Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Питання від 72 до 107
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Інші
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Теорія
Предмет:
Філософія
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Шпаргалка ( теорія )
Філософія
На тему: Питання від 72 до 107
Сучасні концепції походження людини та їх оцінка.
73. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність".
Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін. Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.
По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
По-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
людина –
вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів
особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;
характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини;
індивід –
одиничний представник роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід;
є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом;
ОСОБА –
суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;
неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;
людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;
ОСОБИСТІСТЬ – людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги;
ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ - особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;
Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
74. Структура людської особистості, її основні прояви. Поняття самості в структурі особистості.
Поняття людської особистості постає вкрай необхідним з позиції осмислення людини тоді, коли ми ставимо питання про корені людської самовладності, про здатність людини до самовизначень, творчості. З позиції такого підходу людська особистість постає, по-перше, як єдність, концентрація духовних якостей людини, а, по-друге, як джерело людської активності та дієвості. В цих окресленнях людська особистість постає субстанціальною, тобто як своєрідна іидивідуація буття, як духовний атом людини.
Як самість, особистість виявляється через:
самоусвідомлення: не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;
самовизначення: лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу; М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?
самодостатність: особистість може покладатися лише на саму себе. Це - самовладність, і ситуація перебування віч-на-віч із вічною таємницею бугтя, із вічною німотністю світу "автаркія" -вміння людини володіти собою,.бо вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості Самодостатність людини проявляється в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самойипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;
сепсопокладання: надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А.Камю переосмислив цей міф: якщо Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.
Відмінність сепсопокладання від цілепокладання. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності. Коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Людська особистість постає як індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого
самодетермінація (самовизначеїшя): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Виявляється в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людини.
У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності; принципи, переконання, вірування; вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція.
Духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя
Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність".
Унікальні властивості людської особистості проявляються в серії понять, що ії характеризують; більшість з них починається ‘само’: самоусвідомлення, самоідентифікація, самодостатність, самовладність + здатність сенсопокладання. Це своєрідне обернення людської особистості на саму себе породжує співвідношення „Я та інший”, яке вимагає розгляду „Я та Я”, „Я і Ти”, „Я і Ми”.
До буттєвих виявлень людської особистості можна віднести її активність, що переростає у творчість та самовдосконалення; прояви особистості через соціальні статуси і ролі, гендерні характеристики. Найбільш важливою для особистості формою її виявлень, формування і проявів власної автентичності є спілкування.
Буттєві прояви особистості
активність
творчість
психологічні особливості людини
спілкування
стать: .гендерні характеристики
носій культурних традицій
соціальні ролі та статуси
75. Поняття цінностей. Вихідні цінності людського буття.
76. Поняття та прояви свободи. Свобода як людська цінність.
77. Проблеми смерті, безсмертя та сенсу життя в їх філософському окресленні.
78. Поняття пізнання. Види пізнаннята їх співвідношення.
Проблеми пізнання досліджує “гносеологія” і "епістемологія
У загальному розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можли вості та міру свободи.
Важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
по-перше, що об'єкпюм пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;
по-друге, що суб'ект та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.
Пізнання - це:
процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності(це інформативний аспект пізнання)
прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання)
бажаніш досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)
Якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне; ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
Як звичайно,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:
оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання)
агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)
скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)
Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.
При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.
Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині природно.
Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:
а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
б) активно-дійової, яка с усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:
життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надас простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;
екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цеп вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
Порівняльна характеристика наукового та художньо-мистецького пізнання.
Див.78
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
80. Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес.
Виділяють два основні джерела знання та пізнавального процесу : відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
Рівні та форми пізнання
Рівень
Об'єкт пізнання
Форми
Результат
пізнання
(завдання)\
пізнання
пізнання
Чуттєвий
Окремі власти-
Відчуття
Створення образу
вості та ознаки
Сприйняття
реальності
речей
Уявлення
Раціо
Зв'язки, функції,
Поняття
Створення понять,
нально-
відношення речей
Судження
учень, теорій, кон-
логічнии
Умовиводи
цепцій
Синтезу
Синтез абстрак
Експеримент
Підвищення рівня
вальний
тного мислення
Досвід
достовірності
та наочного
Практика
знання. Вихід на
даного
нові обрії пізнання
та діяльності
Першим, вихідним рівнем пізнання, є чуттєве пізнання ("перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Він ще не творить знання, але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Воно здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.
; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві хаактеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей; абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.
Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки.
синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;
практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.
Звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й от римуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.
Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нароіцується, маючи певну внутрішню ритміку.
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики —до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.
Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.
81. Особливості та роль чуттсвого пізнання у формуванні знань.
Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вжи вається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання - раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті".
82. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль.
Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого.
Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реальних хворих.
Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
83. Поняття істини в пізнанні. Істина і правда.
ІСТИНА - якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності
Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, шо остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання. Спробою обминутії згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).
У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують
оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.
Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільпо-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому познаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчус нам фактичність існування або нєіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосуваннія розумових конструкцій.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:
у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;
у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
!
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість характеритзує щирість відношення до знань, відомостей, інформації.
Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
МЕТОД - (від давньогрецького - через прості'женнй паях) свідомо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсальною для людської діяльності, оскільки остання не с прямим продовженням стихійних природних процесіє, а виходить за її межі.
МЕТОДОЛОГІЯ - спеціальна частина теорії (в науці або філософії), що присвячена обгрунтуванню змісту, доцільності та виправданості певних методів у тій чи іншій сфері пізнання
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МОНІЗМ - установка, що були характерною для класичної філософії (і науки) і що полягали у прагненні відшукати єдиний, універсальний та позбавлений суб'єктивних наголосів метод досягнень безсумнівних істин у пізнанні.
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ - установка сучасної некласичної філософи (і науки, що позначена визнанням залежності методів пізнання від властивостей, особливостей та завдань суб'єкта, його концептуальних орієнтацій та ракурсів підходу до дійсності: методологічний плюралізм припускає можливість виправданого використання різноманітних методів, які можуть поєднуватись між собою на засадах доповнюваноті.
Особливістю.методологічної ситуації в сучасній філософії є те, що вони відійшла від методологізму та методологічного монізму, що були характерними для філософії Нового часу; в сучасній філософії проводяться розмежування природничого, соціального та гуманітарного пізнання, відповідно і її методологічні орієнтації змінюються: на перший план виходить методологічний плюралізм.
Геракліт Ефеський вважав, що результати пізнання залежать не лише від того, що ми пізнаємо, а ще більшою мірою - від того, як ми мислимо.
Найближча до нас за способами міркування філософія Нового часу (в деяких західних країнах -модернова філософія) була .методологічно акцентована, тобто вона саме цю проблему - проблему філософського опрацювання ефективних метолів пізнання - вважала своєю найпершою та найважливішою. На початку епохи Нового часу найбільш тостро питання про метод пізнання було поставлене Р.Декартом.
За Р. Декартом, ніж діяти у пізнанні сліпо та безпорадно, краще зовсім не робити нічого, і лише виправданий метод може перевести пізнання на якісно новий рівень.
Р.Декарт ставив перед собою завдання розробити такий метод, яким могла би скористатися будь-яка людина (за його словами, навіть вкрай нерозсудлива), тобто це повинен був бути метод чіткий, однозначний, максимально позбавлений суб'єктивних уподобань.
На думку Б.Спінози, метод філософського пізнання, тобто пізнання найперших та найважливіших проблем буття, можна збудувати з такою ж точністю та ступенем достовірності, як і методи математики.
Саме завдяки філософським пошукам методу новоєвропейською філософісю методологію досить часто ототожнюють із філософією або максимально наближають до неї.
Причини і шляхи відмови від тотального методологізму в історії філософії:_____
Переростання методологізму у тоталітарну ідеологію
Усвідомлення неприпустимості зведення людини і пізнання до проявів якогось всезагального механізму
Поділ наук на природничі та гуманітарні і ствердження методологічного плюралізму
Зведення методології до рівня лише наукового пізнання
Було визнано, що претензія на володіння якимсь привілейованим, єдино правильним методом так чи інакше приводить до невиправданого категоризму у судженнях та до нетерпимості.
Думка про неприпустимість зведення як пізнання, так і людини (як носія пізнавальної діяльності) до агентів якогось всезагальпого механізму
Сцієнтистські напрями філософії так чи інакше, тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосування багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.
Зусиллями багатьох дослідників, починаючи від неокантіанців баденської школи, врешті були окреслені найважливіші особливості гуманітарних наук:
їх людиноцентричність, тобто спрямованість пізнання на людину, а тому гуманітарні науки постали формою самопізнання, за умов якого зникала якісна (чи-то принципова) відмінність між суб'єктом та об'єктом пізнання;
інтерпретативний характер гуманітарного пізнання, зумовлений тим, що йшлося про намагання виявити внутрішні, ще не проявлені та приховані можливості людини;
внаслідок того методи гуманітарного пізнання - це методи тлумачення, описування та розуміння.
85. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності.
Поняття методу, методології та методики.
Метод як спосіб організації свідомої людської діяльності і має своє застосування всюди.
Навідь просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів
Термін "процедура" як правило застосовують для окреслення структури певних практичних дій, спрямованих на отримання передбачуваного бажаного результату.
Термін "алгоритм'' запозичений із математики та програмування; він позначає схему, певну послідовність дій, які повинні здійснюватись одноманітно і навіть механічно (тому тут можна застосовувати техніку) задля вирішення завдань переважно інформативного плану.
Термін "рецепт" (інколи - "рецептура") характеризує чітко фіксовані дії із певними предметами, що повинні привести до необхідного результату у тих чи інших видах діяльності. Особливістю рецептурної діяльності постає те, що в ній як правило не пояснюється, чому ми повинні здійснювати саме такі кроки, залучати у діяльність саме такі предмети, як, до речі, досить часто не пояснюється і те. чому ми отримуємо саме такі результати.
Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу „мета-одоїс", що можна перекласти як "через відстежений {або підготовлений) шлях".
За Гегелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється,
А на думку Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод має предметне, тобто просторове та часове (послідовність) впорядкування певних дій.
В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності. Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень:
Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обгрунтуванням методів, що в ній застосовуються. Є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності; вказус на те. що метод може бути вироблений та обгрунгований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод-це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знаньта наукового самоосмиспення.
Методика - зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).
Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що!" методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?' певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому?' метода.
...
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора