Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Соціальна політика
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Політології
Інформація про роботу
Рік:
2009
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політологія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ I НАУКИ УКРАIНИ
НАЦIОНАЛЬНИЙ УНIВЕРСИТЕТ ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Кафедра політології, соціології і права
З дисциплiни: «Політології»
на тему: «Соціальна політика»
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………… 3
Зміст та класифікація релігійних вірувань............................................
Релігійно-клерикальні концепції............................................................
Співвідношення політики і релігії..........................................................
Висновки...............................................................................................................
Список використаної літератури.......................................................................
Вступ
Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і віднайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з найважливіших завдань політичної науки.
Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.
Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.
1. Зміст та класифікація релігійних вірувань
Релігія - сфера найбільш чужа застосуванню будь-яких об'єктивних емпіричних критеріїв. Її внутрішня перспектива сягає далеко в ту глибину таємничого явища людської реальності, де шукаючому погляду відкривається сакральне, те, що викликає до себе у дослідників зовсім неоднозначне ставлення. Суб'єктивність явища релігії як предмету дослідження визначає специфіку таких галузей знань, як філософія релігії і теологія. Кожна релігія є окрема система або сукупність систем, в якій доктрини, міфи, ритуали, почуття, інститути та інші елементи взаємозв'язані. В античному світі і в Середньовіччі виникали різноманітні підходи до явища релігії, що виростали з спроб критики або апології тих або інших конкретних систем і з потреби інтерпретувати релігію відповідно з розвитком знань про світ. Однією з найранніших спроб систематизації зовні суперечних один одному грецьких міфів і наведення порядку в досить хаотичній грецькій традиції стала поема Гесіода «Теогонія», де скрупульозно зводилися воєдино генеалогії богів. Пізніше Фалес і Геракліт вважали відповідно воду і вогонь першо-субстанціями, хоча Арістотель приписує Фалесу висловлювання про те, що «все повно богів». Критика міфології продовжена і розвинута Платоном. Грецькі теорії, що стосуються релігії, впливали на римську культуру, різноманітні теорії та доктрини про походження богів, про різноманітні вірування. Широкого розмаху набувало християнство, що йшло на зміну язичеству, виникали різноманітні релігійні напрямки (іслам, католицизм, православ'я тощо). Релігія існує в житті людства з найвіддаленішого - іде в глиб століть, сивої давнини. В етичних суспільствах, де спосіб життя подібний способу життя первісної людини, архаїчні релігійні уявлення зв'язані з відчуттям, що весь навколишній світ проникну-тий силами, непідвладними людині, причому на ці сили можна впливати з допомогою особливих ритуалів. Релігії давніх народів (етнічні греки, індуси та ін.) будуються на уявленнях про понад-природні сили, богів. Починаючи приблизно з VI ст. до н. є. почали формуватися, приймаючи неповторні обриси головні історичні релігії. В Китаї вчення Конфуція і Лао-цзи стали відображенням нових етичних і містичних ідей. В Стародавньому Ізраїлі Моісей та інші пророки оповістили еру точного і радикального монотеїзму. В Індії Упанішади та Будда втілювали в нових формах глибинний містичний пошук. Пізніше від іудаїзму відокремилося вчення Ісуса, засновника християнства. Згодом найдавніші традиції мали вплив на Мухаммада, найвидатнішого пророка ісламу. Деякі значущі релігії, особливо зороастризм, поступово втрачали колишні масштаби і широчінь розповсюдження, хоча елементи більш давніх релігій, звичайно, просочувались у пізніші вірування. З XVI ст. починається період інтенсивного виникнення і розвитку нових систем вірувань. У кінці XX ст. багато людей відкрили для себе сферу релігії, привабливу і таємничу сферу духовного життя. Релігія - особлива сфера життя людського духу, його взаємодії з реальністю. Тільки реальність релігії - інша, не та, з якою зустрічаємось у повсякденній дійсності. Найінтенсивнішим і неповторно-індивідуальним став досвід великих засновників релігій. Відмінності між релігіями зумовлені відмінностями, що лежать в основі релігійного досвіду.
Християнство. Структура раннього християнства відрізняється в грецькому і єврейському варіантах. Східне християнство, що успадкувало єврейські християнські форми, існує в Коптській, Вірменській та інших східних церквах. Однак, найвизначнішою розбіжністю в межах християнства стало те, що трапилося в Середньовіччя: поділ на православну (східну) і римсько-католицьку церкву. В період Реформації виникає протестантизм. Характерний для протестантизму акцент на значимості внутрішньої віри - на відміну від католицької концепції добрих вчинків. Виникають державні церкви - лютеранська, кальвіністська, англіканська і радикальні релігійні групи: баптисти, конгрегаціоналісти і меннеліти. В XIX і XX стст. виникли нові протестантські групи: африканські церкви.
Іудаїзм зберігав відносну гомогенність значно довше, ніж християнство. Середньовікові кабалістичні вчення і східноєвропейський хасидизм XVIII - XIX стст. дали нові містичні інтерпретації традиції, але вийшли за її межі. Однак виникла проблема адаптації євреїв до європейської і американської культури. В іудаїзме виділяються напрямки: ортодоксальний або традиційний, що реформувався, консервативний, реконструкціоністський. Ортодоксальна течія в іудаїзме склалася в раввінсько-талмудич-ний період еволюції іудаїзму (II ст. - початок XIX ст.). В талмуді (III - V стст. н. є.) знайшли відображення нові релігійні ідеї: віра в загробний світ, посмертне воздаяния і відтворення мертвих, система, що кодифікувала численні приписи. На початку XIX ст. виникає реформований іудаїзм, зв'язаний з пристосуванням євреїв до нових умов життя з їх буржуазно-правовою емансипацією, руйнуванням укладу середньовікових гетто в країнах Західної Європи і потребою інтегруватися в капіталістичну систему господарства. Пізніше склалися консервативне і рекон-струкціоністське.
Іслам. В ісламе основна розбіжність виникла в зв'язку з наступністю влади (халіфату), тобто політичного і релігійного управління общиною. Ортодоксальна більшість - сунніти - визнали правління династії Омейядів. Але меншість - шиїти -підтримали прийомного сина Мухаммада - Алі та його сина Хусейна.
Буддизм. Буддизм поділяється на ряд сект: Малу колісницю (Південна і Південно-Східна Азія) і Велику колісницю або буддизм, махаяну (Далекий Схід) і Алмазну колісницю або мантра-яну. Це сполучення різноманітних ритуалів і традицій Тибету і Монголії.
Існують ще релігії: індуїзм, даосизм, сикхізм, секуляризм та ін.
Сфера релігії привабливе і таємниче духовне життя. Виникають питання. Як же релігійного досвіду сталося, що давні євреї з їх примітивним побутом створили Біблію, а пророк Мухаммад створив Коран? І чи справді монах Сергій чув голос святих ангелів? І якщо Бог єдиний, то чому релігій так багато? Відповідь одна: релігія - особлива сфера життя людського духу, його взаємодії з реальністю. Тільки реальність релігії інша, не та, з якою зустрічаємось в повсякденній дійсності. Всяка зустріч почуттів і свідомості людини з чимось, що перебуває за їх межами - це досвід особистості. Зустріч з реальністю релігії є релігійний досвід. Якщо б не існувало релігійного досвіду, не могла б виникнути жодна релігія, як не було б жодної з природних наук, якщо б людині не була б доступна сфера природи. Багато людей протягом століть зазнавали впливу тієї реальності, про яку говорять релігії. їх релігійний досвід - розрізнений, але має і загальні поняття, зміст.
Найінтенсивнішим і неповторним індивідуальним стає досвід великих засновників релігій - Будди. Моісея, Мухаммада, Ісуса Христа і його апостолів. Коли досвід основоположників став надбанням великих мас людей, виникли стабільні форми і методи, способи поклоніння Богам. Склалися системи культів. Виникла теологія - наука про Бога і його характерні риси (атрибути), стала своєрідною надбудовою над релігійною реальністю. Релігійні традиції є не що інше як особлива соціальна структура, відтворювана, що зберігає і транслює зміст здобутих з досвіду уявлень про святість. Поняття релігійного досвіду охоплює здивування перед нескінченністю космосу, тремтіння і відчуття таємничості священного, відчуття залежності від божественної сили або невидимого порядку речей, почуття вини і неспокій, що супроводжує віру в божественне правосуддя, і відчуття світу і спокою в надії на божественне прощення. Сенс життя і індивідуальна доля мають релігійний аспект. Релігійний досвід допускає контакт з божеством, аналогічний контакт з іншими людьми і речами в світі. Але релігійний досвід допускає не контакт з божеством, а швидше сприймання священного або праведного як реальності або те, що всякий досвід розглядається у зв'язку з тим, що основою на якій формується звичайно ж релігійний досвід специфічне сприймання божественного як граничного і застосовується до будь-якої форми досвіду, свідчення божественного і гранична реальність.
Структура релігії: доктрини, міфи, етнічні структура релігії цінності, ритуали та інші форми культурної практики, а також різноманітні форми розповсюдження релігії.
Доктрина і міф. Доктрина - відносно абстрактна система, результат рефлексивної діяльності і виникнення потреби. Доктрина відіграє особливо важливу роль в релігіях, що є письмовою традицією і належать великим цивілізаціям, але імпліцитно міститься і в релігіях порівняно невеликих суспільств. Релігія є сфера почуттів, що часто знаходить відображення в символічних формах - в міфах і легендах. Релігія допускає і віру в духовні єства, що не володіють божественною природою.
Релігійні вірування - уявлення, ідеї, концепції, вчення ядром яких виступає віра в понадприродне. Це специфічна система вірувань, де пояснюється природа, людська натура, суспільні явища. Так, буддисти вірять, що душі людей переселяються, що з допомогою «колеса переродження» (сансари) душі досягають досконалості (нірвани). Звідси, в системі всесвіту все має цінність: від простої комахи до монарха, диктатора, президента та ін.
Релігійні настрої - почуття, емоційний стан, викликані вірою в надприродне. Це можуть бути різноманітні почуття: радощі, жах, сум, екстаз, гордість та ін. Так, почуття шанобливості зазнає індус перед поглядом бичка Нанді, який виступає втіленням чоловічого початку, життєвої сили; або зазнає почуття вдячності, вірить в диво - зцілення з допомогою молитов людини, яка перебуває в коматозному стані.
Релігійні дії - обряди, ритуали, спрямовані на задоволення релігійних потреб. Так, ритуал - це соціальний механізм підтримания влади священного в суспільстві: хрещення, конформація, шлюб, похорон. Це зразки поведінки, ставлення до священних і понадпрпродних сил. Це цінності, що пропонуються, як слід себе вести в присутності священних предметів. Соціологічне значення ритуалу в тому, що ритуал об'єднує людей, залучає їх до божественної історії.
Релігійні відносини - відносини між учасниками релігійних дій. Це можуть бути відносини між кліром і мирянами, між самими ж мирянами, що вірять єдиному Богу - єдиновірцями, і навпаки.
Релігійні норми - встановлені правила, що регулюють релігійні дії, відносини, систему вірувань. Це правила, норми, які є в більшості релігій, що чітко фіксують моральні принципи. Можна їх знайти в Біблії, Корані. Наприклад, заповіді Моісея, Нагірна проповідь Іісуса допомагає іудеям, християнам орієнтуватися в соціальному просторі.
Релігійні спільності - колективи людей, в формах яких задовольняються релігійні потреби. Це можуть бути релігійні общини (хлистів, духоборів, протестантів), корпорації жрецтва, католицькі ордени (єзуїтів, бенедиктів) та ін.
Речовинні предмети релігійного вжитку (ікони, свічки, храмові споруди, одяг духівництва) - засоби задоволення віри, релігійних потреб. Сукупність всіх елементів створює релігійний комплекс. Формами і засобами упорядкування релігійних елементів виступають релігійні організації, що надають релігійному комплексу тривалість і забезпечують його відтворення.
В соціології виділяють чотири типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація, культ. Це підтверджується і німецьким богословом Ернстом Трельчем. Церква за точним змістом -це формальна група, що організувалася, тісно зв'язана з державним і економічним ладом суспільства. Для неї характерні відсутність постійного і суворо контрольованого членства (це масова організація), поділ на клір і мирян (тобто професійне духівництво та рядових, ієрархічний принцип упорядкування соціальних позицій віруючих) і ролей, наявність органів управління і бюрократії. Прикладом може бути англіканська церква в Англії, римсько-католицька церква в Ватікані, а в недалекому минулому в Італії та Іспанії. Секта - невелика, формальна і опозиційна до церкви група. їй притаманні постійно і суворо контрольоване членство, відсутність поділу на клір і мирян, ієрархічності, розгалуженої системи управління і бюрократії, психології та ідеології обраності та ізоляції. Члени секти вірять, що вони чисті та особливі. Секта протистоїть не тільки панівній церкві, але й суспільству. Так, молокани, хлисти, духобори переселялися в Росії, в Україні в безлюдні місця, забороняли дітям відвідувати державні школи, виховуючи їх вдома і піклуючись про чистоту віри. Так, секта «Християнська наука» забороняє своїм послідовникам лікуватися від раку опроміненням, вважаючи, що хворих має врятувати віра в Бога. Деномінація - реформаторська церква, проміжна між церквою і сектою, більш характерна для сучасного суспільства, її утворення розглядається як форма процесу еволюції секти, що набуває деякі ознаки церкви, але ще зберігає ряд ознак секти. Такої еволюції зазнали баптисти, адвентисти, мормони, конгрегаціоналісти і багато інших. Ознаки деномінації полягають в запереченні поділу на клір і мирян, постійність і суворо контрольоване членство, позиція обранства, що об'єднує ЇЇ з сектою, а також наявність ієрархії, системи управління і бюрократії, відсутність ізоляціонізму, що споріднює деномінацію з церквою. Деномінація - це проміжний тип релігійних організацій між церквою і сектою, або оцерковленна секта. Культ - крайня форма секти, відривається від панівної церкви внаслідок розбіжностей з приводу специфічних релігійних ритуалів, але культ закликає до змін індивіда, суспільства. Церква Єднання, Храм людей, Батька небесного та ін. - їм притаманні братерства відданих, заперечення інших релігій, а також державних і світських органів влади, харизматичні лідери, повна відданість, глибока емоційність релігійної дієвості. Джерелом членства культу віри є звернення до релігії внаслідок емоційної кризи.
2. Релігійно-клерикальні концепції
Клерикалізм як політичний напрямок (від лат. clericalis - цер- і ковний) склався у XIX ст. Його ідеї поширились в усьому світі, серйозно впливши на суспільно-політичне життя. Мета клерикалізму - посилення позицій релігії та церкви у різноманітних сферах суспільного життя. З об'єктивних позицій суспільної ролі клерикалізм служить зміцненню панування буржуазії, відверненню трудящих від наукового світогляду, від намірів вести боротьбу за свободу особи, її права. Для того, щоб зміцнити вплив церкви на маси, сучасний клерикалізм створює свої партії, профспілкові, селянські, молодіжні, жіночі та інші масові об'єднання. Використовуючи об'єднання мас, церковні лідери пропагують ідеї «соціального миру». Але не церковні об'єднання первісно здійснювали релігійне пізнання світу та з'ясовували можливості його перебудови. На відміну від світських теорій філософські уявлення про світ та можливості його перебудови, про людину - ! творця своєї долі і щастя створювалися безпосередньо у народі. Церква не могла ані зупинити процес, ані його контролювати. \ Богослови лише узагальнювали народні уявлення про світ та можливості його перебудови, про звеличання людини, створюю-1 чи з них цілісні релігійні доктрини. Характерна риса концепції! всіх світових релігій - їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Політичні] концепції християнства базувались на принципах роздільності духовної і світської влади, та й взагалі, на роздільності духовного: та світського способу життя.
Християнство - одна з світових релігій. Християнство виникло в другій половині І ст. у східних провінціях Римської імперії як релігія рабів та пригноблених. Згодом християнство стало релігією імущих класів, які управляли державою, і було прийняте за державну релігію. Християнство перемогло тому, що, по-перше, давало знедоленим масам надію на щастя та справедливість у загробному житті; по-друге, Римська імперія потребувала єдиної релігії, що зверталася б до всіх людей, незалежно від їх класових та національних відмінностей; по-третє, класи, які управляли, зацікавлені у релігії християнства тому, що не порушувало класових основ суспільства та освячувало ім'ям Бога існуюче гноблення. Всесвітній Нікейський собор (325 р.) сформулював символ віри - стисле викладення основ християнських догм. У християнстві виділяється три напрямки: православ'я, католицизм, протестантизм та багато різноманітних сект (баптисти, адвентисти, єговісти та ін.). В основі християнства стали уявлення східних релігій (політеїзм та монотеїзм) про спокутовану жертву, про божественних рятівників. На християнський світогляд впливали вчення стоїків, зокрема Сенеки та Філона. Головне у християнстві - вчення про міфічного боголюдину Ісуса Христа (грець. - помазаник, рятівник), сина божого, який нібито зійшов з неба на землю, прийняв страждання, смерть та потім воскрес для відвернення людей від першородного гріха. Земне життя, вчить християнство, тимчасове пристановище для людини, підготовка до вічного життя у загробному світі.
У державах Заходу (Європа) ще з середніх віків світська та духовна влада тримались різних, до того ж, нерідко супернюю-чих центрів. Західнохристиянська церква очолювалась римським папою, який вважався намісником Бога на землі. Монархи ж мали інший статус - називались «божими обранцями». Легітимність їх санкціонувалося церквою. Зрозуміло, що між папами та монархами існувало не тільки співробітництво, але й відчайдушна, з змінним успіхом боротьба за верховенство. Що ж стосується Сходу, то тут деякі зовнішні форми зв'язку релігійних та політичних систем співпадали з західними. Але все ж принципово в реальності формувалася інша традиція, відчутно та багатоманітно проявляючись на широкому полотні історії. Вже починаючи з Середньовіччя (тобто відтоді, коли набирали силу процеси секуляризації на Заході), зв'язки між релігійною і політичною системами Сходу ставали дедалі більш тісними, аж до повного злиття. Багато східних релігій представляли (на відміну від християнства) не стільки багатство і різноманіття догматів та встановлень, скільки способи життя та світосприйняття. Для східних релігій певне значення мав принцип нероздільності світського та духовного початків, властивий моністичний погляд на світ, людство, космос як еманацію (тобто закінчення) деякого вищого абсолюту. У політичній культурі релігійного Сходу виявилися історично міцні тенденції зосередження духовної та політичної влади у єдиному керівному центрі - верховної державної влади. Церква як живий організм чуйно сприймає в суспільстві всі лиха та втіхи, потрясіння та конфлікти.
Православ'я - різновидність християнства. Поширене православ'я здебільшого у країнах Східної Європи, Ближнього Сходу та на Балканах. Православ'я остаточно виділилося у самостійний напрямок у XI ст. внаслідок різноманітних шляхів розвитку феодалізму на Заході і Сході Європи. Догматичні відмінності православ'я: визнання виходу святого духу тільки від Бога-батька, непогрішимості церкви (а не глави її), незмінності догматів, заперечення чистилища та ін. Культові та канонічні відмінності: поклоніння іконам, обов'язковість шлюбу для білого духівництва, особлива візантійська система церковного співання та ін. Православ'я, на відміну від католицизму, не має єдиного центру, а складається з 14 самостійних автокефальних православних церков. Надто характерний для православ'я принциповий консерватизм. Православ'я в Росії вірою та правдою служило самодержавству, виступало однім з його стовпів, повністю від нього залежало. З періоду царювання Петра І аж до 1917 р. православна церква в Росії виступала частиною державного апарату, вороже ставилася до революційного руху. Православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали з давніх-давен Українському екзархату Московської патріархії - одному з чотирьох церковних округів, що входили до складу православної церкви в Росії. Таке становище церкви повністю відповідало колишньому державному устрою, що характеризувався сильним центром з директивними повноваженнями та слухняною периферією. Природно, церква тривалий період функціонувала в умовах авторитарного режиму, не могла не бути так або інакше його відображанням. Початок 90-х років XX ст. відзначений в Україні величезною кількістю подій надзвичайної важливості, що не могло б вмістити і десятиріччя. Українська православна церква також шукає свій шлях у майбутнє, прагнучі зберегти у віруючих добре ставлення і відносини із іншими цер квами та вірність православним канонам. Тенденція до всебічне го національного відродження та суверенітету України притаманна й Українській православній церкві досить давно. З початку 90-х років в Україні йде бурхливе зростання релігійних общин: діють понад 12 тисяч релігійних об'єднань, що належать до більше 50 конфесіональних напрямків. Необхідність примирення, досягнення громадянської згоди зробили актуальною давню українську ідею створення єдиної національної православної церкви. На початку 90-х років реальним кроком до здійснення ідеї створення єдиної національної православної церкви в Україні стало прийняття архієрейським Собором Російської православної церкви «Положення про екзархат Московської патріархії». Скасовувалися три закордонних екзархати Російської православної церкви та створено Український та Білоруський екзархати, що одержали назву: Українська православна церква та Білоруська православна церква. Підкреслювалося, що народ, який вірить в Бога, має можливість самостійно будувати церковне життя відповідно зі своїми церковно-національними традиціями. Створювалися колегіальні органи церковного управління - Синоди, що мали вищу законодавчу та судову владу в межах екзархату. Будучи самостійною в управлінні, Українська православна церква зберігає канонічний зв'язок зі Всесвітнім православ'єм, а її представник є постійним членом священного Синоду Російської православної церкви. В Україні існують три парафії: Українська православна церква, Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна православна церква.
Католицизм (грець, katholicos -католицизм всесвітній) - різновидність християнства.
Поширений католицизм здебільшого у країнах Західної Європи та Латинської Америки. Догматичні особливості католицизму: визнання виходу святого духу не тільки від Бога-батька, але й від Бога-сина; догмат про чистилище; догмат про верховенство Римського папи як намісника Христа, про непогрішимість папи та ін. Культові та канонічні відмінності католицизму від православ'я: безшлюбність духівництва (целібат), богослужіння латинською мовою, особливо розвинутий маріанізм (культ Богородиці та ін.). Центр католицизму - Ватікан.
У сучасних умовах католицизм охоплює більшість людства -майже 800 млн., які вірують Богу і які проживають на всіх континентах Землі. Більше половини католиків живе в країнах Латинської Америки та США. Католицизм притаманний населенню західноєвропейських країн: Угорщині, Чехії та Словаччині, Польщі, Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Ватіканом розроблена соціальна доктрина. її зміст сформульовано у енцикліці папи Лева XIII про нові речі (1891 р.). За енциклікою ідеальна модель соціального устрою суспільства має основою принципи християнської демократії, що передбачає співробітництво між класами та народами, ліквідацію суперечностей між працею та капіталом. Рівно через сто років у 1991 р. папа Іоанн Павел II випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий рік», у якій знайшла розвиток соціальна доктрина Ватікану: програма дальшої діяльності католицизму і Ватікану. У енцикліці сформульовано права та свободи людини, обгрунтована необхідність участі католицької церкви в їх захисті, розширенні християнської демократії. З позицій соціальної справедливості (загального добра) гостро критикуються основи капіталістичної системи держав та засуджуються пороки сучасного суспільства розвинених індустріальних держав, невирішених проблем якості життя людей. Констатується, що амтигуманні сторони капіталізму не зникли. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку та приватної власності, папа Іоанн Павел II застерігає від зловживань та егоїзму власників, від абсолютизації ринку та прибутку, підкреслює необхідність постійного контролю ринкових механізмів з боку суспільства та держави, поважного ставлення до людської праці, визнає справедливість багатьох вимог трудящих поліпшення умов їх життя. Католицизм, визнаючи неминучими соціальні конфлікти, засуджує їх, якщо не досягається розумного компромісу.
З нових позицій здійснено підхід до загальнолюдських проблем. Обґрунтовується необхідність зміцнення солідарності між всіма народами в ім'я збереження миру на Землі. Засуджуються будь-які війни: справедливі та несправедливі, всяке застосування зброї масового знищення. Визнаються ідеї гуманізму. Людина проголошується вирішальним фактором суспільного прогресу. Мир і процвітання проголошуються надбанням всього людства. Поновлення соціальної доктрини Ватікану виявилося також і в розширенні тлумачення принципу свободи совісті, наданні католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віруваннями. Тому, незважаючи на те, що католицька церква продовжує визнавати істинним (правовирогідним) лише своє релігійне вчення, встановила співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями та релігіями. Одним з проявів модернізації католицизму є утворення, насамперед, у латиноамериканському регіоні, справді народних організацій та об'єднань -християнських низових громад віруючих, які ставлять метою відродити у нових історичних умовах ідеали первісного християнства. Йдеться про «звільнення теології», спрямованої на активне, а не безвідповідально-покірливе ставлення до земної неволі. Мається на увазі перетворення навколишньої дійсності, що приречує сотні мільйонів людей на голод, бідність, убозтво, позбавлення елементарних коштів на існування. Прихильники такої теології бачать своє завдання не тільки в засудженні існуючого ставлення, але й у боротьбі за визволення людства - «Божого народу». Передбачається, що боротьба за визволення Божого народу повинна йти на трьох рівнях. Перший - соціально політичний, що передбачає визволення пригноблених класів та народів. Другий - істо-рико-антропологічний, що має метою визволення кожної суверенної особи в усіх її людських вимірах. Третій - релігійний або сакральний - визволення від гріхів життя і єдності з Богом.
Складні модерністські процеси відбува-J ються в ісламі. Іслам сповідує більше мільярда мусульман, які живуть в 52 країнах Азії та Африки т проголосили іслам основою своєї державності. Мусульманські країни дотримуються різної політичної орієнтації. У них склалися різноманітні структури влади: абсолютпстсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та ін.), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та ін.), ісламські республіки (Іран, Пакистан, Лівія та ін.). У сучасних умовах активно розвивається подолання колишніх однозначних одновимірнпх оцінок ролі різноманітних релігійних конфесії у сучасній цивілізації, переосмислення місця духовних та культурних цінностей, що проголошуються у загальнолюдському надбанні. Посилюється розуміння того, що можна залишатися атеїстом чи бути істинно віруючою людиною, але врешті-решт нікуди не піти від визнання того, що справжнє глибоке, моральне усвідомлення гармонійного життя людини, плідна творчість, утвердження високих ідеалів добра та справедливості неможливі без оволодіння духовним багатством. Одним з провідних серед інших, що користуються рівними правами релігійних конфесій, займає іслам.
Відтоді, як виник, сформувався іслам - наймолодша з світових релігій, поширився у західній частині Аравійського півострова. Офіційно визнано датою утвердження ісламу 622 рік. Відтоді починається мусульманське літочислення. Це дата переселення (хіджри) пророка Мухаммада (Мухаммеда, Магомета) разом зі своїми однодумцями з Мекки у Медину, де створена перша мусульманська громада (умма). У Медіні нове віровчення поступово зміцніло та набуло права на самостійне існування, а Мухамма-ду вдалося переконаннями, а де-не-де силою зброї об'єднати під егідою ісламу розрізнені племена, які населяли Медіну та її околиці. Ставши повноправним релігійним та політичним главою Медіни, Мухаммад продовжував боротьбу з мекканською язичною знаттю з племені курейш. Після тривалої боротьби мекканська знать змушена визнати політичну силу - іслам, здатну об'єднати всю Аравію та приєдналася до мусульманської громади. У 630 р. супротивники Мухаммада у Меккі визнали Мухаммада єдиним главою мусульманської громади, а, по суті, першого державно-релігійного об'єднання всіх арабських племен. Згодом, після смерті Мухаммада, нова віра - іслам - розповсюджується за межами Аравії. Три десятиріччя після смерті Мухаммада мусульманською громадою правили чотири виборних халіфа (заступники пророка) Абу Бакр, Омар І ібн аль Хаттаб, Осман ібн Аффай, Алі ібн Абі Таліб. їх період правління - це період зміцнення та стабілізації ісламу, його експансії за межами Аравії, ознаменувалось завоюванням просторих сусідніх територій та поступовим утвердженням ісламу як світової релігії.
У пам'яті мусульман про події тієї епохи збереглися спомини як про щасливий період ісламського правовір'я та чистої теократії- неподільності суспільства та держави, політики та релігії. Для прихильників ісламу тодішня мусульманська громада назавжди залишилася зразком доброчесного життя, а правовірна мусульманська традиція (сунна) нарекла перших чотирьох халіфів -(хумафа ар рашидун - правовірними). Саме життя, еталони поведінки пророка та його найближчих соратників (сахабов та ан-сарів), норми та порядки ранньої мусульманської громади на століття, аж до сучасності, створили образ ідеального суспільного устрою - втраченого «Золотого віку» ісламу.
Звичайно ж, той період, в історії ісламу не позбавлений гострих внутрішніх суперечностей. Йшла гостра боротьба різноманітних угруповань за верховну владу у Арабському халіфаті, що незабаром стале багатонаціональною феодальною державою. Тоді ж формується партія (фірка) прихильників Алі, зятя пророка Мухаммада, відома як щигат Алі, звідки і походить «шиїти», «шиїзм». У 661 р. після вбивства четвертого халіфа Алі до влади приходить династія Омейядів, очолювана Муавієм Абу Суф'я-ном. Шість століть існувала династія Омейядів, яку потім змінили Аббасідські халіфи.
Ідея наднаціональності та державності, що лежить у основі ісламу, втілилася у величезній імперії - Арабський халіфат - від Атлантичного океану до Інда, від Каспію та просторів Середньої Азії до Магрібу (країн Північної Африки). У X ст. Халіфат розпадається на ряд самостійних держав - Буідів, Саманідів, Газне-відов у Середній Азії та Ірані. Утворюються халіфат Фатімідів (910-1171) у країнах Північної Африки, а у 929 р. нащадок Омейядів Аб ар-Рахман III у Кордові оголошує себе халіфом. Кордовський халіфат помітно впливає на розвиток суспільної думки та культури у Західній Європі (існував до 1031 p.), а після втратив значення. В Іспанії до 1492 р. збереглася Гра-надська держава мусульман. З XVI ст. з ліквідацією Арабського халіфату починається історія Османського халіфату. Завоювавши Єгипет, турецькі султани оголосили себе спадкоємцями Фатімідів. Османський халіфат існував аж до перемоги кемалі-стської революції у Туреччині на початку 20-х років XX ст. У Середню Азію іслам проникає на початку VIII ст. У період правління халіфа Валіде І мусульмани захоплюють Бухару, Кеті, Шахрісябе, Самарканд, Хіву, а пізніше проникають на Аму-Да-р'ю та у Фергану та Шаш (Ташкент).
В умовах Середньої Азії релігія - іслам - увібрала багато елементів місцевих вірувань, релікти яких досі дають про себе знати у релігійних звичаях та обрядах. Збереглися і тепер чужі ісламу явища: культ святих, запалення свічок на могилах (вплив зороастризму), святкування Навруза - традиційного Нового року у до-ісламського населення Ірану та Середньої Азії, безпосередньо зв'язаного з початком весняних польових робіт та ін. Допускається, що віруючим можна не вивчати глибоко Коран. Істинне становище ісламу доступно лише обраним, але маси мають вірити, що все у владі Бога та що Бог знає всіх. Вважалося, що калам (мусу, "м.маїїська богословська філософія) є спосіб захисту сунни (ортодоксальний іслам) від єресі. Призначення калама знаменитий богослов XII ст. Абу Муххамад з Газалі вважав у «збереженні принципу віри тих, хто дотримує сунни та захисту її від тієї плутанини, що вносять у неї єретики зі своїми нововведеннями». Догмати ісламу розроблялися у вигляді всеосяжної універсальної системи філософії соціальних, моральних та правових поглядів та ідей. Основне завдання богословських авторитетів інтерпретація Корану, сунни та шаріату, розробка основ мусульманського права та моралі, захист та пропаганда ісламу. Якщо догмати ісламу повністю не змінилися, то система нормативно-регулятивних наказів та соціально-моральних правил - основа шаріату - зазнала значних змін. Головним джерелом шаріату є Коран - зібрання повчань, заповідей та речей, у різний період висловлених пророком Мухаммадом та послідовниками як одкровення ~ Божеє слово. При халіфі Османі священна книга мусульман оформлена збіркою. Відтоді Коран став книгою книг для мусульман, має на них величезний вплив.
Іслам протягом всієї історії залишається світоглядною основою ціннісних орієнтацій особистого та суспільного життя людей. Найважливішим джерелом, що доповнюють законодавчо-моральні положення шаріату після Корану, стала сунна - зведення звичаїв та традицій. Природно, формування ідеології Ісламу -цілісної світоглядної системи поглядів та способу життя, стало результатом зіткнення арабів з традиціями та віруваннями, культурними цінностями народів Ірану, Середньої Азії, Закавказзя та Індії. Іслам виходить за межі звичайного віровчення та становить складне соціально-культурне явище, головними елементами якого є система догматичних основ релігії - калам; система правових, нормативно-регулятивних, соціально-моральних та економічних наказів - шаріат; обрядово-культова система. У країнах, де іслам - панівна ідеологія - активно функціонують усі три компоненти: понад того, калам та шаріат зв'язані з політикою та ідеологією держави.
З кінця 80-х років XX ст. у країнах, де існує іслам, змінилося ставлення влади до священнослужителів та віруючих, права яких дещо ущемлялись. В Узбекистані, Киргизстані, Казахстані та ін. свята Рамазан, Байрам та Курбанбатрам - проголошені святами. Відкриваються та діють мечеті, повернуто ісламу монастирі та культові об'єкти. Більшість віруючих мусульман сприймає іслам не стільки як філософсько-моральне вчення, скільки як систему певних ритуалів та релігійних зобов'язань. Це п'ять основних стовпів: по-перше, шахада - формула визнання єдиного Бога; по-друге, салат (персидське намаз) - молитва, що відправляється віруючими за встановленими нормам у певні години; по-третє, саум (ураза) - пост, що пропонується на протязі ЗО днів щороку на місяць рамазан; по-четверте, закат (закят) - обов'язкова милостиня на користь бідних та сиріт та, по-п'яте, хадж (паломництво) у священне місто Мекку.
У культурній історії людства бурхливі темпи розвитку науки чергуються з тривалими періодами застою: слідом за переміщенням центрів торгової та культурної діяльності те ж відбувається і з науковими центрами. Так, Греція запозичала культуру країн Давнього Сходу, а після загибелі античної цивілізації настав занепад наукової думки. Після загибелі Риму Європа пережила тривалий період панування варварства. У ІХ-Х стст. в арабському халіфаті давньогрецька культура, наука, філософія відродилися в інших історичних умовах, збагативши зміст соціокультурними цінностями та традиціями нової цивілізації - ісламу. У створенні мусульманської культури брали участь різноманітні народи, включаючи християн-несторіанців Сірії та євреїв. Культ знання та науки, глибока повага до особи ученого традиційно займали домінуюче ставлення у шкалі цінностей цивілізації східного Середньовіччя. Халіфи заохочували діяльність учених та перекладачів праць грецьких учених та філософів. Для східного Середньовіччя поєднання в особі власників учених та діячів культури, взагалі, не рідкість. Так, у Середній Азії онук Тимура Улугбек, суміщав монаршу діяльність з активною науковою працею в астрономічній обсерваторії, що була організована їм. Нащадок грізного завойовника, Султан Хусейн, покровитель науки та культури, займався поезією. А його друг та соратник великий поет Алішер Навої з'єднував державну діяльність з діяльністю ученого, літератора, музикознавця. Молодший сучасник Навої з нащадків Тімурідів, Захірадджі Мухаммад Бабур, відомий в історії як засновник імперії Великих Монголів у Індії, не лише великий знавець та цінитель поезії, мистецтва, але й сам займався поетичною творчістю. Утвердилася думка про те, що ісламу властиві фанатизм та агресивність. Але ці риси властиві не взагалі релігії, а окремим людям.
У сучасних умовах іслам не заперечує загальнолюдських цінностей та не розрізняє людей за їх родоплемінною етносоціальною та расовою приналежністю, а виходить з спільності та братерства всіх людей у вірі, не забороняючи їх права на приналежність до будь-якої віри (буддизму, християнству, іудаїзму та ін.). Тому ще середньовікові мислителі Фарабі, Ібн Сина, Біруні та ін. розглядали представників різних народів носіями певної релігії, культури, а їх спільності - самостійними громадами. Під релігією розуміли щось надзвичайно широке - всю сукупність духовного життя, включаючи звичаї, традиції та культурні цінності, а також багато сторін практичної діяльності людини, спосіб життя та еталони поведінки. Висувалася ідея спільності та рівнозначності релігії. У релігійній моралі ісламу висується п'ять моральних наставлянь, обов'язків особи: по-перше, перед Аллахом, що допускає виконання наказів віри; по-друге, перед власною совістю, що спирається на внутрішні мотиви та вимагає самопізнання; по-третє, перед сім'єю - сумлінне виконання синівського обов'язку перед батьками, а також батьківських функцій перед дітьми; по-четверте, перед державою та народом - виконання громадянського обов'язку та, по-п'яте, перед усім людством, що висловлюється в усвідомленні свого нерозривного зв'язку особи та суспільства. Потреба людини у спілкуванні та співробітництві з іншими людьми - природна якість, що висловлює його соціальну суттєвість.
Починаючи з 70-х років XX ст. у ісламі відбуваються складні модерністські процеси: пробиває дорогу т...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора