Подякувати Студентському архіву довільною сумою
Admin
26.02.2023 12:38
Дякуємо, що користуєтесь нашим архівом!
Компетенція держави у сфері інформаційної безпеки
Інформація про навчальний заклад
ВУЗ:
Національний авіаційний університет
Інститут:
Не вказано
Факультет:
Не вказано
Кафедра:
Не вказано
Інформація про роботу
Рік:
2024
Тип роботи:
Інші
Предмет:
Інформаційні технології
Частина тексту файла (без зображень, графіків і формул):
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА БЕЗПЕКИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Компетенція держави у сфері інформаційної безпеки
Домашню роботу
Зміст
ВСТУП 3
1. ДЕРЖАВА І ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА 5
2. КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ІБ 7
2.1. Компетенція Верховної Ради України в сфері ІБ 8
2.2. Компетенція президента в сфері ІБ 9
2.3. Рада національної безпеки і оборони України 10
2.4. Компетенція Кабінету Міністрів України в сфері ІБ 11
2.5. Інші органи влади, які беруть участь у забезпеченні ІБ 12
ВИСНОВКИ 15
Список використаної літератури 16
ВСТУП
Ми живемо в живемо в час, коли прийнято казати, що суспільство перейшло на нову стадію свого розвитку. Іде мова про так зване «інформаційне суспільство». Основною характеристикою інформаційного суспільства є те, що основним ресурсом будь-якої діяльності є інформація. В зв’язку з тим, що вона володіє поряд з іншими ресурсами унікальними властивостями, як, наприклад, швидка втрата актуальності для оперативної інформації, суб’єкти інформаційних відносин повинні швидко і адекватно реагувати на будь-які зміни, які відбуваються в навколишньому середовищі.
Для підприємств у сучасному світі дуже важливо правильно і оперативно обробляти інформацію, адже саме вона зараз є основним джерелом конкурентних переваг над іншими підприємствами. Саме володіння потрібною інформацією, у потрібний час дозволяє підприємству впровадити нову, більш вигідну технологію, випустити на ринок новий товар, вчасно прийняти заходи на попередження кризи. В той же час, як відсутність такої інформації може призвести як до великих збитків, так і до банкрутства взагалі. Не дарма Натан Ротшильд у свій час сказав: «Хто володіє інформацією, той володіє світом».
Така ж практика прийнятна і на міжнародному рівні. Здатність держави швидко і оперативно обробляти потрібну інформацію, дозволяє їй впевненіше почуватися у міжнародних стосунках, попереджує випадки маніпулювання і поширення неправдивих даних. Для цього потрібно мати дуже добре розвинуту галузь інформаційних технологій, нормативно-правову базу. Особливою складністю є і те, що в навколишньому середовищі циркулює надзвичайно велика кількість інформації, проте дійсно корисної – дуже малий відсоток.
Про те, що інформація є зараз основним ресурсом свідчить те, що під час переходу до інформаційного суспільства виникло поняття «інформаційна війна». Вона характеризується використанням і управлінням інформації з метою набуття переваги над супротивником. Де дуже важливий аспект, адже від цього залежить репутація як невеликого підприємства, так і держави в цілому. В результаті з’являється поняття «інформаційна безпека». Інформаційна безпека в правовому вимірі виступає як невід’ємна складова сучасної системи управління на шляху до правової держави і як суттєвий чинник формування громадянського суспільства та входить до більш широкого розуміння питань національної безпеки в цілому.
Роль держави в забезпеченні інформаційної безпеки визначна, адже саме вона визначає «правила», за якими розвиваються і працюють всі структури які мають відношення до інформаційних технологій і захисту інформації. Від того, чи буде держава стимулювати розвиток даних галузей, чи буде навпаки, гальмувати, і залежить її інформаційний суверенітет. Тобто, чим досконаліше в країні законодавство і інформаційна політика, тим легше провадити і розвивати дану галузь. А чим краще буде розвинута інформаційна галузь в країні, тим простіше державі буде орієнтуватися і взаємодіяти із іншими суб’єктами інформаційних відносин на міжнародному рівні. Від цього напряму залежить інформаційна безпека держави.
ДЕРЖАВА І ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА
Згідно з законодавством України, інформаційна безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.
Якщо розглядати забезпечення інформаційної безпеки з точки зору держави, то для цього перш за все необхідно створити повнофункціональну інформаційну інфраструктуру та забезпечити її захист, скоординувати діяльність державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз ІБ, впровадження в дію та вдосконалення нормативно-правових актів щодо забезпечення ІБ.
Взагалі, поняття «інформаційна безпека» держави можна представити, як невід’ємним компонентом більш ширшого поняття «національна безпека», оскільки інформаційна безпека не може існувати поза межами загальної національної безпеки, так само і національна безпека не може бути всеохоплюючою в разі позбавлення своїх інформаційних векторів.
Окільки поняття «безпека» є інтегральним, тому актуальним є збереження будь-яких таємниць: персональних, комерційних, службових, державних, військових і т. п. Вирішення цієї проблеми в принципі неможливе без допомоги держави. Адже саме вона повинна створити і постійно підтримувати єдину систему органів, в обов'язки яких входили б як сам процес захисту інформації, так і надання допомоги в цьому приватним і юридичним особам. Крім того, необхідні структури, які займалися б тестуванням, стандартизацією і сертифікацією засобів забезпечення безпеки різних даних.
Звичайно, стану абсолютної захищеності у природі не буває, але щоб мінімізувати інформаційні ризики і потрібне гармонійне поєднання досягнень не лише у правовому регулюванні питань інформаційної безпеки чи розвитку інженерно-технічних засобів. Держава повинна комплексно підійти до даного питання, підтримуючи усі напрямки системи захисту інформації. А це сукупність: правових, організаційних, інженерно-технічних, програмно-апаратних, криптографічних, психологічних, страхових і інших заходів. Слабинка лише в одному якомусь аспекті може звести нанівець усі сильні сторони будь-якої системи захисту.
Багато в чому, система захисту інформації в конкретній державі залежить від її державного і територіального устрою, рівня технологічного і суспільного розвитку, історії, традицій, які склалися протягом певного періоду часу. Зокрема, це може впливати на переважну роль президента чи уряду у формуванні стратегії інформаційної безпеки, захист особистих даних людини з боку держави, рівень закритості інформації, яка потрібна для нормального функціонування країни, швидка здатність пристосовуватися до нових технологічних умов і т.п. Крім того, важливим моментом, що стосується особливо правового регулювання захисту інформації в державі, головне, щоб всі ті норми і закони, які прописані в законодавстві були не лише декларативними, а втілювалися в повній мірі.
Державна система забезпечення інформаційної безпеки країни являє собою організаційне об’єднання державних органів, а також сил і засобів інформаційної безпеки, що виконують свої функції на основі закону під контролем і захистом судової влади.
Компетенція держави в сфері інформаційної безпеки обумовлюється конкуренцією між інформаційними правами особи та функціями держави і її органів по регулюванню інформаційних процесів та відносин. Тому в демократичному суспільстві державне регулювання інформаційної сфери має здійснюватись виключно шляхом встановлення правових норм. Основні принципи інформаційних відносин висвітлюються в ст.5 Закону України «Про інформацію»:
гарантованість права на інформацію;
відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
об'єктивність, вірогідність інформації;
повнота і точність інформації;
законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Виходячи з цього, можна визначити два аспекти, на які потрібно зважати при визначені політики забезпечення інформаційної безпеки держави:
інформаційна безпека людини і суспільства, яка базується на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення.
інформаційна безпека держави, яка побудована на позитивному праві, пов’язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, невід’ємним елементом яких є сила державного примусу.
КОМПЕТЕНЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У СФЕРІ ІБ
В українському законодавстві передбачена співпраця цілої низки органів державної влади при проведенні державної політики в інформаційній сфері. Так, зокрема згідно ЗУ “Про інформацію”, “державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції”
Згідно Закону України «Про основи національної безпеки» за забезпечення національної безпеки, а відповідно, як її складової, і інформаційної безпеки відповідають наступні органи влади:
Президент України;
Верховна Рада України;
Кабінет Міністрів України;
Рада національної безпеки і оборони України;
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;
Національний банк України;
суди загальної юрисдикції;
прокуратура України;
місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;
Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України;
Першим питанням, яке потребує вирішення при аналізі механізму забезпечення інформаційної безпеки держави є визначення керівного органу або органів у цій ієрархії. Не дивлячись на свою простоту, в умовах невизначеності в правовому регулюванні питань інформаційної безпеки, потрібно визначити хто ж займає керівну роль в сфері інформаційної безпеки Верховна Рада чи Президент
Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і воєнного стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України;
Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова Ради національної безпеки і оборони України здійснює загальне керівництво у сферах національної безпеки та оборони України.
Таким чином, попри те, що Верховна Рада згадана першою, її функції виглядають значно обмеженими, а Президенту навпаки віддається керівна роль у сфері національної безпеки. До того ж щодо Верховної Ради підкреслюється, що вона здійснює свої повноваження виключно в межах Конституції, щодо Президента вимоги діяти виключно в рамках Конституції не ставиться.
Це може привести до думки, що президент очолює систему забезпечення ІБ України, проте, це твердження суперечливе, прямих вказівок у Конституції чи інших законодавчих актах на це немає. Таким чином, законних підстав для визначення Президента головним суб’єктом забезпечення національної безпеки, або головою системи її забезпечення не існує. Швидше таку роль можна відвести Верховній Раді, оскільки у відповідності до п. 17 ст. 92 Конституції, основи національної безпеки визначаються виключно законами України.
Намагання ставити Президента на чолі системи безпеки, і говорити, що він здійснює “керівництво у сфері національної безпеки” порушує встановлену нормами ст. 6 Конституції України систему побудови державної влади “на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову”. Адже керівництво передбачає прийняття обов’язкових для всіх управлінських рішень.
Компетенція Верховної Ради України в сфері ІБ
Законодавчою владою в Україні історично закріпилася роль представника національних інтересів. Тобто до функцій Верховної Ради входить визначення основних параметрів інформаційних процесів в державі та можливих форм і способів забезпечення цих параметрів. Іншими словами Верховною Радою визначаються зміст інформаційної безпеки та можливі форми і способи її захисту.
Для виконання цих завдань Верховна Рада має широкі повноваження. Серед таких повноважень, визначених ст. 85 Конституції України, є: прийняття законів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; затвердження Державного бюджету України, в якому передбачаються кошти на реалізацію заходів політики інформаційної безпеки; ратифікація міжнародних договорів в інформаційній сфері тощо.
Іншим напрямком діяльності є створення правових засад формування державної політики в інформаційній сфері. Для виконання цього завдання Верховна Рада має наступні повноваження: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів, заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України.
Верховна Рада має також повноваження щодо визначення структури і призначення ряду посадових осіб органів державної влади які виконують завдання щодо захисту інформаційної безпеки, зокрема: за поданням Президента дає згоду на призначення Прем’єр-Міністра, призначає на посаду Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, призначає половину (чотири особи) складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, дає згоду на призначення і звільнення з посади Президентом голови Державного комітету телебачення і радіомовлення, визначає загальну структуру, чисельність та функції Служби безпеки України.
Верховною радою виконуються важливі контрольні функції в сфері інформаційної безпеки. Так, нормами ст. 85 Конституції передбачені повноваження Верховної Ради щодо здійснення парламентського контролю, здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів, за виконанням Державного Бюджету, прийняття рішення про направлення запитів до Президента. Важливими інструментами парламентського контролю є призначення слідчих комісій Верховної Ради для розслідування тих або інших подій в інформаційній сфері, проведення парламентських слухань, зокрема з приводу свободи слова, діяльності ЗМІ та ситуації в інформаційній сфері взагалі.
Широкі контрольні повноваження покладено і на Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який, здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України в межах її юрисдикції. Крім безпосереднього контролю за реалізацією інформаційних прав і свобод людини у її відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування, одним з завдань цього виду парламентського контролю є сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу, які є одними з найважливіших напрямків інформаційної безпеки людини і суспільства в цілому.
Ефективною формою парламентського контролю в сфері інформаційної безпеки є також подання запитів народними депутатами до Верховної Ради, Кабінету міністрів, керівників органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.
Компетенція президента в сфері ІБ
Виконавчий центр механізму політики інформаційної безпеки представлений центральними органами виконавчої влади. При чому функції цього центру слід визначити як виконання поставлених завдань щодо дотримання необхідних параметрів інформаційної безпеки у визначених Конституцією і Законами України рамках. На ці органи повинно бути покладено, передусім, завдання збирання та аналізу інформації щодо ситуації в інформаційній сфері і, відповідно цій ситуації, обрання і застосування конкретних засобів і способів захисту інформаційної безпеки.
Така постановка питання, по-перше, відповідає логіці системи розподілу влад, а, по-друге, випливає із визначених Конституцією повноважень Президента та Кабінету Міністрів, якими і представлений цей другий керівний центр механізму інформаційної безпеки.
Так у пункті 1. ст. 106 Конституції України, передбачається, що Президент України забезпечує національну безпеку держави. Ключовим в даному випадку є саме слово забезпечує, в той час, коли повноваження Верховної Ради в цій сфері, згідно пункту 17 ст. 92 Конституції, характеризуються словом визначає
Таким чином, до повноважень Президента в сфері інформаційної безпеки слід підходити саме з позиції забезпечення ним досягнення визначених на законодавчому рівні цілей. Звісно, це не виключає права Президента на участь у прийнятті стратегічних рішень щодо визначення основ безпеки, адже це забезпечується його повноваженнями щодо законодавчої ініціативи, звернення зі щорічними та позачерговими посланнями до Верховної Ради, правом вето щодо прийнятих законів тощо.
Основою виконання Президентом своїх повноважень в сфері інформаційної безпеки, безумовно, є норма пункту 17 ст. 106 Конституції, згідно якої він “здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони України”. Але Конституція не дає переліку питань, які відносяться до сфери національної безпеки і, відповідно, її інформаційної складової. На законодавчому рівні такого переліку теж не існує. Закон України „Про основи національної безпеки”, як вже згадувалося, характеризує лише загрози національній безпеці у відповідних сферах. А у Законі України “Про раду національної безпеки і оборони” поняття “національна безпека” навіть не розкривається
В руках Президента зосереджені ключові функції щодо організаційного забезпечення інформаційної безпеки. Так, Президент очолює Раду національної безпеки і оборони, утворює, реорганізує та ліквідовує за поданням Кабінету Міністрів міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють державне управління в інформаційній сфері.
Ще одним важелем, що має значний вплив на ситуацію в інформаційній сфері, можна вважати широкі повноваження Президента щодо кадрової політики. Згідно п. 10 ст. 106 Конституції, Президент призначає за поданням Прем’єр-Міністра членів Кабінету Міністрів та звільняє з посади керівників інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють повноваження в інформаційній сфері, зокрема: міністра внутрішніх справ, міністра освіти і науки, голів Служби Безпеки України, Державного комітету зв’язку та інформатизації, Державного комітету архівів, тощо. Призначає та звільнює з посади голів місцевих державних адміністрацій. Призначає половину складу Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, за згодою Верховної Ради призначає голову Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення
Позитивним є те, що більшість актів Президента, із вище перерахованих питань інформаційної безпеки (окрім тих, згода на які дається Верховною Радою), підлягає скріпленню підписами Прем’єр-Міністра і міністра, відповідального за цей акт і його виконання, чим створюється певна система відповідальності за прийняті рішення і проведення їх в життя.
Президентом для забезпечення здійснення його конституційних повноважень утворюється Адміністрація Президента України, що є постійно діючим органом .
Основним завданням Адміністрації Президента є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента України, в тому числі і в сфері інформаційної безпеки. для виконання цих завдань Адміністрації Президента надані широкі повноваження, в тому числі і інформаційного характеру.
В структурі Адміністрації Президента існує цілий ряд профільних підрозділів з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки.
Рада національної безпеки і оборони України
Координаційні функції з питань інформаційної безпеки виконуються згідно ст. 107 Конституції України Радою національної безпеки і оборони України (РНБО), яка визначена як “координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України”. Її головним завданням є координація і контроль діяльності органів виконавчої влади у відповідній сфері. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України, який і формує персональний склад Ради, до якого за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України, ряд інших вищих посадових осіб.
Згідно норм ст. 3 Закону “Про Раду національної безпеки і оборони України” функціями цього органу є:
внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Слід відзначити, що серед широких координаційних, контрольних та дорадчих повноважень РНБО в сфері інформаційної безпеки у вказаному Законі (ст. 4) було закріплено і досить сумнівну функцію “визначення стратегічних національних інтересів України”. Таке положення, на нашу думку, йде врозріз і з передбаченими Конституцією виключними повноваженнями Верховної Ради щодо визначення основ національної безпеки, і з самим розумінням національних інтересів як інтегрованого виразу інтересів всього українського народу. Вирішення подібних питань дорадчим органом, члени якого, до того ж, не обираються, а призначаються, є абсолютно недоцільним.
Рішення РНБО приймаються колегіально і оформлюються, як правило, указами Президента. Також можливо на основі рішень РНБО прийняття наказів Кабінету Міністрів або актів відповідних міністерств та відомств.
Організація роботи і виконання рішень РНБО входить до компетенції Секретаря РНБО. Йому ж підпорядковується Апарат РНБО, яким здійснюється поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради.
Компетенція Кабінету Міністрів України в сфері ІБ
Функції Президента у сфері інформаційної безпеки доповнюються відповідними функціями Кабінету Міністрів. Виходячи з місця і ролі цього органу у системі публічної влади нашої держави ми маємо всі підстави відносити його, разом з Президентом, до другого керівного (виконавчого) центру політики інформаційної безпеки. Попри те, що дуже часто наголошується на існуванні на практиці певного дублювання функцій Президента в сфері інформаційної безпеки, норми Конституції встановлюють чітку диференціацію відповідних завдань і повноважень цих органів.
В той час, коли повноваження Верховної Ради в сфері інформаційної безпеки характеризуються словом визначає, а повноваження Президента встановлюються терміном забезпечує , щодо Кабінету Міністрів застосовується фраза здійснює заходи щодо забезпечення (п. 7. ст. 115 Конституції).
Таким чином, в механізмі політики інформаційної безпеки ми можемо говорити про певну трьохелементну систему, у якій законодавчим органом визначаються параметри безпеки інформаційної сфери, Президентом вирішуються питання щодо визначення конкретних інструментів досягнення і забезпечення цих параметрів, а на Кабінет Міністрів покладено завдання щодо застосування обраного інструменту впливу на суспільні відносини і проведення в життя передбачених заходів. Знову ж таки мова йде лише про основні функції даних органів у механізмі інформаційної безпеки, оскільки ефективна їх реалізація багато в чому обумовлюється наявністю додаткових повноважень. Це дає можливість говорити і про додаткові схеми їх взаємодії.
Щодо Кабінету Міністрів, то його завдання щодо застосування засобів впливу на суспільні відносини в інформаційній сфері підкріплюються широкими конституційними повноваженнями. Зокрема, можна назвати визначені нормами ст. 116 Конституції України:
забезпечення проведення державної інформаційної політики;
вжиття заходів щодо захисту інформаційних прав і свобод громадян;
розробку і здійснення загальнодержавних програм щодо розвитку інформаційної сфери;
передбачення при формуванні державного бюджету коштів на різного роду заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки;
загальна координація діяльності органів виконавчої влади щодо захисту інформаційної безпеки, тощо.
Інші органи влади, які беруть участь у забезпеченні ІБ
Окрім функцій вищих органів виконавчої влади і законодавчої влади існує ціла низка міністерств та відомств, які також відіграють непересічну роль у проведенні державної політики в інформаційній сфері.
Взагалі, розглядаючи механізм інформаційної безпеки слід розуміти, що обіг інформації є одним з ключових елементів суспільного життя і, зокрема, державної політики та державного управління. Невід’ємною складовою управлінської діяльності є обмін інформацією між суб’єктом та об’єктом управління та зовнішнім середовищем, який включає збір та наліз інформації щодо об’єкту управління, формування та передачу інформаційного повідомлення, яке запускає механізми впливу на суспільні відносини. Тому будь-який орган публічної влади виконує ті або інші функції в інформаційній сфері.
В рамках саме механізму інформаційної безпеки необхідно виділити ряд суб’єктів, які здійснюють цілеспрямований управлінський вплив на сферу інформаційних відносин, і здійснення управління саме в інформаційній сфері є їхньою основною або однією з головних функцій.
Так, важливі функції щодо підтримання рівня інформаційної безпеки покладено на Міністерство культури і мистецтв України, яке є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв.
Зокрема, важливою функцією Міністерства є регулювання порядку розповсюдження і демонстрування всіх видів вітчизняних і іноземних фільмів на території України. Міністерством здійснюється державна реєстрація фільмів, встановлюються щодо них спеціальні індекси, що визначають глядацьку аудиторію та відповідно до неї умови розповсюдження і демонстрування фільму, здійснюється видача посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів (прокатного посвідчення) юридичним особам та фізичним особам – суб’єктам підприємницької діяльності. Відмова в державній реєстрації автоматично означає заборону фільму до демонстрації і розповсюдження на території України.
Цілий комплекс завдань в сфері інформаційної безпеки виконується Міністерством освіти і науки України (МОН України), яке є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.
Цілий комплекс завдань в сфері інформаційної безпеки виконується Міністерством освіти і науки України (МОН України), яке є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.
Так, зокрема, МОН України:
проводить ліцензування, атестацію та акредитацію вищих навчальних закладів всіх рівнів незалежно від форми власності та підпорядкування;
діяльність щодо захисту авторських прав та прав інтелектуальної власності.
Невід’ємним елементом механізму інформаційної безпеки є так звані “силові міністерства”, адже у їх розпорядженні знаходяться найбільш вагомі і ефективні засоби застосування державного примусу в інформаційній сфері. Але, якщо, наприклад, для Міністерство оборони або Прикордонних військ питання інформаційної безпеки є лише засобом реалізації їх головних функцій, то для деяких інших ці питання є одним із напрямків діяльності.
Так, цілий ряд завдань щодо забезпечення інформаційної безпеки виконується підрозділами Міністерства Внутрішніх Справ.
Можна виділити три головні напрямки діяльності МВС у сфері інформаційної безпеки:
правоохоронна діяльність щодо дотримання норм інформаційного законодавства;
забезпечення фізичного захисту і оборони силами міліції і внутрішніх військ об’єктів інформаційної інфраструктури, що знаходяться у державній власності, та охорона на договірних засадах об’єктів інформаційної інфраструктури, що знаходяться у приватній власності;
безпосереднє інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності щодо боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки тощо.
Основним профільним “силовим” відомством з питань інформаційної безпеки, безперечно є Служба Безпеки України, яка нормами ст. 1 Закону України “Про службу безпеки України” визначається, як: “державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України”. Цей орган знаходиться у безпосередньому підпорядкуванні Президента Україні та підзвітний Верховній Раді України.
Також, із органів виконавчої влади важливу роль відіграє Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (ДССЗЗІ). Це державний орган спеціального призначення, який забезпечує інформаційну безпеку у контексті національної безпеки України.
Основні функції ДСЗЗІ:
реалізація державної політики у сфері криптографічного та технічного захисту інформації;
забезпечення функціонування національної ситеми конфіденційного зв’язку;
захист державних інформаційних ресурсів.
Інші значимі органи державної влади, які вирішують окремі питання, пов’язані із проведенням в життя політики інформаційної безпеки:
Державний комітет телебачення і радіомовлення України;
Міністерство транспорту та зв’язку України
Державний комітет архівів України;
Національна рада з питань телебачення і радіомовлення
ВИСНОВКИ
Оскільки інформація в сучасному суспільстві є надзвичайно цінним ресурсом, то для держави є життєво-важливою необхідність правильної і оперативної обробки інформації. Будь-які недоліки у інформаційній діяльності ставлять під загрозу інформаційну безпеку держави, яка є невід’ємною складовою національної безпеки.
Інформаційна безпека – це стан захищеності встановлених законодавством норм та параметрів інформаційних процесів та відносин, що забезпечує необхідні умови існування держави, людини та суспільства як суб’єктів цих процесів та відносин.
Як ми бачимо, законодавство України чітко що стосується інформаційної діяльності і інформаційної безпеки перебуває тільки на стадії формування, про що вказує присутність певних недопрацювань або «шпарин» в нормативно-правових актах.
Політика інформаційної безпеки носить багатовекторний характер, що обумовлюється неоднорідністю суспільних відносин в цій сфері. Це визначає потребу вдосконалення правового механізму регулювання відповідних відносин.
Зокрема, як ми розглянули, необхідно чітко розділити компетенції виконавчої і законодавчої гілок влади в питаннях, які стосуються інформаційної безпеки, адже місцями вони перетинаються, а місцями виникають неточності, яка ж із цих двох гілок має більше повноважень.
Також не потрібно забувати про те, щоб закони входили в практичну дію, а не лише залишалися декларативними.
Список використаної літератури
Закон України «Про державну таємницю» Закон від 21 січня 1994 року № 3855-XII.
Закон України «Про інформацію» Закон від 2 жовтня 1992 року № 2657-XI.
Закон України «Про основи національної безпеки України» Закон від 19 червня 2003 року № 964-XI.
Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 року № 183/98.
Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. № 2229-XII.
Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. № 964 – ІV.
Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996.
Кормич Б.А. Організаційно-правові основи політіки інформаційної безпеки України 2004р. – URL: http://studrada.com.ua/content/%D0%B7%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%82-39
Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації – URL: http://dsszzi.gov.ua
Ліпкан В.А. "Національна безпека України. Навчальний посібник."//КНТ. - 2009
04.04.2012 11:04-
Ділись своїми роботами та отримуй миттєві бонуси!
0%
Оголошення від адміністратора