Курсова робота з Інші. Робота № 513131

Інформація про навчальний заклад

ВУЗ:

Національний університет Львівська політехніка

Інститут:

Не вказано

Факультет:

Не вказано

Кафедра:

Не вказано

Інформація про роботу

Рік:

2005

Тип роботи:

Курсова робота

Предмет:

Інші

Група:

Завантажити

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Львівський військовий ордена Червоної Зірки інститут ім. П.-К. Сагайдачного Національного Університету “Львівська Політехніка” Курсова робота на тему: “Інтерв’ю як метод отримання інформації” Зміст Вступ Інтерв’ю як різновид журналістського твору………………………5 1.1 Історія виникнення інтерв’ю. ………………………………………….5 1.2 Особливості інтерв’ю як самостійного жанру……………………..11 Основні характеристики інтерв’ю…………………………………..13 Вимоги і види інтерв’ю. ………………………………………………….13 Методика підготовки інтерв’ю. Аналітичні основи його розвитку.19 Висновки Література Вступ Журналісту часто доводиться чути думку про те, що головне – створити цікавий твір, а якого він жанру, яким методом здобутий - не має значення. Існує і інше міркування: розмови про жанри журналістики не заслуговують уваги, так як зміст поняття “жанр” постійно змінюється і ускладнюється, а сама методика жанрів в цілому розроблена недостатньо. Це буцімто підтверджується тим, що різні науковці, дослідники пропонують свої варіанти наборів жанрів. Погодитись з подібними твердженнями не можна, як мінімум, з двох причин. По-перше, той тип творів, який утворюється історично і визначається як “жанр”, існує об’єктивно, незалежно від певних думок як теоретиків, так і практиків. А по-друге, дійсне і точне уявлення про жанри допомагає професійному спілкуванню між журналістами. На сьогодні у засобах масової інформації існує три головних способи відтворення дійсності, подій і явищ життя – фактографічний, аналітичний і наочно-образний. Вони фактично і опосередковують певні рівні “просякнення” пізнавального суб’єкта в об’єкт: від першопочаткового почуттєвого спостереження до абстракції, теоретичного оволодіння ним, а далі – до утворення збагаченого, більш повного і конкретного образа предмета (у тому числі – і його художнього образа). Виходячи з предмета функцій і методів сучасної журналістики випливають щодо жанрів періодичної преси наступні висновки: По-перше, якщо йдеться про оперативне інформування журналістом аудиторії, то воно, в першу чергу, має бути націленим на найбільш важливі для неї події, явища, пов’язані з базовими, найбільш актуальними її потребами, а також має сприяти формуванню у читача максимально точної картини оточуючої її реальності. По-друге, для розуміння суспільних проблем, якщо вони обговорюються в газетних текстах, перш за все, важливо бачити діючі зв’язки між подіями, що подаються в тексті і наслідками практичного змісту, змінами в реальному житті. Таким чином, можна сказати, що міркування про взаємозв’язки явищ, що досліджуються, і утворюють головну субстанцію багатьох публікацій, що входять до аналітичної і художньо-публіцистичної групи жанрів журналістики. По-третє, змістові і формі конкретних журналістських матеріалів притаманний свій характер. Якщо в інформаційних публікаціях подається якийсь факт, то в аналітичних на перший план виходить думка автора, що спирається на сукупність фактів, а також його емоції, породжені цією думкою. По-четверте, при написанні текстів різних жанрів використовуються різні форми, методи, способи емпіричного пізнання дійсності (спостереження, опрацювання документів, опитування, інтерв’ю тощо), а також теоретичні методи: порівняння, аналогія, оцінка (порівняння дійсності з суспільними цілями, нормами, ідеалами), деталізація (акцентування на важливі подробиці явища, процесу, ситуації), пояснення (встановлення зв’язків з причинами, закономірностями чи перевіреними, доведеними судженнями), передбачення (вихід на майбутні процеси, що випливатимуть із закономірностей, причин, факторів чи пізнаних тенденцій) і узагальнення (об’єднання інваріантних ознак окремих фактів, визначення загального певних процесів). Таким чином, як видно з наведених міркувань, в журналістських текстах ставляться питання, даються відповіді на них, наводяться докази на користь певної точки зору і висуваються контрдокази, що створює ілюзію бесіди, яка відбувається між партнерами в процесі “живого” спілкування. Формування уявлень про особливості публіцистики має вагому практичну значущість, так як воно дає можливість (перш за все журналістові-початківцю) усвідомлено орієнтувати себе на ту чи іншу пізнавальну ситуацію, на написання заданого, конкретного типу тексту, у найбільшій мірі “пристосованого” для адекватного висвітлення явища, яке зацікавило би аудиторію певного видавця. I. Інтерв’ю як різновид журналістського твору. 1.1 Історія виникнення інтерв’ю. Для того, щоб розглянути предмет моєї курсової роботи – інтерв’ю, слід передусім зрозуміти саме тлумачення слова жанр. Нині слово жанр вживається дуже широко і , як більшість літературних термінів, не є однозначним. У відомому “Словнику російської мови” С. І. Ожегова дається три тлумачення жанру: 1. Види творів у галузі якогось мистецтва, які характеризуються тими або іншими сюжетними і стилістичними ознаками... 2. Живопис або побутові сюжети... 3. Манера, стиль... Навіть відкинувши чисто мистецьке трактування жанру як картини на побутові теми (так званий жанровий живопис), двояке значення терміна зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний літературний рід (лірика, драма), в іншому – вид (роман, поема). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття жанр має або надто широке, або вузьке значення. Це стосується не тільки художньої літератури, мистецтва, а й журналістики. У літературній практиці про публіцистику говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики властива жанрова багатоманітність. Бо ж публіцистика – це не тільки стаття, а й нарис, репортаж, памфлет, відкритий лист, фейлетон і т. п. Отже, що ж таке жанр? Ясно, що це більш-менш стійка форма пізнання і відображення дійсності. В “Короткій літературній енциклопедії” поняття літературного жанру трактується як “тип літературного твору, який склався історично”. У “Словнику літературознавчих термінів” В. М. Лесина і О. С. Пулинця жанр розглядається як другий ступінь класифікації літературних творів за різними типами їх поетичної структури. У журналістиці під жанром прийнято розуміти “усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури”. Як правило, цілком слушно наголошується на тому, що кожен жанр відзначається конкретною роллю в системі ЗМІ і характеризується певною композиційною організацією матеріалу. Жанр, безумовно, один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує даний твір на сторінках газети, масштабами і способами узагальнення в ньому дійсності, хоч щоденна журналістська практика дає достатньо підстав для зворотних висновків. Справа у тому, що журналістське замовлення штатному чи позаштатному авторові нерідко апріорно визначає і жанр виступу. Важливо зрозуміти, таким чином, що ті чи інші жанри в процесі історичного розвитку журналістики сформувались об’єктивно і причиною їх виникнення є потреба різнобічного відображення дійсності. Вони не є ні вічними, ні застиглими, раз назавжди даними. Преса перебуває у постійному русі, вона – результат праці людей, різних за своїми стилями та можливостями. Які ж критерії поділу журналістики на жанри? В сучасній науці утвердилася думка, що об’єктивно існує не один, а декілька таких критеріїв. І першим з них є об’єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського виступу. Звичайно, як уже підкреслювалось, про одне і те ж явище можна написати замітку, можна кореспонденцію, статтю, а можна роман. І все ж певний аспект явища може бути найкраще відображений саме у відповідному жанрі. Щодо характеру об’єктів відображення, то всю сукупність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні групи : –Твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, кореспонденція, репортаж, нарис, фейлетон, памфлет та інші); –Твори, які характеризуються опосередкованим об’єктом пізнання (рецензія, огляд преси, звіт, частково і інтерв’ю). У цьому випадку журналіст має справу уже з відображеною кимось дійсністю. Автор співставляє відображене із життям, із власною громадянською позицією. Він оцінює як відображене у творі, виступі, промові явище, подію, так і дійсні явища, події, факти. Другим і чи не найважливішим критерієм поділу творів журналістики на жанри є призначення того чи іншого виступу. Дуже багато залежить від того, яку мету перед собою ставить редакція і конкретний автор. Одна справа, коли автор хоче просто повідомити про той чи інший факт. В даному випадку маємо справу із хронікою, заміткою. Коли ж необхідно відтворити подію, автор вдається до звіту чи репортажу. Позиція людини, її погляд на те чи інше явище, її думки і висновки вимагають діалогічної форми відтворення реальності. І тут вступає у права такий жанр, як інтерв’ю у його різноманітних модифікаціях – від фіксації висловлювання людини до аналітичного діалогу між журналістом і його співрозмовником . Третій критерій – масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення. Цей критерій дає можливість не тільки розрізнити матеріали інформаційно-описові й аналітичні, а й диференціювати літературні різновиди у групі аналітичних жанрів. Це особливо впадає в очі при зіставленні таких усталених форм публіцистики, як кореспонденція, коментар, стаття, огляд. Вони, крім інших ознак, різняться саме широтою охоплення життя, масштабністю узагальнень. Одна справа коментар, у якому аналізується певний факт, подія, явище, і інша справа – огляд, у якому на широкому фактичному матеріалі аналізуються нові методи ведення бойових дій, управління Збройними силами тощо. Широта охоплення дійсності і масштаби узагальнення тут різні. Четвертим критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму. Одні мовно-стилістичні прийоми використовуються в інформації, інші – в нарисі, чи фейлетоні. Те, що виглядає цілком природним у діловій кореспонденції (аналіз цифр, послідовний виклад і аналіз фактів, процесів в частинах та підрозділах), не підходить для нарису чи заміток публіциста, для яких характерне образне відтворення дійсності. Надмірна суб’єктивність бачення, метафоричність викладу, природна в жанрах художньо-публіцистичних, може бути зайвою і навіть шкідливою в офіційному повідомленні. Особливих мово - стилістичних засобів виразу думки, публіцистичної ідеї вимагають сатирико-публіцистичні жанри, зокрема фейлетон і памфлет, для яких автор мусить знайти не тільки комічну, гостру ситуацію, не тільки сатиричний образ, а й відповідний тон розповіді, мовні засоби комізму, тобто вміти опрацювати факт сатирично. Нерідко фейлетон від початку до кінця тримається саме на мовностилістичних засобах іронії і сарказму. Нарешті, певне значення для жанрового визначення матеріалу має його обсяг і форма подачі на сторінках газети, що звичайно ж не може бути визначальним критерієм поділу на жанри, але допоміжну роль відіграє. Особливо при визначенні граней близьких між собою жанрів. Так, наприклад, лише обсяги допомагають розрізнити розширену замітку та інформаційну кореспонденцію, бо все інше (мета повідомлення, опис факту, стилістичні прийоми) в них тотожні. Треба запам’ятати, що жанри публіцистики визначаються не на основі якої-небудь однієї із названих ознак, а на основі комплексу ознак у їх сукупності. Нема таких жанрів журналістики, яких не можна було б розрізнити за сукупністю ознак. Якщо нарис і репортаж подібні з точки зору їх стильового значення, то вже незаперечною є специфічність робочого призначення кожної з цих літературних форм, неоднаковість масштабу охоплення матеріалу. Якщо кореспонденція і стаття подібні за характером об’єкта, стилістичних засобів, то вони цілком відмінні з точки зору масштабності висновків. Все це треба навчитись аналізувати, чітко відрізняти сучасні форми публіцистики. Твори журналіста мають важливий напрям - головне призначення яких аналізувати, узагальнювати, робити висновки, давати рекомендації, тобто безпосередньо здійснювати справу публіциста, про яку мріяли численні майстри-журналісти і що стало справою їх усього творчого життя. Говорячи про поділ жанрів журналістики на різні види, необхідно з’ясувати саме поняття інформації. Ще порівнянно недавно існувало єдине трактування інформації як повідомлення про певну подію, про чиюсь діяльність. Таке тлумачення інформації існує й досі і використовується у повсякденній журналістській практиці для позначених матеріалів відповідних жанрів першої із названих груп. Життя, і жива журналістська практика - завжди багатші, ніж наукові уявлення про них. Живу творчість важко вкласти у прокрустове ложе схем і класифікацій. Взяти хоча б репортаж. Ми говоримо про нього, як про оперативний звіт про подію, тобто відносимо до інформаційної групи жанрів. Таким переважно і є оперативний репортаж на радіо, телебаченні, у газеті. Але ж ми маємо і аналітичні, художньо-публіцистичні репортажі. “Десять днів, які потрясли світ” Джона Ріда, “ Репортаж, писаний під шибеницею” Юліуса Фучика, репортажі Ернста Хемінгуея, Генадія Бочарова, Михайла Кольцова, Віталія Коротича – це дійсно документальні і разом з тим глибоко художні твори, які дійсно потрясли і потрясають світ. А “Братская ГЭС” Євгена Євтушенка? І репортаж і високохудожній твір одночасно, який ніяк не віднесеш до інформаційного жанру. Між окремими жанрами, як і між жанровими групами, не має, зрозуміло, неперехідних меж. Будь-яка класифікація, хоч би якою вона була, неминуче веде до певного спрощення, неминуче збіднює живе явище. Прагнення будь-що дотримуватись так званої чистоти жанру – заняття не з вдячних. Але водночас не можна розділити точку зору тих авторів, які проповідують своєрідну “теорію” змішування жанрів, тим більше їх “надуманість”. Можливо, найповніше вона сформульована такою авторитетною у журналістиці людиною, як Євген Рябчиков. В інтерв’ю кореспондентові журналу “Журналіст”, говорячи про репортаж, він спеціально підкреслив: “...А репортаж – це змішаний жанр: в ньому часто замішані найбільш сильні сторони інтерв’ю і нарису, хроніки і есе, публіцистики і документа. В ньому скупо окреслений пейзаж, штрихами накиданий портрет, характерні особливості мови героя, цифри, які “стріляють”, вражаючі документи. Плюс до цього – вторгнення у розповідь до самого автора з його коментарями, репліками, переживаннями. В цілому це викликає у читача “ефект присутності”, відчуття особистої присутності, скажімо, на старті нового літака, в момент випробування нового трактора, під час пуску нової електростанції або в тайзі, де мужні пожежні ведуть боротьбу з вогнем”. Треба відзначити і ту обставину, що в свій час молода теорія журналістики взялася спочатку за осмислення часткових питань, за розробку і становлення теорії жанрів, не з’ясувавши до кінця самої природи журналістики. І тому при з’ясуванні особливостей того чи іншого жанру виникла неминуча плутанина родових (публіцистика) і видових (кореспонденція, репортаж) ознак журналістської інформації. Вийшло так: якщо у кореспонденції є образ – отже, це елемент нарису, використовується діалог – значить запозичено з інтерв’ю. Насправді ж все це органічно притаманне всім жанрам публіцистики. І мову треба вести не про “запозичення”, “змішування”, а про можливості кожної із жанрових модифікацій публіцистики, про умовність граней між ними, про розвиток і збагачення жанрів у практичній діяльності майстрів журналістики. Процес жанроутворення, тобто набування майбутніми публікаціями визначених характеристик, які б дозволяли віднести ці публікації, наприклад, до вже відомих жанрів, треба відрізняти від процесу виникнення нових “імен” жанрів. Цей другий – процес “номінації” (позначення) вимагає часу для свого утвердження, практичної апробації і тільки після цього може зайняти серед “старих імен жанрів” своє почесне місце. Якраз так відбувалось “становлення” таких ще недавно невідомих жанрів, як рейтинг, моніторинг, сповідь, аналітичний прес-реліз тощо. Особливості інтерв’ю як самостійного жанру. Інтерв’ю - пряме спілкування журналіста та реципієнта, мета якого - розкрити сутність співрозмовника за допомогою низки запитань. Але, зважаючи на вплив на підсвідомість аудиторії, інтерв'ювання буває кількох різновидів: 1) інтерв'ю, в якому домінує журналіст; 2) інтерв'ю, в якому домінує респондент; 3) інтерв'ю, в якому роль лідера відсутня. Перший різновид інтерв'ю характеризується надмірним домінуванням журналіста над його співрозмовником, і таке спілкування має вигляд скоріше "допиту", ніж інтерв'ю. В цьому випадку респондент від надмірної експансії журналіста найчастіше "замикається у собі," і таке спілкування не приводить до розкриття респондента як особистості. Надмірна експансія є основним недоліком цього виду інтерв'ю. Але, якщо журналіст навмисно обирає таку форму ведення інтерв'ю, то це повинно бути вмотивовано кількома чинниками: по-перше, надмірна експансія подекуди може буди своєрідним каталізатором "правдивості" респондента, надто ж у тих випадках, коли метою журналіста є викриття неправди у діях або вчинках інтерв'юйованого. По-друге, застосовуючи так звані розкрутки з методик НЛП (нейролінгвістичного програмування), коли журналіст зі "слідчого" перетворюється на "психоаналітика," то саме така форма ведення розмови між журналістом і респондентом є найдієвішою. Тут, звісно, слід зазначити, що цей вид інтерв'ю можна застосовувати лише в тих випадках, коли заздалегідь відомо, що запрошений казатиме неправду, або він недостатньо сміливий для розмови з журналістом. Такий метод розмови є, по суті, ризиком, адже він не дає повної гарантії, що інтерв'юйований буде готовий до такого ведення розмови з журналістом. Другий різновид інтерв'ю - це розмова, в який домінує респондент. Основною формою розкриття внутрішнього стану людини в цьому випадку є монолог. Як уже зазначалося, домінантом у такому спілкуванні є респондент. Але журналіст повинен вдало "наштовхнути" його на потрібну тему. Так би мовити, спровокувати розмову. Цей вид інтерв'ю можна співвіднести з психологічним хронотопом "вагонного попутника". Головне для журналіста - навіяти спокій на респондента, переконати його в тому, що вимовлені ним слова не будуть використані як засіб поширити інформацію із навмисне перекрученими фактами з життя або думками співрозмовника. Основний недолік такого різновиду інтерв'ю - можливість втрати журналістом уваги респондента до тих сторін його життя, які цікавлять інтерв'юера. Це може призвести до того, що монолог респондента відбудеться, але не в тій інформаційній площині, ніж хотів сам журналіст. Третій різновид інтерв'ю - це інтерв'ю, в якому роль лідера відсутня. Одна з форм його ведення - розмова, де журналіст і реципієнт можуть мінятися ролями, журналіст робить акцент на тому, що, по суті, немає інформаційного приводу для здобуття якоїсь інформації, тобто створюється ілюзія, нібито це "проста" розмова двох людей. Якщо говорити про застосування такого виду інтерв'ю на телебаченні та радіо, то головною метою такого виду спілкування є намагання журналіста проникнути до інтимного простору аудиторії, створивши тим самим ілюзію, що аудиторія, так би мовити, "підглядає" або "підслуховує" за щирою бесідою двох людей. Проте основним недоліком такої форми ведення розмови є те, що вона може не мати достатньо цікавої інформації і перетвориться на "розмову ні про що". Отже, інтерв’ювання як засіб передачі внутрішнього стану людини по суті є досить дієвим. Однак слід пам'ятати, що, крім завдання розкрити свого співбесідника, журналіст не повинен забувати, що він працює на аудиторію, і уважно слідкувати за тим, аби розмова із реципієнтом не перетворилася на "пустопорожні балачки". Основні характеристики інтерв’ю. 2.1 Вимоги і види інтерв’ю. Інтерв’ю в перекладі з англійської мови означає “бесіда” – інтер (між), в’ю (розмова). Прийнято розрізняти інтерв’ю як метод отримання різноманітної інформації для написання журналістських творів і інтерв’ю як жанр. Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку конкретного співрозмовника, який володіє необхідною інформацією. Надання її з “перших рук” через пряму мову створює відчуття більшої достовірності. Сучасному читачеві, радіо-, телеглядачеві замало отримувати готові судження. Він хоче бачити реальні обставини, сам думати над ними. Саме інтерв’ю, зберігаючи риси живого спілкування журналіста із співрозмовником, створює ефект співучасті. Таким чином досягається інформаційна, пізнавальна, виховна мета. Розмовляти може один (група журналістів) з однією або кількома особами одночасно. Бесіда друкується в газеті, передається по радіо, телебаченню у повному або скороченому обсязі, у прямій або посередній формі. Отже, інтерв’ю – бесіда журналіста з компетентними людьми на суспільно-значущу тему, призначена для опублікування в пресі, передачі по телебаченню або по радіо. Мета бесіди журналіста з людиною, яка володіє необхідною суспільно-значущою інформацією – отримати і повідомити читачеві, слухачеві, глядачеві нові, невідомі раніше факти про важливу, цікаву для багатьох подію; проаналізувати, прокоментувати явища, події, факти, які викликали інтерес громадськості; ознайомити трудящих (військовиків) з думкою офіційних осіб про ті чи інші суспільно вагомі питання, проблеми, роз’яснити їх суть, порадити, як подолати труднощі, досягти намічених цілей. Інтерв’ю з державними, військовими, господарчими керівниками набувають часто ваги важливих директивних документів, стають установчими в практиці. Дуже поширеними у сучасних ЗМІ є якраз – інтерв’ю, у яких йдеться про громадсько-політичні, суспільно-економічні проблеми, пропагуються законодавчі акти України, піднімаються проблеми молодого українського війська. Основною жанровою характеристикою інтерв’ю є його діалогічний (питання – відповідь) характер. Інтерв’юер задає питання, інтерв’юйований відповідає. Перший визначає коло запитань, якими цікавиться певна група людей, від імені котрих він входить у контакт з інтерв’юйованим, другий розкриває суть питань, дає на них вичерпну відповідь. Отже, наявність запитань і відповідей в інтерв’ю – необхідна умова існування цього жанру. Інтерв’ю притаманні різні форми викладу матеріалу. Використовуючи їх, можна відобразити думки, повідомити факти, стисло чи широко розкрити тему. Хоч інтерв’ю – жанр інформаційний, але володіє можливостями публіцистичного осмислення явищ дійсності, часто має аналітичний характер. ( Вимоги до інтерв’ю. Найважливішою передумовою інтересу до інтерв’ю є злободенність , суспільна значущість теми, питань, які стали предметом бесіди. При цьому важливо продумати, кого взяти співбесідником. Інтерв’ю має бути ідейно насиченим, публіцистично загостреним. Йому властива агітаційна пристрасність, діловитість. Воно змістовне, жваве, динамічне, політично цілеспрямоване. Дотримування цих найважливіших вимог до інтерв’ю забезпечує повне розкриття його можливостей. ( Види інтерв’ю. Поділ інтерв’ю на групи залежить від змісту матеріалу, методу його освоєння і викладу в газеті, по радіо, телебаченню. Зміст і форма викладу матеріалу завжди підпорядковуються основній меті інтерв’ю. Залежно від мети і змісту інтерв’ю ділять (безперечно, з певною умовністю) на: – офіційні (протокольні); – суто інформаційні (повідомлення); – портретні (інтерв’ю – замовлення); – проблемні (публіцистичний діалог). Широке коло проблемних питань соціально-економічного розвитку країни, формування гуманістичної духовності, патріотичних почуттів, які порушуються під час бесіди, визначає аналітичні тенденції у розвитку інтерв’ю на сучасному етапі, його публіцистичну загостреність, ідеологічну спрямованість. Залежно від методу освоєння і викладу матеріалу розрізняють – інтерв’ю – монолог; – інтерв’ю – звіт; – інтерв’ю – діалог; – інтерв’ю – полілог (бесіда за круглим столом); – інтерв’ю – замальовка; – інтерв’ю – анкета; – прес-конференція. ( Офіційні (протокольні) інтерв’ю – це записи бесід представників центральної преси, державного радіо і телебачення , Укрінформу з керівниками України. Нерідко подаються відповіді державних та військових керівників на запитання представників зарубіжних газет і інформаційних агенств. Офіційні (протокольні) бесіди викладаються у вигляді своєрідного інтерв’ю – звіту, інтерв’ю – монолога, інтерв’ю – діалога, прес-конференції. Поширеною формою офіційного (протокольного) інтерв’ю є прес-конференція, яка систематично представлена на українському телебаченні (Київ, Львів – “Трибуна депутатських фракцій”, “Рада”, та інше). ( Суто інформаційні інтерв’ю (повідомлення) покликані повідомити думку авторитетної особи, фахівця про події, факти, як правило, досить оперативного характеру. Передбачається, що журналіст знає запити читачів, радіослухачів, телеглядачів і відповідно до них формулює запитання. Для цього виду інтерв’ю важливі такі якості, як: – актуальність; – злободенність; – новизна інформації; – компактність; – зрозумілість. В інтерв’ю не повинно бути невідомих масовій аудиторії термінів, понять, назв, і т.п. Вони надаються у вигляді інтерв’ю-звіту, інтерв’ю-монологу, інтерв’ю-діалогу, інтерв’ю-анкети, прес-кореспонденції. ( Інтерв’ю-звіт – це виклад бесіди, її найважливіших, найістотніших моментів. Відповіді журналіст переповідає або відтворює у скороченому вигляді. Таке інтерв’ю є своєрідним звітом про розмові й іноді публікується з посиланням на співбесідника. ( Інтерв’ю-монолог – суцільна розповідь, у якій інтерв’юйована особа відповідає на одне запитання газети чи журналіста. В інтерв’ю-монолозі коментуватись якийсь важливий факт, роз’яснюватись певна подія, явище. ( Інтерв’ю-діалог – відповіді на декілька чи багато питань, які викликають інтерес у читачів, коли запитання і відповіді – безпосередні, логічні, пронизані основною ідеєю, чітко, послідовно і глибоко розкривають мету бесіди (тему). ( Інтерв’ю-анкета – цикл коротких бесід або письмових відповідей на одне запитання, або декілька запитань (як іде перебудова держави, армії і т.д.). На основі відповідей створюється уявлення про те чи інше явище, подію, факт, які цікавлять громадськість. Анкетування часто є своєрідним соціологічним дослідженням. ( Прес-конференція – групове, масове інтерв’ю. На прес-конференціях одна або більше компетентних осіб інформують присутніх журналістів про ту чи іншу подію, відповідають на їх запитання і інформують про події, які в майбутньому нестимуть інформаційну важливість для журналістів ( Інтерв’ю-замальовка (портретне) – показати людину, всебічно розкрити її особливості, риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки(навіть зовнішній вигляд). У портретному інтерв’ю передусім важливо зберегти індивідуальність мови співбесідника. ( Проблемне інтерв’ю (публіцистичний діалог) розглядає актуальні питання перебудови всіх сфер соціального життя. Глибокі, докорінні зміни, які відбуваються в нашій країні, вимагають повного напруження сил, енергії, ініціативи, наполегливої боротьби з інертністю і консерватизмом, зобов’язують передусім журналістів перебудуватись психологічно, по-новому мислити, щоб глибоко і об’єктивно розкривати новий стиль роботи. Проблемне інтерв’ю вимагає ясних запитань, обов’язковим для нього є співставлення думок, відстоювання особистої точки зору, громадської позиції. Нерідко воно має характер загостреного публіцистичного діалогу. Метою такого діалогу є з’ясування істинних причин і наслідків того чи іншого явища, всієї правди про нього. Діалог носить дослідницький характер. Читач, радіослухач, телеглядач відчуває, бачить, чує народження думки, стає ніби співучасником розмови. (Класичний приклад – передача 1+1 “Іду на Ви”). ( Інтерв’ю - полілог (“круглий стіл”) – обговорення важливих проблем економічного, воєнного, соціального, культурного розвитку на сучасному етапі. Це групове, масове інтерв’ю – також у своїй основі має драматургію. Журналіст під час такої бесіди – і ведучий, і режисер, і дослідник, і інтерв’юер, і гостинний господар, і представник громадськості. Він задає тон розмові, спрямовує її в необхідне русло. Характерним у розвитку цього жанру є те, що у сьогоденні розпочинають використовуватись і такі різновиди, як: – критичні; – сатиричні; – гумористичні інтерв’ю. Найбільш поширеними в цьому плані є інтерв’ю з відстаючими, консерваторами, ретроградами і т.д. “Від журналіста, крім сумлінної підготовки, знання теми, співбесідника, вимагається володіння драматургією інтерв’ю, темперамент, іноді полемічне мистецтво. Це у процесі розмови. А під час написання інтерв’ю? У своїх кращих зразках подібні матеріали є ніби невеликим драматичним твором із зав’язкою, кульмінацією і висновками, у якому якщо і нема розв’язки, то хоч накреслені можливі її варіанти. Це допомагає привернути читача до проблеми”. Методика підготовки інтерв’ю. Аналітичні основи його розвитку. Найбільш поширений метод збору інформації -інтерв'ю. Дехто з дослідників вважає, що цей метод дає близько І8О% потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не визнати, що з огляду на оперативність ЗМІ, розмова із людьми, учасниками поточних подій, є все-таки (вирішальним джерелом найновішої інформації. Йдеться не про інтерв'ю як жанр, а про інтерв'ю як метод збору інформації для виступу в будь-якому жанрі журналістики, а також збору інформації в соціології, психології та інших науках. Причому в журналістиці інтерв'ю - здебільшого розмова двох чи кількох осіб, у процесі якої і суб'єкт дослідження (інтерв'юер), і об'єкт дослідження (інтерв'юйований) можуть взаємно обмінюватись думками при домінуючій активності першого. Інтерв'ю в соціології, соціальній психології характеризується стабільнішим розподілом ролей: інтерв'юер запитує, інтерв'юйований - тільки відповідає. В науці воно взагалі обезособлене максимально, усереднене, позбавлене індивідуального. У журналістиці певне значення має не тільки зміст розмови, а й особистість співрозмовника, його неповторність, особливо тоді, коли автор збирається писати есе, l нарис, політичний портрет, навіть статтю. В процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно розділити на ряд елементів, включаючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення Інформації. До інтерв'ю, як і до будь-якого завдання, треба готуватись. Підготовку здебільшого ділять на загальну, конкретну і психологічну1. Під загальною прийнято розуміти ерудицію, знання, обізнаність із життям, його проблемами. Словом, до першого і всіх наступних інтерв'ю журналіст готується все життя. Вивчення тих чи інших наук, спілкування з людьми, читання літератури, зокрема і спеціальної - все це ота загальна підготовка до інтерв'ю, тобто професійної розмови з людьми. З кожною черговою розмовою журналіст набуває досвіду, навиків, але для того, щоб провести перше інтерв'ю і не зазнати повного фіаско (воно рідко буває блискучим), треба мати відповідний первісний запас інтелектуальної міцності, який набувається на студентській лаві і тоді, коли молода людина проходить свої життєві університети. Іншими словами, щоб успішно розмовляти з іншими людьми, треба самому стати особистістю, інтелігентом. Все це набувається поступово. І загальний розвиток, ерудиція, і професійні знання, знання особливостей журналістської праці, її психології, і розуміння людини, і спеціальні знання з різних ділянок життя, про які розповідатиме журналіст, - все це дається людині в результаті освіти і самоосвіти. Особливо багато суперечливих думок висловлюється з приводу обізнаності у спеціальних питаннях, тобто проблемах економіки, політики, науки, культури. Добре було б, щоб журналіст був ознайомлений з ними на рівні спеціаліста. Але досягти цього у кожному конкретному випадку практично неможливо, зважаючи на специфіку журналістської професії з її орієнтацією на універсалізм. Та й не завжди в цьому є потреба. Адже журналіст має справу з громадською думкою, буденною свідомістю. Тому, мабуть, слід погодитися з тими авторами, які вважають передумовою успішного проведення розмови наявність у журналіста певного знання предмета, але ці знання дещо інші, порівнюючи зі спеціальними. Вони повинні бути більш широкими, щоб зрозуміти головні тенденції, закономірності, характерні зміни, новизну явища. Цікаво зазначити, що намагання самих журналістів окреслити специфіку і характер власне мас-медійної інформації якимось дивовижним чином збігаються із розумінням цього феномена інтелектуалами, далекими від журналістики. Відомий російський геолог, член-кореспондент Академії наук так визначив характер цих знань: "...Знання добрих журналістів, за моїми спостереженнями, не стільки енциклопедичні (все знати неможливо), скільки більш філософічні чи що... Такі журналісти вміють аналізувати, узагальнювати, простежувати тенденції розвитку ідей і розробок, виділяють соціальні аспекти у проблемах...". Для початкуючого журналіста важливе значення має конкретна підготовка до інтерв'ю. Вона, як свідчить практика і підтверджують наукові узагальнення, передбачає визначення мети, попереднє вивчення предмета розмови, продумування запитань, а також погодження організаційних питань, пов'язаних з місцем, часом, умовами зустрічі, інші подробиці. Майже кожен досвідчений журналіст може розповісти про не-\ вдачі, спричинені саме непідготовленістю до інтерв'ю. Один, не продумавши завдання, не зміг поставити жодного суттєвого питання і повертався ні з чим. Інший, не розуміючи суті справи, розгубився на об'єкті і ганебно утік. Ще інший ставив багато запитань, сумлінно записував відповіді, а, повернувшись в редакцію, і зрозумів, що зібрана квазіінформація нікому не потрібна і на її основі можна у ліпшому випадку написати хіба замітку. Знайомство з предметом майбутньої розмови слід починати з і довідників, посібників, спеціальної, якщо це можливо, літератури, і виступів на цю тему досвідчених журналістів, із людьми знаючими, І спеціалістами. Неоціненну допомогу в багатьох випадках може наїдати журналістові сьогодні всезнаючий Інтернет. Допомогти молодим журналістам можуть їх старші колеги-наставники, які є майже у кожній редакції і які, як звичайно, інструктують початківців. скажімо, практикантів. В окремих випадках, коли журналіст збирається зустрітись з відомою людиною для підготовки ґрунтовного, аналітичного інтерв'ю, виділяють і психологічну підготовку - вивчення особистості майбутнього співрозмовника, його вдачі, звичок, життєвих засад, | поведінки, а також ставлення до представників мас-медіа. У майстрів аналітичного інтерв'ю це входження в образ майбутнього спів розмовника триває тижні, місяці і навіть роки. Вивчаючи досвід журналістів, виявили, що більшість з нихпродумує хід розмови, а також запитання. Причому запитання убільшості випадків записують. їх, зрештою, можна запам'ятати.Але підготовлені заздалегідь питання, продумана їх послідовність, допомагають не пропустити суттєвого, підтримувати розмову в| рамках теми. Має це і певне психологічне значення. Адже співрозмовник переконується, що журналіст до зустрічі з ним готувався.Добре продумати, написати начисто запитання треба у тому випадку, коли репортер матиме справу з офіційною особоюг (державним діячем, адміністратором, політиком, популярним вченим), якій необхідно підготуватись до відповідей. Нерідко ці переговори ведуться через секретарів, помічників, прес-служби. Вирішальним у процесі проведення інтерв'ю є мистецтво розмови. Воно залежить, по-перше, від того, з чим і за чим ми, журналісти, йдемо до людей. По-друге, від поведінки, винахідливості, професійної старанності інтерв'юера. Все реалізується у характері запитань, їх формулюванні, в умінні розмовляти й, насамперед, здатності "розговорити" співрозмовника. Найбільш поширена хвороба початківців - журналістів - невміння ставити такі запитання, які викликали б роздуми співрозмовника. Натомість багато запитань банальних, ординарних, на приклад: "Як ви живете?", "Як працюєте?", "Розкажіть свою біографію". Вони викликають таку ж загальну і банальну відповідь. Якщо ніхто не може без врахування конкретної обстановки порадити, які саме запитання ставити, то величезний досвід підказує журналістам, яких питань варто уникати початкуючому журналістові можуть бути корисними "заборони", які наводить у згадуваній книзі "Десять заповідей журналістики" Ерік Фіхтеліус. Він І наводить десять "смертних гріхів" журналіста в роботі з інтерв'ю, запропоновані Джоном Савотскі: Питання, які допускають односкладові відповіді ("так", "ні"); Стверджувальне речення замість запитального; Два питання в одному; Перевантажені питання; Питання, які наводять на відповідь; Коментарі і власні оцінки в питанні; Припущення і домисли у питанні; Навішування ярликів у питанні; Перебільшування у питанні; Надто складні для розуміння питання. На основі досвіду можна сформулювати кілька найзагальніших порад. По-перше, як уже зазначалось, слід чітко усвідомлювати, що саме ти хочеш дізнатися. Це допомагає запитувати про те, що потрібно для написання матеріалу; факти, думки, прізвища, реальні епізоди. Хоч би приблизна концепція майбутнього твору, бачення його ще до того, як журналіст сідає за стіл, допоможуть віднайти деталі і подробиці, яких потім так не вистачає. По-друге, діє психологічна закономірність, згідно з якою знаюча людина менше соромиться незнання, ніж незнаюча. Звідси порада досвідчених журналістів молодим: не соромитись незнання, Ліпше виявитися профаном у розмові (хоч не соромно і неприємно), ніж наплутати у виступі. По-третє, треба постійно дошукуватись істини, допитуватися, сперечатися, не спішити записувати загальні фрази, не вдовольнитись непідтвердженими конкретними фактами, епітетами, наприклад, рішучий, добрий, працелюбний. Ці епітети доведеться аргументувати. Тому аргументи треба брати з життя, а не придумувати. По-четверте, слід твердо усвідомлювати, що ти є представником громадськості і береш інформацію для читачів, слухачів чи глядачів. Скромність, тактовність у поведінці, вміння дати зрозуміти всім, що ти розмовляєш не як приватна особа, а як представник відповідної аудиторії - ось що найперше повинно характеризувати журналіста. Висновки Джерелом інформації в журналістиці є об'єктивна реальність. Вивчення фактів, їх осмислення - постійна справа журналіста. Тому нам важливо з'ясувати не тільки суперечливу природу фактів, їх джерела, але й способи здобування, вивчення інформації з метою її осмислення та передачі відповідній аудиторії. Вміння шукати, опрацьовувати інформацію - частина журналістського професіоналізму, яка з огляду на різні причини є особливо актуальною сьогодні. Відкритість суспільства, до якого дорога виявилась такою важкою, потребує певної налаштованості на інформацію, особливого способу існування у світі сучасної інформації. Навіть досвідчені, талановиті журналісти скаржаться на те, що доводиться вчитись журналістики майже з нуля. Подейкують, що солідні зарубіжні інформаційні агентства, телерадіокорпорації воліють брати на роботу не випускників радянських журфаків, а людей, не зв'язаних до цього із журналістикою. Були часи, коли інформація відповідним чином оброблялась, була доступною газетяреві у готовому, так би мовити, відредагованому вигляді. Кращі журналісти шукали фарби, деталі, якісь особливі моменти із життя тих. про кого збирались писати. Розслідувати, здобувати інформацію не було особливої потреби. Як висловився один з відомих російських журналістів, "нас не вчать бути журналістом. Вчать лише писати замітки. Та не це головне - упакувати інформацію і в результаті наші матеріали - мінімум інформації і максимум слів"1. Отже, мова повинна йти про виховання у початкуючих журналістів націленості на нову і цікаву інформацію, певну професійну натренованість, своєрідний внутрішній стан людини. Інформаційність журналістики, жорстка конкурентна боротьба породжують низку етичних проблем. Журналісти, скажімо, задумуються над тим, чим відрізняються інформатори, яких бажано мати репортерові у різних відомоствах і організаціях, від донощиків. У двері української журналістики достукується і практикована у світі плата редакцій за отриману дефіцитну інформацію. Дехто вважає, що вона цілком можлива, інші - категорично проти. Існує реальна небезпека розгубити те цінне і людяне, що було в колишній чесній, демократичній українській журналістиці. Розуміючи всю складність та індивідуальність роботи журналіста щодо збору, систематизації та осмислення інформації, необхідно все-таки торкнутись загальних, вироблених практикою й осмислених наукою засад цієї праці. Одразу зазначимо, що запропонована методика використовується не тільки і не стільки у журналістиці, скільки в різних сферах наук, насамперед у соціології, економіці, соціальній психології, юриспруденції, історіографії тощо. Саме завдяки цим та іншим наукам проблема методики збору | інформації досить обгрунтована. Прийнято вважати, що є три головні джерела інформації: предметно-оречевлене середовище, документ, людина. Відповідно прийнято традиційно виділяти методи і способи збору інформації: метод спостереження; метод вивчення документів; метод інтерв'ю, варто виокремити соціологічні методи вивчення інформації. Література Зубров З.Б. Телевизионная журналистика. — М., 1987. Бебик. В.М.Засоби масової інформації посткомуністичної України. — К., 1996. Засоби масової інформації: поняттєвий апарат / За ред. А.3. Москаленка. — К., 1997. Засоби масової інформації. Українське законодавство. — К., 1995. Зернецька О. Акопов А.Й. Средства массовой информации. — М., 1987. Королько В. Основи паблік рілейшнз. — К., 1997. Копиленко О.Л. Влада інформації. — К., 1991. Миронченко В.Я. Інформаційне радіомовлення України. — К., 1996. Москаленко А.З. Вступ до журналістики.-К., 1997. Г.Г. Почепцов. Теорія комунікації. – М.: “Рефл-бук”, К.: “Ваклер” – 2001. – 656с. В.А. Лабунская. Невербальное поведение. – Ростов-на-Дону: издательство Ростовского университета – 1986. – 135с. Пиз Аллан. Язык жестов: увлекательное пособие для деловых людей. – М.: Ай-Кью – 1992. – 112с.

Курсова робота Інші

01.01.1970 03:01-

Коментарі

Ви не можете залишити коментар. Для цього, будь ласка, або зареєструйтесь.

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Маєш корисні навчальні матеріали, які припадають пилом на твоєму комп'ютері? Розрахункові, лабораторні, практичні чи контрольні роботи — завантажуй їх прямо зараз і одразу отримуй бали на свій рахунок! Заархівуй всі файли в один .zip (до 100 МБ) або завантажуй кожен файл окремо. Внесок у спільноту – це легкий спосіб допомогти іншим та отримати додаткові можливості на сайті. Твої старі роботи можуть приносити тобі нові нагороди!

поділитись

Інформація про навчальний заклад

Інформація про роботу

Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):

Коментарі

Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!

Оголошення від адміністратора

Admin

Вхід на сайт

Поскаржитися на роботу