Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Податкова система Речі Посполитої
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний університет водного господарства та природокористування
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Кафедра фінансів
Інформація про роботу
Рік:
2008
Тип роботи:
Курсова робота
Предмет:
Економіка
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
Міністерство освіти та науки України
Національний університет водного господарства
та природокористування
Кафедра фінансів і економіки природокористування
Курсова робота
Податкова система Речі Посполитої
Зміст
Вступ
1.
2.
3.
Вступ
У кінці 16століття – на початку 17століття широкого розповсюдження в Речі Посполитій, тобто на Україні, набула практика здавання збору надзвичайних і міських податків в оренду. Орендарями, в основному, виступали євреї. Подібна практика значно збільшила нерівність і зловживання при зборі податків, адже орендарі намагались зібрати не лише суму, яка йшла до коронної казни, а й значні кошти для себе. Все це призвело до загострення соціально-економічного та політичного становища на Україні і стало однією з причин визвольної війни українського народу 1648-1654років.
Саме в ході визвольної війни козацька старшина на чолі з Богданом Хмельницьким намагалась відродити українську державність, створити свою податкову систему. Колишні королівські та інші звільнені великі земельні маєтки та прибутки з них йшли до козацької військової скарбниці, якою спершу завідував сам гетьман, а потім окремий генеральний підскарбій. Тобто Хмельницький намагався більше централізувати збір податків, щоб мати достатні кошти для безперервних війн, які була змушена вести козацька держава, та створення державного апарату.
1.3 Податки Козацької держави (1648-1654рр.)
Головними джерелами прибутку Війська Запорізького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були: воєнна здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний податок, і, врешті, царське хлібне і грошове жалування.
Першим і прямим джерелом прибутку запорожців була здобич, добута ними на війні з турками, татарами й поляками. Вирушаючи в кожний похід, запорізькі козаки складали присягу перед святим Євангелієм, що жоден із них нічого не приховає із воєнної здобичі, а все добуте доставить у курінь для поділу між усім товариством.
Другим джерелом прибутків Війська Запорозького була найрізноманітніша торгівля: зовнішня і внутрішня. Усі торговці, купці й промисловці, що вивозили й привозили товари у Січ, торгували ну слободах, селах і зимівниках, вносили певну платню у військову скарбницю або на військову старшину: від куфи борошна чи продуктів – карбованець; від риби впійманої в Бузі, три перші десятки «паколі» - на полковника, писаря й осавула, які були при рибних заводах, та чотири інші десятки – на січову старшину. Якщо ж рибу продали чи втратили, не віддавши від неї частку на військові чини, то рибалка сплачував її вартість грошима. Щоб брати мито з купців, на всіх запорізьких базарах були особливі начальники, військові кантаржії: вони стежили за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали мито з купців у військову скарбницю.
Велике мито давали шинки, що були поширені на землі запорозьких козаків. Через свою життєву свободу всі запорозькі козаки мали право варити мед, пиво й продавати спиртні напої. У документах січового архіву 1770року у всіх володіннях козаків налічувалося 370 шинків.
Крім того, з валок, що приїжджали в січ з України, Криму й Польщі, якщо вони привозили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву і старшину: з кожної куфи – по карбованцю; крім грошей брали і так зване «поставне вино» - по одному відру, яке в козаків називалось квартою, з того, хто продав вино чи горілку, або з того, хто сам купував їх, - загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це мито, міг продавати свій товар, та й то за ціною, визначеною Кошем.
Важливим джерелом прибутків козаків було також «мостове», тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через річки. Так само за безпеку в дорозі, за конвоювання з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військовою печаткою.
Козаки та їх старшина за військову службу відстоювали свій привілей – звільнення від податків, їх сплачували лише селяни та міщани. Головний грошовий податок, який січові власті стягували з посполитих, називався «військовим окладом». Цей податок був основним прибутком Коша Запорозької Січі. Козацька скарбниця у дуже незначній частині поновлювалась за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит(так звані індикти і ефекти) та непрямі податки – оплата з млинів, гут, рудень, з тютюну, дьогтю, селітри, шинків.
Ці податки були організовані у свого роду державні монополії, так звані оренди. Власники цих підприємств не могли продавати свою продукцію вроздріб, а доставляли їх за твердими цінами орендарям, які платили державі визначений податок.
Немалу частку військових прибутків становив «димовий» податок, який запорізькі козаки збирали з так званих «сиднів», що вважались підданими козацького товариства. Цей податок був постійним і тимчасовим: постійний до 1758року обмежувався 1крб з родини, а з 1758 по 1770р. – 1крб 50коп. якщо взяти за норму все жонате населення на зимівниках – 12250осіб, то при податкові в карбованець отримаємо 12250крб, а при податку в півтора – 18375крб. тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500крб із паланки, але їх накладали лише у виняткових випадках. Коли військо організовувало похід на Туреччину, Крим чи Польщу або посилало депутацію у російську столицю з особливо важливої справи.
Військовими доходами розпоряджалась скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія. Інтендантурою в полках завідували комісари, яких не прираховували до старшини; вони отримували окремі доручення на час потреби; доставляли харчі, дбали про квартири для війська, а також займалися збором податків. Допомагали їм комісарські десятники.
У Русі-Україні в Х ст. одиницею обліку податного населення і видом стародавнього податку був “дим”, який обчислювався за кількістю печей і димарів у кожному домогосподарстві. “Дим” замінила інша одиниця обліку платників княжої податі – “рало” (знаряддя оранки типу примітивного плуга). Пізніше одиницею обкладання податком став плуг. Вона називалась “поплужне”.
За часів татаро-монгольського іга для визначення розмірів данини обліки людності проводились за вимогою татарських ханів. Такі обліки були проведені у 1245, 1257, 1259, 1273 роках. Їх проводили “обчислювальники” – спеціально призначені люди.
За часів Литовсько-Руської держави одиницею оподаткування, а отже й обліку платників податків, було “дворище”. Вона не мала сталого розміру і залежала від кількості вільних ƒрунтів навколо. З часом кількість незайнятих зменшилась, а потреба держави, навпаки, збільшилась, тому була введена нова одиниця обліку – “волока”. Згідно з “Уставом на волоки Господаря его милости во всем великом княжении Литовском” (1557 рік), кожне селянське господарство діставало “волоку”, яка рівнялась 19,5 десятини.
Після остаточного закріплення союзу Литви і Польщі Люблінською унією 1569 року більша частина українських земель увійшла до складу Польщі, а в першій половині ХVІІ ст. вже майже всі землі, заселені українським народом, опинились у складі Речі Посполитої (крім Закарпаття та степів на схід від теперішньої Полтавщини).
У Речі Посполитій з метою отримання інформації для податного обкладання проводились “люстрації” – періодичні описи державних маєтностей для визначення їхньої прибутковості, а також облік переважно сільського населення і то лише того, яке оподатковувалось та несло інші повинності.
Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького вперше облік людності проводився українською державою. За наказом гетьмана у 1649 році на щойно звільненій від польського панування Україні був здійснений перепис козацького стану.
Після поділу України між Річчю Посполитою і Московією, який остаточно був закріплений Андрусівською угодою 1667 року, Правобережна Україна залишилась під владою Польщі, Лівобережна на правах автономії відійшла до Московії.
Перший облік людності на Лівобережній Україні після поділу України ще до Андрусівської угоди був проведений на початку 1666 року московськими переписувачами, яких закликав в Україну разом із московськими воєводами і військом гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. “Переписчики робили перепис населення, скільки його і де є, й які воно має достатки, щоб збирати потім податок грішми, хлібом і всякими продуктами” (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 308).
У 1729-1731 роках у Лівобережній Україні проведений перепис під назвою “Генеральне слідство про маєтності”, яке здійснювалось полковими канцеляристами у відповідно до нових статей договору про автономію Лівобережної України, прийнятими у 1725 році. “В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова (столиці Гетьманщини), де їх остаточно перевірили і з початку 1731 року один примірник “Слідства” по всіх десяти полках, за підписами генеральної старшини й полковників вислано до Петербурга” (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 410, 412).
Після ліквідації одного із останніх атрибутів автономії України – гетьманства з метою запровадження нового підвищеного державного оподаткування представниками великоросійських військових команд грубими методами проводився “Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 років”. “В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минуючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їх переклички, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби та плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами” (Історія русів, с. 317).
Опис не був закінчений, тому що почалася війна з Туреччиною, все ж було отримано величезний обсяг статистичних даних, але вони не були використані, частина їх загинула. У XVII ст. Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну, у XVIIІ ст. Росія разом із Прусією та Австрією поділили між собою Річ Посполиту. В результаті 1-го (1772 рік), 2-го (1793 рік) і 3-го (1795 рік) поділів Польщі Росія приєднала до себе всю Правобережну Україну, включаючи й Волинські землі, на частині яких розташовані нинішні Волинська і Рівненська області й невелика частина Тернопільської (колишній Кременецький повіт). У 1812 році до Росії відійшли Хотинський повіт, Акерман (з 1944 року – Білгород-Дністровський) та Ізмаїл.
До Австрії відійшли майже всі Галицькі землі, на більшості території яких розташовані сучасні Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області (за винятком колишього Кременецького повіту), Північна Буковина (за винятком Хотинського повіту), а також Закарпаття, яке Австрія захопила разом з Угорщиною ще в кінці XVII ст.
Отже в кінці XVIIІ ст. – на початку ХІХ ст. усі споконвічні українські землі були поділені між двома імперіями – Російською та Австрійською.
У Лівобережній Україні першим подушним обліком населення, введеним російським царем Петром І, була четверта ревізія, яка проводилась у 1781-1787 роках, оскільки на початку цього періоду Лівобережжя остаточно втратило автономію. У Правобережній Україні це був п’ятий подушний облік (ревізія), який проводився протягом 1794-1808 рр., оскільки приєднання її до Росії відбулося у 1793-1795 роках.
На території України, яка була у складі Росії мала відбутися шоста ревізія, яка призначалась на 1811 рік, але припинена у зв’язку з загрозою війни з Францією, і відбулася сьома ревізія, яка проведена у 1815-1825 роках, восьма – в 1833-1835, дев’ята – 1850 і остання ревізія – в 1857-1859 роках.
Перший поділ Речі Посполитої 1772 р. долучив до складу Російської імперії схід Білорусі по правий берег Двіни. Одразу почався процес інтеграції білоруських земель в імперські структури, зокрема, було визнано свободу католицької церкви в Росії, оголошено про протекторат імператриці над єзуїтами, заборонені переходи населення, запроваджена “пашпортна” система, “ревізькі сказки” та російська система оподаткування, з’явилися поміщики російського походження.
Пожвавлення економіки в другій половині ХVIII ст., потреба змін політичного устрою, соціальних інституцій призвели до реформування Речі Посполитої. “Традиційне твердження старої історіографії, буцім то ціле ХVIII століття – аж до поділів – Річ Посполита перебувала у повільному економічному занепаді, в громадсько-політичному тупику, не відповідає дійсності” (с.335).
Реформи 70-х–80-х рр. ХVIII ст. надзвичайно важливі для характеристики запізнілих спроб зберегти державність: впорядкування податків. системи мір та ваги, створення реґулярного війська на базі рекрутської повинності, часткове зрівняння міщан зі шляхтою, проект урівняння в правах церков тощо. Нарешті 1791 р. – Великий (Чотирьохрічний) сойм ухвалив Конституцію за якою скасовувалися вибори короля, liberum veto, конфедерації й впорядковувалася виконавча влада.
У Конституції 1791 р. не згадувалося ВКЛ, та й Річ Посполита, замість цього держава називалася “Польщею”. Автор заперечує це як вияв уніфікаційної тенденції в реформаторів: “То був компроміс, який дозволив делегатам ВКЛ приховати політичну суб’єктивність своєї держави” (с.339). Вторгнення російських військ за підтримки консервативного кола шляхти призвело до другого поділу “Польщі”. На початку 1794 р. спалахнув національно-визвольний рух під проводом Т. Костюшка, на території ВКЛ повстання очолив Якуб Ясінський, прозваний “якобінцем”. Повстання було придушене російськими військами. Питання скасування державності Речі Посполитої було вирішене. Після третього поділу польсько-литовська держава була ліквідована, а майже всі білоруські землі опинилися під владою Росії.
Власне, найяскравіше погляди автора на минуле Білорусі розкриває “Післямова”. Минуле ВКЛ та Речі Посполитої ще чекає перегляду та переоцінки. Саме у тій незвичайній державі білоруси оформилися як народ. То була вільна, відкрита держава. Шляхетська демократія з післямови постає захопливим феноменом. Об’єднання ВКЛ з Польщею поступово загострили внутрішні конфлікти, що призвели в подальшому до загибелі Речі Посполитої. “Початком її занепаду стало козацьке повстання Богдана Хмельницького. Невдачі українського гетьмана, слабка підтримка його програми в білоруських повітах, де навіть православна шляхта залишалася на боці законної влади, що чи не вперше виявила істотну різницю історичного шляху Білорусі від України, були зумовлені потужним державним патріотизмом місцевого рицарства й міщанства, фактом існування тут громадянського суспільства” (с.349). Війни ХVII ст. призвели до занепаду Білорусі. “Сьогодні, коли політики покладають свої сподівання на парламентаризм і громадянське суспільство, коли держави пострадянського простору шукають форми найкращого співіснування та інтеґрації до вільної Європи, історичні шляхи Великого Князівства й Речі Посполитої варті особливої уваги. Білорусі (так само як Литві, Польщі й Україні) належить багатий досвід демократичного ладу й глибокі традиції парламентаризму. У великій державі, яка постала й трималася не силою зброї, а ідеями публічного добра й громадянського суспільства, наші народи прожили не одне століття, вміючи лагодити між собою” (с.350).
У всі часи і в усіх народів державно організоване суспільство не могло і не може обходитись без такого важливого соціального інституту, як система оподаткування. Завдяки податкам держава має можливість накопичувати і зосереджувати матеріально-фінансові ресурси, необхідні для її функціонування: управління суспільними справами, підтримання громадського правопорядку, проведення необхідної суспільству господарської діяльності, вирішення різноманітних соціальних проблем і питань духовно-культурного життя, оборони країни. Податки є основою формування бюджету держави, завдяки якому вона здійснює видатки на різні суспільні потреби. Податки – це атрибут і прерогатива держави. Оскільки держава є інститутом загальносуспільного представництва, то й її невід’ємна складова – податки – мають загальносуспільну сутність.
Ті чи інші потреби і проблеми суспільства завжди визначали певну кількість і розміри податків та різні форми їх збирання. Коли наставали сприятливі умови життя, податковий тягар спадав.
У всі часи існувала проблема не лише збору податків, а й раціонального їх використання. Крім того, податкова політика завжди була важливим інструментом економічної і соціальної політики. Обдумана політика в економічній, податковій та соціальній сферах, її взаємоузгодженість сприяли економічному розвиткові та соціально-політичній стабільності суспільства, прорахунки й крайнощі лише ускладнювали соціально-економічну обстановку в країні.
Податки є дуже важливим засобом сприяння тим чи іншим стратегіям суспільного розвитку. Досвід минулого і сучасна практика різних країн переконують у цьому. Сплачені громадянами податки у різноманітних формах повертаються суспільству в цілому і окремим його членам, зокрема. У всі часи сплату податків вважали одним з головних обов’язків громадянина. Але цей обов’язок, у свою чергу, є сплатою державі за різноманітні послуги, надані нею кожному громадянинові, які він самотужки неспроможний собі забезпечити, а обійтися без них не може.
Податкова система в Україні розпочинає свою історію з VІІІ –ХІІ ст., з часів формування Київської держави - Русі.
Найдавнішою системою прямих податків на утримання княжого двору й дружини була у Київській Русі данина, яка сплачувалася, звичайно, продуктами сільського господарства і промислів. Серед прямих податків виділяли дари (добровільне підношення підданих), данину (плату підданих), оброк (плату за користування певними земельними наділами, знаряддями праці тощо).
При зборі данини виявилися найхарактерніші особливості феодальної податкової системи – неврегульованість розмірів та періодичності збору податків, їх величезна кількість і різнорідність, випадковість і свавілля поборів, збирання їх особами, які мали зацікавленість у максимальній особистій наживі. Усе це на практиці призводило до значних зловживань, результатом чого були заворушення і навіть повстання. Відома смерть князя Ігора через надмірну жадібність примусила навіть хитру княгиню Ольгу «уважно поставитися до справи оподаткування людності».
З 947р. Ольга започаткувала стабільне стягнення податків, запровадивши так звані «становища» – адміністративно-фінансові пункти для збирання данини, використавши для цього стародавні центри сільських общин – погости, а також «уроки» та «устави», які визначали розміри та зміст зборів, що сплачувалися у той час переважно хутром. Це й була перша, відома історикам, реформа податкової системи в Україні.
За правління правнука Ольги князя Ярослава Мудрого було складено перший писемний звід законів – знамениту «Руську правду«, якою детально регламентувалася система оподаткування. Основою грошових надходжень були мита і штрафи.
Після хрещення Русі була впроваджена обов’язкова церковна «десятина». Київський князь Володимир Святославович установив стягнення коштів на будівництво храму Богородиці, так звану «десятину» – десяту частину прибутків населення. З плином часу цей податок перетворився на добровільні благодійні пожертви на користь церкви.
У другій половині ХІV ст. більшість українських земель увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Для утримання великокнязівського двору, адміністрації, армії, ведення воєн і дипломатичних зносин потрібні були величезні кошти. Відомо, що в Литовській державі існували різні податки: дань, подимщина, серебщина, посощина, поволовщина, поголовщина, чинш та інші.
У цей період основну масу тримільйонного населення України становили державні селяни, тобто вільні землероби, які володіли державною землею і були основними платниками податків, виконували тяглову та військову повинності.
Таким чином, головним об’єктом оподаткування була земля. Сплачували податки окремі селянські господарства, які в документах виступали під назвами дворище, двір, дим, лан, плуг та інші. Крім державних податків, існували ще й приватні, які сплачувало залежне населення своєму феодалу.
У ХV – на початку ХVІ ст. в Україні порядок стягнення грошових податків з сільського населення був детально відпрацьований. Грошові платежі здебільшого доводились до всієї сільської общини.
Для впорядкування податкової системи уряд періодично проводив перепис населення волостей, міст, сіл і дворів. У кожній волості були спеціальні люди, які вели облік додатково освоєних селянами земель і записували їх у реєстрові книги. Облік населення був необхідний, оскільки не всі люди підлягали оподаткуванню.
У ХVІ ст. українські землі після Люблінської унії Литви з Польщею (1569р.) увійшли до складу Речі Посполитої. Відтак на українських землях була впроваджена і польська податкова система, за якою шляхта і маєтки католицької церкви були звільнені від оподаткування. Королі зреклися права накладати податки на вище означених суб’єктів, і коронний скарб поповнювався лише прибутками з повинностей сільського й міського населення, королівських земель та самоврядних міст, яким було надано магдебурзьке право. Шляхта звільнялася від податків, але несла військову службу, селяни ж звільнялися від військової служби, натомість несли увесь тягар податків.
Протягом ХІV – ХV ст. велика кількість українських міст здобула магдебурзьке право – право самоврядування. На чолі міста стояв магістрат, який збирав міський податок, котрий спершу був загальним майновим прибутковим податком, а потім перетворився на податок з нерухомого майна у місті.
Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Речі Посполитій, а отже й в Україні, поширилася практика передачі права на збирання надзвичайних і міських податків в оренду. Подібна практика посилила нерівність і зловживання при збиранні податків, адже орендарі намагалися зібрати не лише суму, котра йшла до коронного скарбу, а й дещо на власні потреби. Це призвело до загострення міжнаціональних, соціально-економічних та політичних стосунків.
Кульмінацією довготривалої боротьби українців проти знущань польського уряду стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654рр., в ході якої козацька старшина на чолі з гетьманом намагалася відродити українську державність, створити свою фінансову й податкову системи. Головним джерелом прибутків державного скарбу були встановлені універсалами Хмельницького загальні податки, якими обкладалося все населення. Постійні податки називалися «поборами», надзвичайні – «стацією». Податки сплачували селяни й міщани. А козаки вважали, що повинні служити у війську, а не сплачувати податки.
Після Переяславської угоди 1654р. Україна фактично потрапила у васальну залежність Росії, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу за умов, що українці зобов’язувалися сплачувати цареві податки. А під час гетьманства Брюховецького у 1666р. на українську землю прибули московські переписувачі, які почали складати подушний опис сіл. Втім, податкова система в Україні того часу не була обтяжливою.
В кінці XVII ст. українська Гетьманська держава все більше загрузала у владних тенетах Росії. А уся фінансова політика Петра І здійснювалася за постійного і напруженого пошуку джерел грошових коштів. Особливо гостро фінансове напруження відчувалося із втягненням Росії у Північну війну, коли витрати почали перевищувати дохідну частину бюджету. Тому, починаючи з 1704р., увагу уряду було звернено на всебічне підвищення основних статей державних доходів – прямих податків.
Приріст доходів від прямих податків досягався в основному двома методами: збільшенням ставок вже існуючих податків або введенням нових податків. До другого методу уряд Петра І удавався частіше.
Податковий прес Російської імперії відчули на собі й українські землі, що увійшли до її складу. Населення Київської губернії сплачувало протягом 1714-1716р.р. понад 40 податків.
Систему класифікації податків того періоду можна умовно поділити на постійні (ординарні) та надзвичайні (екстраординарні) податки.
У першій чверті XVIІI ст. зі збільшенням оподаткування різко зросла роль місцевої адміністрації при збиранні податків, з’явилося більше можливостей для зловживань чиновників. Для поліпшення діяльності місцевих адміністрацій було створено особливий штат комісарів для спостереження за збиранням поточних податків та недоїмок, а для розслідування посадових злочинів – спеціальні слідчі органи.
З першої чверті XVIІI ст. почала проявлятися криза подвірного оподаткування, яка охопила всі найважливіші елементи цієї системи. Величезна кількість дрібних, різнорідних великих і малих, постійних і тимчасових податків потребувала реформування, а точніше – уніфікації.
Другим суттєвим недоліком подвірного обкладання податками була система збору податків по дворах. Подвірне оподаткування не давало змоги збільшувати податкові надходження і з максимальною повнотою враховувати все платоспроможне населення. Облік дворів, а не населення, не містив повної інформації про кількість усього населення країни. До того ж численні зловживання збирачів податків змушували уряд Петра І реорганізувати і третій елемент оподаткування – саму систему збору податків.
Потрібна була така система, яка б охопила податками всіх потенційних платників і одночасно дала змогу забезпечити ефективне надходження податків до скарбниці та була б справедливою для населення з точки зору законодавця.
Це завдання значною мірою й вирішила податкова реформа Петра І 1724р., в результаті якої з’явився єдиний, сугубо грошовий, однаковий для основних категорій платників подушний податок.
Запровадження нової податкової системи було пов’язане з реформуванням армії, що передбачало створення нового регулярного війська, а також ліквідацію колишньої системи комплектування і забезпечення військ.
Складовими цієї реформи були перепис населення, перевірка поданих списків населення (« сказок»), розкладка й розміщення полків по губерніях.
Провівши велику ревізійну роботу, уряд Російської імперії одержав такі дані: з 8,2 млн. душ чоловічої статі, що становили населення імперії, подушним податком обкладалося щонайменше 5,8 млн. душ, або 71 відсоток. Таким чином, майже ? чоловічого населення імперії було охоплено системою подушної податі у результаті здійснення податкової реформи, що додавало важливості історичному значенню цього заходу.
Заключним етапом податкової реформи стала розкладка й розміщення полків по губерніях. Цьому передувала робота з уточнення кількісного складу армії та витрат на неї.
Подушний податок сплачувало все чоловіче населення держави, крім дворян, духовенства і державних службовців. Упродовж майже ста років подушна подать була основним прямим податком у Росії і становила близько 50 відсотків від усіх прибутків бюджету держави.
Цікавим є той факт, що до обов’язків полкового командира входили нагляд за збиранням подушної податі і керування надходженням і розподілом отриманих грошей на полкові потреби.
Таким чином, військові брали участь у роботі фінансово-податкового апарату на всіх етапах – від збирання подушної податі до її розподілу.
Внаслідок реформи істотних змін зазнала вся система прямих податків. Найважливішою рисою нового оподаткування стало те, що було введено єдиний грошовий податок, який замінив десятки дрібних подвірних зборів і повинностей. У ХІХ ст. у зв’язку з розвитком непрямого оподаткування частка подушної податі зменшилася.
Катерина ІІ, зійшовши на престол 1762р., спростила фінансову систему. 1775 року імператриця внесла кардинальні зміни в оподаткування купецтва. Вона відмінила всі приватні промислові податки та подушний податок з купецтва, встановивши гільдейський збір.
На початку ХІХ ст. в імперії було встановлено нові податки. Зокрема, з легкої руки вихованця Петербурзької семінарії реформатора М.Сперанського в 2-3 рази збільшено подушний і оброчний податки, встановлено прибутковий прогресивний податок з поміщиків, нові непрямі податки, акцизи і мита.
За царювання Олександра І було засновано Міністерство фінансів, Державне казначейство (посада державного скарбника була заснована за Павла І), державний контроль, комісію з погашення боргів, підвищено усі податки, впроваджено тимчасовий прибутковий податок з поміщицьких маєтків. Подушні збори вже не відігравали визначального значення у податковій системі.
1859 року було утворено комісію з перегляду податків і зборів. Серед заходів, здійснених за рекомендаціями податкової комісії, – заміна з 1 січня 1863 р. «питейным» акцизом відкупного «питейного» збору; скасування подушного податку з міщан.
1875 року встановлено державний поземельний податок – єдиний податок, який сплачували зі своїх земель поміщики-дворяни. 1880 року під впливом громадської думки було скасовано один з найтяжчих для населення податків – податок на сіль.
1879 року замість податкової комісії було засновано нову комісію для обговорення пропозицій про скасування подушного податку.
1887 року подушну подать з селян було замінено поземельним податком. Обтяжливі податки стали для України злободенною проблемою.
Проте російський уряд мало переймався проблемами народу і впроваджував усе нові й нові податки і форми контролю за надходженнями до бюджету. Саме з цією метою 30 квітня 1885р. за проектом міністра фінансів М.Бунге при казенних палатах були впроваджені посади податкових інспекторів, які контролювали господарську діяльність і розміри одержаних прибутків, викривали зловживання при зменшенні в звітах реальної суми прибутків. Було впроваджено також посади податкових ревізорів, які контролювали діяльність місцевих установ та податкових інспекторів. Завдяки цим заходам урядові вдалося збільшити податкові надходження, створити перевищення експорту над імпортом, примножити золотий запас.
Сучасники Бунге розуміли, що здійснюване ним реформування податкової системи вимагає неабиякої сміливості і навіть самовідданості, аби наважитися на скасування податків, коли бюджет зазнавав щорічних великих дефіцитів.
Низка нових заходів в економічній політиці сприяла проведенню податкової та грошової реформ 1895–1897рр., яку підготував та провів у життя міністр фінансів С. Вітте.
Але головне й вирішальне значення в збільшенні надходження прибутків до державної скарбниці мали непрямі податки. Одним з найефективніших засобів стала державна монополія на горілку.
У сфері фінансів для Росії початку ХХ ст. характерним було бурхливе зростання державного бюджету. Але зміни у політичній, економічній та соціальній політиці Російської імперії відобразилися на внутрішній ситуації в Україні.
20 грудня 1917р. було видано постанову Генерального Секретаріату Української Народної Республіки про внесення податків на утримання українських державних установ, проте реально вона не діяла.
Особливістю революції стало припинення надходження будь-яких податків безвідносно, на чию користь: держави, місцевих органів чи суспільних організацій.
Революція та хаос, який вона викликала в економіці, призвели до того, що податки перестали надходити до державної скарбниці, і обігові гроші до держави не повертались.
За час свого існування уряд Центральної Ради так і не приступив до жодних реформ і не вжив ніяких заходів до покращення фінансового та економічного стану країни. У сфері податків він обмежився лише підвищенням акцизних ставок та введенням податку на вино. Податкового і взагалі фінансового плану не було.
З перших днів існування Української Держави гетьман П.П. Скоропадський проголосив, що фінансовою одиницею в Україні буде карбованець, але вже 31 травня 1918 р. уряд був змушений офіційно ввести в обіг гривні.
У сфері податкової політики гетьманський уряд спершу підвищив ставки прямих податків та мит. Проте поповнення дохідної частини бюджету українського казначейства за рахунок прямих податків було дуже незначним. Прибутковий і промисловий податки збирались дуже важко, а поземельний майже зовсім не надходив.
У такій ситуації більшого ефекту дало підвищення ставок непрямих податків (акцизи на виноградне вино, чай, значно підвищено акцизи на пиво, дріжджі, цигаркові гільзи, тютюновий папір, сірники, продукти нафтопереробки).
Серед перших законодавчих актів Радянської влади чільне місце посіли й декрети з питань оподаткування.
У перші дні після жовтневого перевороту 1917р. внаслідок багатьох об’єктивних причин надходження податків та інших доходів припинилося. Раднарком прийняв декрет, яким диктувалося обов’язкове стягнення таких прямих податків: прибуткового, одноразового і податку на приріст прибутків.
З огляду на неналагодженість роботи податкового апарату, декрет зобов’язував осіб, що не одержали окладних листів, вносити податки із сум, зазначених у деклараціях про доходи. За порушення встановлених термінів сплати, крім заходів, передбачених законами про відповідні податки, застосовувалися грошові стягнення та конфіскація всього майна, а тих, хто зумисне затримував сплату, ув’язнювали на термін до п’яти років. Нагляд за стягненням податків декрет покладав не тільки на податковий апарат, а й на ради; їм же надавалося право визначати розміри стягнень.
Однак, незважаючи на вжиті заходи, надходження податків було незначним, причому зібрані суми не надходили до центру, а затримувалися на місцях.
Неорганізований характер місцевого оподаткування, що провадилося в основному у формі контрибуцій з буржуазії та всіляких зборів з націоналізованих фабрик і заводів, у свою чергу, несприятливо позначався на фінансовому стані та роботі промислових підприємств.
У цей час керівництвом країни дедалі більше починають обговорюватися питання про перехід від контрибуцій до регулярних податків.
До кінця 1918р. було створено передумови для реформування податкової системи. На початку 1919р. колегія Наркомфіну визначила основні шляхи податкової реформи: а) усунення великої кількості податків і заміна їх по можливості єдиним прибутково-майновим податком; б) оподаткування не тільки прибутків, а й майна; в) перетворення прямого оподаткування в істотне джерело бюджетних ресурсів; г) стягнення податків не тільки грошима, а й натурою тощо.
При цьому в усій системі податкових заходів чітко простежувалися класові ознаки. Різко посилювалося оподаткування заможних верств міста і села. Сільська біднота зовсім звільнялася від податків. Декретом від 24 грудня 1918р. від сплати податків звільнялися також червоноармійці та члени їхніх родин.
Жорсткий класовий підхід при запровадженні надзвичайного революційного податку мав дуже сильні негативні наслідки для радянської влади. Неграмотна податкова політика спричинила погіршення загальної соціально-економічної ситуації і в результаті призвела до переходу сільського населення Росії на бік контрреволюції.
Нова економічна політика, проголошена більшовиками в 1920-1921рр., докорінно змінила роль податків у фінансово-економічному житті країни.
Перші роки НЕПу характеризувалися величезними труднощами у створенні і розвитку податкової системи, оскільки треба було заново організувати спеціальний апарат, ліквідований у перші роки Радянської влади.
Через відсутність налагодженої податкової системи в оподатковуванні переважне значення надавалося стягненню непрямих податків - здебільшого у формі акцизів, котрі надходили у міру випуску оподатковуваної продукції.
Таким чином, завдання податкового апарату зводилося переважно до систематичного і ретельного нагляду за місцями виробництва й оптового продажу оподатковуваної продукції.
У ліпні 1921 р. було встановлено перший прямий податок з населення, яке не займалося сільськогосподарським виробництвом, – так званий промисловий податок.
Впровадження основного податку, що стягувався за твердими ставками, значно збільшило кількість платників, оскільки оподатковувалися всі громадяни, які мали самостійні джерела прибутку.
Податкова політика СРСР здійснювалася в Україні у дуже жорстких формах.
Нарешті у 1930р. в СРСР було здійснено податкову реформу, котра замінила 86 податкових платежів і зборів двома – податком з обігу й податком з чистого прибутку, стягнення яких здійснював Наркомфін, а місцеві податки – територіальні органи Радянської влади.
Податок з обігу (або з обороту) був фактично універсальним акцизом, оскільки включався в остаточну роздрібну ціну товару, і в підсумку його сплачував споживач.
З початком Великої Вітчизняної війни (1941-1945 р.р.) економіка країни була відразу переорієнтована на воєнні потреби. Водночас зросли податки з населення (до 14 відсотків бюджетного значення). Було введено воєнний податок (стягувався до 1946р.), податок на неодружених та незаміжніх, а з 1944р. до сплати залучалися і малосімейні, що мали одну чи дві дитини. Були також підвищені ставки сільськогосподарського податку.
На окупованій території України німецькі окупанти встановили 25 видів грошових податків, серед яких податок з обороту, прибутковий, податок зі спадщини. Крім того було введено безліч місцевих податків.
Особливо важливі заходи щодо зниження податків з населення були проведені після 1953р. Перш за все це стосувалося реформи сільськогосподарського податку, яка суттєво виправила недоліки в оподаткуванні сільського населення. На основі нового закону був здійснений перехід до оподаткування за твердими ставками кожної сотки з присадибних ділянок.
Окрім обов’язкових платежів державних підприємств і організацій, державний бюджет СРСР поповнювався за рахунок податків з кооперативно-колгоспних підприємств та організацій, податків з населення, місцевих податків та зборів, неподаткових доходів та коштів, що надходили на основі державного кредиту. Система оподаткування в Радянському Союзі практично не змінювалася протягом багатьох років, доки країна з такою назвою не припинила своє існування.
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора