Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет Львівська політехніка
Інститут:
Компютерних технологій автоматики та метрології
Факультет:
Прикладна математика
Кафедра:
Кафедра електронних обчислювальних машин
Інформація про роботу
Рік:
2007
Тип роботи:
Лабораторна робота
Предмет:
Архітектура комп’ютерів та комп’ютерних систем
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки України
Національний університет “Львівська політехніка”
Інститут комп’ютерних технологій, автоматики і метрології
Кафедра електронних обчислювальних машин
Інструкція
до лабораторної роботи № 2
“Системний блоки комп”ютера і його основні компоненти”
з курсу “Архітектура комп’ютерів та комп’ютерних систем”
для спеціальності 6.0802 “Прикладна математика”
Львів, 2007
Лабораторна робота № 2
Тема: Системний блок комп’ютерів і його основні компоненти
Корпуси системного блоку
Корпус системного блоку
Розміри корпусів системних блоків
У корпусі системного блоку настільного персонального комп'ютеру розташовуються: материнска (або системна) плата с платами розширення, приводи накопичувачів і блок живлення. Від типу корпусу системного блоку залежать тип, розміри і розміщення використовуваної системної плати, мінімальна потужність блоку живлення і максимальна кількість приводів нагромаджувачів, що встановлена. Монтажні місця для нагромаджувачів можуть бути двох типів — із зовнішнім і внутрішнім доступом.
В даний час використовуються два типи нагромаджувачів: так звані 5,25 дюймові (приводи CD-ROM, деякі жосткі диски) і 3,5 дюймові (дисководи, жосткі диски). Реальна ширина 5,25- і 3,5-дюймових пристроїв трошки більша , але їхня назва історично обумовлена габаритами 5,25- і 3,5-дюймових дискет. Кількість, розташування і типи відсіків для нагромаджувачів багато в чому визначає споживчі якості корпуса комп'ютера.
У залежності від робочого положення корпуса, який рекомендується для використання, їх поділяють на горизонтальні і вертикальні.
До горизонтального формату відносяться корпуси типу desktop (настільний), small-footprint (низькопрофільний), slimline (тонкий, стрункий) і (ultra) superslimline (компактний). Системна плата в цих корпусах також розташовується горизонтально. У корпусі типу desktop звичайно два 5,25-дюймових і один-два 3,5-дюймових відсіки для встановлення нагромаджувачів.
Корпуса з вертикально розташованою материнською платою нагадують по зовнішньому вигляді вежу (по-англійському вежа — tower) і звичайно представлені трьома різновидами: mini-tower, midi-tower і big-tower, що звичайно відрізняються один від одного кількістю 5,25-дюймових відсіків із зовнішнім доступом (2, 3, 4 і більше), габаритами і потужністю встановленого блоку живлення, а отже, можливостями встановлення додаткових плат розширення і приводів нагромаджувачів.
Одним з найбільш розповсюджених корпусів для персонального комп'ютера є корпус типу mini-tower. Звичайно він має по два 5,25-дюймових і 3,5-дюймових відсіки з зовнішнім доступом, два 3,5-дюймових відсіки з внутрішнім доступом і містить блок живлення потужністю 200 ват. У корпусі типу mini-tower можна розташувати стандартний набір нагромаджувачів і плат розширення. Більш широкі можливості розширення забезпечує корпус midi-tower (три 5,25 і два 3,5-дюймових зовнішніх і три-чотири 3,5-дюймових внутрішніх відсіки, більш потужний блок живлення). Корпуса типу big-tower використовуються для мережевих серверів, містять один чи кілька блоків живлення з потужністю більше 300 ват і мають самі широкі можливості розширення. У корпусах типу slim звичайно встановлене слабке джерело живлення (90-100 ват), а також передбачено не більш одного внутрішнього й одного зовнішнього відсіку, що робить модернізацію ПК у такому корпусі проблематичної.
Як правило, на корпусі системного блоку розташовуються кілька кнопок для керування комп'ютером (Reset, Turbo), світлові і цифрові індикатори режимів роботи (Turbo, Power, HDD, частота), замок для блокування клавіатури (Lock), вбудований динамік і вимикач живлення (Power).
Корпуса різних фірм можуть відрізнятися по дизайні і габаритам. Існують спеціальні корпуси для мультимедіа-компьютерів, оснащені стереоколонками і маніпуляторами аудіовиходу. Для комфортної роботи випускаються корпуси з низьким рівнем шуму (low-noise), у яких застосовуються блоки живлення з тихішими вентиляторами.
Корпуси типів AT і ATX
Тип і, відповідно, внутрішні розміри корпуса і блок живлення залежать від моделі материнської плати, що використовується (і навпаки). В даний час існує декілька несумісних між собою типів корпусів — старі стандарти AT (для корпусів типу desktop і tower) і LPX (для корпусів типу slim) і запропоновані Intel нові стандарти ATX (desktop і tower) і NLX (slim). Вони відрізняються як розмірами і розташуванням материнської плати, так і номіналами напруг, вироблюваних джерелами живлення. Для більшості комп'ютерів на основі процессора 486 і Pentium, більшої частини комп'ютерів із процесором PentiumMMX чи його аналогами, а також Pentium Pro характерне використання старих стандартів AT і LPX. Практично всі комп'ютери на основі процесорів PentiumII, а також значна частина комп'ютерів на базі Pentium Pro і Pentium MMX виконана в конструктивах ATX чи NLX.
Для корпусів ATX характерний більш легкий доступ до внутрішніх вузлів комп'ютера (найчастіше без використання викрутки), поліпшена вентиляція всередині корпуса, можливість установки більшого числа плат розширення, розширені можливості по керуванню енергоспоживанням.
Системний блок
Системний блок
Системний блок персонального комп'ютера складається з корпусу і розташованих у ньому джерела живлення, материнської (системної, чи основної) плати з процесором і оперативною пам'яттю, плат розширення (відеокарти, звукової карти), різних нагромаджувачів (жорсткий диск, дисководи, приводи CD-ROM), додаткових пристроїв. Всі ці пристрої розглядають як загальну систему.
Системний блок звичайно має кілька параллельних і послідовних портів, які використовуються для підключення пристроїв вводу/виводу, таких як клавіатура, миша, монітор, принтер.
У деяких моделях домашніх ПК системний блок з монітором зібрані в єдиному корпусі (Apple iMac, Acer Aspire, Compaq Presario).
Звукові карти
Звукові карти
Звукові карти використовуються для запису і відтворення різних звукових сигналів: мови, музики, шумових ефектів. Будь-яка сучасна звукова карта може використовувати кілька способів відтворення звуку. Одним з найпростіших є перетворення раніше оцифрованного сигналу знову в аналоговий. Глибина оцифровки сигналу (наприклад, 8 чи 16 біт) визначає якість запису і, відповідно, відтворення. Так, 8-розрядне перетворення забезпечує якість звучання касетного магнітофона, а 16-розрядне — якість компакт-диску. Апаратні засоби, необхідні для прямого запису і відтворення сигналу, часто називають цифровим аудіоканалом (digital audio channel).
Інший спосіб відтворення звуку полягає в його синтезі. При надходженні на синтезатор деякої керуючої інформації (спрощено кажучі — нотної послідовності) по ній формується відповідний вихідний сигнал. В даний час застосовуються дві основні форми для синтезу звукового сигналу: синтез на основі використання частотної модуляції (FM-синтез), а також синтез із застосуванням таблиці хвиль (семплів) — так званий табличний, чи WT-синтез (WaveTable). Оскільки ці види синтезу також є цифровими, для них необхідне перетворення сигналу за допомогою цифроаналогового перетворювача (ЦАП чи DAC — Digital to Analog Converter).
Керуючі команди для синтезу звуку можуть надходити на звукову карту, наприклад, від MIDI-пристрою (Musical Instruments Digital Interface). MIDI визначає протокол передачі команд по стандартному інтерфейсі.
Самі старі карти можуть мати вібудовані інтерфейси для підключення деяких типів накопичувачів CD-ROM. Практично всі звукові карти під MS-DOS мають сумісність з 8-розрядною платою Sound Blaster фірми Creative Labs.
Донедавна переважна більшість звукових карт мало інтерфейс ISA, хоча зустрічалися і плати у форматі PCMCIA. Зараз спостерігається виразна тенденція переходу на шину PCI, яка бере свій початок ще в специфікації PC97.
Материнська плата
Головним вузлом, що визначає можливості комп'ютера, є системна, чи материнська (від англ. motherboard) плата. На ній звичайно розміщуються:
- базовий мікропроцессор;
- оперативна память;
- кэш-память;
- ПЗУ із системою BIOS (базовою системою введення/виводу),
- набір керуючих мікросхем, чи чіпсетов (chipset), допоміжних мікросхем і контроллерів вводу/виводу;
- КМОП-память с даними про апаратні настроювання та акумулятор для її живлення;
- слоты (slot);
- роз’єми для підключення интерфейсних кабелів жорстких дисків, дисководів, послідовного і паралельного портів, інфрачервоного порта, а також універсальної послідовної шини USB;
- роз’єми живлення;
- перетворювач напруги з 5В на 3,3В для живлення процесора (деяким процесорам потрібно також і менша напруга, наприклад 2,2В для AMD K6-3D);
- роз’єми для підключення клавіатури і ряд інших компонентів.
На платах формату ATX і NLX також знаходяться роз’єми миші і клавіатури в стандарті PS/2, роз’єми паралеьного і послідовного портів. На материнській платі також можуть знаходитися мікросхеми відеоадаптера і звукової плати (т.зв. плати All-In-One), а також контролера SCSI. На платах для 286, 386 і 486-х процесорів також можуть знаходитися спеціальні роз’єми для установки мікросхем математичного співпроцесора чи процесора OverDrive.
Для підключення індикаторів, кнопок і динаміка, розташованих на корпусі системного блоку, на материнській платі є спеціальні мініатюрні роз’єми. Подібні ж роз’єми служать як контакти для перемичок (jumpers) при завданні апаратної конфігурації системи. Якщо на системній платі зосереджені всі елементи, необхідні для його роботи, то вона називається All-In-One. У більшості персональних комп'ютерів системні плати містять лише основні функціональні вузли, а інші елементи розташовані на окремих друкованих платах (платах розширення), що встановлюються в роз’єми розширення. Наприклад, пристрій формування зображення на екрані монітора — відеоадаптер найчастіше розташовується на окремій платі розширення — відеокарті.
Відеоадаптер
Відеокарти
Відеоадаптер (синонім — відеокарта) призначений для збереження відеоінформації і її відображення на екрані монітора. Він безпосередньо керує монітором, а також процесом виводу інформації на екран за допомогою зміни сигналів рядкового і кадрового розгорнення ЭЛТ монітора, яскравості елементів зображення і параметрів змішання кольорів. Основними вузлами сучасного відеоадаптера є власне відеоконтролер (як правило, заказна БІС — ASIC), відео-ВIOS, відеопам'ять, спеціальний цифроаналоговий перетворювач RAMDAC (Random Access Memory Digital to Analog Converter), кварцовий генератор і мікросхеми інтерфейсу із системною шиною (ISA,VLB,PCI,AGP чи іншої). Важливим елементом Ввідеопідсистеми є власна пам'ять. Для цієї мети використовується пам'ять відеоадаптера, що часто також називається відеопам'яттю, чи фреймом-буфером, чи ж частина оперативної пам'яті ПК (в архітектурі з пам'яттю, що розподіляється - UMA).
Усі сучасні відеопідсистеми можуть працювати в одному з двох основних відеорежимів: текстовому чи графічному. У текстовому режимі екран монітора розбивається на окремі символьні позиції, у кожній з який одночасно може виводитися тільки один символ. Для перетворення кодів символів, збережених у відеопам'яті адаптера служить так званий знакогенератор, що звичайно являє собою ПЗУ, де зберігаються зображення символів, «розкладені» по рядках. При одержанні коду символу знакогенератор формує на своєму виході відповідний двійковий код, що потім перетвориться у відеосигнал. Текстовий режим у сучасних операційних системах використовується тільки на етапі початкового завантаження.
У графічному режимі для кожної крапки зображення (пикселя) приділяється від одного (монохромний режим) до 32-бітів (кольоровий). Графічний режим часто називають режимом з адресацією всіх крапок (All Points Addresable), оскільки тільки в цьому випадку мається доступ до кожної крапки зображення. Максимальний дозвіл і кількість відтворених кольорів конкретної відеопідсистеми в першу чергу залежать від загального обсягу відеопам'яті і кількості біт, що приходяться на один елемент зображення. Існує кілька стандартів видеокарт.
Жорсткі диски
Принцип роботи
Жорсткі диски
У 1973 році фірмою IBM за новою технологією був розроблений жорсткий диск, що міг зберігати до 16 Кбайт інформації. Оскільки цей диск мав 30 циліндрів (доріжок), кожна з який була розбита на 30 секторів, то йому привласнили назву — 30/30. За аналогією з автоматичними гвинтівками, що мають калібр 30/30, такі тверді диски стали називатися «вінчестерами». Голівки зчитування-запису разом з їхньою несучою конструкцією і дисками спочатку були вкладені в герметично закритий корпус, названий модулем даних. При установці цього модуля на сам дисковід він автоматично з'єднувався із системою, що подає очищене повітря. У сучасних вінчестерах пакет дисків уже постійно кріпиться на дисковід, система не герметична, а примусова вентиляція відсутня. Товщина повітряної подушки, що створюється аеродинамікою обертового диска і формою голівки, набагато тоньша людського волоска.
Флопі-диски
Дисководи
Принцип роботи
У приводі флоппі-диска (гнучкого диска) є два двигуни: один забезпечує стабільну швидкість обертання вставленої у нагромаджувач дискети, а другий переміщає голівки запису-читання. Швидкість обертання першого двигуна залежить від типу дискети і складає від 300 до 360 об/хв. Двигун для переміщення голівок у цих приводах завжди кроковий. За його допомогою голівки переміщаються радіально від краю диска до його центра дискретними інтервалами. На відміну від приводу вінчестера, голівки в даному пристрої лягають на робочу поверхню дискети. Роботою усіх вузлів приводу керує відповідний контролер.
Стандартним інтерфейсом для всіх приводів у IBM-сумісних комп'ютерах є SA-400 (Shugart Associates), контролер якого з'єднаний з нагромаджувачами за допомогою 34-контактного кабелю. На приводі дисків з форм-фактором 5,25 дюйма використовується «ножовий» (друкований) роз’єм, а на приводі дисків 3,5 дюйми — звичайний штирьковий роз'єм. Для підключення різних типів дисководів призначені, звичайно, комбіновані кабелі з чотирьма роз'ємами, включеними попарно. На звичайному інтерфейсному кабелі для крайнього роз'єму провідники на контактах з 10-го по 16-й перекручені. На відміну від вінчестерів, для флопі-дисководів порядок нагромаджувача (A: чи B:) визначається саме положенням пристрою на кабелі.
Ручні маніпулятори
Маніпулятори
Маніпулятори, чи координатні пристрої введення інформації, є невід'ємною частиною сучасного комп'ютера. Найбільш відомі наступні типи маніпуляторів: миш, трекбол, пристрої вводу, застосовувані в ноутбуках — тачпад и трэкпойнт, а також джойстики. Ці пристрої одержали широке поширення в ПК завдяки поширенню графічних інтерфейсів в операційних системах Windows 3.1/95/98/NT, OS/2 2.1/3.0/4.0, різних версіях Unix с віконним інтерфейсом XWindow/Motif і ін.
Нагромаджувачі на компакт-дисках
Принцип роботи
Нагромаджувачі на компакт-дисках
На пластинах (дисках) CD цифрова інформація представляється чергуванням западин (невідображаючих плям) і острівців, що відбивають світло. Діаметр такого диска звичайно складає 5,25 дюйма. Компакт-диск має всього одну фізичну доріжку у формі безупинної спіралі, що йде від зовнішнього діаметра диска до внутрішнього. Зчитування інформації з компакт-диску відбувається за допомогою лазерного променя, що, потрапляючи на світло, що відбиває, острівець, відхиляється на фотодетектор, що інтерпретує це як двійкову одиницю. Промінь лазера, що попадає в западину, розсіюється і поглинається: фотодетектор фіксує двійковий нуль.
Основним стандартом, що визначає логічний і файловий формат запису компакт-дисків, є міжнародна специфікація ISO 9660. В операційних системах Microsoft Windows 95/98 і NT підтримується також формат Joliet, що допускає використання довгих імен файлів. Існує також файлова система UDF (Universal Disk Format), що дозволяє працювати з записом компакт-дисків. Час доступу до даних для різних моделей коливається від 150 до 400 мс. Ємність компакт дисків складає близько 650 Мбайт.
Швидкість передачі даних для приводу визначається швидкістю обертання диска і щільністю записаних на ньому даних. Звичайно вона вказується в порівнянні зі стандартом Audio CD (CD-DA), для якого швидкість зчитування даних складає порядку 150 Кбайт/с. Старі приводи використовували постійну лінійну швидкість читання (CLV, Constant Linear Velocity), що вимагало зміни швидкості обертання диска при переміщенні голівки і збільшувало час доступу. Частота обертання для одношвидкісних пристроїв (тобто 150 Кбайт/с) лежала в діапазоні 200-500 про/хв, а для 12-швидкісних складала вже 2400-6400 про/хв, що стало створювати серйозні проблеми з балансуванням, тому що диски бувають погано центровані. У результаті виробники перейшли до технологій CAV і P-CAV. CAV (Constant Angular Velocity) означає постійну кутову швидкість диска (як у вінчестерах), а P-CAV (Partial CAV) використовує постійну кутову швидкість тільки на зовнішніх доріжках диска. Запис інформації на CD починається з внутрішніх доріжок, тому на незаповнених кінця дисках максимальна швидкість не досягається. Так, у 34-швидкісного приводу швидкість зчитування може мінятися від 2,8 Мбайт/с на внутрішніх до 5,3 Мбайт/с на зовнішніх доріжках.
Основними інтерфейсами приводів CD-ROM стали Enhanced IDE, UltraDMA/33 і SCSI, хоча для 1- і 2-швидкісних дисководів застосовувалися засновані на IDE інтерфейси Sony, Panasonic чи Mitsumi, які можна ще зустріти на старих звукових платах. Для завантаження компакт-диску в привід використовується або один з різновидів висувної панелі (tray-механізм), або спеціальна прозора касета «кедді» (caddy).
Сучасні материнські плати підтримують завантаження комп'ютера з CD-ROM, що буває зручно при установці нової операційної чи системи при перевірці комп'ютера на наявність вірусів.
Блок живлення
Блок живлення
Джерело (чи блок) живлення звичайно змонтоване і поставляється разом з корпусом системного блока, для якого він призначений. Потужність джерела живлення комп'ютера повинна цілком і навіть з деяким запасом забезпечувати енергоспоживлення всіх підключених до нього пристроїв. Чим більше пристроїв може бути встановлено в системний блок, тим більшу потужність повинен мати блок живлення. В середньому потужність блоків живлення коливається від 90 до 150 ват для низькопрофільних і настільних ПК і до 200-330 ват для mini-tower і big-tower. Деякі з блоків працюють у режимі малого споживання (70-75 ват), що задовільняє вимогам програми Energy Star. У сучасних блоках використовуються малошумлящі вентилятори.
Кабелі і роз’єми
Кабелі і роз’єми
За допомогою кабелів практично всі пристрої в комп'ютері приєднуються до системному блоку, а сам системний блок — до розетки електроживлення. Будь-який кабель містить у собі з'єднувачі (роз’єми), що знаходяться на кінцях кабелю, і ізольовані один від один провідники, тим чи іншим способом з'єднуючі ці роз’єми. Проводи можуть бути вкладені в металеву оболонку (екран), а кабель може бути покритий пластиковою захисною оболонкою. Усі кабелі можна розділити на дві великі групи: сигнальні кабелі, призначені в основному для передачі інформаційних сигналів, і кабелі живлення (power cord), що забезпечують тільки електроживлення відповідного пристрою.
З'єднувачі бувають двох видів: розетки (female) і вилки (male). Контактні виводи вилок виконані звичайно у виді штирьків, що при з'єднанні з однотипним роз’ємом (але вже розеткою) входять у відповідні пази відповідних контактів.
Монітор
Схема
Переважна більшість сучасних настільних комп'ютерів використовують монітори на базі електронно-променевих трубок (ЭЛТ). Принцип їхньої дії полягає в тім, що формований електронною гарматою пучок електронів, потрапляючи на екран, покритий люмінофором, викликає його світіння. На шляху пучка електронів звичайно знаходяться додаткові електроди: система, що відхиляє, що дозволяє змінювати напрямок пучка, і модулятор, що регулює яскравість одержуваного зображення. Будь-яке текстове чи графічне зображення на екрані монітора комп'ютера складається з безлічі дискретних крапок люмінофора, названих також пікселями, чи елементами зображення (pixel — picture element), тому такі дисплеї називають ще растровими. Здатність монітора визначається числом елементів зображення , що відтворюються по горизонталі і вертикалі. Існує кілька звичайних типорозмірів екранів моніторів, використовуваних для IBM PC-сумісних персональних комп'ютерів: 9, 12, 14, 15, 16, 17, 19, 20 і 21 дюйм (по діагоналі), при цьому вказується не діагональ видимого зображення, а діагональ передньої панелі монітора. Область видимого зображення менша: так для 17-дюймового монітора вона може мінятися від 15,5 до 16,2 дюймів у різних виробників. Останнім часом виробники моніторів стали вказувати область видимого зображення.
Для формування растра в моніторі використовуються спеціальні керуючі сигнали. У циклі сканування промінь рухається по зигзагоподібній траєкторії від лівого верхнього кута екрана до нижнього правого. Прямий хід променя по горизонталі здійснюється сигналом рядкового (горизонтального), а по вертикалі — кадрового (вертикального) розгорнення. Переклад променя з крайньої правої крапки рядка в крайню ліву крапку наступного рядка (зворотній горизонтальний хід променя) і з крайньої правої позиції останнього рядка екрана в крайню ліву позицію першого рядка (вертикальний зворотній хід променя) здійснюється спеціальними сигналами зворотнього ходу з потужною яскравістю.
Кадрова частота монітора на базі ЭЛТ виміряється в герцах і багато в чому визначає стійкість зображення. Чим вища частота кадрів, тим стійкіше зображення. Частота рядків у кілогерцах визначається добутком частоти вертикального розгорнення на кількість виведених рядків в одному кадрі. Смуга відеосигналу, вимірювана в мегагерцах, визначає самі високі частоти у відеосигналі. При порядковому (non-interlaced) способі формування зображення всі рядки кадру виводяться протягом одного періоду кадрового розгорнення. Interlaced-монітори давно вже вийшли з вживання, але проте дотепер у рекламі деяких моніторів підкреслюється та обставина, що вони non-interlaced.
У кольорового монітора мають місце вже три електронні пушки з окремими схемами керування, а на поверхню екрана нанесений люмінофор трьох основних кольорів: червоний (Red, R), зелений (Green, G), синій (Blue, B). У кольоровому кінескопі є або тіньова маска (Shadow Mask), або апертурні ґрати (технологія Trinitron). Вони служать для того, щоб промені електронних гармат попадали тільки в крапки люмінофора відповідного кольору. Якщо тіньова маска містить систему отворів, то апертурні ґрати утворять систему вертикальних щілин, що виконують ту ж функцію. Чіткість зображення на моніторі тим вище, чим менше розміри крапок люмінофора на внутрішній поверхні екрана. Звичайно говорять не про розміри самих крапок, а про відстань між ними (dot pitch). Цей параметр для різних моделей моніторів може лежати в діапазоні від 0,41 до 0,22 мм. Нормальним рівнем вважається 0,26-0,28 мм для ЭЛТ із тіньовою маскою і 0,25 мм для ЭЛТ з апертурними ґратами. Практично всі сучасні монітори мультичастотні, тобто мають здатність настроюватись на довільні значення частот синхросигналів з деякого заданого діапазону, наприклад 30-84 кгц для рядкової і 50-120 Гц для кадрового розгорнення.
Принтер
Принтери
Усі друкувальні пристрої можна підрозділити на послідовні, рядкові і сторінкові. Приналежність принтера до тієї чи іншої з перерахованих груп залежить від того, формує він на папері символ за символом, чи відразу весь рядок, а то і цілу сторінку. В свою чергу, у кожній групі можна виділити пристрої ударної (impact) і безударної (non-impact) дії. За використовуваною технологією друку розрізняють матричні, струменеві, лазерні і LED-принтери, принтери с термопереносом воскової мастики, с термосублімацією, а також із зміною фази фарбувача.
- У лазерних принтерах використовується электрографіічний принцип створення зображення. Цей процес, зокрема, містить у собі створення рельєфу електростатичного потенціалу в шарі напівпровідника з його наступною візуалізацією. Власне візуалізація здійснюється за допомогою часток сухого порошку — тонера, наносимого на папір. Найбільш важливими елементами лазерного принтера є фотопровідний циліндр (друкуючий барабан), напівпровідниковий лазер і прецизійна оптико-механічна система, що переміщає промінь.
Модем
Модем
Модемом називається пристрій, який здатний здійснювати модуляцію і демодуляцію інформаційних сигналів. Власне, робота модулятора модему полягає в тім, що потік бітів з комп'ютера перетвориться в аналогові сигнали, придатні для передачі по телефонному каналі зв'язку. Демодулятор модему виконує зворотну задачу. Дані, підлягаючі передачі, перетворяться в аналоговий сигнал модулятором модему комп'ютера. Приймаючий модем, що знаходиться на протилежному кінці лінії, «слухає» переданий сигнал і перетворює його назад в цифровий за допомогою демодулятора. Режим роботи, коли передача даних здійснюється тільки в одному напрямку, називається напівдуплексом (half duplex), в обидва боки — дуплексом (full duplex).
Модеми можуть відрізнятися один від одного, наприклад, по методах модуляції. Найбільш відомі три методи модуляції: FSK (Frequency Shift Keying), PSK (Phase Shift Keying) і QAM (Quadrature Amplitude Modulation). FSK є різновидом частотної модуляції (ЧМ), а PSK — фазової (ФМ). У методі квадратурної амплітудної модуляції QAM одночасно змінюються фаза й амплітуда сигналу, що дозволяє передавати більшу кількість інформації. У сучасних модемах використовується так звана модуляція з ґратчастим кодуванням TCQAM (Trellis Coded QAM), чи просто TCM.
Однією з основних характеристик модему є швидкість модуляції (modulation speed). Вона визначає фізичну швидкість передачі даних без обліку виправлення помилок і стиску даних, одиницею виміру якої є кількість біт у секунду (біт/с). Модеми бувають зовнішніми і що вбудовуються.
Література
Марголис А. Поиск и устранение неисправностей в персональных компьютерах. -К.: фирма “Диалектика”, 1994. –368 с.
Степаненко О.С. Техническое обслуживание и ремонт IBM PC. -К.: фирма “Диалектика”. 1994. -192 с.
Мячев А. А., Степанов В.Н. Персональные ЭВМ и микро-ЭВМ. Основы организации: Справочник. –М.: Радио и связь, 1991. -320 с.
Standart IBM PC. Справочник. Устройство, установка, техническое обслуживание и ремонт персональных компьютеров. Составитель Карпов Г. -Кишинев, ВИРТ, 1991. -192 с.
Рош У. Библия по техническому обеспечению Уинна Роша. –Минск, МХХК “Динамо”, 1992. -414 с.
Клименко А., Нортон П., Вебер Р. Эффективный самоучитель работи на ПК. – Москва · Санкт-Петербург · Киев, 2001. – 124-131с.
Леонтьев В.П. Новейшая энциклопедия персонального комп'ютера. – Москва «ОЛМА-ПРЕСС»,2002. – 100-103с.
Nick Anis, Craig Menefee. The PC User’s Guide.-Osborne McGraw-Hill ·Berkeley·New York·St.Louis·Francisco·Auckland·Bogota·Hamburg·London ·Madrid·Mexico City·Milan·Montereal·New Delhi·Panama Citi·Paris·Sao Paulo·Singapore·Sydney·Tokyo·Toronto.-50-53c.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора