чи пристоти.
Ідеї, що розглядаються з точки зору їх загальності, частковості та одиничності.
П’ять різновидів загальних ідей :
9.1. Про роди.
9.2. Про види.
9.3. Про видові відмінності.
9.4. Про власну ознаку.
9.5. Про видову ознаку.
10. Про складні терміни, їх загальніст та частковість.
11. Про ясність та чіткість ідей, їх темноту та розмитість.
12. Роль «божевільних» ідей у пізнанні.
Висновок
Вступ
Ідея, що з грецької перекладається як початок, основа, першообраз, є найвищою формою пізнання й мислення, яка не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетвореня, це є думка, загальне поняття про предмет чи явища, а у ідеалістичній філософії є духовним першоначалом, що становить суть та першооснову всіх речей, це є «божевільна думка», безособовий розум. Ідея – це є початкова точка, ланка, з якої починається будь-яке пізнання, адже якщо не має предмету пізнання, у подальшому воно просто неможливе. Завжди спочатку на процесі пізнання має бути ідея, думка, адже недарма ще з давніх давен люди надавали великого значення думці, а саме силі думки.
Об’єкт – ідея.
Предмет – ідея як форма наукового пізнання.
Завдання – ідентифікувати ідею як форму наукового пізнання та визначити її пізнавальне значення.
1. Ідея як форма наукового пізнання. Форми наукового пізнання.
Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.
Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду.
На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.
Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:
пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей,
об'єктів пізнання,
предмета пізнання,
особливих методів та засобів пізнання;
уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;
результатів пізнання, ;
цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання.
Наукове пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового пізнання.
У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.
Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є:
підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;
синтезування знання в цілісну систему;
виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;
спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем
Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання.
Проблема — це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства Проблема — це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб'єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії.
Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.
На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.
Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв'язки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями
Отже, усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектичне взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну. Хоча як можна побачити з даної класифікації форм та засобів наукового пізнання перше місце серед них належить ідеї, яка викликає та «запускає» у дію інші форми. Таким чином, наукове пізнання без ідеї неможливе, оскільки вона є її джерелом, першопочатком.
2. Ідея та її місце серед наукових теорій
Наукова теорія – це не просто сукупність понять і суджень, це є набагато більше і складніше утворення, це є певна система структурованого наукового знання. Така система знання має описувати і пояснювати явище, виявляти закономірні зв’язки, знання які необхідні для практичної і теоретичної діяльності людини.
Судження і поняття в теорії становлять певну єдність, що знаходить своє вираження в об’єднуючому началі, який відображає важливий для даної сукупності явищ зв’язок. Таким чином, теорію можна визначити так : система наукового знання, що описує і пояснює певну сукупність явищ, дає знання реальних основ висунутих положень і зводить відкриті в даній галузі закономірні зв’язки до єдиного об’єктивного начала.
Сучасна формальна логіка бачить в теорії мову – систему знаків, пов’язаних між собою за певними, заздалегідь заданими правилами, і тільки з цього боку вона займається логічним аналізом теорії.
Функція теорії – не тільки звести в систему досягнуті результати пізнання, а служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають досліджуваний предмет.
Слід відзначити, що починаючи з ХІХ ст. відбувається створення теорій, які об’єднуються в одну на основі ідеї.
Для розуміння суті цього процесу необхідно з’ясувати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органічно поєднуються два моменти, необхідні для науки : об’єктивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сторону знання, а другий – дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрідним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї – форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дійсності. Щоб утвердити себе в світі, знання мусить стати ідеєю.
В ідеї об’єктивне підноситься до рівня мети і прагнень суб’єкта, створений об’єктивно-істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з іншого – в ідеї цілі і прагнення людини набувають об’єктивного характеру, і через свою об’єктивну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об’єктивною реальністю.
Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об’єкт, а й про суб’єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знання в життя .
Ідея виступає як ідеал у багатьох аспектах : у ній у концентрованому вигляді виражені досягнення наукового знання. Вона містить у собі прагнення до практичної реалізації, до свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об’єктивізації.
Будь-яка наукова ідея – історично минущий ідеал пізнання, який з часом перестає бути ідеалом, суб’єкт досягає знання більшої об’єктивності і повноти з більшими реальними можливостями для реалізації, а тому створює новий ідеал.
Таким чином, ідея – це кінець знання і початок речі. Ідея реалізується не тільки в практичній, а й в теоретичній діяльності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об’єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яка дає основу для об’єднання понять і теорій. В ідеї знання досягає вищого ступеня об’єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.
3. Ідеї з точки зору їх походження та природи
Ми здатні пізнавати зовнішні предмети лише за допомогою тих ідей, якіи маємо, роздуми над нашими ідеями займають одне з найважливіших місце в логіці, бо на цьому тримається все решта.
Слово ідея належить до тих, які є настільки зрозумілими, що їх не можна пояснити за допомогою інших слів, тому що не існує слів більш чітких і більш простих.
Для того щоб виключити неправильне розуміння його значення, можна лише відмітити, що було би неправильно відносити його тільки до одного способу розгляду речей, який полягає у зверненні розуму на образ, який малюється у нашому мозку, і має назву уяви.
Так, як не раз відмічав святий Августин, людина з часом гріхопадіння до такої міри звикла приділяти увагу одним лише тілесним речам, образи яких входять у наш мозок через відчуття, і більшість людей вважає, ніби вони не можуть помислити річ, якщо вони не в змозі її уявити.
Насправді, якщо ми станемо міркувати над тим, що відбувається у нашому розумі, ми виявимо, що багато речей міркуються нами без будь-якого тілесного образу, і побачимо різницю між уявою і чистим розумінням.
Правда, у зв’язку із притаманною людині звичкою, думаючи про тілесні речі за допомогою уяви, часто буває так, що думаючи про тисяча кутник, ми розмито уявляємо певну фігуру. Таким чином, одна справа – уявляти, а інша – мислити.
У цьому ми остаточно переконаємося, коли розглянемо багато речей, які ми мислимо чітко, не звертаючи увагу на те, що вони є недоступними уяві. Що уявляється нам ясніше, ніж сама наша думка, коли ми про щось думаємо? Однак неможливо уявити собі думку, чи намалювати її образ у мозку.
Отже, говорячи про ідеї, ми цим іменем називаємо не образи, які малюються у нашій уяві, а все, що є у нашому розумі, коли ми можемо сказати, що ми думаємо про річ, як би ми її не мислили.
Звідси витікає, що, якщо ми тільки розуміємо те, що говоримо, ми не можемо виразити у словах нічого такого, із чого не виходило би, що у нас є ідея речі, яку ми розуміємо під цими словами, хоча ідея ця інколи буває більш чіткою і зрозумілою, а інколи навпаки.
Оскільки різні народи дали різні імена навіть найпростішим речам, вони не могли б робити однакові умовиводи про одні і ті ж істини, якби судження було лиш сполученням імен за допомогою слова є.
Коли говорять, що значення слів є довільним, то у слові мимовільно є двозначність. Дійсно, певну ідею з’єднують з певним звуком, а не з іншим цілком довільно, але самі ідеї зовсім не є чимось довільним і не залежать від нашої фантазії, принаймні від тих, які є чіткі та зрозумілі.
Таким чином, зрозуміло, що ми маємо на увазі під словом ідея, залишається тільки сказати про походження ідей. Однак питання у тому, чи походять всі наші ідеї від почуттів і чи варто вважати істинну поширену максимуму.
Така думка одного визнаного філософа. Свою «Логіку» він починає із речення – Будь-яка ідея бере початок у почуттях. Однак, він погоджується з тим, що не всі наші ідеї були у почуттях такими, якими вони є у розумі ; але він стверджує, що вони були створені з тих, які пройшли через почуття, чи шляхом складання, чи шляхом пристосування і пропорції.
Якщо говорити лише про зрозуміле, то немає нічого, що уявлялось би нам чіткіше, ніж сама наша думка, і немає такої позиції, яка була б для нас зрозумілішою, ніж ця : Я мислю, як наслідок, я існую. Але ми ніяк не могли б бути впевненими в істинності цієї позиції, якби не мали чіткого уявлення про те, що означає бути і що означає мислити ; і не потрібно вимагати, щоб ми пояснили ці терміни : вони належать до тих, які зрозумілі кожному, тому якби ми захотіли б їх роз’яснити, то ми б їх тільки затемнили.
Як наслідок, неправильно, що всі наші ідеї беруть початок у почуттях; навпаки, можна сказати, що жодна ідея в нашому розумі не походить від почуттів – хіба що тільки оказіонально, у тому значенні, що рухи, які виникають у нашому розумі, дають душі привід створювати різні ідеї, які б вона не створила б, хоча в цих ідея майже ніколи не буває нічого схожого на те, що відбувається у почуттях і у розумі, при тому ще є дуже багато ідей, які не несуть у собі ніякого тілесного образу і не можуть бути співставленими з почуттями, так щоб у них не було б абсурдності.
Отже, якщо нам заперечать, що разом з ідеєю певної безтілесної речі, наприклад думки, ми все ж формуємо певний тілесний образ, принаймі б образ відображаючого її звуку, це не буде суперечити тому, що ми довели. Бо образ звуку думка, що виникає у нашій уяві, зовсім не є образом самої думки; це всього на всього тільки образ звуку, і коли він з’являється у нас у розумі, ми думаємо про думку тільки тому, оскільки душа, яка звикла до того, що уявляючи собі цей звук, думає про думку, одночасно формує суто духовну ідею думки, яка не має ніякого відношення до ідеї звуку і яка є пов’язаною з нею тільки внаслідок звички.
4. Ідеї з точки зору їх об’єктів
Все, що ми думаємо уявляється нашому розуму чи як річ, чи як спосіб (буття) речі, чи як модифікована річ.
Річчю можна назвати те, про що думають як про існуюче саме по собі і про те, що є суб’єктом усього, що в ньому мислиться.
Способом (буття) речі, чи модусом, чи атрибутом, чи якістю можна назвати те, про що думається в речі як щось, що не володіє самостійним існуванням, визначає її бути відомими чином, завдяки чому її називають певною.
Модифікованою річчю називають субстанцію, коли вона розглядається як визначена відомим шляхом чи модусом.
Імена, які слугують для визначення речей, називаються значними, суттєвими чи абсолютними.
Ті імена, які первинно і прямо означають модуси і внаслідок цього мають певне відношення до субстанцій, також називаються значними, суттєвими чи абсолютними.
Імена, які означають модифіковані речі і вказують первинно чи прямо, хоча і більш розмито, на річ і непрямо, хоча і більш чітко, на модус, мають назву прилеглих чи співзначащих.
Однак відмітити, що оскільки наш розум звик уявляти собі речі в основному як модифіковані, так як він майже завжди уявляє їх тільки через акциденції, чи якості, які впливають на наші почуття, він нерідко розділяє саму субстанцію в її сутності на дві ідеї, одну з яких розглядає як суб’єкт, а другу – як модус.
Однак дуже важливо знати, що дійсно є модус і що лише здається ним, оскільки одна із головних причин наших помилок - змішування модусів із субстанціями і субстанцій з модусами. Справжній модус відрізняється тим, що без нього можна чітко і зрозуміло помислити субстанцію, модусом якої він є, але неможливо, навпаки, чітко помислити цей модус, не думаючи в той же час про його відношення до субстанції, модусом, якої він є і без якої він по природі своїй не може існувати.
Це не означає, що неможливо помислити модус, не звертаючи уваги на його суб’єкт. Але що поняття відношення до субстанції міститься, по крайній мірі розмито, в понятті модусу, з того видно, що неможна було би заперечувати це відношення, не знищуючи самої ідеї модусу, тоді як, мислячи про дві речі і дві субстанції, можна заперечувати одну відносно іншої, не знищуючи ідей цих субстанцій.
Мислення зовсім не є модусом протяжної субстанції, так як заперечуючи відносно протяжної субстанції і всі супутні їй властивості, ми тим не менше цілком можемо його помислити.
Щодо модусів також варто відмітити, що одні з них можна назвати внутрішніми, оскільки вони мисляться в субстанції, а інші – зовнішніми, оскільки вони залежать від чогось, що не знаходиться в субстанції, називаються зовнішніми найменуваннями. Якщо ж ці зовнішні модуси залежать від певного способу розглядати речі, їх називають вторинними інтенціями. Так, бути суб’єктом, бути атрибутом – вторинні інтенції, тому що мова йде про два способи мислити речі, які є обумовленими діями розуму, який зв’язує дві ідеї, стверджуючи одну відносно іншої.
Відмітимо також, що є модуси, які можуть бути названі субстанційними, оскільки вони являють нам в дійсності субстанції, які є прикладеними до інших субстанцій в якості модусів і способів. Другі модуси можуть бути названими реальними; це справжні модуси, які є не субстанціями, а способами (буття) субстанцій. І нарешті є модуси, які можна назвати негативними, оскільки вони надають нам субстанцію разом з запереченням певного реального чи субстанційного модусу.
Таким чином, є об’єкти, представлені ідеями, будь це ідея субстанції чи модусу, дійсно такі, якими вони є представлені, ідеї називаються істинними; в протилежному випадку вони є неправдивим притаманним їм шляхом, - за те, що схоластики називають їх суттєвими. Частіше за все це є створені розумом сукупності двох таких ідей, які самі по собі є реальними, але в дійсності не сполучені так, щоб з них вийшла одна ідея.
5. Десять категорій ідей Арістотеля
До розгляду ідей з точки зору їх об’єктів можна віднести десять категорій Арістотеля, оскільки це є ніщо інше, як різні класи, до яких цей філософ зводить всі об’єкти наших думок, охоплюючи першою категорією всі субстанції, а дев’ятьма іншими – всі акциденції. Осі усі ці категорії.
Субстанція, яка є чи духовною, чи матеріальною і т.д.
Кількість. Коли частини не з’єднані одна з одною, кількість називається роздільною, як наприклад, число, а коли з’єднані – неперервними. Неперервна кількість є або послідовною, що інакше називають простором чи протяжністю в довжину, ширину і глибину.
Якість. Арістотель виділяє чотири види якості.
Перша – стійкі властивості, стан духу чи тіла, які набуваються посередництвом повторюваних дій.
Друга – вроджені здібності, такі як здібності душі і тіла, розум, воля, пам’ять, п’ять відчуттів, здатність ходити.
Третя – чуттєві якості, такі як : твердість, м’якість, тяжкість, холод, тепло, кольори, звуки, запахи, різні смакові якості.
Четверта – вид і фігура, які є зовнішнім означенням кількості, наприклад : бути круглим, квадратним.
Відношення, чи зв’язок однієї речі з іншою, як, наприклад, відносини батька і сина, господаря і прислуги, короля і підданого.
Дія – чи в собі самому, наприклад, ходити, танцювати, різати, ламати, нагрівати.
Перетерплювання – бути тим якого ламають, б’ють, підігрівають, освітлюють.
Де, тим не менше відповідають на запитання, які стосуються місця, наприклад, бути у Римі, Парижі, у себе в кріслі.
Коли, тим не менше те, на що відповідають запитання, які стосуються часу, наприклад : «Коли він жив?» - «Сто років назад».
Позиція – сидіти, стояти, лежати, спереду, ззаду, справа, зліва.
Володіння/ обладання , про яке говориться тоді коли мають на собі щось, що виконує роль одягу чи прикраси, чи спорядження, - бути одягненим, бути прикрашеним вінком, бути озброєним.
Такі десять категорій Арістотеля, яким надають великого значення, нерідко досить заважають розвитку здатності судження, що є завданням істинної логіки, – за двома причинами, які важливо вказати.
Перша полягає у тому, що ці категорії розглядаються як щось, що коріниться у розумі і у самій дійсності, хоча вони є зовсім довільними і заснованими тільки на уяві людини, яка була зовсім на здатна приписувати закон іншим, так як кожен має право розподіляти об’єкти своїх думок інакше, відповідно до свого стилю філософствування.
Всю природу можна пояснити, розглядаючи у ній тільки ці сім речей чи модусів. 1. Mens – дух, чи мисляча субстанція. 2. Materia – тіло, чи протяжна субстанція. 3. Mensura – величина чи мала кількість кожної частинки матерії.
4. Positura – їх положення відносно один до одного. 5. Figura – їх фігура.
6. Motus – їх рух. 7. Quies – їх спокій, чи найменший рух.
Друга причина небезпеки, яка приховується у вивченні категорій, полягає у тому, що воно породжує у людей звичку задовольнятися словами – уявляти себе, ніби вони все знають, коли їм відомі лише довільні імена речей, які не викликають в уяві ніякої ясної і чіткої ідеї.
6. Ідеї речей та ідеї знаків
Коли об’єкт розглядаються сам по собі, у своєму власному бутті і наш розумовий погляд не звертається на те, що він може уявляти, та ідея яку ми маємо про цього об’єкта є ідеєю речі. Коли ж певний об’єкт розглядають тільки у якості того, який представляє будь-який інший об’єкт, його ідея є ідеєю знаку і цей перший об’єкт називають знаком. Знак включає в себе, таким чином, дві ідеї : ідею речі, яка представляє і ідею речі, яка представляється, і суть його полягає у тому, щоби викликати другу посередністю першою.
Можна зробити різні поділи знаків, але ми задовольнимося трьома необхідними.
Перший. Є достовірні знаки, наприклад, дихання – достовірний знак життя тварин; а є знаки лише вірогідні, наприклад, блідість - тільки певний знак вагітної жінки. Більша кількість легковагових суджень витікає з того, що люди змішують ці два типи знаків і приписують певну дію певній причині, хоча воно може бути викликане також іншими причинами.
Другий. Є знаки, зв’язані з речами; так, вираз обличчя, які знаком духовних рухів, що пов’язано з тими почуттями, які вони означають.
Цей поділ знаків дозволяє встановити наступні максими.
Ніколи не можна з визначеністю підсумовувати ні від наявності знаку до наявності визначеної речі, оскільки є і знаки відсутніх ідей, ні від наявності знаку до відсутності визначеної речі, оскільки є і знаки речей наявних.
Хоча річ в деякому стані не може бути знаком, так як всякий знак передбачає різницю між тою річчю, яка уявляється, і тою яка є нею уявлена, але цілком ймовірно, щоби річ у певному стані являла себе ж і в іншому стані.
Цілком можливо, щоб одна і та ж річ одночасно приховувала і відкривала другу. Оскільки одна і та ж річ, бо вона одночасно може бути і річчю, і знаком, може як річ приховувати те, що вона відкриває як знак.
Так як суть знаку полягає у тому, щоб викликати в почуттях за участю речі, яка несе певну ідею зазначеної речі, можна зробити висновок, що поки є ця дія, тим не менше поки викликається ця двояка ідея, є і знак, навіть якщо би ця перша річ була би знищена у своїй природі.
Третій поділ знаків такий : є знаки природні, які не залежать від людської фантазії, і є знаки по закладенню і встановленню, безвідносно до того, чи мають вони хоч якесь віддалену схожість з представленою річчю чи вони зовсім не сходяться.
7. Ідеї, які розглядають з точки зору їх складності або простоти.
Можна розглядати модус, не думаючи про субстанції, модусом яких він є. Це дає нам можливість пояснити, що називають мисленнєвим відволіканням. Внаслідок своєї обмеженості наш розум здатен розуміти речі, хоч трохи складні, лише розглядаючи їх по частинам та, ніби у різних видах, яких вони можуть набувати. Це і є те, що в загальному можна назвати пізнанням за допомогою відволікання. Але так як речі є складними по-різному, є і речі, які дійсно складаються з окремих речей, які називаються складовими частинами. Не важко зрозуміти, що розум може розглядати одну частину, не розглядаючи іншої, оскільки він має справу з дійсно окремими частинами; але це не відноситься до того, що називають відволіканням.
У подібних речах важливіше розглядати окремі частини, ніж усе ціле, тому що інакше не можна досягнути майже ніякого чіткого та зрозумілого знання. Другий вид пізнання по частинах - той, коли розглядають модус, не беручи до уваги субстанцію, чи тоді коли розглядають два модуси, які є з’єднані в одній субстанції, та окремо.
Чим більше різних модусів ми здатні виділити у речах, тим глибше наш розум може пізнати ці речі. Так, поки у русі не розрізняли прагнення до певного місця і самого руху, та більше того, різні частини у одному прагненні, до тих пір не могли знайти пояснення поняття відображення та заломлення світла.
Третій спосіб мислити речі за допомогою відволікання є таким: коли одна і та сама річ володіє різними атрибутами, коли думають про один з них, не здогадуючись про інший, навіть якби відмінності між ними були суто абстрактними. Робиться це так. Якщо я, наприклад, роздумую над тим фактом, що я мислю та, відповідно, є мислячим я, то у своїй ідеї мислячого я, я можу зосередитися на речі, про яку я мислю, не беручи до уваги, що це є я, хоча в мені я і той, хто мислить, це є одне і теж. Таким чином, отримана мною ідея особистості, що мислить, може представляти мені не лише мене самого, але і всіх інших особистостей, що мислять.
Таким чином, очевидно, що за допомогою певного роду відволікання ідеї одиничних речей стають загальними, а загальні ідеї ще більше загальнішими. Перейдемо тепер до того, що ми маємо сказати про ідеї, які розглядаються з точки зору їх загальності чи частковості.
8. Ідеї, що розглядаються з точки зору їх загальності, частковості та одиничності
Хоча все, що існує є одиничним, завдяки відволіканню, усі ми володіємо декількома видами ідей. Одні ідеї представляють нам лише одну річ, інші ж можуть представляти багато речей. Ідеї, які представляють лише одну річ, називаються одиничними чи індивідуальними, а те, що вони представляють, - індивідуумами. Ідеї, що представляють безліч речей, називаються всезагальними, загальними, родовими.
Імена, що слугують для позначення перших, називаються власними – Сократ, Рим, Буцефал, а ті, що слугують для позначення останніх, - загальними, як, наприклад, людина, місто, кінь. Як загальні ідеї, так і загальні імена можуть бути названі родовими термінами.
Однак, варто відмітити, що імена є родовими двояким способом. По-перше, вони бувають однозначними, а саме, коли вони зв’язані з родовими ідеями так, що одне і теж слово не лише підходить до багатьох речей як звук, але і сполучається при цьому з однією і тою ж ідеєю. По-друге, вони бувають неоднозначними, а саме, коли один і той же звук люди пов’язали з різними ідеями, так, що один і той же звук відноситься до декількох речей, що відповідає не одній і тій самі ідеї, а різним ідеям, з якими він виявляється сполученим у звичайному застосуванні.
Сама ця неоднозначна загальність може бути двоякою. Різні ідеї, сполучені з одним і тим же звуком, або не мають між собою ніякого природного зв’язку, або певним способом пов’язані один з одним., як, наприклад, коли слово, спочатку з’єднано з однією річчю, з’єднують з іншою ідеєю лише тому, що вона пов’язана з першою співвідношенням причини, дії, знаку чи подібності. Неоднозначні слова такого типу називаються аналогічними.
Але, коли ми говоримо тут про родові слова, ми маємо на увазі однозначні слова, з’єднані з загальними родовими ідеями. У загальних ідей дуже важливо розрізняти зміст та об’єм. Змістом ідеї називають атрибути, які вона в собі містить та, які від неї не можна відкинути, не знищивши її самої. Об’ємом ідеї називають суб’єкти, до яких ця ідея підходить; їх також називають нижчими (суб’єктами) родового терміну, який по відношенню до них називається вищим.
Однак, хоча родова ідея поширюється на всі суб’єкти, до яких вона підходить, тим більше на всі вищі (суб’єкти), і загальне ім’я означає всі ці нижчі (суб’єкти), але між атрибутами, які вона містить, і суб’єктами, на які вона поширюється, існує та різниця, що від неї не можна відкинути ні одного атрибуту, не знищивши, її самої, тоді як по відношенню до об’єму її можна звузити, застосовуючи її лише до одного із суб’єктів, до якого вона підходить.
Таке обмеження чи звуження, родової ідеї по відношенню до об’єму може здійснюватися двома способами. По-перше, шляхом приєднання до неї іншої чіткої та певної ідеї. По-друге, шляхом приєднання до неї лише розмитої та нечіткої ідеї частини. У такому випадку загальний термін стає приватним, так як він поширюється тепер лише не частину суб’єктів, на які він поширювався раніше, при цьому залишається невизначеним, якою є ця частина, до якої звужують першопочаткову ідею.
П’ять різновидів загальних ідей
Коли загальні ідеї представляють нам свої суб’єкти як речі, що позначаються термінами, що називаються іменниками чи абсолютними, їх називають родами або видами.
9. 1.Про роди
Родами їх називають, коли вони настільки загальні, що поширюються на інші ідеї також загальні. Субстанція – рід по відношенню до тривалої субстанції називається тілом, і мислячою субстанцією, що називається духом.
9. 2. Про вид
Ті загальні ідеї, які підпорядковані одній, більш загальній ідеї, називаються видами. Таким чином одна і та ж ідея може бути родом, у порівнянні з ідеями, на які вона поширюється, і видом, у порівнянні з іншою, більш загальною ідеєю.
Але є і інше поняття виду, воно відповідає лише тим ідеям, які не можуть бути родами. Це той випадок, коли ідея містить у собі лише індивідууми та одиничні речі. Також є і рід, який жодним чином не може бути видом, а найвищий з усіх родів, і не важливо, чи є цим буття або субстанція.
Було сказано, що загальні ідеї, які представляють нам свої об’єкти як речі, так як немає необхідності в тому, щоб об’єкти цих ідей дійсно були речами та субстанціями, а з іншими ідеями модусів, більш менш загальними, у порівнянні з ними. І навпаки, якщо ідеї представляють нам об’єкти як модифіковані речі, і позначаються прикметниками, чи співзначними термінами, якщо їх пов’язують з субстанціями, які ці співзначні терміни позначають прямо, але розмито, то незалежно від того, чи позначають дані співзначні терміни суттєві атрибути, які в дійсності є суттю нічого іншого, як самої речі, або ж вони позначають справжні модуси, ці ідеї називають не видами чи родами, а видовими відмінностями або власними ознаками, або випадковими ознаками.
Їх називають видовими відмінностями, коли об’єкт цих ідей – атрибут, який в дійсності належить до сутності речі, але не є першим атрибутом, який розглядається в цій сутності, а лише супроводжує перший.
Їх називають загальними випадковими ознаками, коли їх об’єкт – справжній модус, який можна відділити, принаймні подумки, від речі, випадковою ознакою якої він називається, не знищивши у нашому розумі ідею даної речі.
9. 3. Про видові відмінності
Коли рід має два роди, ідея кожного виду обов’язково повинна містити в собі щось, що не міститься в ідеї роду. Інакше, якби кожна з цих двох ідей містила лише те, що міститься у роді, це і був би рід, а так як рід підходить до кожного виду, то кожний вид підходив би до другого. Таким чином, перший суттєвий атрибут, який міститься у будь-якому виді, містить у собі рід, називається видовою відмінністю, а наша ідея цього атрибуту є загальною ідеєю, так як одна і таж ідея може представляти нам дану відмінність скрізь, де ми її знаходимо, тим паче в усіх нижчих суб’єктах даного виду.
Наприклад, тіло і дух є суттю двох видів субстанції. Так, необхідно, щоб у ідеї тіла, було щось більше того, що є у ідеї субстанції, і так само – у ідеї духу. Перше, що ми бачимо у тілі, - тривалість, а у дусі – мислення. З цього витікає, по-перше, що видова відмінність має відношення як до роду, який вона ділить на частини, так як і до виду, який вона вважає та створює, складаючи основну частину того, що міститься в ідеї виду з точки зору змісту. З цього витікає, що будь-який вид може бути названий або одним словом, або словосполученням з двох слів. По-друге, з цього витікає, що оскільки видова відмінність передбачає вид і відокремлює його від інших видів, вона має мати такий самий об’єм, що й вид, і, таким чином, необхідно, щоб вони впливали один на однин.
Але досить часто буває, що у речах не знаходиться жодного атрибуту, який був би притаманний усьому даному виду, і лише даному виду; тоді, коли поєднують декілька атрибутів, сукупність яких міститься лише у цьому виді, складаючи його відмінність.
Нарешті, варто відмітити, що немає необхідності у тому, щоб обидві видові відмінності, які ділять рід на частини, завжди були позитивними, - досить того, щоб позитивною була одна з них.
9. 4. Про власну ознаку
Якщо ми знайшли відмінність, що передбачає вид, тим паче основним суттєвим атрибутом, який відділяє його від усіх інших видів, і при розгляді сутності цього виду ми знаходимо ще якийсь атрибут, який обов’язково пов’язаний з першим, як наслідок він є характерним для усього виду, ми називаємо його властивістю і, так як він позначений співзначним терміном, відносимо його до виду, у якості власної ознаки. А оскільки він характерний і нижчим суб’єктам даного виду та одна і та ж його ідей, що була створена, може представляти цю властивість скрізь, де її можуть виявляти, власна ознака розглядається як четверта із загальних та всезагальних термінів.
9. 5.Про випадкову ознаку
Модусом називають те, що по своїй природі може існувати лише у субстанції і не пов’язане з ідеєю речі, так можна помислити річ, не мислячи модус. Так, коли з’єднують розмиту та не визначену ідею субстанції і чітку ідею будь-якого модусу, ця остання здатна представляти усі речі, у яких є даний модус. Однак, тут варто відмітити, що, коли розглядають дві субстанції разом можна прийняти одну з них за модус іншої.
Про складні терміни, їх загальність та частковість
Інколи до терміну додають до терміну певні інші терміни і вони створюють у нашому розумі цілісну ідею, відносно якої можна стверджувати чи заперечувати те, чого ми не могли б стверджувати чи заперечувати, по відношенню до кожного з цих термінів окремо. Наприклад, розумна людина, прозоре тіло, Олександр – складні терміни. Таке додавання інколи робиться за допомогою відносного займенника.
Можна навіть сказати, якщо ці відносні займенники не завжди виражені, вони завжди так чи інакше маються на увазі, тому що при бажанні їх можуть виразити не змінивши речення. У складних термінах відзначається ще те, що додавання до терміну буває двох видів: перший можна назвати описуванням, другий – обмежуванням.
Додавання варто називати описуванням, коли у ньому лише розгортається те, що було закладене у змісті ідеї, яка була виражена першим терміном, чи принаймні те, що підходить до неї як один із її випадкових ознак, якщо лише це підходить до неї в загальному та до усього її об’єму.
Усі додавання, які роблять до імен, ті, що виразно позначають індивідуум, відносяться до цього виду, наприклад: Арістотель, князь філософів.
Другий вид додавання, який можна назвати обмеженням, - той, коли те, що додається до родового слова звужує його значення та воно вже не береться як родове слово у всьому його об’ємі, а позначає лише частину. Такі додавання роблять родове слово індивідуальним, а саме, коли до нього додають індивідуальні обставини.
Окрім названих, можна виділити також ще два види складних термінів: одні є складними у вираження, інші – по смислу. Також існують слова, складні у вираженні, по відношенню до певної речі та одночасно є складними по смислу відносно інших речей. Складні терміни, неоднозначні внаслідок помилки, - це в основному те, що містить у собі якість, про які судять не почуття, а лише розум, відносно яких думки людей розбігаються.
Однак, щоб краще зрозуміти у чому полягає неоднозначність термінів, які ми назвали неоднозначними, внаслідок помилки, варто відмітити, що ці слова – є співзначними або очевидно або по смислу. А у співзначних словах, має братися до уваги суб’єкт, який є виражений прямо, але розмито, і форму, або модус, яка є виражена непрямо, але чітко. Так ось, коли співзначні слова виявляються неоднозначними, це обумовлено не самою формою або модусом, яка через свою чіткість є незмінною.
Про ясність та чіткість ідей, їх темноту та розмитість
У ідеї ми можемо відрізняти ясність від чіткості та темноту від розмитості. Так, можна сказати, що ідея є нам зрозумілою, коли вона справляє на нас сильне враження, навіть якби вона і не була чіткою. Але в той же час можна сказати, що будь-яка ідея є зрозумілою настільки, наскільки вона є зрозуміла, і що темнота ідеї відбувається від їх розмитості.
Отже, ми будемо розглядати ясність, чіткість та зрозумілість ідей як одне й те саме. Нам важливо розібратися, чому одні ідеї є зрозумілими, а інші темними. Але це найкраще продемонструвати на прикладах, тому ми перерахуємо наші основні та зрозумілі, та темні та розмиті ідеї.
Так як у кожного ідея самого себе як мислячої речі є чіткою, зрозумілими є також ідеї усього, що нерозривно пов’язано з мисленням. Ми також володіємо дуже чіткими ідеями тривалої субстанції і того, що їй притаманне. Так як ми здатні уявити, що не існує ніякого тіла та ніякої фігури, чого ми не здатні уявити, по відношенню до мислячої субстанції, допоки ми мислимо, але, не можемо приховати від себе, що чітко мислимо про тривалість та фігуру.
Так само ясно ми мислимо про буття, існування, тривалість, порядок, число, якщо ми тільки вважаємо, що тривалість будь-якої речі є модусом, чи спосіб, яким ми ...