Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Політичні системи
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Зміст
ВСТУП 2
Поняття, структура, функції та типи політичних систем. 3
Поняття «політична система» 3
Структура політичної системи 4
Функції політичної системи 7
Типологія політичних систем 8
Моделі політичної системи. 11
Концепція Д. Істона 11
Модель Г. Алмонда 12
Особливості формування політичної системи в Україні. 13
ВИСНОВКИ 16
Список використаної літератури 17
ВСТУП
Існує такий вислів: якщо сучасна людина не цікавиться політикою, то політика між тим цікавиться нею. Як не крути, ми стикаємось із політичними явищами та процесами чи не на кожному кроці – на роботі, вдома, навіть коли їдемо на відпочинок за кордон… І як би нам не хотілося це визнавати, але ми повністю залежимо від тої політичного курсу, яка проводиться у нашій країні керівними органами. Сучасне суспільство є складним і багатоманітним утворенням і звичайно неможливе його повноцінне функціонування без конкретної повністю сформованої системи. Поняття «політичної системи» є центральним у політології і найкраще відповідає її основному завданню – пізнанні необхідних, закономірних зв’язків між сторонами та елементами її об’єкта.
Можна з впевненістю сказати, що рівень розвиненості будь-якого суспільства у наш час визначається розвитком її політичної системи.
Поняття, структура, функції та типи політичних систем.
Поняття «політична система»
До середини XX ст. політологія системного аналізу існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріалОсобливо значний за обсягом матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Американські політологи, як і науковці низки європейських країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших, відчували гостру потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності,
системи наукових знань про політику. Розрізнені політологічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню теорії політичної системи суспільства. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що пов’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення.
Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості дотичних до вироблення політичних рішень, притаманні саме цій спільноті. Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму , соціально-політичних відносин , політико-правовим статусом держави, характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві, історичним типом державності, історичною та національною традицією укладу політичного життя і т.п.
Отже: Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змін:
· зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);
· зміною в соціально-класовій структурі суспільства;
· політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна поляризація);
· збільшенням чисельності суб’єктів політики;
· зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій, рухів тощо;
· загально гуманітарним прогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо;
· зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;
· глобалізацією проблем, що стоять перед людством.
Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціальнокласова, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.
Від інших систем політичну систему відрізняють:
вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства;
визначає стратегію суспільного розвитку загалом; економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема;
визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні;
забезпечує політичне та адміністративнодержавне управління суспільними процесами;
сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя;
підтримує механізм вирішення соціальних конфліктів і суперечностей; гармонізація суспільних відносин;
сприяє досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.
формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля.
Політична система є підсистемою більш широкої системи — "суспільства", "громадянського суспільства". Розгорнуту теоретичну концепцію відмінностей і співвідношень суспільства та держави розробив Гегель. На його погляди у цьому питанні значний вплив справили концепції ряду мислителів античності (насамперед Платона і Арістотеля) й Нового часу (Н. Макіавеллі, Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін.). Громадянське суспільство, за Г. Гегелем, — це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільства пов'язане з утвердженням капіталістичного ладу. Порівнюючи політичну систему суспільства з громадянським суспільством, дістають методологічні підвалини для розуміння її базисних, вихідних засад розвитку. Функціонування усіх етносоціальних спільнот (народ, нація, класи, соціальні групи та прошарки, демографічні групи та ін.), а також індивідів зводиться до політичної діяльності і різних форм ЇЇ організації. Поняття громадянського суспільства включає також сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, духовних, моральних, релігійних та ін. Воно включає широку систему соціальних інституцій і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів і колективів, задоволення їх інтересів і потреб. Йдеться про такі інституції, як сім'я, церква, засоби масової інформації, культурні установи, наукові об'єднання, професійні асоціації та ін. Саме наявність таких інституцій створює основу для розрізнення політичної системи і громадянського суспільства.
Вітчизняні дослідження політичної системи українського суспільства почалися у 60-ті роки. У виданій Інститутом держави і права АН України книзі "Політична організація суспільства" (К., Наук, думка, 1967) було наведено визначення політичної організації суспільства, що його дав професор права Київського університету П. Недбайло. Це визначення і досі не втратило свого значення. У тому самому році Інститут держави і права АН СРСР видав книгу "Политическая организация советского общества" (М., Наука, 1967). Згодом стали виходити монографії і статті. Структурними елементами політичної організації суспільства в цей час розглядались держава, партії, профспілкові, молодіжні і кооперативні організації. Наприкінці 70-х років до політичної організації суспільства стали відносити всі громадські організації і трудові колективи.
Структура політичної системи
У кожному підручнику є свої підходи щодо визначення структури політичної системи. Проте майже скрізь можна зауважити, що «Політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін:
(держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну 1) інституційної організацію суспільства); 2)регулятивної (право,політичні норми та традиції, деякі норми моралі і т. п.); 3)функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4)ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)». Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно зазначити такі її компоненти: 1)політична, державна влада;
2)політичні відносини;
3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;
4)методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;
5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці;
6)ЗМІ.
Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами тощо. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.
Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади:
• міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;
•вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
• відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:
• власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);
• політизовані організації (народні рухи, профспілки);
• неполітичні організації (об'єднання за інтересами).
Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання котрих накладаються адміністративні санкції. Велике значення для здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними організаціями для регулювання відносин усередині них, — насамперед статутні норми цих організацій. Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони характерні, наприклад, для британської політичної системи. Лейбористи будують свою програму, спираючись на давню традицію робітничого руху — традицію легальної опозиції і завжди виступають як політичні опоненти й супротивники партії консерваторів. Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Вважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чесність — це насамперед єдність слова і діла, а благородство — це толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому числі й до думки політичних опонентів), висока персональна відповідальність за свою діяльність. Принаймні, всі це розуміють…
Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади . Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в суспільстві. У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» . Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та га-рантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впли-вати на процес прийняття та здійснення політичних рішень. Авторитарний режим базується на безумовному підпорядку-ванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й команди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету. Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.
Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.
Засоби масової інформації(Мас-медіа). Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.
Як бачимо, політична система суспільства являє собою сукупність неоднопорядкових елементів, які об'єднані однією сферою — сферою політичного життя. Різноякісність елементів політичної структури забезпечує достатню усталеність зв'язків між ними. Це властиво складним, багатовимірним системам. Така складність відображає закономірність: чим розвиненіше суспільство, тим складнішою є його політична система. Кожна політична система ґрунтується на певних чинниках, що визначають характер і напрям розвитку. Такими чинниками є:
1. Політичний інтерес соціально-політичних, етнічних спільнот. Політичний інтерес, найбільш виразно втілений у політичній владі, відбиває насамперед інтерес економічний. Саме рабовласник, феодал, буржуа в узагальненому вигляді є полі тичними суб'єктами, що забезпечують на основі класового інтересу функціонування певної системи. Розвиток промисловості й торгівлі зумовив формування загальнополітичного інтересу в межах однієї держави, а також світової політичної системи. Розширення економічних зв'язків створює можливості для формування політичної системи у масштабах країни. Безпосередню роль в осмисленні політичного інтересу відіграють полі тичні партії. Осмислений політичний інтерес втілюється у влад них функціях, політичних відносинах і організаційних структурах. Крім суб'єкта політики — власника, на політичну арену виходить суб'єкт, який ставить собі за мету боротьбу проти нього, він створює свої політичні структури, які відображають його політичний інтерес. Влада у цьому разі постає системо-творчим чинником загальнополітичного інтересу. Якщо вона досягає цього шляхом реформ, то створює можливість розвитку демократичної політичної системи, мирного процесу її соціал і зації. В таких умовах загальнополітичний інтерес знаходить відображення у цілевизначеності.
2. Цілеспрямованість і цілевизначеність. Мета - це той чинник, навколо якого формується політична тканина суспільства. Мета є мотивом діяльності суб'єкта політики, її зміст залежить від об'єктивних можливостей суспільства, що історично склалися, тенденцій їхнього розвитку і здатності суб'єкта політики перетворити можливе на реальне, повести за собою соціальні спільноти найоптимальнішим шляхом. 3. Суб'єкт політики. Створення і функціонування політичної системи є результатом діяльності суб'єкта політики. Саме суб'єкт політики реалізує можливі зв'язки між елементами політичної системи. Він задає системі напрям розвитку, здатний активізувати її або своїми слабкими, невмілими діями довести ЇЇ до розпаду, підтримувати функціонування її або призвести до стагнації. Діяльність суб'єкта політики щодо об'єднання елементів у систему залежить як від його політико-культурної зрілості, так і від того, на яку економічну організацію суспільства він спирається.
4. Економічні зв'язки. Матеріальною основою політичної системи є економічна система суспільства. Вона надає політичній системі стійкості, зумовлює стабільність внутрішньої взаємодії елементів політичної системи, якщо є стабільною сама. За нерозвиненої економічної системи суспільства політика нерідко виконує роль суб'єкта економічних зв'язків, виступає основою економіки. Зріла економічна система, активна взаємодія ЇЇ елементів є могутнім чинником створення політичних структур, функціонування політичної системи як цілісності. Водночас якщо темпи демократизації, політизації суспільства випереджають перетворення у соціально-економічній сфері, то посилюються кризові явища, виникає ситуація, коли "верхи" і "низи" не можуть продуктивно виконувати свої функції. Суспільство, опинившись у "розібраному" вигляді, стає нестабільним, некерованим. Кожний з основних чинників створення політичної системи діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж з цієї системи чинників випадає хоча б один, відбувається руйнація, тобто послаблення чи навіть розвал усієї системи або окремих її структурних елементів.
Функції політичної системи
Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:
1.Владнополітична. Суть її зводиться до механізму формування, використання і підтримки влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суб'єктів політичного процесу. Механізм розподілу влади в політичній системі залежить від типу політичного режиму, змісту форм взаємодії суб'єктів політичного процесу, а також від ступеня цивілізованості інших систем суспільства, геополітичного становища, тенденцій світового розвитку.
Політична система з точки зору механізму формування влади може характеризуватися:
1) рівновагою жорсткої конкуренції і конструктивної співпраці у здобутті та використанні влади;
2) дисбалансом розподілу влади між офіційними державними чинниками й прихованими інтересами;
3) недорозвинутими формами конкуренції та співпраці;
4) відсутністю рівних умов для реалізації інтересів групових суб'єктів політики при здобутій владі;
5) перманентною насильницькою боротьбою за владу.
2. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
3. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм. В рамках національної держави політична система здійснює національну інтеграцію декількома шляхами:
1) насильницьким шляхом об'єднує етнічно споріднені території (як це мало місце в Німеччині за часів Бісмарка) навколо центральної влади;
2)витворює нову політичну націю етнічнострокатого населення колишньої колонії шляхом консолідації на принципах громадянства;
3) формує націю на основі корінного етносу, позбавляючи некорінні етноси громадянських прав;
4) формує націю на основі корінного етносу і намагається приєднати території сусідньої держави, де живуть етнічні «родичі».
Національна інтеграція сьогодні можлива тільки за умови врахування політичними чинниками специфіки різноманітних інтересів (релігійних, соціальних, ідеологічних) і створення відповідного механізму консолідації соціальнополітичних сил, подолання партикуляризму і клановості.
3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
7. Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає у її здатності з'ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення консенсусу. Закономірністю політичної системи, за Д. Істоном, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Ще однією закономірністю політичної системне закономірність маятника. Суть цієї закономірності полягає в тому, що система, виведена з оптимальної рівноваги в бік домінування авторитаризму чи демократії, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність і амплітуда коливань за часом нібито рівнозначна. Якщо, наприклад, період диктатури тривав декілька поколінь, то перехід до стану демократії триватиме стільки ж часу. Отже, перехід від однієї політичної системи до іншої завжди супроводжується дестабілізаційними процесами.
Також політична система виконує інші функції: функція управління, функція демократизації життєдіяльності суспільства, функція організації й упорядкованості політичного життя, функція консолідації соціально-політичних сил
Різноманітність функцій політичної системи суспільства свідчить не лише про процес його ускладнення, а й про розгалуженість функціонування політичних систем у суспільному організмі. Суспільство об'єктивно зацікавлене в розвитку політичної системи і її окремих структурних елементів. Усі вони мають політичну цінність. Чітке уявлення щодо змісту, функції, місця кожного з елементів у структурі політичної системи, у їхньому взаємозв'язку й взаємозумовленості дає змогу визначати регулюючі можливості політики. Воно допомагає грамотно здійснювати процеси політичного реформування, коли вони назрівають, зберігаючи при цьому почуття міри й не підмінюючи "законність" доцільністю, виключити з політичної практики використання надзвичайних заходів, непродуманих актів насильства, зняти внутрішнє соціальне й політичне напруження, забезпечити зв'язок держави і громадянського суспільства.
Типологія політичних систем
Політичні системи типологізуються за кількома ознаками. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, аристократія — олігархія, політія — демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи.
Більш сучасною є типологія за критерієм відповідності переважаючого типу політичної культури якості політичної системи, запропонована наприкінці 50-х років ХХ ст Г.Алмондом, який виділяє 4 типи політичних систем:
Англо-американський, які характеризуються переважанням в політичній культурі таких цінностей, як свобода особистості, добробут, соціальна безпека, економічний лібералізм, світоглядний індивідуалізм тощо. Характерними рисами цього типу є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність.
Континентально-європейський, яка відрізняється фрагментарністю політичної культури, співіснуванням традиційних і нових культур (ФРН, Австрія, Швейцарія), нерівномірним розповсюдженням і розвитком окремих субкультур. У ньому домінують елементи притаманні англо-саксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи.
До індустріальний і частково індустріальний, які теж мають політичну культуру змішаного типу, в них вищим є рівень насилля, нечіткий поділ влади, нижчий рівень інтелекту і раціоналізму в рішеннях і діях.
Тоталітарний, який забороняє політичну самодіяльність, всі соціальні комунікації знаходяться під контролем держави-партії і домінує примусовий тип політичної активності.
Можна назвати три головні моделі політичних систем: 1) командна; 2) змагальна; 3) соціо-примирлива. Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно «чистому" вигляді. Проте це не позбавляє нас можливості виділити певні домінуючі ознаки кожної з них.
Командна політична система характеризується такими ознаками: інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації "зверху" навколо одного центру; прийняття центром рішень; ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях; протистояння політичному плюралізму; командний стиль управління всіма сферами суспільного життя; панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції; виняткова роль партійно-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи; приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод; зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи; поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства; відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів. Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеології є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Комунізм як класична форма тоталітаризму радянського типу бере початок з 1918 р., а в ЗО — 40-ві роки XX ст. досягає свого апогею як воєнно-комуністична система. Абсолютизуючи мету — світле майбутнє, побудоване на абсолютизмі державної влади, усуненні свобод, ліквідації приватної власності, віддаючи перевагу робітничому класові як соціальній опорі, комунізм відкриває дорогу до рабства, прокладає шлях до регресу. Фашизм в Італії, що був встановлений у 1922 p., прагнув до світлого майбутнього на основі відродження величі Римської імперії за допомогою абсолютизації державної влади, формування італійців як потомків великих римлян. Система була приречена. Самі кола, на які спирався італійський дуче Мус-соліні, усунули його від влади. Німецький націонал-соціалізм, замішаний на національній і расовій ненависті, виник у 1933 р. Прагнучи до світового панування арійської нації, несучи світові агресію проти інших народів, він зазнав воєнної, політичної й соціальної поразки. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.
Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний плюралізм; наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через "групи тиску", що інституційно відокремлені й змагаються між собою; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; визнання рівності й гарантій прав людини й об'єднань громадян; примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні", зв'язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.; захист конституційного ладу, його правових засад; ставлення до права як до цінності та ін. Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-дер-жавах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.
Соціопримирлива політична система має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; поступове і постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін. Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.
У сучасній західній політичній науці розрізняють такі типи політичних систем:
· військові та громадянські;
· консервативні й ті, що трансформуються;
· закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом);
· завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових);
· мікроскопічні, макроскопічні та глобальні;
· традиційні й модернізовані;
· демократичні, авторитарні й тоталітарні.
Усі типології є умовними. Насправді не існує “чистого” типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.
Моделі політичної системи.
Концепція Д. Істона
У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років. Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.
Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві. На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.
Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.
Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян. Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень. Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобіліза...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора